Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1480
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб858

Тільки було йому гірко, що, мабуть, старий граф не поховає їх як треба, не посадить у головах червону калину. А так би хотілося, аби щось залишилося по ньому на землі, хоч би кущик співучої калини. Розповіла б вона вітрам про Романові думки, а буйні вітри понесли б їх через Альпи на схід... Що коштувало б старому вволити останню Романову волю? Правда, прийдуть же скоро сюди наші, прийде Денис, він відшукає брата і поховає.

Роман довго порпається в кишені, намацує там металеву маслянисту протирку і, обернувшись до стіни, неквапом щось шкребе на ній протиркою, наче цвяхом.

«Денисе, брате, — повільно шкребе він у темряві, — з лейтенантом Сагайдою ми всі тут...»

Він довго думає, підшукуючи потрібні слова. Згадує бої в горах, згадує гвардії старшого лейтенанта Брянського і як той звертався до них перед боєм, незадовго до своєї смерті. І Роман знову шкребе: «...стояли на смерть».

Вниз на когось сиплеться штукатурка, і з підлоги чортихаються.

— Стіну ти там гризеш, чи що?!

— Здурів чоловік, на стіну лізе!..

Блаженко мовчки ховає протирку в кишеню. Тепер йому стає легше. В кишені він намацує м'яку шовкову хустку. Десь він її прихопив з-поміж розкопаних Хомою трофеїв, приховав, готуючи в дарунок доньці... Витяг, став розгортати, розпускати її. Приємно тече під шорсткими пальцями тканина, м'яка, ласкава, як бузька вода. Тече і тече, поки Блаженко й зовсім випускає її на вітер за вікно. Вже нічого йому не треба. Тепер він почуває себе чистим, наче востаннє скупаний і перевдягнутий в чисту білизну. В кишенях немає нічого зайвого, крім патронів. Роман перебирає їх у пальцях, як самоцвіти.

Лічить.

Лічить, мов скнара.

Навпроти розжеврілого попелища шмигнула тінь, і Блаженко мерщій, націлився в неї.

— Порядок! — раптом лунає з темного кутка радісний бас Сагайди. — Готово!.. Товариші!.. Єсть!..

Вони налагодили рацію.

Солдатська радість завжди крилата! В цю ж саме хвилину далеко від маєтку, в ріднім полку, що зайняв оборону понад залізницею, по всіх кабелях також пронеслася радісна хвилююча новина: встановлено зв'язок з оточеними, з відрізаною у графськім маєтку групою однополчан!

В мінометній роті Маковей аж підстрибував, припнутий біля телефону:

— Я ж так і знав, що вони не здалися!

Маєток вимагав огонь на себе.

Артилеристи дістали наказ безпосередньо від генерала—не шкодувати снарядів. Боєприпаси везли і везли всю ніч, в тилах не лягали спати. Міномети Сагайди також були готові до бою. Як і раніше, стояли біля них обслуги, хоча й поріділи вони в останніх боях. І слухали вони вже не хрипкі команди Сагайди, а суворий голос Дениса Блаженка: він, як найдосвідченіший з молодших командирів, узяв на себе командування ротою. Денис твердо й упевнено виконував свої нові обов'язки, зрештою., добре знайомі для нього. Ще звечора він пристріляв окремі ділянки маєтку і самий будинок, який був тепер, записаний у наводчиків, як ціль № 1.

Присвічуючи шкалу цигарками і ліхтариками, наводчики востаннє перевіряли установки. Блаженко, нахмуривши брови, походжав по вогневій, і Хома Хаєцький, якого він призначив своїм ординарцем, слідкував тепер за ним з такою ж готовністю, як колись Шовкун за старшим лейтенантам, щоб кинутись виконувати перше-ліпше завдання командира. Вони всі вже були добре обстріляні., і солдатські суворі звичаї входили їм у кров.

Денисові стало точно відомо, хто з їхнього батальйону перебуває в оточенні. Тепер він зрідка кидає на маєток пильиий погляд, немов сподіваючись побачити там брата. Може, Роман в цей час сидить, відстрілюючись, десь на горищі, може, перша міна, яка вилетить по Денисовго команді, шугне до брата в вікно? Та хоч би Денисові з певністю було відомо, що це буде саме так, він, здається, ні на мить не завагався б зі своєю командою. Це війна, і маєток вимагає вогонь на себе.

І коли нарешті серед темної ночі пролунав. залп і міни за Денисовою командою, вирвавшись із вогнистих жерл, як із роз'ятреного серця, навальне шугнули вгору, Денис стиснув важкий свій кулак: «Одержуй, брате, листи! Посилаю тобі гарячі листи!» Не відриваючи погляду під мастку, він рубав і рубав повітря кулаком:

— П'ять біглих — огонь! Огонь! Огонь!

І коли маєток серед численних спалахів засяяв своїми білими колонами, Денис немов і справді побачив свого брата, що звівся серед темряви степу вже не простим рибалкою з-над Бугу, а могутнім нездоланним воїном.

XXVII

— Вогонь на мене!

Це було майже рівнозначне тому, що ктось би сам став накликати на себе погибель. Одначе ніхто з оточених зараз не думав про це.

Коли повітря загоготало громом, всі в заяі потягнулися до вікон. Поранені піднімали голови, зводіилгись на лікті, тягнулися до коливних червоних виїблисків, незважаючи на кулі, що 'шалено затуркотіли в стінах над їхніми головами.

Грім і феєрична мінлява ріка, що загогиготіпа в залі, наче виводила Черниша з тяжкого марення. Червоні яничари весело затанцювали на стіні, бінтй кіиь, вигнувши шию, щоразу то зникав із своїм рицаре-м у тіняк, то знову виростав, коди за вікном спаяакувапо.

— Я «Крейсер», я «Крейсер», як мене чути? Як мене чути? — скандував біля рації Саша Сіверцев.

— Чи не привалить тут нас? — глянув котрийсь на стелю.

— Не проб'є! — бадьоро відповіли йому з-під стіни, — Не повинно пробити!

Озброєні бійці, збившись біля вікон, стояли суворі й зосереджені. Два бронетранспортери вже горіли на подвір'ї, інші загули моторами, розповзаючись у темноту.

— Я «Крейсер», я «Крейсер», як мене чуєте, як мене чуєте? Прийом, прийом!..

«Крейсер? Чому крейсер?» — Черниш вслухався гарячим слухом, як гуде й глухо здригається все під ним, наче корабель під час шторму. Куди він пливе, ї чому так сліпучо навколо, і чому так жарко? Пашить гаряче море, бурхає жаркими хвилями... Ні, це не море, це він пропливає в пісках, в гарячих .пустинях Азії. У далеку експедицію вирушив караван. Никнуть у знемозі спалені сонцем трави, бредуть гурти овець, похнюпивши голови й шукаючи водопою. А перед ними йдуть чабани в сухих постолах і гострих румунських шапках.

Раптом він спиняється під зеленими деревами, де багато людей сидять на килимах і п'ють з великих піал чудовий напій з маринованих черешень. П'ють, і сміються, і дружньо розмовляють поміж себе, і серед них він впізнає Брянського, але Брянський уже не Брянський, а вожатий каравану. На ньому розшита бісером тюбетейка і барвистий халат, а говорить він по-мадьярському. Дівчина з чорними косами відкидає паранджу, і Черниш несподівано бачить, що перед ним та дівчина з Альба-Юлії, яка хотіла йому ворожити в каменоломнях. Вона дивиться на нього ласкаво, як його мати, гладить смуглявою рукою по гарячій щоці й шепоче йому:

«Красиві гори ви, Альпи!» А циган грає «Катюшу», і він, Черниш, уже танцює з дітьми. А потім і всі присутні завихрилися в танці під зеленими деревами, і щасливий гомін та дружній сміх спліталися в єдину симфонію звуків і кольорів, у фантастичне плетиво-мереживо, наче там зібралися люди всіх рас і націй світу. І серед мішанини різних мов, які він знав і яких не знав, вирізнявся тільки сміх, у всіх єдиний і всім зрозумілий.

Щасливий і веселий, він глянув на високе небо, але то вже було не небо, а грандіозний блакитний циферблат, і обертались по ньому величезні стрілки, схожі на кам'яний шлях. І Черниш командував, почуваючи в собі могутню силу і безмежні права:

— Хаєцький! Поверни шосе! Шосе поверни на захід! Так! Приціл шість — шістдесят шість!..

— Марить, — сказав хтось поблизу.

Черниш пробує звестись на лікоть і бачить мерехтливу залу і людей із зброєю, що грізно поблискує в їмііх руках.

— Хто марить? — питає він суворо і знову падає на вогонь, який йому підклали замість подушки.

І знову чув глибокі голоси і далекий сміх. Вони долітали десь зверху, як із хорів величезного храму, і він дерся до них по стрімкій скелі, розпеченій, як вогонь. Озирався і бачив унизу дивні колодязі, в яких ледге мріє вода. Де він їх бачив? І коли? Як був малим і кидав у них крем'яхи, що летіли туди цілі століття, доки, нарешті, дзвінко булькали. Булькали і починали говорити:

— Домнуле офіцер... Домнуле офіцер...

— Так це ти? — пильно вдивляється в нього Черниш. — Це ти? Чого ти хочеш? Твого коня вже нема. Говори! Де ти був?

— Я нікуди не ходив, — каже Роман, пробираючись до Черниша. — Я стояв на посту.

— На посту, на посту, — палко шепоче Черниш. — Де ж твій пост?

— Біля третього вікна, товаришу командир.

— Біля вікна? Чому біля вікна? Біля якого вікна? А, це там... на висоті. Я бачу звідси твій пост. Ти хто? Але ж ти вбитий!!!

Він з жахом заплющує очі, і знову хтось кличе його і благає віддати коня.

— Домнуле офіцер!..

— Замовчи! Он твій кінь! Подивись!

І він показує йому на стіну, на нескінченну розбиту дорогу, якою бредуть бійці по коліна в болоті, підтикавши свої шинелі, їдуть машини і танки, а в цей час з кювета підводиться сніжно-білий кінь з вирваними грудьми. І вже нема круг нього червоних жупанів, і немає на ньому юнака рицаря, а кінь спинається дрижачою ногою з брудного кювета і важко підіймає свою лебедину шию, але вона знову безсило зламується і падає в тванюку, а кінь стогне, і плаче, й благає:

— Запини! Запини!

А війська проходять повз коня-лебедя, чвакають ноги незліченних армій, сунуть гармати, ревуть тягачі і танки, і піхто не звертає на нього уваги, всі проходять далі, лишаючи його в кюветі при дорозі.

— Порядок, порядок, — радіє Сагайда, — два горять, два горять, ще вогню, ще вогню!..

— Не треба вогню! — кричить Черниш, пориваючись схопитися. — Я лежу на вогні! Весь на вогні!!!

— Ще вогню, ще вогню, —скандує Сагайда в протилежнім кінці зали.

XXVIII

Обстріл маєтку посилювався.

Глуха сила, що стрясала весь величезний будинок, підняла й старого графа, і він, взявши свічку, повільнд поплентався нагору.

Став за одвірком і не смів ступити до своєї зали. В усі вікна з шипінням вривалися трасуючі кулі, паче забивало сюди вітром тріскучий вогняний дощ. А дивні люди з незнайомою зброєю в руках стояли біля вікон з обох боків, зблиски червоних спалахів скакали плямами на їхніх блідих обличчях, на сивих, як сталь, шинелях, мов на панцирах давніх рицарів. У будинку графа, в цьому гордому фамільному гнізді, наче знову витала його далека революційна молодість. Бійці безперестанку вели вогонь, зала сповнилась гаркотом, чадом і димом. Тепер, коли вартові бронетранспортери були розігнані артилерійським вогнем, ворог ішов хвиля за хвилею в контратаку, намагаючись вдертися в будинок, боячись втратити здобич. З примруженими загостреними очима, з запеченими губами стояли бійці на своїх місцях, ведучи методичний огонь лише по живих цілях. На старого графа ніхто не звертав уваги.

— Корольов! — гукав боєдь від вікна якомусь пораненому. — У тебе мій диск?

— Я заряджаю Мостовому!

— А де ж мій? Хто набиває мій диск?—гукає боєць пораненим, які, хто лише міг, набивали ріжки й диски. — Ей, борода, у тебе мій диск?

Угорець не розумів мови, не розумів цих людей і їхньої фанатичної впертості. Якийсь поранений, помітивши його, сердито крикнув з-під рояля:

— Ну? Чого баньки витріщив? Чого з свічкою? Хоронити надумав? Рано, брат...

— Він як сова, — піддав другий, — при нашому світлі не бачить: із своїм причалапав...

Справді, тут ні до чого була мадьярова свічка, бо й так було видно як удень: бронетранспортери палали навпроти вікон. Мерехтливе сяйво тисячами німих крил тріпалося в залі. А незнайомі рицарі стояли в сірих шинелях, як кам'яні, вражаючи старого мадьяра своєю загадковою мужністю. Котрийсь поранений, накульгуючи, ішов з коридора, підібравши полу шинелі, несучи в ній пачки німецьких патронів, їх чимало лишилося внизу після німців, і тепер ті бійці, в яких була трофейна зброя, використовували їх, не шкодуючи.

— Посторонись! — відштовхнув поранений угорця. — Плутаєшся тут, старий хрін... Давай сюди або туди.

Губи в пораненого були пересохлі, аж чорні. Він їх облизнув.

Граф закивав головою і потупцяв із своєю свічкою вниз, щось мимрячи про себе.

Невдовзі він знову з'явився в дверях із скляною банкою законсервованих фруктів. Руки поранених потяглися до нього з усіх кінців, готові розтягти ту банку. Старий розгубився, а якийсь стрижений боєць у шинелі з піднятим коміром уже приклав банку до рота.

— По одному ковтку! — сказав він, пожадливо ковтнувши і передаючи банку товаришеві.

— По одному ковтку! —кричали звідусіль. Всі раптом відчули нестерпну спрагу.

— Залиште офіцерові! — гукав Блаженко з кутка. — Допалися!

Але не вистачило й по одному ковтку. Тоді знов накинулися на угорця, наче він був винен у всьому;

— Краще б не дратував! Тільки жагу розпалив!

— Давай ще!

— Давай, старий хрін!

Пошук на сайті: