Микита Братусь - Олесь Гончар (сторінка 2)

III

 

Сад наш на історичному місці. За даними всіх переказів і легенд колись тут, на нашому острові, стояла деякий час Запорозька Січ, вирувало хоробре веселе козацтво. Дуже вдало обрали наші предки собі місце для табору, вже й тоді вони розумілися на тактиці та стратегії!.. Острів, бачите; височіє, мов фортеця, обернута плечима до непрохідних плавнів, а лицем — на південь, до степу. Найдрібнішу кінноту, дику татарву звідси можна було помітити за десятки кілометрів. Мій приятель Роман Романович, викладач історії, запевняє, що саме тут, на нашому острові, писали козаки свою знамениту відповідь турецькому султанові Магомету, який, з дурного ума, запропонував був їм перейти в турецьке підданство. І що лист писався саме тут — це дуже скидається на правду. Ще й ми, закладаючи сад, виорювали плантажними плугами козацькі пістолі, гармати-салютовки та каламарі. Один точнісінько такий, як на картині у Рєпіна, наче оце з полотна випав.

Приїжджими археологами було знайдено на острові рештки козацьких доменних печей (народний примітив порівняно з сучасними домнами нашого Подніпров'я).

А ще пізніше, копаючи льохи для вина, знайшли ми і самого хазяїна Січі — запорожця. Велетень, гігант! Весь, звичайно, зітлів, сердега, не зітліли тільки “оселедець” на голові та шаблюка при боці. В головах у нього замість подушки — цяцьковане сріблом сідло, а під сідлом, що б ви думали?.. Пляшка меду-горілки! Стоїть собі, уявіть, повнісінька, не висохла протягом століть, тільки настоялась, загускла, а чиста — мов сльоза.

Ми не здавали її в музей, розпили колективно ту пляшку, пом'янувши добрим словом своїх славних, веселих і хоробрих предків.

Я, Микита Братусь, від них походжу. В глибині серця ношу переконаність, що листа турецькому султанові було написано не без прямої участі одного з моїх пращурів. Ви запитаєте, які в мене дані? Свідків, звичайно, важко виставити, але коли дивлюся я на тих мальованих запорожців, що стоять собі, з'юрмившись довкола писаря, і від душі регочуть, то почуваю, які ми з ними близькі вдачею, характером і навіть поглядами на турка.

Мабуть, ви вже помітили, що я теж люблю посміятися всмак і нудних людей не терплю. Часом Оришка докоряє мені:

— І коли ти, Микито, вже насмієшся, коли ти переказишся?..

А що я можу, коли життя сприймається мною під веселим кутом зору? Такою вже, видно, вдалася уся моя генерація, таким, мабуть, і я залишусь до самої смерті і вмру з посмішкою на вустах, а дівчатам накажу, щоб поховали мене отут у веселім саду, на веселому козачому острові, на самій його верховині... Та хіба буде смерть? Іноді мені здається, що я — вічний. А мо' й справді я вічний, га? В усякому разі сам я ніколи не повішусь, хіба якійсь молодичці на шию. Завжди казав і кажу:

— Недобре мати справу з жінками, але з женщинами — прекрасно... Життя без чудес мертве.

Отже, про нашу історію.

Треба ж було, щоб отак збіглося: мені, як і моїм видатним предкам, теж довелося писати листа за море, тільки не подумайте, що султанові — султани тепер перевелися, — писав я ще далі, іншим адресатам: в туманну Англію.

Сьогодні джентльмени, злигавшись з американськими прасолами та бандитами, хочуть розпалити нову світову війну. При цьому вони пробують звалити свої злочини з хворої голови на здорову, як той їхній предок — ярмарковий злодій, що, прокравшись, навмисне репетував:

— Каравул! Держіть!..

Так і зараз. Щоб задурманити публіку, вони кивають в наш бік, на всіх радянських людей, тобто і на мене персонально.

Микита Братусь — агресор! його сади завтра нападуть на нас, Братусеві сади загрожують усім нашим американським роздутим штатам і англійській короні також!

— Ні, панове, я — людина доброї волі, з чесного, не загребущого роду походжу. Вам — хай ваше, а мені — моє, те, що не надувається штучно, а зростає природно, згідно з усіма безсмертними законами розвитку.

І чого вони пристають? Чого за поли хапають? Піниться на мене Черчілль, сам не знаю, чим я йому так ріпицю наперчив... Чи за провал інтервенції досі казиться чи листа мого досі забути не може? Але ж правда була моя, і я готовий сьогодні вдруге того листа підписати.

А було це так.

В тридцятих роках наша черешня йшла на експорт в Англію. Відправляли ми її в бочках, засульфітовану чин-чином. Таку черешню як обвариш взимку, то вона стане мовби щойно з дерева знята. Платили англійці золотом, а ми, як відомо, саме посилено будувались, і їхні фунти були нам цілком до речі. Купують лорди нашу черешню і, як витончені- знавці, хваляться нею, не нахваляться.

Потім, — мабуть, з намови старого лиса Черчілля, — починають вести під мене підкоп.

— Ми, мовляв, споживачі, наше замовницьке право, давай писати Братусеві реляцію, давай вимагати від нього ще кращої черешні. Микита знайде, Микита все зуміє!..

І пишуть гуртом реляцію в наш “Червоний запорожець”, просто на моє ім'я.

Приносить мені Мелешко ту реляцію і чистить Уїн' стона Черчілля на всі заставки.

— Підожди, кажу, Логвине Потаповичу, не метай перед сером бісеру... Що там скоїлось?

— Читай, — кидає Мелешко листа мені на стіл. — Читай та відповідай. Каверзують пани-сери. Пташиного молока їм забажалося!..

Читаю. Так, мов, і так, містер Братусь. Перепробували ми черешні з усіх материків, але кращої, ніж з України, ліпшої за Ваш сорт “Піонерка”, ще не зустрічали ніде. Все в ній ідеальне, все нам імпонує за винятком одного: забарвлення нам не підходить. Занадто вже вона у Вас червона! Будьте ласкаві удосконалити її і вивести для нас жовту або, принаймні, блідорожеву черешню з такою умовою, одначе, що вона збереже в собі всі смакові якості “Піонерки”.

Отаке було замовлення твердолобих лордів.

Я сам дипломат і хитрун, але завжди кажу правду. Бо справжній дипломат завжди говорить правду, і в цьому якраз його сила й талант.

Мушу зауважити, що на той час, коли заморські лорди вели під мене підкоп своїми реляціями, в нашому районі саме закінчувалось будівництво нового плодоконсервного заводу. Я вже мав з ним тісний контакт і, зважаючи на це, спокійно відповідаю твердолобим джентльменам.

Так, мов, і так, шановні джентльмени. Вельми дякую за похвали в адресу моєї “Піонерки” і пускаю геть поза вухами ваше нахабне замовлення. Не виводитиме вам Микита ні жовтої, ані блідорожевої черешні, бо виводить він те, що йому до вподоби, а подобається йому якраз повнокровна, палаюча, червона барва!..

Що ж стосується моєї черешні, яку ви одержували з України до цього часу, то віднині вона йтиме на переробку в наш новий плодоконсервний завод на компоти трудовому радянському людові. Отже, вам я, сери, на даному етапі нічого не можу запропонувати, окрім нашої відомої української дулі.

Так я відповів.

Мелешко завірив мій підпис печаткою “Червоного запорожця”.

 

IV

 

Ви не знайомі з моєю Оришкою? Ото вона виринула в кінці алеї, мабуть, несе вже мені обідати. “Моя Оришка” — так і тільки так, бо іноді можна почути ще інший термін — він мені ріже вухо: “Оришчин Микита”!

Правда, може, я сам-таки в цьому й винен... Якось, ще на фронті, відбувався в нашій дивізії великий мітинг, і випало мені виступати перед братами як представникові від українського народу (там виступали бійці багатьох національностей, усі ми йшли на ворога пліч-о-пліч під одним прапором!). Так от, висловивши певність, що дійдемо, брати, ми скоро до Берліна, сказавши потім про знамениті калачі та пишки, я закінчив промову тим, що “повернеться, мовляв, ще Микита до своєї Оришки!”

Відти й пішло:

— Хто то в медсанбаті біля дерева копається?

— Та то ж той Микита, що в нього жінка Оришка! Або просто:

— Оришчин Микита знову щепить!..

Бо справді, де було тільки ми не зупинимось, де тільки не ступну — там уже — за звичкою — й дерево посаджу або зроблю щеплення. Ростуть мої дерева під Воронежем і в Сумах, в Польщі і в самій Німеччині за Одером.

Майже весь час я був при медсанбаті нашої гвардійської дивізії. Як попав до них після першого поранення, так уже й не відпустили звідти, зоставили при собі.

— Нам, кажуть, у персоналі побільше веселих людей потрібно: бійці швидше одужують.

Наш сад і на фронті снився мені мало не щоночі. Кинуся бувало спросоння, і найближчий з товаришів по землянці сердиться, бубонить:

— Легше своїми чобітьми, Братусь! Що це з тобою?

— Суницю, кажу, переступав,

Яку суницю?

— Снилося, що ніби йду в себе на острові, а передо мною суниця червоніє розміром з баклажан... Боявся, щоб не наступити.

— Суниці свої переступай, а мене чоботом не товчи! Шинелю на себе, і вже він захропів. А я перекинувся горілиць і знову сади бачу.

Так оце ж моя Оришка пливе... Це, ви знаєте, не Оришка, а ціла проблема. Все в ній мені подобається, якби тільки не була вона такою сердитою та ке ревнувала мене по черзі до всіх молодиць (і навіть дівчат!), що працюють у моїй бригаді. І зважте, що це після того, як обом нам уже перевалило за п'ятий десяіок!

І чим далі, шаленіє ще дужче, ревнує, наче молодого. Вся бригада знає Оришчину слабість і щоразу, коли Оришка з'являється на горизонті, якась молодичка навмисне мене атакує.

— Дайте я хоч посиджу біля вас, дядьку Микито!.. Сяде та ще й руку закине Микиті на плече. Їй нічого — встала та й пішла, а мені що потім дома буває? Мусите знати, що Оришка моя набагато вища за мене ростом і взагалі, нівроку їй, добре вкомплектована: сто п'ять кілограмів. Я хоча теж чоловік при здоров'ї, держава в мені є, і чую силу в руках, але супроти Оришки — хлоп'я, горобчик. Здається, взяла б і в пелену заховала.

Користуючись своїми перевагами, Оришка часто вдається до голого адміністрування. Як тільки що помітила, одразу вже ставить питання руба.

— Ану дивись, шелихвосте, на мене. Чого це біля тебе сьогодні Дарина увивалася?

— Та хіба я їй забороню, бабунику? Закортіло молодиці пожартувати.

— А тобі б тільки жартувати та жирувати! Бачила, бачила, як ти облизувався! Дома тобі не до жирування. дома тобі нудно!..

І, не довго думаючи, гуп межи плечі, дарма що перед нею визнаний войовничий мічурінець. Оришка не зважає на авторитеїи.

Я тілом щільний, тугий, мені не болить, але неприємно, що дуже гупає.

— Тихіше, — кажу, — бо сусіди почують. Оце вам і різниця між жінкою та женщиною. Порівняйте самі!

Коли вже Оришка бачить, що таким методом мене не проймеш, тоді — кулак об кулак — і подалася до голови, до товариша Мелешка.

О, смола!

Прилипне, пристане, насяде з категоричною вимогою, щоб перевів Мелешко приревновану молодичку кудись в іншу бригаду. І хоч Логвин Потапович у нас такий, що й бувалого чорта обкрутить кругом пальця, але моєї Оришки і він не обкрутить. Сам незчується, як пообіцяє:

— Переведу.

Легко дати обіцянку, але ж спробуй її виконати. Стане Мелешко умовляти молодицю, щоб згодилася (ради спокою в Братусевій хаті), а та молодичка його як одбриє, то тільки послухай.

— Це якщо я вдова, так ви й будете мною каверзувати, тикаючи з бригади в бригаду? Що я — в саду зайва? Урожаї низькі беру? Чи, може, я воду влітку крала, може, вентилі ночами перекручувала, щоб більше вологи моїм кварталам попадало? Чого ж ви мовчите, Микито Івановичу? (Вже до мене). Скажіть їм!

Я, звичайно, стою за правду і даю відповідну довідку, що Дарина води ночами не крала, не можу я чужий гріх на неї складати.

— Так чого ж ви пристаєте? — знову молодичка до Мелешка. — Що вам від мене треба? Нікуди я звідси не перейду, мало чого їй з дурних ревнощів заманеться!..

І що ж... крути не верти, а молодичка має рацію. Покружляє, покружляє біля неї Мелешко та з тим і відчалить. Бо ні Оришка, ні Мелешко не в силі диктувати в даному випадку: коли таки добре працюєш — ніхто на тобі не поїде.

Сьогодні моя Оришка, видно, в гуманному настрої:

пливе з кошиком і посміхається. Чи удої збільшились, чи, може, весна на неї впливає?

Я люблю щиру відвертість і не криюсь, що дома Оришка іноді бере наді мною верх, але в саду — ніколи! Це моя резиденція, моя лабораторія, і тут усе за мене' і таблички на контрольних деревах, і схрещені гібриди в марлевих капшуках, і цитруси в траншеях, і всі мої дияволиці-помічниці. Це так, як у медсанбатівській операційній — хто переступає через її поріг, одразу підпадає під владу старшого, а старший на острові якраз я, Оришчин Микита, чи то пак, Микита Іванович Братусь!

В найурочистіші для саду дні при повносвітлому, ось як зараз, відкритті весни, чи пізніше, в пору буйного квітування, чи вже в тріумф золотого врожаю — в такі дні напевне можу сказати, що Оришка мене... побоюється. Стає добра, м'яка, хоч у вухо її клади, і в усьому мене слухається. Та й як їй не слухатись, коли бачить, що мене тут усі дерева слухаються! Залежно від моїх бажань ростуть нижчі або вищі, з плакучою або з пірамідальною кроною — формую їх я. “З Микитою треба бути в саду чемнішою, — мабуть, думає собі Оришка. — Бо він тут, як чаклун у своєму царстві, що захоче, те й зробить. Тупне ногою, крикне: “Стань Оришко, суницею!”, і станеш привселюдно суницею”.

— Ти сьогодні, бабунику, в настрої... Мабуть, встигла когось уже вилаяти ради празника, що така весела?

— А таки встигла, Микито...

Бач, як вгадав!.. Ще б пак не вгадати: відомо, що вона кожного, хто зайде до неї на ферму, спочатку як слід вилає (здебільшого нізащо), а тоді вже розпитає, чого прийшов, у якій справі, і погомонить з тобою цілком людяно.

Дивно, як тільки з нею там корови уживаються? Мало того: “Ми, каже, сердитого сторожа на фермі не тримаємо. Він нам корів нервує”. А сама вона їх не нервує! Мабуть, уже наші селекціонери вивели якусь нову породу корів з волячими нервами.

— Сідай, дідунику, їж, поки не вичахло... О, далеко не завжди величає мене Оришка дідуником! Якщо вона так звертається до мене, то це означає, що вона зовсім грайливо сьогодні настроєна.

— Я ще й не проголодався, бабунику... Недавно мене тут дівчата пирогами пригощали.

— Та я бачу, що розшарівся, як півень... Мабуть, уже і в льох забігав до тієї вертихвістки? Це вона про комірницю.

— Забігав, але не випив і наперстка. Поспішав — за секаторами бігав.

Оришка на мене одним оком свариться, а другим — сміється

— Так і повірила... їж.

Біда мені, що я такий шаркий та червонощокий, що енергія з мене джерелом б'є. Багатьом здається, що Братусь завжди під градусом, завжди напідпитку, а між тим, я від природи такий рухливий та повнокровний.

— Хто-хто, а ти, Оришко, мусиш уже знати, від чого я шаркий: перцю стрючкуватого багато вживаю, а він розганяє кров. Дівчат моїх там не зустрічала? До вас поїхали, на ферму.

— Бачила: перегній накладають. А ти що — скучив уже за котроюсь?

— Та майже... Це ти з ними і посваритися встигла?

— Ні, я їх зоддалеки, з дому бачила. З кіношниками вранці посварилася — другий день на фермі товчуться.

— Не тим боком тебе знімають, чи що?

— “Товаришко Братусь, сядьте нам отак та робіть отак...” Жевжики, вони мене вчать, як корів доїти! “Ви, кажуть, ремствуєте і виражаєтесь, бо не знаєте, скільки коштує наш фільм... Тисячі з'їв! А ваше молоко? Що це за продукція? Та якщо навіть ви трохи й недодоїте, щоб стати героїнею, то ми вам купимо десяток тих відер молока, тільки ж підкоріть ви нам свій процес, кидайте, коли ми скомандуємо: годі!”

— Не зважай ти на них, Оришко... Вони ще, видно, відсталі.

— Оце ви, кажу, так міркуєте? Ви думаєте, я сама не спромоглася б купити отой десяток відер молока? Купила б і молоко, і вас з вашим фільмом! Та хіба я лише за відрами женусь? А корови, а режим, а досвід? На якому базарі ви купите досвід наших майстрів колгоспного тваринництва? Може, якраз я хочу найвищих удоїв досягти, досвіду собі такого набути, щоб усі потім доярки України його переймали!.. Відчитала їх, гемонів, як сама хотіла, аж полегшало на душі.

Вірю своєму бабуникові, вміє вона вступати в дебати. За наше спільне життя сам переслухав силу її блискучих промов. Одні менш витримані, інші — більш, але всі, як правило, блискучі. Думаєте, завжди вона мріяла про зірку, завжди отак за колгоспне розпиналася? Еге, тоді ви ще не знаєте моєї Оришки!

Ану, пригадаймо перший рік колективізації, найбурхливіші його дні... Хіба то не вона, не оця моя Оришка, обнесла тоді поли на Карпові Лисогорові? На кожних малих чи великих зборах хіба не вона верховодила відсталим жіноцьким елементом?

Ніколи не забуду, як проводили ми взимку напружені вирішальні збори по питанню — бути чи не бути? Школа не могла нас вмістити, — розперли б її, тому зібралися на майдані перед колишньою волостю, і оратори, виходячи на круг, тримали промови під відкритим небом.

Оришка не хотіла на круг, вона сатаніла в масі жіночого натовпу.

— Порозпускайте нас, — репетувала на весь майдан, — повіддавайте нам наших коней та хомути!

Ні в кого не було такої затички, щоб заткнути їй пельку. Голова їй слово, Оришка йому десятеро.

“Коли вона моя жінка, — думаю, — то мушу сам їй заткнути”. Виходжу на круг, а передо мною весь майдан захряс людьми. Особливо грізно вирує наше жіноцтво. Бачу, поміж нашими жінками і незнайомі пикаті молодиці шастають (пізніше ми їх пороздягали в конторі, і виявилось, що під хуторськими рясними спідницями маскувалася в них не жіноча — куркульська суть: штани були, і сокири висіли. А через день у цих “молодиць” вуса показались).

Починаю говорити — Оришка і мене не впізнає:

— Бийте, — кричить, — він теж такий, він теж за комуну!

Що не почну — то й обірвуть баби, не дають мені слова промовити.

— Та чи ви, кажу, подуріли, чи ви показались? Собаку вішати ведуть, та й то дають раз гавкнути, а я вам що?

Чую, притихли, навіть реготнув дехто: не раз мене жарти виручали в житті.

— Кого це ви, кажу, слухаєте? Оцю ротату Оришку? — і вказую просто на свою Оришку. — Люди добрі, хіба ви не знаєте, що це за баба перед вами стоїть?

Мовчать.

— Та це ж така баба, товариші, що як у Дніпро плюне, то всі жаби на завтра виздихають!

Ха-ха-ха!.. Го-го-го!..

Сколихнувся, зареготав майдан від краю до краю, наступила весела розрядка. Тоді це, між іншим, дуже багато важило.

Довго не могла Оришка простити мені промову на крузі. Все мені згадувала... А тепер, навпаки, сама не любить, коли згадую.

— Ти — каже, — хвалишся, що навіть дику стихійну природу перевиховуєш, а хіба я в тебе гірша за природу?

Ні ми з бабуником, незважаючи на асамблеї, живемодружно й мирно. Пробую діяти на неї методом веселого ментора і, вірите... піддається. Хай не створиться у вас враження, що Оришка в мене тільки сваритись уміє: буває, що й сміється. А вже вона як засміється, то й живіт трясеться!

Взяв я Оришку дипломатичним шляхом. Повернувся з царської служби — бравий, молодецький, але убогий, один шовкун у дворі стирчить, ніхто не дає дочку заміж. Цар заплатив мені за вірну службу п'ятаками, новими-новісінькими. Багатій, Микито! Сідаю в сонячний день на призьбі, лічу свої п'ятаки та перелічую. То в гаман їх, то знову з гамана — заклопотаний нібито вкрай, нікого не бачу, не чую. А мене, звісно, одразу побачили, — всі ми тоді були в пережитках по вуха, — пішло-покотилося по селу: “Рудий Микита зі служби червінців навіз, сама повну пригорщу бачила!”

Через два тижні й оженився. З-поміж усіх вибрав собі чорноброву Оришку.

Ніхто не скаже, що були ми з нею ледачі та недбайливі — викохали трьох синів, як соколів, і горличку-доньку. Старший Михайло у флоті, штурман далекого плавання, Богдан — середульший — цей під боком, на сусідньому Червонопрапорному руднику, а найменший з мого кореня — Федь — ще в школу бігає.

Донька Людмила вчиться в столичному педінституті. Це на її честь назвав я колись свою першу черешню “Піонеркою”, бо остаточно вилущився мій сорт якраз у рік її народження. Тепер Людмила в мене уже повна комсомолка.

— Хочу, — каже, — бути народною вчителькою.

— Будь, — кажу, — донько, то почесне.

Сам незчувся, коли став уже двічі дідом (по Михайлових і по Богданових внуках). Федь мій теж іноді дивується, як це він, будучи ще сам піонером, уже встиг зробитися дядьком, — адже він справді доводиться дядьком отим рясним гірничатам, отому Богдановому виводку. Причому один з Федевих небожів, а саме — Богданів Левко, часто дошкуляє дядькові тим, що він, мовляв старший за дядька на цілий рік і відповідно обігнав його в школі на цілий клас. Ясно, що слухати таке і не мати, чим заперечити, ранньому дядькові прикро.

Наш “Червоний запорожець” в близьких стосунках з рудником, завжди тримаємо з ним контакт: ми на землі, вони під землею. Влітку наші дівчата-в'язальниці, відпочиваючи під снопами, прикладаються до землі, слухають — чи не чути гірників? Моя хрещениця Таня якось запевняла мене, що сама чула, як гриміли під землею хлопці-гірники, проходячи попід ланами нашої пшениці, рубаючи в глибинах марганець Батьківщині.

Здавна в нашій Кавунівці так повелося: старі дома, а молодь здебільшого на марганцях. З кожної другої чи третьої хати хтось працює на руднику: дочка або син або зять. Деякі там і живуть, у виселку, а решта — дома в Кавунівці. Щоранку з рудника приходять машини забирати робітників, а увечері знову привозять. Коли ми обговорювали проект реконструкції нашої Кавунівкп, Лідія Тарасівна висунула таку ідею: з'єднати рудничний виселок з нашою Кавунівкою широким спільним проспектом, залити його асфальтом, обсадити деревами і пустити по ньому автобус, щоб не гуцали машини по бакаях так, як гуцають зараз. Рудник вхопився руками й ногами за цю ідею, і я певен, що в найближчому часі ми її здійснимо. Пісок та дерева для насаджень — наші, рудник дає асфальт та інший дріб'язок, а робочу силу — разом, напополам.

Для нового проспекту у мене вже й назви запроектовані: проспект Єднання міста з селом — ще краще — проспект Миру (це як збори потім вирішать). Ми вже й зараз єднаємося з рудником по багатьох лініях. Недаром уночі незнайомі зальотні шофери легко переплутують, де виселок Марганцевий, а де Кавунівка, бо й виселок, і село поруч з ним однаково осяяні електричними вогнями. Спільна у нас десятирічка і клуб спільний, отже, всі свята святкуємо разом.

Мені часто випадає сидіти в президії поруч з Богданом. його обирають від рудника як найкращого вибійника, а мене висувають наші колгоспники. А що обоє ми — батько й син — досить-таки руді, то всю нашу президію називають золотою. Навіть мої шибайголови-внуки, вмостившись десь на підвіконні зі своїм зеленим дядьком, лящать нам звідти, коли виходимо на сцену:

— Ура, місця займає Золота Президія!

Що ти їм на це скажеш? Усміхнешся та й тільки. Так само як Федь мій не може звикнути до того, що він уже законний дядько, я ще й досі не можу звикнути, що це я вже дід. Внуками я пишаюся, моя шия і мої шевченківські вуса завжди до їхніх послуг (дуже приємно, коли воно, тепленьке та пустотливе, на тобі гніздиться), але натуральним дідом... Ні, не вважаю себе, не визнаю'

— Ось поїду, — кажу, — бабунику, в місто, там мені натягнуть поза вухами шкіру, розгладять оці зморшки, повернуся до тебе молодим.

Вона зауважує на це, що, мовляв, утюгом дешевше обійдеться, вигладить, аж блищатиму.

— Думаєш, Оришко, наука не досягне? Он подивись, стоїть квартал моїх черешень, зовсім уже були зістарились, а я їх позаторік омолодив. Сьогодні я омолоджую нерешні, а завтра знайдеться такий, що омолодить мене.

— Микито... А мене?

— І тебе.

Аякже! З Оришкою ми — душа в душу.

Сонце вже підбилося височенько, зігріває нас обох.

Веду Оришку до лимонарія. Повітря в траншеях — тепле, парке, цитруси вже политі.

Стоїть між ними моя Оришка, мов зачарована. Вічнозелене!

А я кажу їй:

— Це вже — для комунізму.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_mikita_bratus.doc)Oles_gonchar_mikita_bratus.doc340 Кб1166
Скачать этот файл (Oles_gonchar_mikita_bratus.fb2)Oles_gonchar_mikita_bratus.fb2225 Кб1173

Пошук на сайті: