Олесь Гончар - Крапля крові (сторінка 20)

Але щось дряпало по душі настирно й боляче. Думка про Олександра стискала тривогою Холодове серце. Стільки років ділили по-сусідськи хліб-сіль, стільки віддали одне одному розрад, сердечної приязні. Скільки грядок переполото обопільними розмовами? Як же жити, не діткаю-тась плечем плеча людини, котрій можна виповісти все, що на серці. Людина зіткана так, що їй часом і поскаржитись хочеться. Ні, це таки справді — постріл в спину довірі. Хоч вона вже й так — як решето.

Врешті Холодові настирилися паперове шарудіння й шепіт, і він пішов до секретаря партійного бюро. Маленький сухенький чоловік в потертім старім костюмі слухав професора, а сам микуляв очима, шукав якоїсь притичини, щоб втекти від нього. Прокіп Гордійович здогадувався — секретар боїться і його, і його справи. Чоловік він не лихий, навіть добрий, але безвольний і тому зовсім не відповідає своїй посаді. Він акуратно складав списки оргів, сам бігав до клубу й випускав у зошит чорні галочки по кількості агітаторів, коли вони йшли на семінар, першим вискакував з залу і випускав галочок знову — чи всі агітатори тут, чи ніхто не втік. А сам весь вік втікав і не міг втекти від сварок і штурханів своєї жінки.

Прокіп Гордійович мало покладався на нього. Професор просто прохав його поставити на обговорення наступних партійних зборів роботу другої хірургії. Але той кліпнув повіками, переступивши з ноги на ногу, поправив на носі велетенські окуляри.

— Я... тобто... Ще не було директиви. — І, загледівши високу, рум'янолицю санітарку, котра кокетувала біля клубу з молодим ординатором, покликав:

— Левицька, йдіть сюди.

Та, розрум'яніла від сороміцьких компліментів, підійшла, похитуючи крутими стернами.

Секретар вийняв з кишені блокнота, послинивши пальця, перегорнув кілька сторінок.

— Левицька. Ви на минулому семінарі не знали про становище в Лаосі. І взагалі про цю країну... Так я вам відшукав статтю в журналі, тільки глядіть, журнал з бібліотеки, єдиний примірник...

Прокіп Гордійович з жалем подивився на секретаря, хотів піти мовчки, та таки не втримався:

— Вам не шкода?.. Вона його загубить у кущах.

Дівчина пирснула сміхом, однак всім своїм видом ствердила: мабуть, так-таки воно й станеться.

Секретар провів Холода недоброзичливим поглядом.

* * *

Прокіп Гордійович трохи кривив перед собою. Адже мав кому вилити жалі з серця. Щоправда, він би швидше роздушив його, аніж дав пролитися жалям. З тим чоловіком вони сходились не часто і більше сварилися або кепкували обопільне. В такий спосіб ховали свою приязнь, свої почуття. Дружба ж їхня в'язалася міцно, на ній червоніли краплини крові.

Тимофій Шах — сторож лікарні, а влітку ще й садівник. Химерний і правдивий чоловік. Химерно і дивно склалося його життя. До війни він пас колгоспні вівці в селі Куца Балка на Херсонщині. Сімнадцять років стрічав і проводжав ранкову зорю в степу, під дощами і сонцем, від котрих ховала його лише стара парасолька. Латана-перелатана, мала вона по селу великий посміх. Старі діди казали, що під такою ж парасолькою, якщо не під цією самою, до революції водила на шовковім ретязі цуцика володарка економії графиня Липецька. Вона затуляла парасолькою від сонця і себе й цуцика.

Тимофій Шах свої вівці парасолькою не прикривав. Але доглядав їх, либонь, ліпше, ніж пані цуцика. Вони в нього котилися і врунилися кучеряве на всю Херсонщину. В трудній роботі, в безсонні випас собі Тимофій Шах на ранкових росах орден. А що на той час в селі не стало горілки, мав він з своєї нагороди не тільки шану, а й користь. Кому весілля, родини — поспішали до Шаха. Вваживши на прохання, вівчар надівав піджака з "Знаком Пошани" і йшов легкою пастухівською ходою до станційної крамниці, а повертаючись звідти, притримував руками кишені піджака. Опріч вівчарства мав Шах ще й інше ремесло. Майже все своє життя робив на портрети рамки. Тимофій Шах пам'ятав керівників краще за самого секретаря райкому. Якщо хтось губив у пам'яті, в якому році було обрано чи звільнено когось, — бігли до Шаха. Він тоді для чогось заглядав собі в покраяну глибокими рисками, пошрамовану долоню, поворушивши хвилину беззвучно губами, казав уголос: "Так... На нього я робив велику дубову раму... Ні, пробачте, брешу на слові. Згодилася стара. Дубову, це на..." І знову заглядав у долоню. І хоч нічого цього туди не було вписано, життя вкарбувало в Шахові долоні немало своїх повістей. Пастушою гирлигою, прикладом гвинтівки, заступилном, ціпилном, грабилном — всіма сільськими і міськими найтяжчими "илнами". Кілька знаків вписало воно йому в війну санітарними ношами. На тій путі доля й звела його з Холодом. Вони тримали з різних кінців одні й ті ж величезні фронтові ноші. Разом потрапили до полону, разом втікали, разом ходили в люті штрафні атаки, їх поранило одним снарядом, і вони попали до одного госпіталю. А далі Холод вже не захотів відпускати Шаха. В один день і демобілізувалися. Холод поїхав до Києва, а Тимофій у свою Куцу Балку. Був він рядовим, а від рядових жінки за чужі помилки не відступаються.

Однак лишаговата пляма полоненого чорніла й на ньому. її бачили здалеку і поспішали звернути з Тимофієвого шляху вбік. Тоді саме скінчилась війна. Всі колишні Шахові замовці горілки, кого обминула на війні куля, ходили по селу попід руки, в орденах, в погонах, співали пісень, тільки він сидів на порозі землянки, самотньо тесав для клубу нову велику раму.

Йому навіть не доручили овечок. А єдиний Тимофіїв довоєнний орден згорів у вогні разом з хатою. І така вхопила Шаха за серце образа, така туга, що він вперше за своє життя гірко напився, почепив на груди дві низки медальйонів і брошок, — єдиний трофей, який приніс з війни на забавку дітям, — і пішов на шлях. Медальйони тонко дзвеніли, позаду бігла табунцем дітвора, завбачливо звертали з шляху дорослі. А другого дня, похмелившись, Тимофій спакував у мішки нехитрі хатні пожитки, найняв у індуса коня і, посадовивши на воза жінку та дітей, підпалив стріху землянки.

— Нехай все старе піде прахом, — сказав за ворітьми. — А ти не скигли, дурепо. Все одно на рамках я тепер на всіх вас не зароблю.

Більше року Шах жив у Києві, в Холода. Потерпав цнотливою селянською душею, ночував з жінкою в сторожці, віддаючи лише дітей у хатнє тепло, а на другий рік Прокіп Гордійович виклопотав йому кімнату в підвалі.

Тепер Шах мешкав у тому ж будинку, що й Холод, на першому поверсі.

Для Прокопа Гордійовича Тимофій Шах — книга, яку він найповніше прочитав. Та водночас в тій книзі не вистачало одного розділу. З неї було вирвано кільканадцять сторінок внутрішнього монолога.

Все життя Тимофій Шах щось думав. Та так нічого й не сказав. І не вчитавши тих сторінок. Холод не міг достеменно відгадати: чи скаже?

Шах сидів на маленькому стільчику біля кухонного столика, довбав щось стамескою. Холод, віддавши добридень жартівливим "скрипиш?", підсунув і собі ослона, але Тимофій похапливо змів з колін стружки.

— Чого ж тут? Неначе хати немає.

— Може, ти там самогон вариш, боїшся впустити. А це ж на якого портрета?—вказав на свіжостругані планки. — Клуб замовив?

— Клубам тепер постачають майстерні, оптом, а це, як отой казав, на просту людину — на свою бабу... А чого це ви, Гордійовичу, — постеріг він Холодів сумовитий настрій, — насичувались. Про що думаєте?

— Про смерть.

— Хіба вже пора?

Вони перейшли до світлички. Квартира в Шаха невелика: дві маленькі кімнатки, чуланчик. Чуланчик сторож теж переобладнав під житло, там колись жила старша дочка. А що дочка й син роз'їхались кожне шукати свою долю, то старі впустили собі квартиранта — Євгена Мазура.

Мабуть, це легковага, і Холодові самому смішно з цього, але йому кортить подивитись Мазурове житло. Він знав цього хлопця й раніше, проте зараз чомусь не міг поєднати того, що уклалося в уяві, з тим, що розповідали в лікарні. Либонь, випустив щось, не розгледів.

Впіймавши зацікавлений Холодів погляд. Шах прочинив двері комірчини.

— Постояльця немає. А дверей він не замикає. Тільки виварку. В неї не дає заглядати нікому. — В голосі легка іронія. Але так він розповідає про всіх. Здебільшого ще й зображає тих, про кого розказує. Але зараз разом з іронією здивований Холод ловить і шанобливі нотки. — Хочете — погляньте.

Холод підійшов до прочинених дверей, пересягнув поглядом поріг. В тісній комірчині — ліжко, плетена етажерка з книжками, стіл, два стільці. На підвіконні — колба і штатив з пробірками. В кутку, за ліжком — на саморобнім ослоні, — великий цинковий бачок. Звичайний бачок, які ставлять в шкільних коридорах та сільрадах, тільки накришка до нього примкнута величезними замками за приварені металеві вуха.

— Оце він у ній, — чомусь стишив голос Шах, — варить на плиті зілля. А потім вносить сюди. Три дні лікарство настоюється, і вже тоді роздає.

— Всім роздає?

— Всім. Отакий чоловік. Бачили — на дверях написано, коли приймає.

— Оглядає він хворих, вислуховує?

— Ні, бере пляшки і наливає. Всім-всім. Як Ісус Христос. Ще дає папірці, в котрих сказано, який харч вживати хворому. На машинці папірці вистукує. Якби він захотів, давно б озолотився. Але ж жодної копієчки... І то даремне прокуратура до нього сікається. Викликають, підсилають своїх з пляшечками... А це ж, либонь, і він, — прислухався до далеких кроків.

Справді, клацнув замок, грюкнули двері. Євген ще довго стукотів, шарудів у коридорі — роздягався. Відтак вступив до вітальні. Мокрий, стрижений, — подарунок собі на день іменин, — зім'ятий, стомлений. На носі, на випнутих вперед вилицях — крапельки дощу. Видно, він не почував їх. Під вузькими, зжмуреними очима — нервозні тіні. Здавалося, Мазур щойно вибрався з вуличної аварії.

— Євгене, — не приховав свого спостереження Холод, — мені видається, вас виніс шторм. Човен розбився на рифах, а ви вистрибнули на сходи ось цього будинку.

Євген облизав смажні вуста, стер рукавом з смаглявого обличчя дощові краплі.

— Не шторм — прорубали днище.

— Воно ж, мабуть, броньоване. Хто зважився?

— Хто? Ваш... — Мазур кинув хмурого косяка, проковтнув слово. Яке — неважко було здогадатися. — Мене звільнено з роботи.

Тепер вже Холод розкрив очі в подиві.

— За віщо ж?

— Привід можна знайти завжди, коли його пошукати. Запізнення на роботу... Невиконання планової теми... Не досить низький уклін, зрештою, — в очах його жахтіла злість. — Вам ліпше знати...

Мазур не вельми цінував свою службову посаду. Але вона йому давала гроші на прожиття, давала місце для роботи, посуд і хімікати для дослідів. Тепер же на нього, ояріч тавра шахрая, ще наліпили й тавро лінтюха, невдатного працівника. Злість і образа клекотіли йому в грудях, готові пролитися будь на кого. Вія це почував і тому хотів сховатися до комірчини.

Проте його зупинив Шах. В сторожових очах поблискували затаєні вогники. Холод їх ловив, Євген — не помічав.

— Чого втікаєш? Сядь, посидь. Я люблю розмовляти з тими, кого звільнили з роботи. Вельми душевні, правдиві люди.

— Я не душевний, я — лютий, — осідлав стільця Євген. — Але я можу вдарити лише по ньому, — і справді грюкнув кулаком по спинці стільця, аж луна стрибнула під стелю.

— Ну, не з дідька лиха, знайдеться інша робота, — спробував розважити Шах.

— А чого ж. Піду препаратом, санітаром... До них, зрештою, — вказав він на вікно. — Більше — куди ж.

Професор і сторож мимоволі перевели погляди за його рукою. За вікном вітряно. Сумно розгойдувались дерева, хльоскали голим віттям по небу. Над дахами, над димарями важко клубочили осінні хмари. Вони видавалися схожими на хижих птахів. Наскакували одна на одну, перекидалися, били крильми, струшуючи з них скісні струмені.

Ті струмені загнали в під'їзд зграйку одягнених по-сільському дівчат з лопатами в руках.

— Ви зараз скажете, що копати канави — теж корисна й потрібна робота, — правив своє Мазур, — і я наперед пристаю на ваші слова. Хоч мені здається, скоро нікому буде садовити огірки і качати з города гарбузи... Та вони й непотрібні, хлопців на селі мало, підносити їх нема кому. Коли б на мене, я заборонив би виїздити з села, не давав би паспортів.

— Тоді це був би феодалізм, — заперечив Холод, пильно приглядаючись до Євгена великими, але водночас гострими, темно-сірими очима.

Його не дивувало, що Мазур стрибає думкою, говорить з такою злістю. Він розглядав його зараз, мов пацієнта, вивіряв, чи далеко зайшла хвороба, розмірковував, до яких вдатися ліків. А може, пацієнт сам вже лікує себе? Таке теж трапляється. А може?.. Часто людині взагалі треба понести напочатку невдачу. Вана вигартує душу, викує її для борні. Вхопивши лиха, поборовши бурю, людина по-справжньому складає ціну тиші.

Однак не кожен здатен пережити бурю. Допіру Євген прийняв на себе один шквал. І в човні його плеска вода.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx)Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx257 Кб804
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2)Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2703 Кб1004

Пошук на сайті: