Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 41)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1488
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб868
Весь берег клекотів і вихрився. Важкий, смердючий дим стелився над рікою. Штурмовики по всій набережній гранатами і врукопаш добивали противника.

Тим часом вулицями прилеглих до Парламенту кварталів уже плавом пливли колони полонених. Самі полонені тепер прискорювали ходу, щоб швидше вийти з-під вогню своєї ж артилерії. Вона без угаву садила по Пеш-ту з висот Буди.

Прочимчикувала колона угорців з білим прапором, із своїм полковником попереду.

— Де плен? — питався полковник.

Орловці та чернігівці показували йому без будапештських карт.

Німці брели в колонах, похиливши голови, ні на кого не дивлячись. Одні — ще в своїй уніформі, інші вже в пальтах, плащах, капелюхах, з шалями на шиях. Немов ведуть їх містом з в'язниці на роботу чи в лазню. Вони не мали в собі духу, морального права сміливо зустрітися поглядами з бійцями, які стояли на тротуарах ще спітнілі, розпашілі, радісні після бою. Було зовсім не холодно, проте в багатьох полонених під носами висіли краплі.

— Хоч би втерли свою арійську рідину! — гукали бійці.

Німці не втиралися.

Партію сотні на півтори гоном гнав Козаков. Сержант був сьогодні особливо збуджений.

— Чистокровна череда! —гукав він знайомим однополчанам. — Навіть два оберсти! Думаю, що майор Воронцов сьогодні нам дозволить сісти на коней.

— А Буда?

— Їй те саме буде!

Колони брели і брели.

— Було в сорок першому році,-— гомонів до товаришів на тротуарі якийсь тонконогий літній піхотинець в обмотках, накручених туго до самих колін. — Один було їхній автоматник десятьох наших гнав... А тепер один наш їхніх сотню жене. Отак діла обернулися, братці.

— Історія, братику, історія, — втрутився бас. — Колесо історії... Тютюн ван?

— Нинч. Сигари... гаванські.

— Ет, барахло, братику. Кременчуцької махорочки б!.. Ну та давай.

XXIV

Після бою на набережній мінометники, залетівши в приміщення Парламенту, зіткнулися біля входу з Ферен-цом.

— Ти вже тут, Ференц? — гукнув Вася Багіров. — Уб'ють! Ще ж стріляють!..

— Уже не вб'ють, — скидаючи капелюх, спокійно й урочисто відповів художник. — Уже ні.

Наблизившись до Черниша, Ференц взяв його за руку.

— Товаришу лейтенант... гвардії, — сказав він з акцентом. — За все... всім вам... армії вашій... спасибі.

Черниш міцно потис йому руку і, не затримуючись, подався разом з бійцями вгору по білих мармурових сходах. За гуртом радісних, збуджених бійців, розвіваючи йолами свого макінтоша, поспішав і Ференц. Він вказував на колони монолітного мармуру, що підіймалися обабіч.

— Це завезені з Швеції... Це з Феррари... Це з Німеччини... Моноліти...

А Чернишеві ввижалися інші моноліти — бескеття тих сірих скель, де зостався лежати Брянський.

— Приймальний зал... Червоне дерево... Бронза... Рожевий мармур... Перед вами — високе мистецтво! Шедеври!

Це слово боляче різонуло Черниша. Не раз він чув його від Сіверцева, коли мова заходила про Ленінград.

А то ж хіба не шедеври?

Чернишеві спирало груди. Кожне Ференцове слово ранило його.

Бійці якогось іншого полку групами спускаються назустріч з ручними кулеметами на плечах, бурхливі, сяючі. Поперед себе, жартуючи, женуть кількох обеззброєних фріців.

— Куди, брати слов'яни? — ймаються назустріч.

— До міністрів.

— Нема!

— Ще сидять у каналізаційних трубах!

— Го-го-го!

Зали, мов гулкі Альпи, відлунюють веселими голосами.

У вікна крізь різнокольорові шибки ллється м'яке райдужне світло, сповнюючи зали, фойє і коридори барвистим присмерком. Ніби вступаєш цими білими сходами у маревний фантастичний світ.

— Палата депутатів, — з гордістю пояснює Ференц, забігаючи до мінометників то з одного, то з другого боку.

Що вище підіймалися, то видніше ставало навкруги. Немов сходили на високі гори. Крізь проламаний снарядом купол світилося небо.

Палата депутатів... Похмурий величезний зал з ярусами стільців. Перед кожним стільцем столик з табличкою. На ній прізвище депутата. Де зараз ці депутати, які запродали фашистам свій народ? У Швейцарії, чи в Баварії, чи на острові Капрі?..

Внизу посеред залу, як на цирковій арені, круглий стіл під зеленим сукном. Навколо стола на підлозі порозкидані важкі старовинні фоліанти в шкіряних оправах. Стоягь крісла міністрів, оббиті червоним оксамитом.

— Трибуна оратора... Ложі дипломатів... Ложі журналістів.

Ференц завмирає від гордощів і пошани. Хаєцький втомлено сів на одному з крісел, жадібно розглядаючи навкруги прикрашені стіни. Тільки тепер відчув, як ноги гудуть після довгої напруги.

— Хомо! Хомо! — стривожено каже Ференц. — Це фотель міністраї

— Міністра? — Хома заглядає під себе. — То що ж... вломиться? Ні, здається, стілець не гірший за інші. Пухкий, саме для мене... Ти ж знаєш, Ференц, що допіру мене шпортонуло осколком в найделікатніше місце-Хома втирається рукавом. Бійці розсипались поміж депутатськими рядами, нишпорять, чи не причаївся часом де внизу зненацька застуканий фріц.

Художник збирає з підлоги важкі фоліанти і, витираючи, складає стопкою на стіл.

— Що це за книги?

— Закони, Хомо. Наші старі закони...

— А, це ті закони, що співали, як та скрипка. — Хома несподівано тонким вертлявим голосом імітує скрипку: — Йде весілля — нап'ємося й наїмося, йде весілля — нап'ємося й наїмося... Так! А наш бас їй відповідає, — Хома скандує повільно, басом: — Ще по-ба-чи-мо, ще по-ба-чи-мо... От і побачили. Хіба не так, Ференц?.. Та чого вони, твої закони, такі підтоптані, пилюкою припорошені?

— Перетру, Хомо.

— Перетри, перетри гарненько, Ференц, — повчає Хома, — та ще й перетруси. Бо там, либонь, уже й міль завелась. Які добрі, то залиш, а які погані, то — в піч. Натомість поклади нові. Такі, щоб воєн не було. Габору нем йов. Чуєш, Ференц?

— Але це в компетенції міністрів, Хомо.

— Як ти кажеш?

— Ну... це повинні наші міністри...

— Міністри... Гей, ви, міністри! — гукає боєць на пусті місця палати, ніби там уже справді стояли перед ним міністри. — Ходіть-но сюди, маю з вами бесідувати. Буду свого допевнятись. Отже, фашистів ми допіру виперли в Дунай. Місця вам вільні. Будь ласка, мерсі, займайте... Але знайте, що тепер Хома не захоче, щоб ви знову гнули фашистську політику і загинали її на війну. Хіба дарма я всю Мадьярщину до самого Дунаю своїми шанцями перекраяв? Хіба дарма не вернулись у нашу Вулигу Олекса, і Штефан, і кум Прокіп? Ні, ой ні... Тепер я буду пильно до вас прислухатися. Не захочете жити миром та ладом, буде вам гірко, як сьогоднішнім фріцам. Не посміхайся, Ференц, не суши до мене зуби. У мене ще в самого такі, що цвях перекушу. І рука ще не мліє. Та й сини ще дома ростуть червоні, мов калина, та дужі, мов дубці! Я їм пишу, аби-сь дивили з нашої Вулиги і на Дунай, і за Дунай, і на весь білий світ.

Черниш стояв нагорі у палаті сенаторів, повитій білими присмерками. Мовчки оглядав пишні окраси стін, ковзаючись по них неуважним, сумним поглядом і думаючи про тих далеких, розгублених по шляху, які йшли і не дійшли сюди. І боєць Гай, і Юрій Брянський, і Саша Сі-верцев, і Шура Ясногорська, — всі, навіки чи тимчасово вибулі з строю, немовби щойно підіймалися вкупі з цим озброєним натовпом по білих сходах і вступили в цю залу. Він виразно бачив їхні обличчя, чув їхні голоси і сам уже в думках звертався до них:

«Ви не повинні бути ніким забуті, ні мінливими політиками, ні дипломатами. Бо ви йшли в авангарді людства і без вашої жертви не було б нічого...»

Ридав сухими очима, кричав німими словами:

«Вас людство підхопить, як пісню, і понесе вперед, бо ви були його весняною першою піснею...»

Великі дороги армій пролягли Чернишеві перед очима. Звідси, з цього високого пункту чужого переможеного міста, він сягав поглядом до незліченних тисяч сірих окопів, розкиданих по полях Європи, чув перестук солдатських підків по замінованих асфальтах, стогін забутого пораненого у підхмарних горах. Життя, перестаючи бути для нього рожевою загадкою юності, відкривалося перед ним простою своєю величчю. Він бачив його сенс зараз ясніше, ніж будь-коли. І хай він, може, впаде, як Юрій Брянський, в задунайських низинах чи в словацьких горах, він і в останню передсмертну хвилину дякуватиме долі за те, що вона не водила його манівцями, а поставила в ряди великої армії на пряму магістраль.

Думки його перервав Багіров, з'явившись з повідомленням, що батальйон збирається.

Спускаючись по сходах з верхньої палати, Багіров і Черниш почули в глибині Парламенту голос Хоми. Зазирнули в нижню палату. Хома сидів глибоко внизу, закинувши ногу за ногу, тримаючи автомат на колінах, і просторікував. Навколо Хоми, з'юрмившись, бралися за живота бійці. Серед них були і самієвці, і солдати з інших незнайомих частин.

— Кінчай ночувати! — скомандував старшина. — Мінометна, виходь...

Хома вилетів з крісла...

— Будь здоров, Хомо! — тряс йому руку Ференц, прощаючись.

— Будь здоров, Ференц... І не кашляй!

— Будь спок, Хомо, будь спок. Спасибі за кушай-кушай... Спасибі за все.

Бійці загуркотіли між депутатськими місцями вниз по сходах.

З Буди били гармати.

Один снаряд, шугонувши крізь купол, вибухнув у пишній приймальній залі. Полетіли уламки статуй. Хмарою знялася зі стін біла вапняна кіптява. Бійці, запорошені нею, весело чортихаючись, вискакували з Парламенту на свіже повітря. Зброя стала сизою. Кожен боєць вилітав сизим, мов сокіл.

XXV

Увечері полк лаштувався на марш.

Підрозділи скупчувались в одному з темних кварталів. Командир полку Самієв, зібравши комбатів, повідомляв їм порядок руху.

Пахучі кухні тряслися через подвір'я, гублячи за собою жар з піддувал. Бійці поспішали з казанками вечеряти.

Багіров, діставши знову підводи з транспортної роти, вкладався з матеріальною частиною. З усього було видно, що марш буде далекий. Іван Антонович змушував своїх мінометників при ньому перевзутись, щоб не потерли ноги в дорозі.

Полкові розвідники гасали на чорних конях.

Між бійцями про марш ходили різні чутки:

— Кажуть, під Турцію...

— А я чув, що на Далекий Схід.

— Брехня... Ідемо на північ, форсувати Дунай...

— Що тут ворожити: куди накажуть, туди й підемо.

У великому пустому гаражі бійці порозкладали багаття. Вечеряли, перевзувались, сушили онучі. Парували нагріті коліна ватяних штанів.

Іван Антонович підійшов до одного з вогнищ, розкладеного мінометниками. Хвиля теплого повітря м'яко накотилась на нього.

Довкола вогнища серед мінометників сиділи лейтенант Черниш, майор Воронцов. Присьорбуючи чай прямо з закоптілих казанків, присутні вели спокійну, видно, давно розпочату розмову.

— ...Знаєте, як про це сказав Михайло Іванович? — говорив майор. — Ви, каже, вернетесь додому новими людьми, людьми з світовим іменем. Людьми, які усвідомлюють свою безпосередню участь у творенні світової історії.

— Чуєш, Романе? — штовхнув земляка Хома. — Творець світової історії.

— А вони нас трактували нижчою расою...

— А ми й будемо нижчою, — каже Хома.

— Що-о? — визвірився на нього єфрейтор Денис Бла-женко.

— Нижчою расою, кажу. Бо ми ж залишимось на землі, а вони загойдаються на шибеницях. Чи то ж не вище?

Бійці регочуть.

Маковейчик грається цікавим портсигаром.

— Ану, покажи свій трофей майорові! — під'юджують його бійці.

Маковейчик демонструє. Мудрий портсигар, клацнувши, викидає готову самокрутку.

— Здорово! — заблищали очі в одного з піхотинців, такого ж молоденького, як Маковейчик. — Тільки закладай папір.

— Здорово, — каже і майор, удавано вражений. — Ану клацни ще.

Маковейчик з простодушною радістю клацає.

— Додому повезеш? — питають його.

— Я такої мізерії не повіз би, — каже Хома. — Чи то ж я безпалько, сам не скручу собі цигарки, най його мамі. Вигадка, щоб тільки очі замилювати. Раз-два — і вже заїдає. Привезти, так мотоцикл.

— Або годинник, — встряє молоденький піхотинець. — Годинників у них — як сміття.

Пошук на сайті: