Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 28)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1480
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб858
— Тоді ви були зовсім іншою, — глухо заговорив майор, звертаючись до Ясногорської. — Пам'ятаєте, в ешелоні?.. Все гриміла своїми милицями через увесь вагон та застувала мені вікно. Навіть сварилась. А тепер...

— Я й тепер сварюсь, — скупо кинула Ясногорська. — Навчилась.

— Звичайно, як не навчитись... Такі університети... Клопоти нові... А тоді ви здебільшого рюмали ночами та пригадували...

— Я й зараз пригадую.

— Що?

— Так... всячину.

— Приміром?

— Приміром, вашу лебедину легенду.

— А-а, легенду! Пам'ятаю. Ні, то не легенда... У них справді так...

— Справді? — звела брови Ясногорська. — Тільки один-єдиний раз? На все життя?

— На все життя.

— А потім? Вниз головою?

— Не слід приймати це так близько до серця. Не забудьте, що лебеді — птахи. Чисті, красиві, оспівані всіма поетами, але тільки птахи.

— А в людей?

— А в людей так не може кінчатися. Хіба наші інтереси обмежуються цим? Лебідь!.. Лебідь бачить тільки свою пару, своє озеречко, а людина — ого-го! їй видно куди ширші обрії! І назад, і вперед. Хіба є хто на землі крилатіший за людину? Так-то, дочко... А як тобі тут у нас?

— Добре.

Чумаченко полегшено зітхнув.

— Навіть добре? — здивувався майор. — Не набридають, не в'язнуть? Дають відпочити?

— Дають, — дівчина зашаріяась, як яблунька.

— А в мене інформація інша, —нахмурився замполіт, розглядаючи стелю землянки. — Я чув дещо таке... І ти, Чумаченко, чув?

— Чув, товаришу гвардії майор. Це дїйсно слабке наше місце: як оборона, так казяться.

— Із жиру вони в тебе казяться... Ах, лобуряки! Майор лаявся, проте злості не чулося в його словах. Через деякий час весь командний пункт мав нагоду спостерігати таке: замполіт, сутулячись, зайшов у бліндаж до капітана Чумаченка, вигнав усіх і послав ординарця покликати сюди Сперанського. Ад'ютант пробіг, як на пожар, важко брязкаючи блискучими трофейними шпорами.

Ніхто не знав, про що так таємниче розмовляв замполіт з бравим ад'ютантом сам на сам у комбатовому бліндажі. А бесіда була, видно, гарячою, бо за якийсь час Сперанський кулею вилетів звідти, червоний як рак, і тут-таки за будь-здоров вибанігував свого ординарця, що перший попався йому на очі. А Чумаченкові замполіт наказав після цього самому пройтись по стрілецьких ротах, уважно обстежити здоров'я своїх юних лейтенантів і, якщо знайдуться серед них підозріло «хворі», негайно посилати в бойову охорону на поправку.

— На грязі, — сухо звелів Воронцов, знаючи, що в окопах бонової охорони грязюки було по пояс. — Там пройде. Пороки серця і всі інші пороки як рукою зниме.

Після цієї історії Ясногорську називали в розмовах не інакше, як Вірною. Вірна!.. Найбільше раділи з цього її нового імені мінометники. Вони весь час десятками очей і вух стежили за її поведінкою в батальйоні. І насамперед вони вважали б себе кровно ображеними, коли б Ясногорська — наречена їхнього славного командира! — дала підставу назвати себе не так.

У Ясногорської з мінометниками склалися особливі стосунки. По неписаній і неказаній угоді, дівчина вважала цей підрозділ ніби своїм, а мінометники вважали Шуру своєю. Роту по традиції ще й досі багато хто називав ротою Брянського. Хоча в роті вже було чимало нових людей, які Брянського не застали, але, під впливом його вихованців, вони теж пройнялися високою пошаною до загиблого командира, відомого їм наче з пісні.

З вихованців Брянського в роті ще залишились Роман і Денис Блаженки, телефоніст Маковей, веселий білкастий подоляк Хома Х'аєцький, старшина Багіров та декілька інших. З госпіталю, адресуючись на старшину, писав Євген Черниш. Здоров'я його кращало. Лейтенанта Сагайду контузило на Тисі, і він зараз теж відлежувався десь у госпіталі.

Ротою тепер командував гвардії старший лейтенант Кармазин, присланий з резерву. В батальйоні поза очі Кармазина частіше величали просто Іваном Антоновичем, може, з поваги до його педагогічного минулого. До війни він був директором середньої школи десь на Чернігівщині. Розважний, солідний, років за сорок, він мав у підлеглих і в начальства значний авторитет як знавець своєї справи та ще як людина суворо принципова. Коли між офіцерами виникала з якогось приводу суперечка, Івана Антоновича звичайно обирали суддею.

Брянського Кармазин знав дуже добре: обидва вони були ветеранами полку. Дружити між собою особливо не дружили, у взаєминах були стримано-коректними, а деколи Іван Антонович трохи навіть заздрив ранній славі Брянського. Однак зараз до колишнього свого бойового колеги Іван Антонович ставився без усяких ревнощів.

Він анітрохи не ображався тим, що теперішню його роту і досі, за давньою звичкою, називають ротою Брянського.

Коли Ясногорська приходила на вогневу мінометників, тут уже все чекало на неї. Зелені «самовари» з-під кокетливих парасольок наче привітно всміхались їй. Іван Антонович, покректуючи, вилазив з своєї землянки, витираючи стіни вузького проходу крилами своєї плащ-палагки. Вигляд старшого лейтенанта був такий щиро-привітний, гостинний, що, здавалось, йому в руках бракує тільки хліба-солі на рушнику.

Бійці з прихованою радістю чекали, доки фельдшерка зайде в їхні підземелля, огляне їх, огляне казанки, що горять на полицях, як сонце, натерті, звичайно, ради її візиту. Перевіряючи мінометників на «форму 20», Ясногорська щоразу дивувалась, які вони всі чепурні, охайні. Ставила їх взірцем для решти підрозділів батальйону. Чи могла вона підозрювати, скільки до її приходу ті нещасні сорочки пеклися над полум'ям? Проте коли якось в одного з новеньких було випадково «виявлено», то почервоніла вся рота. Такий жах! Старший сержант Онищенко, парторг роти, не сходячи з місця, присягнув, що «більше цього не буде».

Доки Шура перебувала на вогневій, жодне погане слово не зривалося ні в кого з уст. Не лише розмови, а навіть погляди бійців прибирали якогось цнотливого виразу. Найприємнішим для Івана Антоновича було те, що хлопців ніхто не попереджав заздалегідь, щоб вони поводилися саме так. Виходило у них це само собою, просто тому, що перед ними була наречена їхнього героя командира, що вона була Вірна, що вона своєю вірністю й дівочою чистотою теж підтримує в очах інших честь і заслужену гордість їхньої роти.

Буваючи в батальйонних тилах, Ясногорська ніколи не минала володінь Васі Багірова. її тягнуло сюди, яку рідний дім, з рідними звичаями, спогадами, запахами... І хоча бійці-їздові з почуття сором'язної делікатності ніколи перші не заводили розмови про Брянського, — Дівчина з найнезначніших дрібниць помічала, що Юрась тут і досі існує і впливає на них.

Привітність їздових ніколи не переходила в панібратство. Може, стримували їх офіцерські погони Ясногорської, чи просто якимсь людяним інстинктом вони відчували, де тут повинна бути межа.

Пристаркуватий ротний кравець довго вагався, доки, смішно надимаючись, зважився-таки запропонувати Яс-ногорській свої послуги:

— Давайте, я вам шинельку... трошки підправлю, перероблю.

Шура глянула на свої довгі, підкочені рукава і ледве стримала готові бризнути радісні сльози. Про неї дбали, за аеї піклувалися з такою зворушливою ніжною незграбністю!

З нагоди Шуриного приходу кухар мінометників Гриша жарив і шкварив різні делікатеси, на які тільки вистачало у нього хисту. Подаючи Шурі печеню, він завжди вибирав для неї курячі пупики, мабуть, тому, що сам найбільше їх любив. При цьому їздові, які пильно стежили за Гришею, ие помічали з його боку жодного двозначного погляду, яким би він окинув стрункий дівочий стан. Прислуговуючи дівчині, уперто косився неборака від спокуси вбік, і це той самий Гриша, що мав у роті репутацію запеклого донжуана! Картоплю йому чистили завжди якісь фарбовані вертихвістки, що їх він і в безлюдних степових хуторах добував наче з-під землі, їздові довго міркували, чому іноземки так цікавляться їхнім куховаром, пронозуватим і сутулим, як сільський дячок. Хома Хаецький чомусь вбачав причину цього в тому, що Гриша — горбатий.

— Скільки я знав горбатих, усе їм такі кралі попадаються, що ну!

Сам Хаєцький був прямий, як струна. Накручуючії свої вуса, він любив заводити з Шурою статечні розмови про угорського адмірала Хорті. Хому дуже цікавило і навіть непокоїло, як це в країні, де нема жодного моря, раптом править усім — адмірал.

— Єй-же-єй, це непорядок, — пащекував Хома. — Що на морі? Там який-небудь навіть дурний адмірал багато лиха не накоїть: потопить корабель, та й усе. А пусти такого правителя на сушу: незчуєшся, як потопить тобі весь народ!

Пропускаючи роти через лазню, Шура ловила себе на тому, що неоднаково ставиться до всіх. Коли приходили митись мінометники, то не могла втриматись, щоб не вибрати їм з пакунків білизни, де краща, ціліша, біліша. Частіше, ніж до інших, забігала до них запитати, чи досить гарячої води та мила. І хлопці, рожеві від потилиць до п'ят, одвертаючись до стін, кричали дружним хором:

І? — Доситьі Досить!

Шура картала себе за те, що не може бути безсторонньою, і все ж таки — не могла. Та як же вона могла бути однаковою до всіх, коли Хома їй все-таки чимось ближчий, коли Вася Багіров, лаштуючи увечері підводу спеціально для того, щоб відвезти Шуру звідси на командний пункт, турботливо накидає дівчині на плечі палатку, як справжній рицарі Хто зна, де цей тесляр Крайньої Півночі міг навчитися рицарських тонкощів! Їздовому, який везтиме Шуру, Вася наказує бути обачивим, не заблукатись у тумані і не заїхати в гості до фріців.

— Товаришу старшина! Ви ж мене знаєте не від учора, — запевняє боєць.

Прощаючись, Багіров відкликає Ясногорську вбік, блискаючи темними іскрами косих очиць, говорить із зворушливою таємничістю:

— Може, там хто буде в'язнути до вас... Або говорити різні такі слова... нехороші. То ви нам скажіть. Тільки скажіть... А ми вже його розпишемо по-гвардійському!

VI

Хому Хаєцького фронтове життя мінило на очах у всіх.

Це був уже не той лукавий, дещо полохливий подоляк, який при наближенні «месершмітів» впивався зубами в землю і молив невідому силу:

— Пронеси!

Попри всі злигодні і турботи переднього краю Хома навіть погладшав, щоки мав, як налиті. Привозячи «гурки» (міни) на вогневу, Хома охоче борюкався з лобатим Маковейчиком і вибрикував, мов кінь. В його поведінці поступово зникли деяка запобігливість і острах, і натомість з'являлась горда рішучість, упевненість, навіть зухвальство. Ні вдень ні вночі він не скидав з пояса чохла з німецьким багнетом-кинджалом, похваляючись, що колись-таки власноручно шимоне тим ножакою яко-го-небудь фріца.

— Гей, фріце, фріце! — сварився кулаком Хома у бік противника. — Чи не казав я тобі в сорок першому,, що брехнею півсвіту пройдеш, та назад не вернешся!

Порожня кобура висіла в Хоми при боці, готова прийняти туди трофейний револьвер — давню Хомину вимрійну.

Раніше, коли, бувало, на маршах або вночі під час тисняви на переправах виникали звичайні в таких випадках сутички між їздовими різних частин, Хома тримався подалі від гріха. Старшина Багіров одного разу дав йому за це такої нагінки, що Хомі вона зосталася в пам'яті надовго.

— Ви що ж, Хаєцький, тушуєтесь? — гримав Вася. — Чому заховалися під воза, коли транспортна рота чесала Островського батогами? Раз один встряв у бійку, то тут встрявай уже всі!

— Я лівша, — виправдувався Хома. — І, крім того, у мене якраз колесо спадало!

— Колесо, — презирливо чвиркнув крізь зуби Вася. — Штани у вас спадали, а не колесо! Теж мені гвардієць! За те, що не виручили в біді товариша, маєте три наряди поза чергою!

— Єсть, три наряди поза чергою! — ковтав Хома. — Але, товаришу гвардії старшина!.. Коли ж я їх відстою? Ниньки я й так щоночі на посту. Хіба, мо, після війни?

— Не патякайте, Хаєцький! Три відра картоплі! На кухню — марш!

Куховар Гриша тільки цього й жде. Він радий запрягти Хому. Язикатий подоляк вічно бере на глум Гришині романи з вертихвістками.

Надалі Хома вже не пірнав під воза. З часом його циганські вуса, що стали відомими в полку, панували над переправами. Він влітав на грімкі дошки перший, погрозливо здійнявши над головою важкий, з китицями, батіг.

В їздові Хаєцький попав завдяки реформам Івана Антоновича. Іван Антонович для того, щоб рота була згуртованішою, щоб не створювалась окрема, за його висловом, «каста їздових», завів порядок, за яким міно-вози періодично мінялися. Після відбуття ними певного часу при конях, командир роти відкликав їх на вогневу, а інших, з вогневиків, ставив на їхнє місце. Іван Антонович пишався своєю реформою, спрямованою на те, щоб ніхто з бійців «не розучився стріляти». Тепер Хома саме відбував цей тиловий медовий період.

Пошук на сайті: