Олесь Гончар - Крапля крові (сторінка 19)

— Та ну!

— А я вже вгадую, — Володимир Володимирович ворушив пучками, ніби лічив папірці...

— І звідки ти... Справді, я прийшов просити грошей. На кардіоскоп.

— Гроші... Мда-а... Нікуди без них... Всі по них зітхають. Пішов просити їх я, на всю нашу хату, а мені кажуть:

залиште заяву, вкажіть суму, на яку рука підніметься. Тільки перед тим зважте, що, на вашу думку, на сьогодні важливіше: ракети чи сечові міхурі. Отак от. Образно і кардинально...

— І що ж ти?.. — нахмурив кущасті брови Холод, несамохіть випадаючи з тону.

— Я? Я сказав — вам видніше... Ну, ну, не ворохобся. Ми потрусимо калиткою. Я сам ось приїду до тебе... Подивлюся... Це ж таки не тень-телень... І клініку твою навідаю. Давно не був. Як там у тебе?..

В очах Полив'яного, сховані глибоко, на самім денці, боролися два почуття — підлабузництва й ненависті. Він таки трохи боявся Холода. І тому ще не вирішив до кінця, якому віддати перевагу. Мабуть, другому.

Розмова непомітно збочила на клінічну роботу. Холод аж здивувався такій уважності і турботливості Полив'яного. Той розпитував про операції, про лікувально-профілактичну діяльність і навіть про санітарно-харчовий режим. А на прощання ще раз пообіцяв потрусити калиткою і завітати до нього в найближчі дні. Холод вірив і не вірив.

Він гадав, що Арсен Кузьмович вже від'їхав, але той чекав на нього в скверику біля міністерства.

— Я машину відпустив, — мовив завідуючий. — Шофер попросився. Жінка захворіла, чи що... Ходімо вниз пішки, а там візьмемо таксі.

Спускалися до Хрещатика тихою, замріяною вулицею. Холод сьогодні вперше і якось враз помітив, що вже осінь. Кружляло в повітрі жовте листя, падало до ніг в сумній знемозі. Дерева шелестіли холодно, по-осінньому. Арсен Кузьмович кілька разів поривався щось сказати, але Холод вдавав, буцім не чує. Йому не хотілося порушувати тихої осінньої замрії, спокійного плину своїх думок. А думалось йому про місто, в якому прожив більше половини життя, про надію, котру привіз до нього і поселив на горі, про власні невдачі. Тільки не про оці, дрібні. Професор обминав їх думкою. Але ті, більші... Йому здавалося:

він ось-ось знайде. Але не знаходив. Від чого вони? Може, від злого збігу обставин, а може, просто від безталання. Адже в житті, щоб звершити щось, неодмінно потрібно мати талант. Лікар — це теж талант. Людські серця, голови, очі — всі різні, їх треба сприймати індивідуально. Треба кожного разу, знаючи все загальне, знайти відміну. Так само, як в музиці, в поезії.

Думка його летіла понад дріб'язком життя, туди, де їй просторо, де вона шугає без припону, на власній волі. Але її таки прикро вхопив і повернув на стоптаний пастівник Арсен Кузьмович.

— Прокопе Гордійовичу. Що у вашому житті було найстрашнішого?

Холод здивовано звів брови, потиснув плечима.

— Ви, мабуть, думаєте, війна? Найбільше в своєму житті я злякався гусака.

— Ну, то страшнішого вже не буде. Це я вас в такий спосіб готую до розмови. Я, звичайно, не мусив би вам казати... Але... Ви знаєте... Так от, коротко: на вас замахуються батогом. Хто, чому — не знаю. Але сьогодні я почув його посвист в кабінеті Полив'яного. Він, наприклад, поцікавився, чому в другій хірургії найвищий процент смертності. Запитував, хоч сам добре знає, яких хворих ми туди кладемо. А потім ще про хлопця, інженера. Буцім якийсь винахід... Але цього я гаразд не добрав. Отже, якщо я не помилився, будуть комісії... Ви підготуйте папери. Це у вас єдине...

Те, що говорив Арсен Кузьмович, більше дивувало, ніж страхало Холода. Адже все це — безглуздя. Але буде морока, будуть неприємності. Канцелярські комісії, схожі на допити розмови, шелест паперів, — звідки воно?..

— Папери... Вони й так забирають у лікарів половину їхнього часу, — відповів дратівливо, начебто за все ніс провину директор лікарні.

— Воно так... Але ж... — Арсен Кузьмович теж крутив перед себе інший клубок, не міг вхопити нитки. — Скажіть, не домагалися ви від Білана, щоб він залишив свої експериментальні операції?

— Ну, зробимо таке припущення.

— Тоді... Тоді це нелогічно з вашого боку. Ви вихваляєте ті операції гласно, а потім наодинці...

— Тобто як це гласно?.. — здивувався Прокіп Гор-дійович.

— Ну, а стаття в газеті...

Холод відчув себе так, мовби набрав у рот чогось гіркого і не знав, як його виплюнути, мусив ковтати. І що він міг сказати? Адже справді... Він просто не обдумав. Виходить, в Олександра є якісь підстави на образу... Хоч, знову ж, які?

І вже не міг виважити — чи до кінця був справедливий з Біланом. Від того неприємно.

А все інше — бридня. Він не покривив душею і нікого не боїться.

— Щодо статті я зараз вас ні в чому впевнити не можу, — сказав по хвилі. — Бо таки схибив трохи. Хоч, гадаю, між цим і тим немає ніякого зв'язку. Що ж до комісії... Я люблю розумні комісії.

— В тім і біда, що часто розумні комісії укладаються з дурних голів.

Вони вже вийшли до зупинки таксі, стали в чергу. Більше про це не говорили.

Робота, турботи відсіяли геть неприємне почуття, яке лишилося в Холода після відвідин міністерства. Та й Прокіп Гордійович вже давно привчив себе не зважати на колючки, котрі сипало під ноги життя. Якщо ступати на них міцніше — більше їх вломиться. Мав на сьогодні квиток до театру і не збирався віддавати ті кілька годин гризоті. Та й те — він і так не вельми часто ходить до опери.

Коли б його спитали, чи любить музику, либонь, і сам би не відповів. Мабуть, глибоко її не розумів. Може, тому й приріс душею до кількох мелодій. Приріс міцно. Правда, і в них він живе уявою осібно від того, що діється на сцені.

...Кружляють в танці молоденькі лебедята. А він прикрив долонею чоло, заплющив очі... І бачить сумний журавлиний ключ в прощальнім вирії. Плачуть тривогою журавлі, плинуть понад сумною землею. Все далі й далі. Он вже тільки маленькі крапочки видніють на обрії. Що їх чекає в далекій дорозі? Що чекає його тут? Чи привітає він їх весною, чи почує їхній крик?

Вмовкла музика.

Він знав, на сцені вклоняються лебедята, і не підводив очей.

Журавлиним плачем прийшла до нього вперше ця мелодія, і він не хотів віддавати її іншим видінням. Не хотів чи яе міг. Знов тільки — це не впертість. Це, мабуть, якась химера уяви. А може, й не химера?.. Може... Мабуть, в валі зараз немає нікого. Музика спопелила стіни, повела людей на тисячі знаних і незнаних доріг, їх тут немає, слухачів. Одні проповзають попід колючим дротом, інші дивляться не надивляться в сині чи голубі очі не судженої коханої, ще інші злітають в небо швидкокрилими птицями. Людина тим і велика, що кожна лине на свої дороги, до своїх видінь і мрій. Лине до вищої музики. До тієї, яку ми називаєм життям. Так, жодній мелодії не передати музики людської душі, її почування в ту мить, коли вона бачить калину в ранковій росі, коли слухає шум осіннього бору, коли дивиться в кохані очі. Але деяким судилося передати все. Може, тому Холод заздрить поетам і композиторам. Тим, справжнім. Себе ж має за сухого реаліста. Він прагне з музики мати користь. Ранком, готуючись до праці, прослуховує на магнітофонній стрічці Бетховена або Брамса. Вони його активізують до праці. Саме так — активізують. їхню урочистість, високий тембр він несе з собою до операційної. Ввечері, коли млявиться робота, сідає до рояля. Він себе впевнив, що це корисно. Так само корисно, як і те, коли він, виходячи на довгу прогулянку, кладе в кишені по плитці старого затверділого пластиліну. І те й те розламує пальці.

...Відлетіли журавлі. Згасла лебедина пісня на холоднім озері. І лишилася туга по тих невідомих журавлях і по сумному лебединому коханню.

Прокіп Гордійович повертався десь близько півночі. Ішов далекими глухими вуличками — навмисне докидав гаку: помріяти, подумати. Йому найкраще думалось в ході.

Сумна, мрійлива туга пливла над ним. Вони були вдвох, їм ніхто не заважав.

І так нагло, так несподівано перепинили їм шлях три хиткі постаті, що Холод поморщився з досади. — Дядь, дай на трамвай...

Вони були ще хлопчаки, ледве вийшли з дитячих літ. Тримали руки в кишенях плащів, човгали гумовими підошвами по асфальту.

— Дядь, не жмись, — виступив наперед, чвиркнув крізь зуби найстарший, довговидий, з перетятою ламаним, схожим на блискавицю, шрамом щокою. — Дай красненьку, а то можеш спіткнутись...

Холод ковзнув поглядом по шрамові, по низько насунутому на очі куцому козиркові, пішов просто на нього.

— Я ще не спотикався, — мовив. — А от ти спіткнутись боїшся. Й не вдариш.

Шрамуватий відступив на крок, і він пішов прямо. Йшов рівно, не втягуючи голови в плечі. Відтак зупинився, кинув через плече:

— А ще не вдариш тому, що я в тебе вирізав апендицит. Це було дев'ятого грудня минулого року, — і закрокував далі.

Хлопець занепокоєно оглянувся, чомусь помацав живіт.

— Кім, що прочирикав цей чмур? — запитав стурбовано. —Хіба без апендицита... На що він впливає?..

— В декого на совість. А в тебе — на клепки в голові, — вже здалеку відгукнувся Прокіп Гордійович.

Йому не було ані страшно, ані смішно. "Може, й Олег десь так", — заглушила все думка.

Кілька днів тому впав йому до рук несподіваний лист. Той лист і порадував, і засмутив його. А найбільше — здивував. Лист було адресовано на клініку. Писав зовсім не знайомий хлопець. Під листом підпис: Андрій і кілька закарлючок, схожих на зігнутий спіраллю дріт. Адреси зворотної не було. Хлопець писав, що його. Холодів, син Олег працює з ним в одній бригаді, на шахті. Вони потоваришували. Професор нехай не турбується за Олега. Бригада в них дружна, всі вони живуть в гуртожитку, харчуються в їдальні, — Олег навіть поправився. Мабуть, незабаром напише сам...

Прокіп Гордійович щиро подякував у думці невідомому Андрієві. Але довго не міг стямитись з подиву. Олег на Донбасі! Працює на шахті! Як він опинився там? І що ж тепер йому?.. Адже—Донбас!

"От ти вже й розхлипався, мов дамочка під дверима деканату. Зізнайся, ти, інтелігент, бачиш синка чистеньким, в галстуку, з портфелем під пахвою? Так. Бачу. І не можу відмовитись. Я розумію... Й не можу зрозуміти. Не можу, бо не хоче розуміти серце. І всі ми... Всі маємо серця. Я знаю: Донбас — це не лише вугіль і круте слово.

Це й бібліотека, і гірничий інститут, і робітничий театр. І все ж мені страшно.

Всі це знають. І я теж. Але я на Олега дивлюся зовсім інакше, ніж на чужих хлопчаків з вулиці. На всіх чужих. Всіх нас цікавить молода доля. Молодь — майбутнє людства, і від того, якою буде вона, багато залежить, яким буде суспільство. Хоч отакі, як оце, взагалі плюють на суспільство. Проте й вони, майже несвідомо, розраховують на нього — воно їх завжди прохарчує.

Багатьох з них щось не вдовольняє в житті. І вони протестують. І теж по-різному. Вусатий молодик заперечує рішуче все і так же рішуче копіює героїв копійчаних фільмів та книжок. Його протест — мозолям. І ні гич більше. Ми розшеретовуємо їх словесними трієрами, але насправді всі вони зсипані до одного засіка. До того ж, готуючись шеретувати їх, міркуємо про всілякі запобіжники, хлорани, а самі затискуємо міцно в долоньці ту, одну, єдину, дорогу нам зернинку, гаряче притискаємо її до своїх грудей.

Проростай не кукілем, зернинко, крізь наше серце!"

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Дні летіли, мов наполохані коні. Доводилось триматися за воза, пильно дозиратися вперед. Але що робити, коли виднокруг застилає їдка пилюка?

Пилюка застила виднокіл, чутки заступають правду. Вони й котяться, мов та порохнява. В лікарні розповідали, буцім Холод випробовує на хворих якийсь отруйний препарат, що сам він ледве знає щось в медицині, зате тямить в жінках, наженився, мов турецький паша; єдиного сина вигнав з дому, бо, бачте, заважав, війну теж просидів чи то під спідницею молодиці в окупації, чи в полоні, — і ще багато іншого. Чого не вигадають люди, коли їх змагають баглаї і заздрість! Ті ж, хто знав Холода, потискували плечима, переповідали чутки, як смішні анекдоти. Чутки проходять натовп швидше, ніж найдрібніші частки свинцеві товщі. Вони докочувалися й до Холода: щирим сміхом друзів, шепітком за спиною, двозначним натяком. Звідки випурхували, чи була в них хоч крихітка правди, а чи всі вони суспіль брехня — не знав ніхто, але що другою хірургією цікавилось міністерство та інші установи, знали всі. Шелестіли папірці, відклацували статистичні відомості "мерседеси", пунктуальні канцеляристи витрушували пилюку із старих історій хвороб, доповідей, протоколів.

Прокіп Гордійович догадувався, звідки випурхували чутки про полон, про жінок. В місті, в двоюрідної тітки, оселилась Ольга. Вона розпочала обстріл з далеких позицій. Але хто тче плітки про клініку?.. Невже?.. Ні, Олександр так не вчинить. Він би віч-на-віч, не криючись.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx)Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx257 Кб804
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2)Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2703 Кб1004

Пошук на сайті: