Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 47)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1480
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб858
Повернувшись після госпіталю в полк. Сагайда був неприємно вражений, що його ротою — славнок» ротою Брянського! — тепер командує якийсь Кармазин. Правда, цього «якогось» він добре знав, бо Іван Антонович перед тим довгий час командував мінометниками сусіднього батальйону. Тоді Сагайді доводилось не раз мати з Антоновичем різні справи, офіціальні й неофіціальні, і стосунки між вими в цілому залишались добросусідськими. Але тепер, коли Кармазин раптом опинився його безпосереднім начальником, Сагайду це просто кинуло в лють. Хай би Черниш, хай би хтось інший, близький до Брянського, очолював роту — Сагайда погодився б на таке беззаперечно. А то якийсь Кармазин. Стороння людина, далека від родинних традицій роти, прийшла собі на готове і стала тут спокійно порядкуватні.. Перші дні Сагайда почував себе так, наче, повернувшись у батьківський дім, несподівано застав у ньому мачуху. Своє невизнання «мачухи» Сагайда мимохіть переносив на декого з бійців, що прибули в роту вже при Кармазинові. Незаслужено кривдячи їх. Сагайда всю свою яезграбну, ще не прочахлу закоханість в Юрія Брянського тепер переніс на ветеранів роти, на тих людей, здо мовби несли на собі негаснучий відблиск загиблого друга-офіцера. Ними дорожив, їх оберігав. Відлюдьку-ватому, невживчивому Сагайді взагалі важко було когось вподобати, але коли вже хто здобував його вибагливу любов, то — на все життя. Особливо у фаворі в нього був малий Маковей. йому лейтенант дарував різні пільги, вимотуючи жили з Маковеєвих напарників-телефоністів. Антонович не міг стерпіти таких несправедливостей, і на цьому грунті між ним і Сагайдою не раз виникали гострі сутички. Іван Антонович, розлютившись, кричав, що, доки командує ротою, нікому не дозволить створювати в ній нездорові взаємини. «Нема в мене синків і пасинків, своїх і не своїх! В мене є тільки наші люди, радянські бійції» Напередодні, зчепившись із Сагайдою, Антонович навіть погрожував, що віддасть його на офіцерський суд честі. А зараз між ними — як нічого й не було. Приміряючи свої чоботи, Кармазин спокійно повідомляв Сагайді, що одержав оце трохи поповнення, молодих, необстріляних.

— Всі підуть у мій взвод? — насторожено запитав Сагайда, сподіваючись, що командир роти навмисне дасть йому всіх новаків замість вихованців Брянського.

— Не дам тобі жодного, — приголомшив Сагайду Антонович.

— Чому?

— А тому... Тобі важко з людьми вживатися. Вихопуєш повільно... Всіх даю в перший взвод, Чернишеві. А ти візьмеш тих, з якими... легше.

Сагайда образився, але промовчав. Він зрозумів, що тут не обійшлося без змови командира роти з Чернишем. Адже Черниш теж, звичайно, хотів би мати у себе людей вивірених, досвідчених, на яких з певністю можна покластись. Але він згодився забрати собі весь оцей необстріляний молодняк. Надіється, що має кращі, ніж у Сагайди, командирські дані. Ну, що ж... Хай буде так.

Взувши нарешті свої нові жовті чоботи, Антонович пройшовся в них туди-сюди, випробував, чи не муляють, і, сівши на горбику, знову роззувся. Потім гукнув ординарця:

— На, заховай...

— А ви ж як? — здивувався ординарець.

— Поки що шкрьобатиму в старих, доб'ю вже до краю. А нові, — Антонович посміхнувся до всіх, — нові взую вже в день Перемоги.

— До того часу я собі ще одні вигавкаю в начальника ОВС, — рішуче промовив Сагайда і, тримаючись Чер-иишеві за плече, так дригнув ногою, що напівстягнутий старий його кирзовий чобіт відлетів за кільканадцять метрів, мало не зачепивши по тім'ю Івана Антоновича.

— Куди ви шпурляєте? — несподівано почувся знизу Маковеїв голос. Телефоніст вийшов з-поміж гіллястих білих дерев, усміхаючись роті. — Хіба ви не бачите, що це я йду?

— Іди-но, йди, гультяю, — поманив його Хома, — засаджу тебе до ночі бараболю чистити!

Маковей вступив на вогневу, як молодий королевич: в боковій складці його збляклої пілотки зухвало синів кущик небового ключа. Загледівши новаків, хлопець одразу попередив їх, що, як тільки він перепочине, буде з кожним з них боротися по черзі.

— Випробую вашу зелену силу. Обідати Маковей відмовився.

— Я недавно заправився, — повідомив він. — Обідав з розвідниками та з партизанами, навіть вина кухоль вихилив. Ви не знаєте, що це за народ — партизани. Наші, як є: «Полюшко» навіть співають! Ми з Козаковим першими їх помітили, коли вони спускалися з гір. Дивимося, спускаються стежкою один за одним, махають нам капелюхами та беретами... Вони берети носять. Я зопалу навіть був подумав, що це ми вже з'єдналися з іншим фронтом. «Союзники!» — кричу Козакову. А ближче підійшли, чуємо по розмові — брати словаки...

— Звідки ж вони «Полюшко» знають?

— А в них у загоні командиром був якийсь наш капітан, по імені Стьопа. Він їх всього навчив. «Стьопа з Руська» — так вони його звали. А справжнього прізвища його ніхто не знає. Тільки й відомо їм, що був цей Стьопа офіцером Червоної Армії, потім десь потрапив у полон, всі концтабори пройшов... Його вже в печах мали спалити, а він організував собі товаришів, перебив з ними варту та й випурхнув, як орел, на волю! — Маковей аж засміявся при цьому. —З'явився у Високих Татрах, встановив контакт з партизанами, в боях славу здобув. А потім вони обрали його командиром одного і з своїх загонів. Незамінимий, кажуть, був ватажокі. Скрізь німчура перед ним тремтіла.

— Це правда, — підтримав натхненного Маковея Сагайда. — Я також чув про нього.

«Буває ж отаке з людиною, — задумався Роман Блаженко. — Дома його вже, либонь, занесли в безвісти пропавші, а він десь живе, діє, з ворогами бореться...»

— Де він зараз, Маковею?

Хлопець похилив голову:

— Місяць тому в Моравії десь поліг... Разом з цілою групою партизанів... Але прізвище його неодмінно буде встановлено! Майор Воронцов сам взявся за це.

— Даних мало, — пошкодував Денис. — Важко буде шукати.

— Чого там мало, — енергійно заперечив Маковей. — Звання відоме — це тобі раз. Ім'я відоме — це тобі два. Родом... радянський — це тобі три! А ще ж я не доказав — у нього дома дівчина зосталась. У вільний час він якось розповідав про неї партизанам. І пісні, кажуть, співав вечорами для неї. Щоб вона їх почула, щоб знала, де він є. Скрізь, де він проходив із своїм загоном, словаки співають його пісні. По всьому Крушногор'ю співають, в кожній хаті лісника, де він перегрівався в хуртовини та завірюхи... Хіба по таких фактах не можна людину розшукати?

— Розшукають, — усміхнувшись, заявив Сагайда. — По таких слідах... по піснях — та не знайти! Знайдуть!

VI

Так Хомі й не довелося на цей раз засадити Маковея чистити бараболю. Увечері полк знявся, ввійшов у смугу Малих Карпат. Бій вигримував дедалі чутніше, стрічки трасуючих куль, перетинаючи темні міжгір'я, наближалися, яскравішали.

Відсиніло височезне грінавське небо, віддзвеніла співуча братня мова, відшумували білим шумом переповнені келихи садів. Кінчився короткий перепочинок, коли солдати, мовби виключившись з війни, вихопившись з її задушливих цехів, опинились були на мить в несподівано сонячнім, незвичнім, оновленім краю. Все урвалося знов... Попереду темним, підступним морем знову клекотіла війна. Полк звично забродив у неї по пояс, по груди, по шию...

Таке принаймні враження було зараз у Сагайди. Він ішов узбіччям вузької дороги з командиром взводу бронебійників Теличком. Перед ними з-за найближчого хребта вже зводились багряні маяки заграв, підпираючи собою небо над переднім краєм. Дорога круто дерлася вгору, лягаючи то по вузьких карнизах над урвищами, то входячи, як зараз, у лісисті міжгір'я, тем»і й тісні, мов тунелі. Важко дихали в темряві коні, тягнучи вози та гармати. Побрязкувала зброя на бійцях. Лунали короткі сердиті команди.

Сагайда, поступово прохмеляючись після міцних грі-навськях вражень, нещадно хрущав своїми новими чобітьми по дрібному камінню. Його супутник Гарасим Теличко, маленький, забіякуватий, горластий, належав до тих людей, з якими •Сагайда мав певне коло своїх солдатських секретів. Молодший лейтенант Теличко був ветеран, «старик», з яим Сагайда не раз потрапляв у скрутні перепалки, і тому коли вони зустрічалися, то ніколи не могли виговоритись до кінця. Сьогодні мінометники та бронебійники йшли поруч, і Сагайда, певний за своїх «гренадерів» (а з новачками хай няньчиться Кармаз'ик та Черниші), міг спотайнісінько всю дорогу точити ляси з приятелем. Вже вони встигли перемити кісточки коханці якогось дивізійного начальника, вже вихрестили знайомого скнару інтенданта, вже добралися до Антоновича, з-якого покепкувати сам бог велів.

— Знаєш, Гарасиме, мій кирпатий Сократ (так Сагайда заочно величав Антоновича) знову оце проїхався по мені.

Почувши це, Теличко розреготався: видно, Сагайди-на скарга прозвучала для нього зовсім комічно.

— Як же це він примудрився, формальна його душа? Адже по тобі, Вовко, проїхатись — діло нелегке!

— Уяви, що примудрився. З нового поповнення не дав мені жодного свистуна. «Ти, — каже, — повільно виховуєш, тобі з новими людьми важко, — сідай на легший ліб...» Та не дракон він після ц-ього, скажи?

— І ти йому змовчав?

— Змовчав. Саме був у такому настрої, гака лірика найшла на мене після Грінави... Не хотілося ні з ким сваритися, з .кожним братався б... Як не кажи, а він — Антонович — теж чесно протопав свою тисячу кілометрів, щоб визволити оцю Грінаву... Трудяга, віл!

— А як же з новачками? Що він, собі за пазуху їх покладе?

— Передав усіх у перший вз.вод, Чернишеві. Хай, мовляв,кує.

— І той не заперечував?

— Навпаки, сам зохотився. Бачиш, він вважає, що з нього більше для цього даних, що для мене це буде важче, ніж для нього... Ну, й хай тягне...

— Він, здається, й досі з себе незайману корчить, . оцей ваш Черницюк? Ні анекдота путнього від нього не дочуєш, ні спиртяги з ним не потягнеш. Все вій чимось заклопотаний, все він серйозний, всё в нього йде по програмі. Чхнути не може без програми.

— Ти його просто мало знаєш, — заперечив Сагайда. — Він лише на вигляд теоретик, а насправді задушевний хлопець. А що любить на кожному кроні світові проблеми вирішувати, то це вже в людини характер такий. Між іншим, він мриє після війни якусь навіть дисертацію писати... Цілі вечори туркотять про ие. з Кармазином.

— Аби лиш кебети вистачияо, — зауважив Теличко.

— Вистачить. В нього шарики праедоють, дай бог... Недарма з ним Брянський дружив.

— А це правда, що в нього з Ясногорською щось накльовується?

— Факт. Потайки молиться на її фотографію.

— Чому потайки? — здивувався Теличко. — Коди б мені така відповіла взаємністю, то я на весь світ розтрубив би...

— А він удає з себе байдужого. Мучиться, кипить, переживає, а листи їй. пише холодні, як Чумаченкові ра-норти. От натура! І знаєш, що його стримує? «Вона, — каже, — була нареченою мого друга. Я, — каже, — не маю морального права на це». Отак і живе, зціпивши зуби. А по-моєму, саме він, а не хто-небудъ інший, далекий Брянському, має право на її любов. Ти як вважаєш?

— Я особисто не бачу в ньому нічого такого, — розвів руками Теличко. —Звичайно, коли б тут закрутився якийсь легкий роман, то мені було б прикро за Юрія.

— А мені? — вигукнув Сагайда. — Та я за таке обом їм очі повидирав би! Але тут зовсім інша пісня... Тут справа серйозна... Коли вже Євген не може переламати себе, коли це для нього «перша й остання»... Коли й вона його щиро серцем обрала... То тут потрібен інший підхід. Тут мусить сказа і и своє слово справжній суддя.

— Кого ти маєш на увазі?

— Брянського. Уявляєш собі, як він відповів би на . це складне питання? Осудив би він їх чи ні? По-моєму — ні. По-моєму, таке він схвалив би. Бо тут не пустощі, не жарти, тут люди згорають. Хіба чистою, справжньою любов'ю образиш його пам'ять? Хіба, приміром, для мене або для тебе було б щось кривдне в тому, що людина, якій я бажав дати щастя, знайде-таки його десь-інде після моєї вимушеної посадки? Я ж не який-небудь дикун, скіф, що, даючи дуба, нібито наказував і жінку свою вбивати та класти поруч із собою в могилу. Я, навпаки, заповів би друзям берегти її, любити, ощасливити... Гинучи сам, я хотів би, щоб моє кохання було, як прапор, підхоплене іншим і чесно пронесене ним далі, крізь усе життя... Щоб у ваших почуттях билося моє почуття, щоб у вашій вірності жила моя вірність. Та кому б із нас не хотілося навіть після своєї смерті залишитися Ввірцем для інших? Взірцем не лише в подвигах та бойових ділах, а навіть і в своєму найінтимнішому...

— Ти, Вовко, розійшовся, немов закоханий. Все це наслідок твоїх грінавських зустрічей? Тепер мені ясно, що ти влип.

— Ти зі мною не згоден?

— На жаль, я тут ні при чому. Все це викладай Чер-нишеві, а не мені.

— Вже викладав.

— І як він реагує?

— Мовчить.

Пошук на сайті: