Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 34)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1488
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб868
Після кількатижневих дощів, туманів та мряк нарешті стало на годині, і в ясному повітрі над Будапештом з ранку до ночі висіла наша авіація. Оточене місто ще курилося сотнями заводських димарів, зведених догори, як жерла величезних фортечних гармат. На тих заводах і досі виробляли танки, броньовики, тисячі снарядів для обложених військ. Радянські авіатори то в одному, то в іншому районі міста з важким гуркотом опускали бомби на воєнні цехи. Здавалось, лопається земна кора до самих глибин. Язики ясних денних пожеж вихоплювалися то тут, то там над строкатим бескеттям незліченних кварталів.

Небо, не хмарне і не блакитне, було затягнуте якимось високим, підстратосфернйм білим покровом, і проміння сріблястого холодного сонця лилося крізь нього, наче крізь грандіозний матово-білий абажур. Під молочним промінням тьмяно полискували численні дахи, куполи, водонапірні башти, що височіли над кварталами, немов велетенські фаустпатрони.

І так до самого обрію — скільки сягало око — кам'яні яруси вищих і нижчих кварталів, вежі, шпилі, куполи храмів, заводські димарі, і знову кам'яні застиглі каскади по той бік Дунаю, на загадкових висотах Буди.

Канонада не замовкає ні на мить, методично гуркаючи і гуркаючи, наче працюють колосальні каменедробильні тарани, заведені раз назавжди. Над ближчими кварталами — запах толу, кружляє сажа...

Увага Черниша прикута до кладовища. Закусивши в зубах давно погаслу цигарку, він припав до вузького вікна. Він обшукує поглядом той прямокутник, що лисніє мармуровими плитами, надмогильними стовпцями, біліє крилатими серафимами. Лейтенант знає, що за кожним тим благодушним серафимом причаївся автоматник. Черниш шукає ворожих кулеметів. Командир стрілецької роти чортихався по телефону з самого ранку, що кулемети противника зв'язують йому руки. Чернишеві вже вдалося подавити кілька вогневих точок, але натомість оживають інші.

В правому кутку цвинтаря темніє кругла капличка.,. Ось погляд лейтенанта впіймав на її піддашку короткий, ледве помітний спалах. Швидко обчисливши дані, Черниш гукає Маковейчику:

— Передай!

Маковейчик прищулився під кроквою над апаратом. Серйозний, зосереджений, чаклує в трубку цифрами.

Лейтенант, нервуючись, стежить, як міни вже вибухають навколо каплички. Нарешті, одна — в дах.

— На! — випускає крізь зуби Черниш.

Капличка димиться.

На цьому ж горищі, біля другого вікна, стоїть лейтенант Сіверцев. Він веде спостереження за іншим сектором, збираючи дані для своєї батареї. Іноді він гукає до Черниша:

— Яка там видимість у твій телескоп?

— Багато нечисті бачу.

— І що ти їй?

— Викурюю потроху.

В цей момент дах мад ними розчахується вогнем, наче в нього б'є блискавиця. Саша Сіверцев завбачливо падає, закриваючи голову руками, немов тільки її й береже. Важка міна вибухає вгорі, на крокві, осяявши на мить усе горище. Просвистіли осколки в хмарі диму й пилюки. Саша підводиться, протирає запорошені очі...

— Ти живий? — гукає з тривогою до Чорниша.

— Живий, — відгукується Черниш з хмари піднятої пилюки.

— І я живий! —десь у самім кутку бадьоро дзвенить Маковей. — Наше щастя, що добра кроква попалась над нами!

Обтрушуючись, оббираючи з себе клубки павутиння, офіцери пробиваються назустріч один одному.

— Невже намацав? — розмірковує Сіверцев. — Як ти гадаєш. Женю? Зжене нас з цієї мансарди?

— Мансарда справді бальзаківська... Ти по чому б'єш?

— По сімнадцятому об'єкту.

— Як влучання?

— Вже горить.

Сіверцев свого часу багато розповідав Чернишеві про любимий свій Ленінград, про трагедію блокади Перед самою війною він закінчив середню школу і мріяв про художній інститут. Саша досконало знав не лише Ленінград, але й Пушкіне, Гатчину, Петергоф. Знав, як свій власний дім, усі иалаци, пам'ятники, алеї, статуї... Про них він не раз говорив з Чернишем, палко мріяв, як краще буде реставрувати той чи інший палац. В азарті він забувався, що Черниш не ленінградець і не все розуміє, про що йде мова.

— Як, ти не бачив статуї Самсона? — щиро дивувався Сіверцев. — Ні, ти жартуєш...

Він усіх вважав за ленінградців. Іншим разом починав:

— Знаєш, друже... Ермітаж відбудували. Саша добре знав, що це поки що тільки в його уяві, спраглою своєю уявою він уже відроджував поруйноване, зарівнював вирви на ленінградських майданах, вводив пароплави в порт. В нього все там ставало на своє місце. Черниш, слухаючи зворушливу неправду свого друга, підтакував і невесело посміхався.

Тепер, коли вони сиділи, перекурюючи, під продірявленим будапештським дахом, Черниш подумав, що його другові-ленінградцеві найбільше, мабуть, зараз хочеться — в помсту за руйнацію рідного міста — все тут перетрощити, стерти ворожу столицю з лиця землі. З неприхованою гордістю щойно повідомив Сіверцев, що його сімнадцятий об'єкт уже горить.

— Скажи, Сашко... Тобі іноді приходить бажання за все... За Петергоф, за осквернені вандалами пушкінські місця... За блокаду, за все, розумієш? Зробити і тут так, —Черниш хмуро кивнув за вікно. — Щоб усе дощенту... Щоб розорати плугами!.. І почати усе потім заново, га?

Сіверцев замислився, його хлоп'яче обличчя, обрамлене ранніми бакенбардами, одразу стало старшим.

— Ні, — нарешті відповів він, зітхнувши. — Ні, друже. Будапештські пам'ятники ні в чому не винуваті. Не вони бомбардували Ермітаж... До речі, ти знав капітана Остапенка?

— Того, що парламентером до них поїхав?

— Ех, Остапенко, Остапенко... Отак вони його, по-бандитському... — Сіверцев покрутив головою, немов перемагаючи власний внутрішній біль. — А знаєш, я б теж охоче згодився на таку місію...

— Парламентером?

— Так, парламентером, — пихнув Саша цигаркою. — Уявляєш собі, серед страшного бойовища власною рукою підняти раптом прапор гуманності, відчути, що ціною одного свого життя даруєш життя сотням тисяч дітей, матерів, рятуєш від винищення музеї, храми, парки, мости... Ось позавчора Ференц показував мені етюди своїх дунайських мостів...

— Він і меш показував, — важко зітхнув Черниш.

— Це ж краса, справжній витвір людського генія!

— Не пощадили салашисти й цього: уже висадили в повітря.

— Що ти? — щиро жахнувся Сіверцев. — Хто сказав?

— Були вчора перебіжчики. Сіверцев помовчав.

— Ланц-хід, — став поволі пригадувати він. — Ланцюговий міст.

— Нема.

— Ержебет-хід...

— Нема.

— Ференц-Іозеф-хід...

— Нема.

— Прокляті, прокляті! — з болем вигукнув Сіверцев, підводячись. — Від Пушкіне до Дунаю!.. Скрізь рвуть, палять, нищать!.. А послухати їх — тільки й чуєш: цивілізація, культура, прогрес!

— О, вони красномовні, — сплюнув Черниш і грубо вилаявся.

В цей час Маковейчик, підслуховуючи розмову на КП, радісно вигукнув:

— Самохідки! Самохідки йдуть на поміч! Таранитимуть стіну!

Офіцери разом кинулись до своїх місць.

Штурмовим групам ніяк не вдавалося вдертися на кладовище. Протягом дня вони кілька разів поривалися перескочити через мур, і все невдало. Трупи перших атакуючих ще й досі лежали на панелі. Тепер на вимогу комбата артилерійський підтримуючий полк вислав дві самохідні гармати. Вони вийшли на передній край і з відстані всього в кілька десятків метрів ударили в мур.

Снаряди прогули при самій землі. Гармати гатили раз за разом по тому ж самому місці. Мур огорнувся хмарою кам'яної порохняви, і незабаром крізь неї засвітились великі проломи в стіні. Штурмовики один за одним ринули в ті проломи, швидко розсипаючись по кладовищу.

Черниш переносив вогонь через голови штурмуючих щодалі вглиб і вглиб, немов старанно вимощував, брукував своїм вогнем дорогу батальйонові вперед.

Вечоріло, і пожежі над містом, мало помітні вдень, тепер наче розбухали, наливалися кров`ю. Їх стало несподівано багато.

XIV

Позад будинку, що з його даху Чернийі вів свої спостереження, стояв інший будинок такого ж стандартного типу. Раз у раз з його поверхів вишуговувало хвостате пружне полум'я. Били міномети. Жорстоко, безугавно.

Спочатку Іван Антонович хотів ставити свої «самовари» на землі. Для цього треба було вирубати кілька каштанів, що росли на подвір'ї, бо вони заважали б стріляти.

Хаецький уже спустився в бункер — величезну яму під будинком, — щоб дістати пилку або сокиру. Ференца він узяв собі за перекладача. Старий художник, як і багато інших біженців, ішов слідом за фронтом до самого Будапешта. Часом він відставав, губився, але, знаючи вже чимало людей з полку — старшин, писарів, політ-працівників, — Ференц на новому місці знову відшукував «хазяйство Івана Антоновича». Біля мінометників він ніколи не був голодним. Зате Кармазин, комбат Чумаченко і навіть бійці при потребі використовували його як товмача. Веселий художник немало цим пишався, а, вступивши в Будапешт, в розмовах з одноплемінцями став навіть величати себе «партизаном».

Хома Хаєцький хоча й похвалявся привселюдно, що вже добре шпрехає по-мадьярському, проте на цей раз, спускаючись в бункер, все-таки вирішив прихопити з собою і Ференца.

— Будь при мені, про всяк випадок, за ад'ютанта, — на ходу визначив він роль старому.

В бункері було повно мешканців — дітей, жінок, старих. Вони виглядали звідусіль: з кучугур шмаття, з пуховиків, тиснулися по нарах, настелених в три ряди.

— Ноїв ковчег! — зауважив Хома, оглядаючи бункер хазяйським оком. — А інструмента й не бачу.

Дізнавшись через Ференца, що руський шукає пилки або сокири, угорці не на жарт переполошилися. Вони й раніше були вже до смерті залякані пропагандою про азіатські «звірства руських», а тепер, побачивши вусатого чорного Хому з фінкою при боці й автоматом на грудях, вирішили, що звірства оце якраз і почнуться. З голосним плачем кинулися в материнські пелени змарнілі, перелякані діти. Вони не мали сумніву, що вусач із зіркою на лобі зараз почне отут пиляти їх пилкою або рубати сокирою.

— Що за лемент? Що вони там шпрехаюгь? — суворо звернувся Хома до «ад'ютанта». Коли справа заходила серйозна, Хома завжди поводився з своїм приятелем суворо і ніякого панібратства не терпів. — За кого вони мають мене? Чого діти плачуть?

Ференц пояснив Хомі причину переполоху.

— Спокійно! — підняв руку боєць.— Передай, що я їх ані рубатиму, ані пилятиму. Передай, що пилки потрібні мені для каштанів, бо вони нам на заваді а молодички хай також не жахаються, бо я чоловіч сімейний і в чужі гречки не скакаю.

Невідомо, як уже там переклав Ференц, тільки після Цього мешканці бункера одразу підбадьорились. Молодички перестали ховатися в хустки, взялися прохати «пана капітана», щоб не рубав навіть і каштанів. Це пролетарський квартал, і робітничі діти влітку не бячать ніякої зелені, крім тих каштанів. Хай зглянеться пан капітан на їхніх кічі...

Хома, забуваючи про європейський етикет, замислено почухав потилицю і, беручи в руки дві пощерблені сокири, що їх йому звідкись таки добули, заявив, що він долю каштанів вирішити сам не може, бо має командира, старшого за себе. Хома так і сказав, очевидно вважаючи себе перед мадьярами також за командира. До того ж вони з власної волі величали його паном капітаном. Хома не спростовував їхньої помилки. Його, здається, зовсім не дивувало, що в очах мадьярок він раптом уже перетворюється з рядового бійця па «пана капітана». На шапці в нього далеко ясніла вирізана з блискучої жерсті велика п'ятикутна зірка. Він навмисне вирізав її велику, щоб було далеко видно, щоб шанували його іноземці.

Мадьяри слідом за Хаєцьким послали наверх цілу делегацію шукати «найстаршого командира».

 Іван Антонович, з властивою йому педантичною сухістю, вислухав делегацію через Ференца.

Він стояв на дверях першого поверху, напнутий своєю вічною плащ-палаткою, якої ніколи не скидав відтоді, як одержав її зі складу. На КП серед офіцерів ця палатка давно вже стала притчею во язицех. Говорили, то Іван Антонович присягнув скинути її тільки після повної капітуляції ворога.

Слухаючи делегацію стрекотливих жінок, Іван Антонович спідлоба косився на ті каштани, голі, почорнілі він бачив, як Хаєцький і Островський уже стали біля дерев з сокирами напоготові.

— Рубай! — скомандував старшина Багіров.

— Стривай, — повільно підняв руку старшин лейтенант.

— Відставити! — гукнув Багіров.

Іваи Антонович неквапно оглянув подвір'я, наче був тут комендантом і обмірковував якусь домашню реконструкцію.

— Добре, — сказав він делегації. — Хай живе. Може, ваша малеча, бавлячись після війни під цими зеленими деревами, спом'яне і нас незлим, тихим словом. Так, товариші?

— Так! — озвалася вогнева. — Так!

Пошук на сайті: