Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 37)

В цей момент на дверях виросла постать Багірова.

— Алло, Ганс? — спокійно промовив той, що наближався, і Хаєцький почув, як він добуває на ходу ліхтарик. — Ганс, іх денке...

Він не договорив.

Сяйнули, схрещуючись, дві світляні смуги: німець спрямував ліхтар на старшину, а старшина, не розгубившись, спрямував свій на німця. Якусь мить не рухались: стояли, впершись тугими пасмами світла один одному в груди. Ліхтар Багірова був сильніший.

Німець закліпав очима, зажмурюючись. І в ту ж мить, блиснувши багнетом, Хаєцький плигнув на нього з-за колони.

Світло згасло. Ніхто не скрикнув.

Коли Ростислав переступив через поріг і став на своє місце під стіною біля входу, то почув уже тільки віддалений уривок приглушеної розмови:

— Готовий?

— Не тріпається.

— Марш на двері!

— Єсть!

Ще раз блиснув на секунду ліхтар і згас. Хаєцький навшпиньках пішов до парадних дверей.

Старшина стояв біля одного з номерів і прислухався, що робиться всередині.

Раптом за дверима лунко, наче в цистерні, вдарив кулемет. «А-а!» Багіров вирвав чеку, відхилив двері і запустив у них гранату, в ту ж мить відскакуючи до інших. В кімнаті загуркотіло. Вирвані двері полетіли в коридор. Перебігаючи від номера до номера, старшина в кожний запускав гранатою.

Коридор сповнився газами.

Майже водночас на верхніх поверхах також загоготіли вибухи. Весь готель заходив ходором.

В задушливій гіркій темряві нелюдськими голосами заволали недобиті. Тріском, тупотом, гуркотом стрясло всі поверхи.

Хаєцький, надимаючись, відвалював лантухи з піском, пробивався до дверей.

Старшина забирався в глибину коридора. Номери за ним з громом розчинялися самі. Важко дихаючи, він стояв уже біля шостих чи сьомих дверей, коли вони перед ним раптом розчахнулись, і звідти, застряваючи в одвірках, з лементом повалили німці. Не бачачи нічого в пітьмі, вони мало не збили Багірова з ніг. Не чекаючи цього, він сам упав на підлогу під стіну і дав довгу чергу вподовж коридора. На тлі коридорного вікна йому було добре видно, як падають і знов підводяться німці. Ревучи, метушаться від стіни до стіни поранені, а на їх місце з номерів вискакують зопалу інші. Старшина вибив геть вистріляний диск, загнав повний і знову дав чергу при самій підлозі, вирізаючи і тих, що навмисне попадали. Здається, він ніколи не стріляв з такою буйною насолодою, як зараз, бо знав, що жодна куля тут не вилітає марно. Схаменувшись, деякі німці також застрочили хто куди, вкладаючи самі ж своїх. По всьому коридору, від підлоги до стелі, зашипіли трасуючі, зарикошетили. Не добиті в кімнатах гранатами, очманілі солдати кидалися в коридор на свою погибель.

Тільки-но в готелі зав'язався бій, капітан Чумаченко кинув штурмові групи в атаку. Бійці з автоматами в руках мчали через перехрестя на будинок, що клекотів знизу доверху. Вогонь його на цей час уже було паралізовано. Кілька штурмовиків вискочили до парадних дверей і, вхопившись за них, разом рвонули на себе. Зсередини, обливаючись важким потом, ломився Хома. Двері були наглухо забиті. Але під дружним двобічним натиском не витримали і затріщали. Хома, радісно лаючись, вилетів просто на голови своїм товаришам. Ткнувся вусами у чийсь вогкий кожушок, вхопився за нього, щоб не впасти.

— Ви, Хаєцький? — почувся голос майора Воронцова.

— А то!

— Показуйте хазяйство!

— Прошу! Дім, як грім!..

Одні влітали в двері, інші висаджували забарикадовані вікна з бійницями та амбразурами і вскакували через них. Темна підлога м'яко виверталася і стогнала під чобітьми. Хтось давав команду атакувати 3-й поверх. Там німці засіли в двох кімнатах і вперто боронилися.

Уже коли бій вщухав, Денис і Роман Блаженки вскочили до кімнати, в якій, за їхніми розрахунками, стояв німецький міномет. Запалили замість свічки шмат кабеля, розглядалися. В приміщенні було повно білого гусячого пуху. В роздертих вибухом перинах лежала навколо міномета посічена, облипла пухом обслуга.

— З усього готелю постягували пуховики, — зауважив Роман. — І на себе, і під себе. Відстріляється — і в пір'я грітися.

— Така вже раса хлипка. Зазябає. Денис оком знавця оглянув німецький міномет і, виявивши, що він непошкоджений, наказав братові:

— Зривай плиту. Перенесемо.

Міномет перенесли в кімнату навпроти. Перетягли плетені кошики з мінами. Виламали вікно, що виходило на місто. Будапешт гудів, клекотав, охоплений від краю до краю пожежами.

Денис звично навів приціл. Хотів спуститися вниз відшукати Антоновича, щоб дізнатись, куди бити.

— Хіба ти сам не знаєш куди? — здивувався Роман.

— Ай правда.

Міни були трофейні, міни були їхні.

— Огонь! — скомандував сам собі Денис.

Перша міна посунулася в ствол.

За мить вона уже зашурхотіла в повітрі, віддаляючись.

Били, поки розпечена труба починала світитися в темноті.

— Ну як, Романе? — питався Денис брата, який подавав йому міни з кошика. — Жарко?

— За ніч фріців поменшає.

Давали трубі вичахнути і знову били, били, били...

XVIII

То освітлюючи гранатами шлях перед собою, то потай обходячи задніми дворами прилеглі до готелю будинки, штурмові групи пробивались до самого ранку в глиб кварталу.

В «Європу» перейшов командний пункт батальйону. Сюди вже несли на плечах боєприпаси, зв'язківці тягнули кабель, на першому поверсі санітари перев'язували поранених. В усіх штабах по інстанції старанно відзначили на карті ще один важливий об'єкт, захоплений уночі.

Артилеристи в самих гімнастьорках котили на руках протитанкові гармати, встановлювали їх за рогом готелю і на перехресті в кругляку, виритому німцями для своєї зенітки. Розбита зенітка ще й досі стирчала в небо мертвим хоботом.

— Гармаші не відстають, — виглянувши крізь вирву вікна на перехрестя, ледь усміхаючись, промовив Чумаченко. Сьогодні він був задоволений усім, що діялось на світі.

З того часу, як почалися бої в Будапешті, гармати супроводження йшли поряд штурмових груп. Ці маленькі славні гарматки можна було бачити то в обваленому під'їзді, то вони, причаївшись, визирали з вікна підвалу, то стрибали по брухту вздовж вузької вулиці, що, затиснута обвалами стін, нагадувала гірську ущелину після землетрусу.

Гармаші, вправні, дебелі хлопці, одним духом викинули німецьку зенітку з кругляка і поставили на її місце свою. На стволі цієї гармати ясніли, як ордени, червоні зорі, а на щиті красувався напис: «Смерть білофіннам!»

Де вже були ті білофінни та карельські ліси, а напис не злиняв і в Будапешті.

Артилеристами командував Саша Сіверцев. Бадьорий голос його дзвенів. Сіверцев встановлював гармати жерлами в різні боки: одну — вподовж проспекту, що простягся вниз, здається, до самого Дунаю, другу — в бокову вуличку. Сьогодні юнацьке обличчя Сіверцева грало якимось особливо ясним рум'янцем. Вуха під чорною околичкою кашкета пашіли, як півнячі гребені. Він був у тому настрої діяльного натхнення, що завжди так осяває, красить людину перед боєм.

— Сашо! — почув він десь зверху знайомий голос. Біля вікна третього поверху стояв Черниш, також збуджений і радісний. — Доброго ранку, Сашо! Як спалось?

— Дякую, друже! Ніяк не спалось. А ти хіба спав?

— Куди там спав! Сьогодні ж у нас вальпургієва ніч! «Хазяїн» каже, класична ніч. — Де твої «самовари»?

— Скрізь: два на подвір'ї, два тут зі мною, один десь кочує.

— Ви знову ввели кочуючі?

— А чого ж не ввести?.. Тут теж як у горах!.. Ти мене з землі підтримаєш?

— Обов'язково! А ти мене з своїх апартаментів...

— Апартаменти!.. Самі розбиті ванни та фріци з ночі лежать. Як твоя «Смерть білофіннам» почуває себе в дунайському кліматі?

— О, будь здоров! Готується прийняти нову зірку на ствол.

— Сепі.

Морозяний свіжий ранок розцвітився над Будапештом. Біліло небо, білястим здавалося тонко вібруюче повітря. На сході лягла по обрію величезна оранжева смуга. Літаки над висотами Буди купались у ясному, недосяжному небі.

Десь знизу вподовж проспекту гучно вдарив «фердинанд». Понеслися одна за одною з пекельним гудінням болванки, скачучи по асфальту. Шматувалось туге повітря. Посипались вікна. Черниш бачив, як заметушилися артилеристи. Десь у глибині кварталів заскрипів залізним скреготом «собака» — шестиствольний німецький міномет, і одна з мін вибухнула поблизу пушкарів. Хтось з-поміж них, видно, вийшов з ладу, бо Сіверцев сам підскочив до гармати, схилився, намагаючись вхопити ціль у панораму.

А ціль насувалася знизу проспектом. Пофарбований уже в білий колір, «фердинанд» наближався, як суцільна крижана брила, викинута з Дунаю. Тільки-но Сіверцев, припавши очима до панорами, хотів віддати команду, як важка гаряча болванка просвистіла над самою його головою і знесла щит.

— Бий! — щосили вигукнув Сіверцев і закрив обличчя руками.

Пролунав постріл.

Крізь усі пальці Сіверцева сочилася кров.

Внизу, на іншому перехресті, біла брила спалахнула високим полум'ям.

— Лейтенант! Вас поранило?

Незрозуміле, як його могло поранити: болванка, просвистівши над головою, пролетіла далі, щоразу дзизкаючись об брук і знов підскакуючи, як камінь, кинутий по воді.

Однак Сіверцев усе ще стояв біля своєї гармати, закривши очі руками.

— Лейтенант, відкрийтесь!

Він через силу відірвав закривавлені паруючі руки від обличчя. Обслуга жахнулась: Сіверцеву вивернуло з орбіт очні яблука. Навіть незрозуміле ще було — як це, чим? Чи окалиною щита, чи страшним ударом повітряної хвилі від болванки. Бійці взяли його попід руки і перевели в готель. Тепер він лежав під стіною на килимі і чекав, доки його перев'яжуть. Косяки юнацьких бакенбардів злиплись від крові.

Батарейці метушились, розшукуючи фельдшера. Всі вони були, як один, голомозі. Мали за звичай голити один одному голови в усяких умовах, влітку і взимку. Може, тому здавались особливо в'язистими — шиї наче витесані.

— Запорожець! — покликав Сіверцев одного з своїх сержантів. — Спалили?

— Спалили.

— По моїй наводці?

— По вашій.

Офіцер помовчав. Фельдшера не знайшли, натомість з'явився Шовкун і, опустившись перед Сіверцевим на одне коліно, став швидко розривати бинт...

— Востаннє в своєму житті, — промовив Сіверцев несподівано рівним, спокійним голосом, — я бачив у своїй панорамі «фердинанда»... Горить?

— Догорає.

— Хлоп'ятка... Остання моя панорама...

Хлоп'ятка, одвертаючись до стін, змахували сльози шорсткими запеченими долонями. Гвардійські потилиці, дбайливо голені з ініціативи Сіверцева, лисніли потом.

Шовкун обережно, м'яко перев'язував.

— Гармата ціла? — запитав через деякий час лейтенант.

— Ціла.

— Бережіть її, — тихо заповів він.

XIX

Черннш саме вів вогонь, коли телефоніст передав, що його хоче бачити офіцер з батареї.

 — Лежить внизу... Поранений.

Командира роти якраз не було, і Черниш не міг піти,

«Поранений... З батареї? Невже Саша? Але як? Коли?» — думав Черниш між командами.

Через деякий час з'явився Кармазин і, замінивши Черниша, відпустив його до товариша.

Внизу пораненого вже не було. Біля одного з вікон стояв Шовкун з фаустпатроном у руках. Від Шовкуна. Черниш дізнався, що бачити хотів його справді Сіверцев.

— Але це так тільки мовиться... бачити, —гірко сказав Шовкун. — Йому, бідному, нічого вже не судилося бачити...

— Тобто як?

— Без очей зостався...

Євген стояв, наче вражений громом. Майнула згадка, як одного разу, ще в госпіталі, Саша признався, що нічого так не боїться втратити, як зір.

— Хай це буде між нами. Женю, — говорив тоді Сіверцев, — але я чомусь найбільше за очі боюсь... Як наші фронтовички найбільше за свою вроду переживають, щоб не дай боже обличчя осколками не спотворило, так я понад усе зір бережу... Бережу його для мирного життя, для Ленінграда. Так, знаєш, хочеться ще хоч раз би все те побачити... І шпиль Петропавловки, і балтійських морячків на набережній з дівчатами. І Ермітаж... Після трьох років розлуки... все це, Женю, якось само в очі проситься... Розумієш, у серце проситься...

Хтось вигукнув, що на проспект знову вирвався німецький танк. Шовкун наготував фаустпатрон для пострілу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1518
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб888

Пошук на сайті: