Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 46)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1480
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб858
«Чим ти йому заперечиш? — думав, усміхаючись в душі, Воронцов. — Непогано розсудив, чорт візьми!»

— Всі ці питання, Хаєцький, будугь розв'язані органами нової цивільної влади. Я певен, що тут обійдеться без вашого вгручання. Товариші словаки самі впораються з такими справами. Як ви скажете, товариші? — приязно звернувся Воронцов до Хоминих свідків. — Впораєтесь?

— Впораємось, пане майор! — енергійно закивали вусами селяни.

— От бачите, Хомо, — посміхнувся Воронцов, — виходить, ваше втручання в такі речі непродумане і навіть зайве.

— Товаришу гвардії майор! — майже інтимно звернувся Хаєцький, миттю впіймавши знайомі іскри веселої приязні в очах майора. — Та чи я дуже втручаюсь? Де я годен у все втручатись? Але якщо мене люди зо всіх боків шарпають — розкажи, допоможи, порадь, — то мушу радити! Хіба ні? Ти, говорять, Хомо, вже академію соціалізму пройшов, а ми тільки за парту сідаємо! Ти он яку практику маєш за плечима, а ми ще тільки першу борозну йдемо! Тож мушу людям пособити, свій досвід передати!..

Воронцов ледве стримував усмішку, дивлячись на розпаленого Хому. Пригадалося майорові, як торік в Альпах товариші витягували Хаєцького канатом на стрімку скелю. А зараз «патку мій, патку» уже сам витягує інших.

— Гаразд. Тільки це не все...

«Тепер за папу римського почнеться», — догадувався Хома, помітивши, як майор знову нахмурився. Хаєцький мав підозру, що взагалі ця тяганина почалася через попа, з яким він сьогодні пив чарку, а потім жорстоко посварився, не зійшовшись з ним поглядами на папу римського. Треба було, мабуть, зовсім не чіпати того кляузного попа. Зсукати б йому дулю при зустрічі, як мати колись вчила, та й піти собі геть. Може, це й забобони, але допомагає напевно. Мало не всім чорнорясникам Європи Хома вже пересукав дулі, щоб нічого лихого не сталося, а цього пощадив та й здобув собі халепи. Звичайно, що це саме він наскаржився замполітові. Либонь, розповів, які нахвалки посилав Хома папі римському, сидячи за поповим столом... Зараз почнеться, тримайся, Хомо!..

Однак майора цікавило зовсім інше.

— Доповідайте, як ви там у млині порядкували.

— Мусив, товаришу гвардії майор, — чесно доповідав Хома, зрадівши, що найголовніша, на його думку, небезпека минула. — Мусив! Бо власник того млина в Австрію п'ятами накивав, а в людей мливо кінчилось... Як бути? Треба, виходить, суспілити підприємство... Я їм прямо кажу: суспільте! Накуйте жорна по-новому та й пускайте машину!.. А то? Правдиве моє слово, Юрашу? — апелює Хома до одного із своїх явних прихильників, що стоїть поперед інших.

— О Хомо, — задоволене відгукнувся Юраш. — Суспілимо для народу, хай його мамі!

Воронцов переглянувся з юнаками партизанами, які ресь час весело спостерігали цю сцену, і всі разом засміялися.

А невгамовний Хома, розходившись, уже допитував іншого:

— Штефане! Твоя думка?

— То так має бутиі — вигукнув Штефан, присадкуватий, войовничий, видно, готовий хоч зараз взятися за багатієвого млина. — То буде демократіцка справа!

— Францішкуі А ти чого мовчиш? Ти — за?

— Айно, — рішуче тупнув босою, порепаною ногою Францішек, — айно!

— Айно, — підхопила в один голос решта селян.

— Чуєте, всі кажуть: файно! — резюмував Хома. — Народ хоче! А коли народ чого-небудь захоче та дружно візьметься, то вже так і буде, клянусь на свої діти!

Воронцов незабаром відпустив подоляка, не наклавши ніякого стягнення. Однак серйозно попередив, щоб надалі Хома не брався розподіляти землю, яка йому не належить.

Хомя запевнив, що — най його мамі — лінії не перегне.

А годину пізніше він уже господарював у роті. Мав собі тут чимало клопоту.

Офіцери щойно привели кількох бійців молодшого поповнення, і Хаецький, здійснюючи свої старшинські права, мусив вишикувати їх і проінспектувати. Іван Антонович, лейтенант Черниці і всі обслуги, пересміхаючись, чекали, як Хома буде струнчити новачків. А він, бровою не зморгнувши, поважно обходив шеренгу і, нівроку йому, знав, з чого почати. Передусім став екзаменувати новоприбулих, чи твердо завчили вони напам'ять номери своїх автоматів та карабінів. Потімстромляв пальці кожному за ремінь, шарпав до себе та визначав, чи досить туго підперезані орли. Залишився вдоволений.

— Те, що нумер карабінки завчив, — це одне добре. Те, що погони на тобі сидять, як вилиті, — це друге добре. А те, що вигляд маєш молодецький, —це третє добре. Таким будь! — закликав Хома. — Маєте і надалі пильно за собою стежити, бо в мене охляп не проживеш. За перший гудзик — даю мораль, другий — уже накладаю стягнення. Зірки на пілотках щоб сяяли від вас на двоє гін вперед! Зрозуміло? Іншого я не визнаю. Адже ти не якийсь там собі айн-цвай, ти — великий чоловік! На тебе світ очима пряде, стежить, як ти сів, як устав, як рушив, як пішов!.. Все це мусите собі назавжди взяти втямки та й тримати голову високо. В нашій мінометній нема таких, що вуха по землі тягають. В нас такий народ, що сам на чужі вуха наступає! Ясно всім?

— Ясно!

— Не чую!

— Ясно!!!

— Розійдись!..

Новаки сипонули врозтіч. Однак Хомі здалося, що вони розбіглися не досить прудко.

— Е-е, хіба так гвардійці розходяться? Гвардійці розскакуються, як пружини! Становись! Новоприбулі знову вишикувались.

— Розійдись!

— Становись!

— Розійдись!

— Становись!

Піт уже річками котився по червоних, міцних обличчях новаків. Нарешті Хома змилувався.

— Гаразд. Отак щоб завжди. А зараз підете зі мною на склад. Я одержу обмундирування, а ви принесете, бо мінометному старшині носити на плечах тюки не по-ложено.

Звістка про літнє обмундирування викликала захоплення всієї роти.

V

«Що, власне, сталося? — думав Сагайда, крокуючи вулицею Грінави. — Чому тобі такою особливою, багатозначною видається оця сьогоднішня розмова в словацькій хаті? Ну, закликали тебе, ну, привітали... Зрештою, звичайнісінька річ... Але чому ж ти вийшов звідти такий роз-хвильований? Яким зіллям тебе напоїли в тій убогій світлиці, розмальованій до самої стелі буйним виноградом? Ідеш і землі не чуєш під собою... Ідеш, і дзвенить тобі весь чае у вухах ніжне слово:

— Братку!

Наче розбагатів несподівано, наче вперше повністю відчув свою велику солдатську гідність...

Звідки це все?

Був час, коли тобі, грубому, мстивому, озлобленому особистими втратами, хотілося все витоптати в- цих інр-землях, ти не бачив перед собою нікого й нічого, крім ворогів. З похмурою недовірою блимав на тих, що тебе вітали. В їхніх вітаннях вчувалися тобі нещирість і винувата запобігливість перед твоєю силою. Затятий у своїй зненависті до ворогів Вітчизни, ти з вічною підозрою проходив крізь чужі люди, як крізь колючі терни, накладаючись лише на себе, на товаришів, на зброю.

«Любов рухає армії вперед...» Хто це сказав? Де? Ага, це ті молочники... Це ті філософи... Справді, як подумати, чорт візьми, то це таки щастя — любити людей!.. Звичайно, путящих. Звичайно, справжніх. Таких, як... оці».

Сагайда захоплено дивився на своїх однополчан, що гомоніли, жартували, гуртуючись вперемішку з словаками біля кожного двору, дружньо бесідуючи, жартуючи. Декотрі вже в свіжо-зеленому, щойно одержаному обмундируванні, інші ще в торішньому... Обтріпані в походах обмотки, вигорілі, вилинялі гімнастьорки, прості, одвер-ті обличчя. Однак дивишся на них і надивитись не можеш... Чи не вперше оце Сагайда глянув і на себе, і на своїх товаришів такими очима... Здається, ніде ще він не почував так глибоко своє значення і свою роль визволителя, як тут, на цій словацькій землі, де його ждали «через шість довгих-довгих літ...».

Щойно його питали:

— Матку маш?

Йому подумалось про Вітчизну.

— Маю, — відповів він.

— Вітця маш?

— Маю.

— Братів маш?

— Маю, маю!

— Сестру маш?

Коли Юлічка запитала його про сестру, він не міг відповісти одразу. Це запитання влучило прямо в його живу, незагоєну рану. Адже він справді мав-таки десь сестру, єдину із всієї рідні, свою щебетушку Зінку, вивезену в запломбованому вагоні на німецьку каторгу... Де ти, Зінко, де ти, сестричко? Чи скнієш рабинею на підземних осоружних заводах, старіючись у свої вісімнадцять літ, чи, може, катюги вже загнали тебе передчасно в могилу? Юлічка, мабуть, зрозуміла його важку мовчанку, збагнула його думки.

— Май мене за сестру, — сказала вона. — Буду тобі за рідну...

Юлічка... Коли вона лежала, зібгавшись в постелі, то здавалась йому зовсім маленькою. Коли сіла, то стала вищою. А коли, відкинувши коси, стала на ноги і випросталась, то вже була високою та гінкою!

— Здравія бажаю, гвардії лейтенант!

Хто це? Шовкун!.. Стоїть перед Сагайдою впевнено, з гідністю, як рівний перед рівним. Голос його помітно змінився, в ньому тепер міцно забриніла гвардійська мідь, замість тієї вкрадливої, податливої м'якості, з якої жорстоко тішився Сагайда, коли Шовкун ще був ординарцем Брянського. Тепер Шовкун, видно, не дозволив би нікому кататися на собі. Вуса підстрижені щіточкою, санітарна сумка при боці. Гвоздь! Сагайда від душі радий йому, як радий усьому на світі, що якоюсь мірою причетне до його першого друга, до Брянського.

— Одержав оце листа від Ясногорської, — хвалився Шовкун. — Незабаром буде в полку. Комбат сказали, як тільки Ясногорська заявиться на горизонті, знову будуть вимагати її до нас.

— А Нюра?

— Наладимо геть, — рішуче висловився Шовкун про свою теперішню начальницю, немов доля її цілком залежала від нього. — Хіба вона рівня Ясногорській? Мізинця її не варта... На неї й командир санроти уже зуби гострить. Нас, тобто санітарів, подав на «Відвагу», а їй — дулю під ніс, вибачте на слові. Бо ми з вогню не вилазимо, а Нюра наша більше за кавалерами стріляє...

Видно було, що Шовкун добре знає ціну своїй роботі, і хоч вона йому важка, але ніскільки не обтяжлива.

— Ти вже, дружище, вріс у свою нову посаду, як добрий вершник у сідло, — засміявся Сагайда. — Хвалю за ухватку!

— А чого ж... При моїй посаді інакше й бути не може. Людьми дорожиш, і тобою дорожать.

— Та я чув... Комбат про тебе хорошої думки. Коли ж буде Ясногорська? Хоча б побачити, яка вона...

— Через тиждень-два буде.

— Ого! До того часу ще тричі вмерти можна...

— Тепер уже гріх вмирати, товаришу лейтенант... Кінець видно.

Повернувшись у роту, Сагайда не впізнав своїх: всі вже були переодягнені в нове, зелене, весняне. Хома зустрів його доганою:

— Нарешті дочекався вас, гвардії лейтенант. Бачите, всі вже як рута взеленилися, лише один ви оце між нами вилинялий... Та ще Маковея десь бенеря носить, і -на обід не з'являвся... Прошу, одержуйте своє обмундирування і речову книжку.

Черниш уже був з ніг до голови в новому, вирядився, як до параду. Пригвинтив орден, затяг ременя, підійшов до Сагайди:

— Оглянь мене, Володько! Скажи своє авторитетне?

— Повернись... Так... Все як на тебе шите. Тільки чоботи не зовсім... Занадто вже богатирські.

Чоботи з жовтої юхти, з довгими дебелими халявами справді здавались непомірними і важкими для легкої, красивої фігури Черниша.

— То нічого, що важкі, — зауважив Роман Блаженко. — Зате хода виробиться. Адже коня-рисака навмисне кують у важкі підкови, щоб ногу до грудей викидав...

Антонович, роззувшись, ще тільки старанно примірявся. Сагайда чекав від нього якогось неприємного сюрпризу — де, мовляв, був та в кого питався дозволу, ідучи з розташування роти. Однак Антонович удав, що Сагайда оце никав десь саме з особистого дозволу його, Антоновича. «Зрештою, цей кирпань — симтгатичний тин, —подумав Сагайда про командира. — Але як же воно так виходить, що ми ніяк не мажемо з ним вжитися? З першого дня на ножах...»

Пошук на сайті: