Олесь Гончар - Крапля крові (сторінка 3)

Коли Олександр одружувався з Тонею, вона сиділа на вечорі поміж них двох. Для одного — навіки близька, для другого — навіки далека, їй, як здалося Прокопові, було трішки сумно.

Може, на злість, а може, з самолюбства вибрав він, перший лікар курсу, кандидат в аспірантуру Прокіп Холод, вогненну красуню Ольгу. Це було о тій порі, коли Прокіп вперше побачив, як зацвітає сон і як плаче солодкими сльозами хмільна від весняних соків береза. Тої весни аабрунькувалося і його серце. Може, й його вела та ж сила, що квіти сон та березу, хоч Прокопові здавалося, ніби він кохає Ольгу. Пам'ятає, як вперше привів її на вечірку до актового залу. Там була Тоня, був Сашко. Ольжині черевички перестукотіли всі інші. Ольжині штучні коралі на вабливій мармурової білизни шиї пригасили справжні. Хлопці ходили біля неї роєм, гули, немов джмелі погожої днини. Навіть Сашко те й знай припрошував й до танцю. Тоня ж опустила голову і весь вечір не підводила її. Заздро їй стало? Шкода Прокопа?

А чого його жаліти? Він мужньо ніс на своїх плечах Ольжину красу і примхи. Певніше, не ніс, а на перших кілометрах подружнього шляху пожбурив до дідька.

Чи знав про його любов до Тоні Сашко? Чи знала Тоня? Либонь, Білан просто гадав, що Прокіп ходив з ним і Тонею від нудьги або ж з невеликого захоплення, котре втопилося в веселій весільній музиці. Тоня ж... Прокіп певен — Тоня здогадувалась про все. Жінки ловлять порухи душі чуттями.

Все те поросло густою травою. І він тільки іноді, в спогаді, бачить білий щирець, бачить давні дні.

Їсти не хотілося. Холод не клав виделки, тільки щоб не образити господарів. Олександр Кіндратович помітив те, наповнив чарки.

— Може, і йому крапельку? — вказав поглядом на Олега.

— Він ще не куштував. А може, десь там, — хитнув головою вбік.

— Ну, Олег не такий, як оті, що в квітники цвіркають, — повів Холода розмовою на вулицю Білан. Згадка про недавню подію знову звузила злістю його очі. — Ще ж отаке: обскубане, в галанцях. І ти правду кажеш: ще говоритиме про любов, цілуватиметься.

Антоніна Михайлівна повела очима на дітей, але Олександр Кіндратович вдав, буцім не розуміє.

— В трамваї або ще десь, — казав далі. — Я оце нещодавно бачив: двоє отаких лизалося на площі, на виду у всіх. Тьху, гидота.

— А якщо по-справжньому кохає, — Олег здвигнув бровами, густо почервонів. — У нас у школі диспут був... І штани... Тепер такі у всіх, навіть у артистів.

Прокіп Гордійович пильним поглядом видивився на сина. Вперше той заговорив про любов, та ще й отак.

— Якщо вже на виду — то кохає не по-справжньому. А штани... Мода, сину, смикала за холоші моїх штанів за мій вік разів зо три. От пам'ятаю черевики... Колись у селах чоботарі шили тільки гостроносі. Міські джигуни брали за них нашого брата на висміхи. Просто тут треба, щоб не тільки гарно, а й зручно, практично.

— Ти гадаєш, за кого вони нас мають? — хитро примружився Олександр Кіндратович, радий, що розмова побігла такою стежкою. — За печерних жителів. Я чув, один отакий, як оце сьогодні, казав батькові: "Ти, пахан, темний, мов антрацит". Отака їхня філософія: віджили, відстали.

— Ну, ви — вчені. — Олег кришив на кашу виделкою котлету, мішав з макаронами. — Але ж декотрі не розуміють... Хіба не нам летіти на Венеру, не нам обчислювати криву ракети. Тобто я не за себе...

— А певно, — перепинив Холод. Суперечка потягнула у вир і його. Він говорив запально і водночас не квапливо. Відчувалася багаторічна звичка викладача. — Але якщо виходити з цього, то ви повинні заздалегідь примиритися з тим, що ваші діти назовуть вас дурнями. Вони полетять на Сатурн, Уран, а може, й далі. Насправді ж... Дикун, котрий вперше доміркувався висікти іскру з каменя, такий же геніальний, як і винахідник ракети. Справа тільки, так би мовити, в сходинках, в загальному рівні людських знань. Тобто в тім, який здобули всі разом. Знань і рівня життя. Себто скільки коштує кілограм хліба й картоплі. Так от... Коли б сучасний творець ракети розрахував і збудував її, але не знав, що в світі є вогонь, він би поволік свою ракету на прийомний пункт металолому. Просто він мав попередників, котрі не дали згаснути іскрі отого дикуна. Кресало, запальничка, магнето, сопло ракетного двигуна... Отож і виходить, що дикун теж створив оцю ракету. А поміж ним і сучасним Головним конструктором, опріч Архімеда і Ціолковського, ще стоять Дедал та Ікар, килим-літак, суспільна мрія людства. І мудрі люди в майбутньому не забудуть і Головного конструктора і килима-літака.

Холод не боявся, що син не зрозуміє його. Дома вони часто ведуть словесні герці. Це син зрозуміє. А от чи зрозуміє інше?.. Та й говорив так Олег вперше. Професорові здалося, що й не з своїх думок.

— Нам, коли хочуть нас налаяти, — впала в розмову Ліля, —кажуть: ви не бачили смаленого вовка. Чи знаєте, мовляв, що таке голод, що таке бомбардування? Неначе це заслуга тих, котрі знають.

— Це ти, Лілю, правильно, — пристав на її слова Прокіп Гордійович. Але одразу ж і заперечив. — Ти випустила ще одне—працю. Чи відомо вам, що таке праця? Ще ні. І це таки не ваша провина. Але вам треба прагнути пізнати. Дикун працював, бо він помер би з голоду. Кріпак теж. А для нас праця: щоб заробити на життя і щоб не виродитись духовно. Праця — це один з суспільних запобіжників, так само, як пошана до старості, як приховування од сторонніх своїх почуттів. Розумієш, це так... — Але думка його прямувала до іншого. В подиві помітив, що моралізує, а не сперечається. — ...Ніби потреба нам, дідам, поговорити і повчити вас, — скінчив словесне коло.

Вони вже пообідали. Холод подякував господарям, дістав цигарки, прочинив двері на балкон. Одразу ж слідом за ним шмигнув туди і Олег. Певно, він давно шукав нагоди побути наодинці з батьком. Якусь хвилю стояли мовчки. Ген, за далекими дахами, ще догоряв обкурений сивими приміськими димами багрянець, а тут, під балконом, вже зовсім затемрілось, машини, що бралися по бру-кованому підгір'ю, вже увімкнули сигнальні вогні.

— Тат... — діткнувся рукою батькового ліктя Олег. — Дай три карбованці.

— Три? Навіщо.

— Книжку хочу... "Життя в мовчанні". Про океан. І в кіно підемо. Морозиво... Мені вже просто незручно. Все інші частують.

Холод дістав гроші. Але син не поспішав шаснути з ними на вулицю.

— Тат... Я хотів тобі сказати... Сьогодні до мене приходив Вітя з колишнього нашого десятого "А". Його батько стоїть в черзі на машину, але хоче виписатись, не вистачає грошей. То, може, ми... Наша "Побєда" от-от розсиплеться вдрузки.

— Ти, мабуть, знайшов акредитив на чотири тисячі карбованців? — мовив Прокіп Гордійович, все так само не повертаючи голови.

— Ну, хіба в нас... — І раптом: — Тату, куди ти діваєш гроші?

— Програю в карти.

Олег зачекав ще хвилину, але, зрозумівши, що батько більше не скаже нічого, прочинив двері. Він притримав їх — на балкон, з стільцями в руках, пройшов Олександр Кіндратович.

— Якась тут причина мусить бути, — мовив Білан, підсовуючи Холодові стільця. За довгі роки вони звикли в'язати розмови прикро, без вступів. — Не розчовпаю я, чи теперішня молодь надто поволі дорослішає, чи зістарюється завчасу. Не бачу я зав'язі, один пустоцвіт. Але диво, цвіт не зав'язується, коли його обпалить блискавиця. А які блискавиці палили їх?

Він говорив, швидко копирсаючи паличкою, переколупу-ючи землю в ящику з виноградом, котрий повився по дротинах аж до горішнього балкона.

— Ти знаєш, я чоловік поміркований. І однак не можу спокійно дивитись на велерозумних, тупих, з прилиплою до слинявих губів сигаретою жевжиків. Весь світ у них зводиться до "скільки доларів?", "що ставиш?", "а Люська?..". Я розумію: є й такі—з молотком, з книжкою. Але їх не бачиш, — на світло летить тля. Вона пролазить у мистецтво, бо й там "долар", прилипає до науки, до літератури. Скажу тобі: коли б у моїй волі... І от тут я не знаю: лупцювати їх різками, читати їм лекції?

— І всі ми не знаємо, — відказав Холод. — І ніхто ніколи не знав. Ми бачимо лише полюси: неробство і працю. Я думав... Батьки завжди думають. Бо їм хочеться, щоб їхні діти були кращими. Навіть за них. Може, й це... Над нинішнім поколінням висить атомна бомба. А воно не знає, що таке й проста. Часом свідомо, а часом несвідомо звинувачує в чомусь батьків. Воно — ті, про кого ти кажеш. Вони не хочуть бачити, що ще було життя, була кров, були мозолі. З цих гірких мозолів ми вигодували і їх.

"І завжди живий трепет багрянцю над головою, —мовив думкою, бо не вмів уголос казати високих слів. — Над нами... Над вами... Ви щоднини бачите його: в червонім кутку школи, на демонстрації, над будинком у свята. Може, тільки для декого з вас він дуже звичайний. Бо не ховали його за пазухою, не підхоплювали, продірявленого кулями, в бою з рук пораненого політрука, не цілували в смертельній присязі побратимам біля партизанського вогнища. Він дорожчий, коли побував біля серця. Тоді — стає часточкою власного життя. Але він такий же дорогий, коли прив'язаний до свіжоструганого держака на вершечку щойно закінченої будови, на шахтнім копрі, над фермою. Він один — і там, і тут... І це треба відчути. Кров батьків, з якої віткано його полотнище, це й ваша кров. Вона передана вам у спадок. Чи зрозумієш ти це, синку?"

— Проте багато з них побачили в лице правду, — докінчив Холод уголос. Він поцмакав згаслу цигарку, припалив її. — Пройшов великий дощ, ростуть молоді гриби.

— То вони можуть зчервивіти.

— Все залежатиме від того, якою буде погода, — роздавав у вазоні на прикрість Біланові цигарку Холод. — піду я.

Білани запрошували його залишитись на каву, але він відмовився. Хоч знав, що його чекає вдома. Цигарковий дим, самотність, нудьга. Але йому не хотілося псувати своїм смутком чужої радості.

Відтоді, як Холода залишила дружина, вони жили вдвох я сином. Спочатку в них була домашня робітниця. Та кілька років тому дівчина вийшла заміж, виїхала, і тепер такого-сякого хатнього порядку доглядала в них тітка Оксеня, двірничиха.

Кабінет у професора — невеликий і незатишний: кімната вузька, довга. Стіл, канапа, три книжкові шафи — всі меблі. Книжки й на шафах, і на підлозі.

Прокіп Гордійович сів до столу, кружляв думкою навколо рядків, що написав учора, але вона волоклася мляво, розпливалася. Тоді вимкнув світло і сів на канапу. В темряві почувалось йому затишніше. Однак він не встиг навіть оговтатись у ній. Його покликав деренчливий телефонний дзвінок.

— Не спите, Гордійовичу? — гудів у трубці басовитий голос Тимофія Шаха. — Хотів прийти до вас, шашки посовати, та приїхали до мого напарника гості, і я заступив його на діжурстві. Ви самі вдома? Мабуть, оце... Я ж вас знаю...

Тимофієва мова урвалась раптово, мабуть, відключили телефон. Прокіп Гордійович повісив трубку. Ніби нічого й не сказав чоловік, а в душі ледь-ледь, на одну краплиночку відтало. Холод закурив, знову сів на канапу. Тиша. Тільки чути, як десь за стіною схлипує піаніно, а за вікном гомонить місто. Десь у тому гомоні і Олегів голос. І прикро професорові, що син і сьогодні не залишився вдома. Олег зараз там, на вулиці. З якогось часу, — Прокіп Гордійович навіть собі в тому не признається, — він став боятися вулиці. Боятися, коли вона забирає до себе його сина.

Вулиця... Вона моргає червоними бровами кінореклам, мружиться вітринами книжкових магазинів, посміхається нахабними очима легковажних дівчат та вусатих молодиків, гримить пневматичними молотками по асфальтовій корі. І хто зна, що знаходить більше відлуння в довірливім серці. Міська вулиця ховає дитину від батьківських очей, і батьки ніколи напевне не можуть сказати, читає її недорослий житель цієї миті в бібліотеці книгу чи торгує футбольними квитками під ворітьми стадіону. Вулиця — це величезне осібне життя, це цікава, одмінна од інших, часом сувора, часом легковажна навчателька. Вулиця до заводу, до пивниці, до інституту, до танцмайданчика. Ні, вона поки що — не завжди спільниця батьків. І батьки мусять колись доміркуватися, як повернути її собі в поміч.

В селі вулиця завше перед вікнами — очима хат. Прокіп Гордійович пам'ятає вузеньку, стиснену тинами вулицю свого дитинства. Жорстоку вулицю. Спогад про неї прикипів до серця струпом. Йому навіть не довелося ліпити на ній з піску кавунів і гилити цурку. Він ганяв по ній корів на пастівник і з пастівника, возив у поле гній, гальмуючи на крутім узвозі березовим обаполом, втікав на неї від сварливої господині.

йому сповнилось сім років, коли його і трьох братів стали в селі називати Холодовими сиротами. Найстарший на той час служив у багатого господаря, дядька Клима, чоловіка доброго, лагідного. Брат перейшов до іншого, Гадючки, а Прокопа віддав на своє місце. Дядько Клим таки жалів хлопця, навіть сварив жінку, коли бачив, що та споряджає йому в поле голодну торбу. А потім... Потім брати послали його до школи. "Нехай хоч один з нас знатиме грамоту". Вони перейняли на себе частку Прокопової праці на його школярські й студентські роки. Найбільшою мрією Прокопа-студента, його обітницею було віддячити братам. Але Прокіп так і не сповнив своєї мрії. Не встиг сповнити її. І зараз, коли згадує братів, котрі позначили своїми могилами героїчний шлях із Сходу на Захід, йому здається, ніби він несе перед ними провину.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx)Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx257 Кб805
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2)Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2703 Кб1005

Пошук на сайті: