Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 23)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1480
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб858
Це він зрозумів і знову почалапкав до бункера. Повернувся з кількома банками на срібному підносі. На цей раз Блаженко зустрів старого на дверях і, вихопивши в нього одну банку, поспішив з нею до Черниша.

Черниш напився вволю, і вже їдкий чад, нудотний запах крові, двигтіння всього будинку не наморочили його. Думки його прояснилися. Тільки тепер він відчув у своїй руці судорожно затиснуту маленьку холодну гранату ф-1. У хвилини просвітлення Черниш потай узяв її під стіною в сусіда і заховав під себе. Він ховався з нею, як злодій, щоб не помітив Блаженко. Вона була заряджена — маленька, рубцювата його рятівниця. Все Чернишеве життя зібралося в ній, і він затиснув його, це життя, в своїй долоні. Якби все було скінчене, якби чужий гомін заповнив темні сходи і загриміли чужі чоботи тут, поруч, тоді він зірвав би чеку, останню чеку в своєму житті. І саме тому, що — на випадок катастрофи — у нього було тепер чим покінчити з собою, він почував себе майже в цілковитій безпеці.

— Товаришу гвардії лейтенант! — голосно звернувся хтось до Сагайди. — Кулеметник готовий. Не дише.

— Винесіть у коридор.

Снаряди в маєтку падали й падали, із співом опускаючись з висоти, і Сагайді здавалось, що летять вони звідкись дуже здалека, де про нього думає хтось.

— Цікаво, яке сьогодні зведення Інформбюро? Як ти думаєш, Сагайда? — запитав Сіверцев, сидячи біля рації. — Що, якби запитати, га?

— Вичортуе «хазяїн».

— А про нас передадуть?

— У зведенні? Ти що — смієшся? Це... дрібний епізод.

Дрібний епізод! Але чи такий уже дрібний? Раніше, воюючи вкупі з Брянським, Сагайда якось мало задумувався над смислом своєї діяльності, над своєю роллю в загальних подіях. Він наче сподівався, що Брянський все обдумає і за нього, а йому залишиться лише козирнути і стрімголов кинутись в огонь і воду виконувати бойовий наказ. Тепер же, коли самі обставини змусили його взяти на свої плечі незвичну ношу, — відповідальність за життя товаришів і за долю цієї фортеці, — він побачив усі події в іншому, більш глибокому освітленні. Йому уявився весь величезний фронт від Балкан і до холодних берегів Норвегії, де армії його країни ведуть невтомну боротьбу з ворогом, їв цьому залізному тисячокілометровому ланцюгу маленькою ланкою стоїть його «крейсер». Звичайно, коли цей «крейсер» впаде і Сагайда вибухне з своїми товаришами на останній своїй гранаті, то майже нічого не зміниться. Коли «крейсер» вистоїть, то гакож майже нічого не зміниться. В загальному потоці подій їхній подвиг справді малопомітний. Але хіба не з таких непомітних «крейсерів», що борються день у день, що вистоюють день у день, хіба не з них якраз і складається єдиний великий рух вперед, до того ясного дня, що буде названий Перемогою? Дрібний епізод... Хай не буде його в зведенні Інформбюро. Але він потрібний людям, як повітря, і кожен це розуміє, інакше чому ж той смертельно поранений кулеметник так проникливе дивився йому в вічі і за те, що він його вдарив, благав: «Простіть, простіть...»

Знизу прибіг схвильований Козаков з автоматом в руці.

— Лейтенанті Танки вурчать!.. Ракети!.. Здається, наші йдуть в атаку.

Сагайда скочив на ноги, і вдвох вони погуркотіли східцями вниз, до парадного. Чорне поле за маєтком вихрилося ракетами, трасуючими кулями, ревло й стугоніло, мов котилася сюди в мороці ночі якась незборна вічна сила.

XXIX

Шум моторів наростав.

У сутінках блідого вересневого світання все вираз-піше окреслювались контури будівель. Вони за ніч понижчали, бо дахи, перегорівши, обвалилися, і тому все подвір'я, безлюдне й тихе, здавалося інакшим, ніж учора.

Гамір бою котився десь у полі, праворуч і ліворуч маєтку, гул моторів дужчав, і раптом із-за стіни обгорілого корівника вискочила група німецьких солдатів.

— Panzern! Panzern! — галасували вони і мчали через подвір'я наосліп, пригнувши голови. Грязюка чвиркала в усі боки з-під ніг, хоч бігли вони, здавалось, по твердому. Уже виразно було видно жаб'ячу прозелень їхніх надутих вітром плащ-палаток.

Засліплені жахом, солдати мчали прямо на будинок.

— Приготуйсь! — різко гукнув Козаков сусідові і сам завмер у напруженому, гострому чеканні. Здобич ішла на них.

— Віжу! — крикнув «варяг».

— Чекай!.. Ми їх живцем!..

В цю мить із-за тієї ж задимленої стіни вилетів на повній швидкості наш танк, ведучи кулеметний вогонь. Кулі зацокали по кам'яних східцях і з джвіканням за-рикошетили. Козаков одхилив голову вбік. Коли він знову виглянув, то побачив лише танк, що, розвертаючи землю й розкидаючи її, як корабель хвилю, уже виходив з подвір'я в поле. На його гусеницях вихрилися шматки жаб'ячих палаток.

Німецький снаряд прошумів над будинком в наш бік і вибухнув десь недалеко. А з-за пожолоблених закурених стін ринули натовпом наші — наші братські сірі шинелі! — і, розвіваючись, летіли прямо на будинок. «Варяг» і Козаков зірвались їм назустріч. Козаков біг, не чуючи під собою землі, і не міг нічого крикнути, бо звуки заклякли в горлі, а очі затуманилися слізьми. Вхопивши першого піхотинця, якогось маленького, замурзаного, радісного, Козаков підняв його від землі і щосили притис до своїх грудей.

— Чорти! — тільки вигукнув він і гризнув піхотинця за вухо, аж той заверещав.

Між нашими замайоріли и зелені румунські шинелі — румуни теж брали участь у спільній атаці. Пробіг знайомий Козакову командир стрілецької роти в шкірянці, енергійно гукаючи:

— За мною! За мною!

Піхота, не затримуючись, минала маєток, на бігу дозаряджаючи зброю. Мотори гули все далі, голоси глибшали й глибшали десь у степу, клекіт ворожих кулеметів долітав усе глухіше. Бійці-піхотинці, що трималися ніч у будинку, вирвавшись тепер на свіже повітря, на ходу приєднувались до своїх підрозділів.

За маєтком одкривалися хвилясті, по-осінньому сірі рівнини, сталево блищали де-не-де озеречка після дощу та бовваніли — ген-ген — шеренги посадок над шляхами, ще зайнятими ворогом. А ще далі на захід знову вставали гори. Низькі димчасті хмари пливли над ними, обтікаючи верховини.

В будинок прийшли з носилками санітари і почали зносити поранених і вбитих на перший поверх. Сюди ж принесли й кілька свіжих поранених, наших і румунів, підібраних тільки що на полі бою. Чекали санітарних підвід.

Виносячи з зали останніх поранених і ковзаючись по калюжах крові, по вистріляних закривавлених гільзах, один із санітарів звернув увагу свого тоаариша на стіну біля вікна:

— Дивись, Каширін, щось нашкрябано... І повільно, по складах став читати:

«Денисе, брате,

з лейтенантом Сагаядою ми всі тут

стояли насмерть».

Слово за словом розбирали санітари той напис. І він уже звучав для них як щось легендарно-давне, таємниче, написане кимось особливим, а не цими звичайними людьми, їхніми однополчанами.

XXX

Черйз маєток уже йшли мінометника з трубами на плечах, і збуджений Сагайда вийшов їм назустріч, як із пекла.

— «Товаришу гвардії лейтенант, — рапортував йому Денис Блаженко, виструнчившись старанніше, ніж будь-коли, — в роті за час вашої відсутності нічого особливого не сталося.

І потім уже, дивлячись вбік, стримано запитав півголосом, де брат.

—Живий! —заспокоїв його Сагайда. — Вуса засмалив за ніч, а все інше в порядку... Здасть у санроту молодшого лейтенанта і наздожене.

— А молодший лейтенант? — з тривогою опали Са-гайду бійці. — Як йому?

— Житиме, житиме! Бійці полегшено зітхнули.

— А я знав, що фашисти вас не вгризуть! — радісно вигукнув Маковейчик. Сагайда за це «пацнув» його п'ятірнею.

Незабаром, відшукавши комбата, Сагайда по всій формі відрапортував, що в його мінометній роті вибув із строю через поранення командир взводу Євген Черниш, а, крім цього, нічого особливого не сталося. Комбат мовчки обійняв Сагайду, і вони пішли далі поруч.

— Черниша... дуже?

— В голову... В бік... Кульові.

— Виживе?

— Повинен вижити. Хоча шпортонуло його безбожно.

— Та хоча б вижив... Славний він хлопець.

Вони виходили в поле. По збляклих тужавих луках перед ними вже пролягли свіжі сліди наших танків і самоходок. Поспішали вперед піхотинці, окремим гуртиком чвалав батальйонний штаб, розсипавшись, ішли мінометники з лафетами і плитами на спинах, наче заковані в панцир.

Першим до графського будинку під'їхав румунський санітарний візок з рівною відкритою платформою. Роман, пам'ятаючи наказ Сагайди, наполіг, щоб у першу чергу взяли його офіцера. Черниша, забинтованого, закривавленого, винесли на візок і поклали поруч з якимось румунським сержантом, пораненим, мабуть, в легені, бо кров виступала з ніздрів і з рота.

— Блаженко, — тихо озвався Черниш. — Візьміть ось... — І він, розімкнувши свою задубілу в напрузі руку, Подав Романові гранату.

Сліди гранати глибокими клітками повдавлювались йому в долоню.

— Де ви її взяли? — жахнувся боєць. — О матінко рідна! Та ви ж могли, знепритомнівши...

— Де мій планшет? — перебив його Черниш.

— Є, є, — заспокоїв офіцера Роман і став похапцем примуцьовувати планшет Брянського до пояска Чернишевих діагоналевих штанів.

— А шинель його де? — гукнув один із санітарів до Блаженка.

Шинелі в Черниша не було. Напівголий, перехрещений самими лише закривавленими бинтами, він уже починав дрижати від холоду, на тілі повиступали сироти. Гімнастьорка лежала в головах, зібгана клубком, вся в крові. Роман став скидати для Черниша свою фуфайку, але румуни спинили його. У їхнього пораненого була велика шинель, і вони вкрили нею обох — і свого сержанта, і Черниша. їздовий сів у передок, цьвохнув, і ресорний візок на гумових шинах легенько покотився, прокладаючії за собою м'яку колію.

Черниш лежав горілиць, низькі сиві хмари швидко бігли над ним. Десь під самими хмарами струнким суворим строєм летіли, ледь чугно курликаючи, журавлі. «Чи знаєш ти шляхи птахів?» — питав його колись Брянський. Коли це було?

— Домнуле офіцер, — раптом почув Черниш біля себе кволий проникливий голос.

Перемагаючи гострий біль, Черниш повернувся до сусіда обличчям. Великі, іскристі, як вугіль, очі нерухомо світились на нього з-під краю шинелі, якою вони були вкриті обидва. Було щось дивовижно знайоме в цих молодих, щирих, розпалених стражданням очах. Невже той? Невже той самий сержант, у якого він відібрав колись коня в далекій, переповненій сонцем і войовничим клекотом Романії?..

Роман Блаженко, провівши лейтенанта, ще деякий час стояв на спустілому подвір'ї, сумовитий, з опущеними вусами. Потім підняв із землі круглу Чернишеву гранату, неквапом прилагодив її собі до пояса і, зітхнувши, рушив у поле доганяти своїх.

Поле жило, гомоніло.

Артилеристи з веселим перегуком гягнули вперед гармати, нещадно поганяючи своїх змилених коней. Поспішаючи, йшла мінрота сусіднього батальйону із зав'юченими кіньми в сідлах системи Брянського. Заклопотані зв'язківці вже прокладали кабель кудись вперед.

Слідом за ними з термосами по горбах чвалали ротні старшини, невтомні солдатські годувальники. Гарячі термоси з борщем уже попекли їм спини, а вони, обливаючись рясним потом, усе не могли наздогнати свої підрозділи.

— Чи далеко піхота? — розпитували в кожного

— Там! — махали їм зв'язківці в чисте поле, зрізане коліями танків і гармат.

— Куди пройшла п'ята рота?

— Куди третя?

— Всі — туди! Он указка...

На погризеній сталлю стіні будинку вже якийсь сапер

встиг накреслити: «Л->».

Стрілка напнулась на захід. А там, за шеренгами придорожніх тополь, у сивій осінній далечі знову вставали Альпи, зникаючи верховинами в хмарах.

 

КНИГА ДРУГА

ГОЛУБИЙ ДУНАЙ

Полечю, рече, зегзицею по Дунаеви...

«Слово о полку Игореве»

 

Машини мчали з гір. Стояло сухе осіннє надвечір'я. Барвисті ліси на схилах обабіч дороги не тільки не гасли під скісним промінням вечірнього сонця, а, навпаки, розжеврювались ще яскравіше, ніж удень.

Шура Ясногорська стоїть у кузові, тримаючись руками за кабіну, і сміється пробігаючим золотим лісам, сміється дорозі, що шумить їй назустріч. Вся земля — в шерхітливій багряності.

На галявині біля струмка розташувались на привал бійці маршової роги. Тонкий лист, облітаючи з жовтих дерев, лягає на спітнілі плечі. Один, скидаючи скатку, задер голову і на мить застиг. Що він там нагледів? На самій верховині гори бовваніють руїни стародавнього замку. Крізь проломи в стіні з протилежного боку пробивається сонце.

Трансільванська осінь до самого обрію палахкотить ясними пожарами.

Пошук на сайті: