Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 27)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1488
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб868
Вася був одружений. Торік узимку, коли вони стояли обороною в степовому хуторі на Кіровоградщині, одна весела молодичка в яскравім намисті не жартома закохалася в Багірова. Вона вгадала в ньому надійного мужа й господаря, на плече якого з певністю можна спертись. Зневаживши пересуди сусідок, вона щиро віддала своє серце цьому гарячому, бурхливому старшині з вигнутими ногами природженого вершника, з руками, міцними, як лещата. «Будуть у нас сини, — щебетала вона ночами на вухо Багірову, —будуть такі гарненькі, чорняві, косоокі китайчата». Справили коротке солдатське весілля з розвідницькою гармошкою, з буряковим самогоном. Безвусий Брянський по старшинству був весільним батьком. Прожив Багіров із своєю веселою молодичкою без року три дні. Проте і в далеких краях не забував її. Зосереджено сопучи, відповідав їй на ніжні її листи, вкладаючи в них ласкаві зернятка української мови, які запам'ятались йому. Посилав усе, до копійки, що платила йому армія, і мав твердий намір повернутись після війни тільки до молодички. Брянський підтримував у ньому ці наміри, допомагав Васі збутись легковажних підозр, що їх дехто, ради втіхи, намагався посіяти у запальному серці старшини.

Вася підтримував листування з багатьма бійцями і офіцерами, які вибували з роти до госпіталів. Навіть ті, що вибули дуже давно, надумавши звернутись в роту з якимось посланням і пригадуючи, кому б його адресувати, зупинялися завжди на Васі. Чи не вважали хлопці його безсмертним?

Про загиблих товаришів їхнім рідним писав на Батьківщину також старшина. Коли за вбитим не було якихось видатних подвигів, то Вася сам наділяв його ними. Чи міг Вася байдуже писати про бійця, який пробивався з ним трансільванськими лісами, перебродив по шию крижаний Муреш, справляв Жовтневі свята під мокрими скиртами в угорських хуторах? Ні, про цих людей Вася міг писати тільки з гарячою ніжністю, вони всі виходили у нього тільки видатними людьми, що руйнували доти, рзали гранатами танки, грудьми зустрічали смерть. Усіх їх Вася знав на імена, новакам розповідав про них зворушливі легенди, і хай би спробував хто висловитись про його товаришів без належної пошани! Це були святі традиції його роти, його честь, його слава, і старшина зберігав їх недоторкане чистими в своєму серці. Бо, зрештою, тільки в подвижницькій діяльності своєї роти він вбачав зміст свого власного існування, тільки з бойовим підрозділом відчував себе справжньою, необхідною для Батьківщини людиною.

І тому, коли він дізнався, що перед ним стоїть суджена його любимого командира, то, щоб втішити її в горі, у нього не знайшлося нічого переконливого, окрім слів, що рота Брянського є, що вона жива. Вася вважав, що вищої втіхи за цю бути не може.

І саме так зрозуміла його Ясногорська. «Коли в людини вже нема нічого, — подумала вона, — коли людині здається, що вона самотня, як останній колосок на скошеному полі, то навіть тоді вона помиляється. Бо в неї ще залишається найвища святиня — рідний народ. Це так багато, що заради цього варто жити й боротись».

Старшина повів Шуру в будинок, щось шепнув на ходу бійцям, і обличчя їхні стали серйозними й урочистими. Знайомлячись, солдати козиряли дівчині з підкресленою шанобливістю. В кімнаті було тепло, шкварчала кухня, і тільки тут Шура відчула, що вона перемерзла до кісток — все тіло на ній тіпалося, їй допомогли скинути важку мокру шинель, її турботливо напували чаєм, і все, що їй пропонували, вона виконувала слухняно, безвільно, мов під якимось страшним наркозом. Треба роздягатись — роздягнеться, треба сьорбати гарячий чай — сьорбатиме... Знесилена горем, розморена хатнім теплом, схилилася потім на бильце канапи й заснула, незчувшись коли їздові ходили навшпиньках, куховар перестав гриміти сковородами, а на вогневу по бездротовому телеграфу уже полетіла звістка, що в тилах мінометників спить на канапі смертельно втомлена, заплакана дівчина — суджена Брянського.

Шура, здригаючись, спала тривожним сном, спала й не спала, снила і марила наяву. Навіть уві сні їй важко було на серці.

Коли вона прокинулась, на столі вже горіла свічка, в кімнаті нікого не було, у чорні смолисті вікна дріботів дощ, наче билися дзьобиками в скло застукані негодою ластів'ята, шукаючи, де б погрітись. На стільці біля канапи лежала висушена її шинедь, стояли на підлозі її кирзові, начищені так, що їх важко було впізнати.

Шура повільно одяглася і пройшла на кухню. Куховар попередив, що вечеря готова, можна вечеряти. Дівчина, подякувавши, вийшла на веранду.

Вітер стугонів залізним дахом. Глухо, вже по-осінньому гули дерева. Все було окутане чорною, непроглядною тьмою. Здавалось, і вітер тут чорний, і дощ ллється з неба чорний як смола. Фронт мовчав чи його не чути було за вітряницею. Поступово очі звикли до темряви, і з неї окреслювалися силуети коней біля підвід. Тьмяно полискували наповнені водою колії.

До будинку примикали господарські будівлі. Як це заведено в угорських хуторян, вони і своє житло, і стайні, і комори ставлять під єдиним дахом.

Із степу, як із вогкої величезної печери, тягло свіжою прохолодою. Дівчина дихала на повні груди, відчуваючи, як голова її поступово перестає туманіти.

Край веранди, у відчинених навстіж дверях стайні тупцювали коні, хрумкаючії корм. Десь угорі на сіповалі гомоніли їздові.

— Ех, Романе, Романе, — почула дівчина задумливий голос. — Тут краї багаті. Не встигли ще їх німці об'їсти та в дерев'яні колодки взути.

— Хай нам скажуть спасибі, Хомо! Чи їм самим вискочити б з німецьких наритників? Та нізащо.

— Так би й жили: наче дома, а насправді — в наймах. А немає гірше, як бути отак... бездомному!.. Пам'ятаєш, як старший лейтенант Брянський перед своєю смертю гукнув нам: «За Батьківщину!..» І голос тоді в нього був якийсь не простий... Що то значить— Батьківщина!.. Доки маєш її, ти багатий, ти й дужий, тебе й шанують... А не дай би бог її втратив, отоді вже, вважай, нема в тебе нічого. Що ти без неї? Подумати страшно, Романе. Тоді б тебе і на цій фермі псами зацькували. Кварти води не дали б... Волоцюга, сказали б, байстрюк, безбатченко, най його мамі.

Блиснула вгорі запальничка, і Ясногорська побачила вусаті загорілі обличчя, наче вилиті з червоної міді. Прикуривши, бійці знову загомоніли.

— А так, дивись, Романе, тобі всюди і шана, і хвала. Тільки лиш глянуть на твої погони, на п'ятикутну зірку, на твій ППШ — одразу капелюхи з голів...

— Тепер я знаю, Хомо, чому наш Брянський так сердився, коли ми натягала собі на голови трансільванські чабанські шапки... Вигляд не той. Пам'ятаєш, як він заставляв нас гвардійські значки глиною терти... Теж неспроста. Хотів, щоб хлопці була хк орли, щоб усе ва них

лежало по формі

— Казав був: «Хай тебе люблять, хай тебе и бояться...» Ти їм слово скажеш, а вони вже бородами кивають: йо, мовляв, йо. Добре. Звісно, на війні як на війні, іноді й не хотів би кого скривдити, а мусиш... Сіно ось чиєсь своїми кіньми згодовуємо...

— Зате скільки ми людей врятували! Йдеш — все після тебе, як після весняного дощу: повітря свіже, земля зелена... «Історична місія», —казав, бувало, Брянський...

Брянський... Юрась... Ясногорській здавалось, що всюди він тут продовжує жити. Продовжує спонукати й підтримувати, дозволяти й забороняти, діяльно втручається повсякчас в життя своїх бійців.

На подвір'я неквапом в'їхав вершник, його окликнув невидимий серед підвід вартовий:

— Хто йде?

Вершник, знаючи, видно, що вартовий уже впізнав його і запитує більше для порядку, відгукнувся хмуро, неохоче:

— Свої.

По голосу Ясногорська впізнала старшину.

— Не заблудилися в степу, товаришу старшина? — уже привітніше запитував їздовий, що саме вартував. — Така тьма!..

— І, як на зло, ніде ніщо не горить, —сердчвся Ба-гіров, розсідлуючи коня. — Ферми одна на одну схожі... Глухо, пусто, і собака не гавкне... Тільки но коліях і орієнтувався.

— По коліях?

— Атож. Води в них повно поналивало: блищать, світяться скрізь, де ми проїхали.

«Де ми проїхали—колії світяться!»—зітхнувши, подумала Ясногорська.

V

Прибуття в полк дівчини, нареченої загиблого офіцера, стало подією. Заступник командира полку, гвардії майор Воронцов, поклопотався, щоб Ясногорську, згідно з її бажанням, призначили командиром санітарного взводу саме в третій батальйон, в той батальйон, де пройшов свій бойовий шлях Брянський.

Воронцова Шура впізнала одразу. Він зовні не дуже змінився за ці роки. Ті ж сірі, завжди насторожені очі під рудими кошлатими бровами. Велика лобата голова, що тепер уже, правда, зовсім вилисіла. Спокійні, врівноважені рухи. Ясногорську немало вразило, що колишній сердитий політрук з перебитими ногами тепер навіть не шкутильгав.

Третій батальйон стояв у тимчасовій обороні серед степових горбів та балок по виноградних плантаціях. Це було за кілька десятків кілометрів на північний схід від Будапешта. Цілими днями сіялись крізь сіре сито осінні дощі, а коли їх не було, то над полем від ранку до самого вечора бродили тумани. Роти, зарившись в мокрому глеюватому грунті, коротали дні без особливих тривог. Ночами підіймалися на аврали: траншеї заливало водою. Піхота вичерпувала її відрами, а мудриголови-мінометники притягли собі звідкись невеликий пожарний насос і викачували воду механічним способом, хвальковито демонструючи перед сусідами досягнення людської цивілізації.

Міномети стояли на вогневій, мов панянки: всі дід кокетливими парасольками, що захищали їх від дощу. Бійці до них і звертались, як до панянок, — тільки па «ви»:

— Дозвольте перевірити ваш приціл...

— Дозвольте вас протерти банником...

В перші дні перебування Ясногорської в батальйоні їй довелось пережити немало прикростей. З різних боків на неї повели наступ нав'язливі поклонники з числа зовсім юних офіцерів, які прибули в полк уже після загибелі Брянського. Діставши від дівчини одкоша і все ж не втрачаючи надії рано чи пізно домогтися взаємності, ці орли стали на диво часто хворіти. Шуру викликали то в одну, то в іншу роту: «Прийдіть, занедужав такий-то...» Воіга терпляче блукала по всіх підрозділах, не виявляючи ніяких серйозних захворювань. Залицяльники були здорові як бики. Водночас вона перевіряла особовий склад на знамениту «форму 20», нещадно ганяла неохайних за немиті руки, за нестрижені чуби, за брудні казанки.

На командний пункт поверталася стомлена, вся в глині, бо хоч у піхотинських траншеях і були настелені дошки та гардеробні двері, проте рідке болото чвиркало крізь них до самих колін.

«Захворів» якось і комбатів старший ад'ютант, капітан Сперанський. Він засів у своєму бліндажі і весь день не виходив на білий світ. Його «ламало й морозило». Увечері в бліндаж до Ясногорської з'явився ординарець Сперанського: капітан хворіє, просить зайти.

Шура, набігавшись за день по траншеях, мусила накинути на плечі шинель і знову йти. Наближаючись до ад'ютантової землянки, вона зачула там бренькіт гітари. Проте, коли постукала в двері, гітара замовкла, а натомість почувся майже стогін:

— Да-а...

В бліндажі було чисто, пахло парфумами, на столі горіла гільзова лампа. Капітан лежав на трофейних перинах, в головах у нього стояла блискуча, добута в бою угорська шабля. Треба сказати, що молодий капітан мав репутацію відважного офіцера.

«Пика — як не трісне», — подумала Ясногорська і, приховуючи роздратування, стримано запитала:

— Що з вами?

— Не знаю, Шуро, щось так... розумієте...

— Температурить?

— Здається, температурить. Поставили термометр, зміряли.

— Нормальна, — сказала Ясногорська неприязно.

— Чого ви сердитесь, Шуро? — підвівся на лікоть Сперанський, і великі голубі очі його стали затягатись меланхолійною поволокою. — Знаєте, яка тут нудьга...

Яка собача нудьга сидіти в цих прокислих виноградниках!.. Рапорти та рапортички, слова живого не почуєш...

— Ви задля цього присилали ординарця?

— Шуро, а хоча б?.. Шура задихалась.

— Капітан... Капітан... Ви — хам.

Щоб не розридатись, вона швидко пішла до виходу, притримуючи білими руками борти шинелі. На бліндажі в цей час загупотіло. «Підслухували в трубу, торти, — вилаявся в думці Сперансьний. — Роздзвонять тепер...»

Шура зайшла в свою вогку землянку. Долі, на брезентових носилках, спав санітар, накрившись шапкою, Дівчина добралась до своїх нар, роззулась і сіла, обхопивши руками коліна. Гірка образа ятрила її. Навіщо він так робить? Хіба вона винна, що така собача нудьга в цих чужих виноградниках? Хіба вона прийшла сюди, щоб стати комусь лялькою і розвагою? Ткнувшись головою в коліна, вона тут уже наплакалася вволю, хлипаючи, як маленька.

Наступного дня в батальйоні був Воронцов. Він зайшов з комбатом Чумаченком і до Шуриної землянки.

— Не дуже тут затишно, — сказав майор, присідаючи на нарах. — Як думаєш, Чумаченко?

— Недуже.

— Помінятись би вам, га? Не згоден? Комбат почервонів.

— Так от, Чумаченко, щоб вам не мінятись, ти сьогодні ж накажи поставити сюди пічку... Звичайну пічку,

Розумієш? Може, тут ще доведеться пораненим лежати, а й дочка, бачиш, аж посиніла.

Ясногорська справді стояла бліда, з синіми смугами під очима.

Пошук на сайті: