Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 63)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1480
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб858
Червоні маки!.. Скільки сягало око, жевріли й жевріли вони на луках, ніким не сіяні, але радуючи всіх. Ген-ген за луками, за мигтючими озерами біліло якесь село з високою гранчастою баштою костьолу. Здавалось, що війна зовсім обминула цей тихий, мов оранжерея, закуток чеської землі. І ось у цій великій оранжереї, виповненій теплими, легкими пахощами розморених квітів і трав, зненацька звалилось на бійців грізне попередження:

— Танки праворуч!

Першим пустив його Козаков, підлетівши до командира полку і рапортуючи йому з якимось сердитим, загрозливим виглядом, наче своєму підлеглому. Самієв тут же віддав офіцерам бойові накази. Рота автоматників, кинувши край шляху свої веломашини та мотоцикли, шугнула в ліс — вона йшла в засаду. Стрілецькі підрозділи батальйонів, кулеметні роти та взводи бронебійників також один по одному зникали в лісі, займаючи бойові порядки вподовж долини, якою вже десь, глухо погримуючи, рухались до автостради ворожі танки. Решта підрозділів полку з гарматами й мінометами, з кіньми й возами, зі всім складним бойовим господарством ринула з високого насипу праворуч, заповнюючи собою всю буйно розквітлу, простору долину. Тут відбувалось блискавичне перетворення полку з мирного зімкнуто-маршового в ощетинений, жорстоко-діловий. Понад автострадою, яка на випадок бою могла правити бійцям за протитанковий бар'єр, стали артилеристи і мінометники.

Вже з мінометів і гармат знято чохли. Вже гарячі гііщі полетіли в дивізію. Вже в цементовій трубі, прокладеній попід шосе, лікарі розгорнули медпункт. Люди притихли в звичній німій напрузі.

Чи, може, минеться без бою?

Маковей, набивши патронами ріжки, лежав біля самої бровки асфальту поруч з Хаєцьким та іншими однополчанами. Хома, сопучи, довбав собі на схилі насипу ячейку, схожу на канаву. Маковей стежив за противником. Механізована ворожа колона, виповзаючи десь з глибини лісу, рухалася серединою балки просто на Маковея. Вона ще була далеко, гарчала глухо, але той зловісний гуркіт шматував Маковееві душу. Неприродно жахливо було чекати вибухів, зойків та чиєїсь крові в цей день. Моторошно було відчути, як смертельна небезпека, наближаючись з кожною миттю, грабує тебе, потворно поглинає великий заклечаний світ, глитає синяву озер, розливи червоних маків, руйнує всю красу довгожданого свята... Ще кілька хвилин тому бійці чули золотий, благовіст над землею, чули святковий, обіймаючий материки, гомін народів. Хіба все це мусить вщухнути перед отією чорною силою, що швидко виплазовує поміж лісом сюди, на автостраду?

Вже простим оком видно — два середні танки попереду, за ними кілька бронетранспортерів, далі — валка чорних критих автомашин.

Поки що колона не обізвалася жодним пострілом.

— Може, то й не німці? — запитав Маковей Хаєць-кого, що вже зручно влігся в своїй ячейці.

— А хто ж, по-твоєму?

— Може, то союзники вийшли нам назустріч? Бачиш, не стріляють.

— До союзників ще — боже мій...

— Чого там — «боже мій»! Адже в них теж усе механізовано... Вони можуть за добу перескочити — знаєш скільки?

— Знаю... Відколи вже скачуть, та ніяк не доскачуть...

— Невже-таки німці? — не хотів Маковей вірити власним очам. — Чому ж тоді не стріляють? Адже їм видно наших коней...

Маковей озирнувся. Коні, кинуті піхотинцями напризволяще, розбрівшись долиною, спокійно паслися. Засідлана гніда лошиця Ясногорської, піднявши голову, стиха кудись іржала. А Маковеїв буланий ішов попаски поруч з Сагайдиним, по коліна забродячи в червоні маки. Чернишів — гріб копитом землю. Маковей відшукав поглядом Черниша. Лейтенант, дивлячись у бік лісу, стояв навитяжку біля насипу перед своїми готовими до бою мінометами. Сива лікарка санроти про щось питала його, витираючи руки, а він крізь зуби відповідав їй. Можливо, лікарка питала саме про Ясногорську. Шура разом з Чумаченковою піхотою була десь у лісі, по той бік автостради.

— До гибелі їх пре, — зауважив Хаецькнй, пильно стежачи за мовчазним рухом колони. — Буде не менше полку.

— Вони, мабуть, надіються, що ми їх не зачепимо, пропустимо без бою, — міркував телефоніст. — Десь, видно, загаялись, а тепер поспішають на асфальт.

— Асфальти вже не для них. Остались їм тільки пущі та хащі.

— А може, це вони йдуть здаватися? — втішав себе Маковей, силкуючись розгадати наміри блукаючої ворожої колони.

Те, над чим він зараз ламав собі голову, командирові полку було зрозумілим з самого початку. Окинувши поглядом «ковбасу» (як у думці назвав Самієв колону), він одразу визначив її характер, вогневі засоби, тактичні можливості. Досвідчене око могло помітити одразу, що ця громіздка, неохайна колона, розтягнувшись на кілометр чи й більше, не являє собою сталу бойову одиницю, а що вона сформувалася наспіх з решток різних, десь розгромлених частин. За характером руху колони можна було визначити, що вона вже не відчуває на собі твердої руки єдиного командування. Тільки цим можна було пояснити хаотичні затори, що виникали раз у раз внаслідок свавілля водіїв. Вогневі засоби, якими володіла колона, були, напевне, досить сильні, можливо, навіть сильніші, ніж у самієвського полку. Але зараз це не могло бути вирішальним. Зараз діяли інші чинники, далеко значніші, ніж кількісне співвідношення стволів. І неоднаковий моральний стан особового складу, і неоднаковий рівень дисциплінованості, і навіть ліси, які, обступаючи балку, обмежували для ворога можливість маневру, — все це врахував і передбачив підполковник Самієв.

Замаскувавшись з офіцерами на узліссі, він уважно вивчав, всебічно зважував механізовану чужу ватагу, що швидко наближалася. Ясно, що вона спішить вирватись на автостраду, щоб податися до американців. Захоплені останнім часом полонені відверто заявляють, що, тікаючи до американців, есесівські головорізи сподіваються там зустріти прощення своїх злочинів. Адже вони не пройшли з вогнем та шибеницями по заокеанських штатах, вони ще тільки мріяли там побувати. Всьому на заваді став Сталінград. Зараз ця «ковбаса» теж, видно, поспішає вихопитись на велику дорогу, щоб майнути потім на захід. Звичайно, може обійтись і без бою. Якщо колона згодиться капітулювати, Самієв прийме капітуляцію. Обеззброїть, направить у тил. Чи, може, гітлерівці справді надіються, що полк Самієва їх пропустить, не чіпаючи? Тоді вони його, безперечно, теж не зачеплять. Але для командира полку такий варіант був неприйнятний. Честь радянського офіцера не дозволяла йому дати фашистам дорогу, ухилитися від небезпеки.

Стежачи за колоною, Самієв чекав сигналу капітуляції. Ось-ось зів'ється над передньою машиною біле полотнище... Адже звідти вже виразно видно, що дорога перехоплена, що вона вже зайнята радянськими військами. Кілька броньовиків та пікапів, переганяючи колону, мчать балкою. Тупорилі, мов бульдоги, вони гасають попід самим лісом, наче обнюхують його. Може, це командування колони їде капітулювати?

Раптом передній броньовик з ходу сіконув по узліссю. До нього приєднались інші. Танки наводили хоботи гармат прямо на автостраду.

Самієв, підскочивши, як на пружинах, енергійно махнув кулачком офіцерам-артилеристам: давай.

Гармати ревнули. Коні, що паслися в долині, підняли голови, нагострили вуха і стали одразу схожими на диких.

XXIX

По всій долині стояв дим. Не оранжерею, не теплицю, а величезну свіжу вирву нагадувала вона тепер. Повітря нагрілося, згускло. Обчухрана металом зелена гущавінь узлісь помітно порідшала. Там, де ще півгодини тому рухалася грізна колона, тепер догорали безладно стирловані машини. Чорна череда вже оголялася металевими кістяками, присідала, тліла.

А в лісах, на схід і на захід від балки, ще скрізь потріскувала стрільба. В бій вступили один по одному підрозділи інших полків, що прибували на поміч Самієву. Як тепер виявлялося, механізована ворожа колона, яку щойно розгромили самієвці, була тільки передовим загоном пошарпаного есесівського корпусу, що пробивався лісами до автостради. Після розгрому свого механізованого авангарду гітлерівці, кидаючи в паніці техніку і важке озброєння, магами ринули в ліси. Там вони тепер, збиваючись в окремі групи, розсипаючись дрібними групами, шукали собі порятунку. Але скрізь їх уже перестрівали вогнем гвардійські засади.

— Всіх на аркан! — скоромовкою джеркав Самієв, висилаючи свої підрозділи напереріз відступаючим. — Щоб не вислизнув жоден!

Закинутий аркан стягувався все тугіше. Бій, розщепившись на кілька малих боїв, догорав по лісах окремими тріскучими вогнищами.

Черниш залишив біля мінометів самих тільки навідників, а решту бійців роти повів на підмогу піхотинцям. Йому хотілося потрапити в східну частину лісу: там бився Чумаченків батальйон, там десь була Шура. Але Самієв кинув мінометників разом з полковими артилеристами за ротою зв'язку в зовсім інший кінець — в західний сектор лісу.

Есесівці боронилися вперто, здавалися неохоче. Декотрі, не кидаючи зброї, похапцем нацуплювали на себе в кущах цивільне, зривали з себе нагороди та відзнаки. Протягом години мінометникам кілька разів доводилося пускати в хід гранати, іти врукопаш. Вже було поранено Йону-бессарабця, Чернишевого ординарця Гафізова і командира 2-го взводу Маркевича. Незважаючи на втрати, настрій у бійців був піднесено войовничий. Хтось пустив ясу, що десь тут серед есесівських недобитків гасають, маскуючись під рядових, відомі воєнні злочинці, і Хома нахвалявся власноручно піймати хоч якого-небудь Геббельса. Але, як на зло, йому попадалися самі лише єфрейтори та обер-єфрейтори.

Після короткого жаркого бою мінометники поверталися з лісу тріумфаторами. Вони гнали поперед себе вдесятеро більше полонених, ніж було в роті самих бійців. Есесівці тюпали в своїй обвислій, зганьбленій уніформі, опустивши погляди вниз, тупо скоряючись долі. Спітнілі, зарослі, обшарпані, мов юрмища захлялих лісових волоцюг. Особливо повезло на цей раз Маковеєві:йому вдалося захопити живцем генерала, коли той, сопучи в кущах, саме натягував на свою прусську лапу чеський елегантний черевичок. Він так і не встиг взутись, чимчикував перед Маковеєм босий, в цивільних тісних штанях. Артилеристи жартома пропонували Маковеєві «шух не глядя»: давали йому за генерала двох оберстів з залізними хрестами. Маковей уже був зохотився на міньбу. Але брати Блаженки розраяли хлопця:

— Не шухай, Маковею, не міняйся. Веди свого луципера сам. Подяку матимеш від «хазяїна».

— Але ж він босий, — непокоївся телефоніст. — Черевики не налазять, а чоботи десь зникли, поки я його обшукував. Як у воду впали. Хто взяв? Ніхто не брав. «Хазяїн» може подумати, що це моя робота.

— Не турбуйся, Тимофійовичу, — заспокоїв телефоніста Хаєцький. — В мене теж один босий!.. Кат його зна, де він чобіт збувся...

— Так у тебе ж єфрейтор!

— Це він тільки на вигляд єфрейтор! — пояснив подоляк. — А ти перелицюй його, подивися, що там у нього під сподом.., Я певен, що це неабияка трясця!.. Ти бачиш, як він ніжно ступає своїми босими по сухому груддю? На пальцях!.. По-моєму, це якии-небудь переодягнений кох, а може, навіть гудеріап. Віхвіль яр война? — звернувся Хаєцький до «свого» босоногого бранця, що трюхикав у натовпі. Той, озирнувшись, мовчки підняв йому чотири розчепірені пальці.

— Чотири роки! — вигукнув Хома. — О, то ти все пройшов, халамидникуі Попервах воно, либонь, гарно було йти, задерши голову, зажираючи баньками світ! Направо: «Матко, яйка!», наліво: «Матко, млека!» Звісно, коли вирушав на нас, то не думав про такий амінь! Думав, що на слабких натрапив, адже війни не хочуть! А розворушив, то й сам не рад. Доводиться босоніж скакати по ко-дючій чеській землі. Скачи, скачи, волоцюго, переміряєш голими п'ятами світ, то знатимеш, який він широкий! Не влізе ні в чию пельку!

— Що ти їх агітуєш? — докоряв Хомі Сагайда, крокуючи з Чернишем позад бійців, — Ти ж бачиш, вони ще до пам'яті не прийшли.

— Хіба я агітую? — заперечив Хаєцький. — Я тільки тлумачу, яка то є наша правда: не чіпай, бо ради собі не даси.

На автостраді вже знов було людно. З усіх кінців лісу поверталися підрозділи, розбурхані, розпалені, бадьорі. Мовби не з втомливого бою виходили, а тільки оце збиралися в бій. Гнали косяками полонених, несли якісь трофеї; голосно тріумфуючи, волокли по землі фашистські знамена. Засідлані коні з налитими кров'ю очима ще схарапуджено металися по долині, гасали по шосе. Вуздечки в квітах, гриви в стрічках... Маковей, внутрішньо здригнувшись, впізнав серед них і Шуриного коня. Запалено хропучи, він летів без своєї вершниці вподовж автостради, і сідло йому, обкрутившись на попругах, сповзло геть униз, бовталося на животі.

Передавши генерала Блаженкам і забувши одразу про нього, Маковей кинувся переймати Шуриного коня. Сагайда і Черниш підбігли йому на поміч. Але тремтячий, збаламучений кінь не дався їм в руки: обпаливши всіх трьох гарячим диханням, він проскочив між ними і, дзвінко виклацуючи підковами, подався вздовж автостради вперед.

Внизу біля віадука медсанбатівські машини забирали поранених.

«Як їх багато! — здригнувся Маковей. — Лежать па дорозі, виходять скривавлені з лісу... І, здається, більшість з нашого батальйону! Навіть комбата Чумаченка офіцери ведуть попід руки. Без кашкета. Він зовсім сивий... А когось несуть в плащ-палатці... А комусь уже копають край шляху могилу... І Шовкун іде з забинтованою головою... Що ж це таке?»

Шовкун, помітивши мінометників, швидко пішов їм назустріч. Наближався, подзенькуючи медалями, забризканими ясною, ще свіжою кров'ю. Маковеєві стало неви-мовно страшно: очі Шовкуна були повні сліз.

На цьому урвалось останнє здорове враження Маковея. Далі все пішло йому кошмарною круговертю, проліз тали в свідомості тільки окремі, хворобливо яскраві уламки навколишнього. Одразу світ сповнився чадом, як величезна душогубка.

На рябій трофейній палатці автоматники несли Ясногорську.

— Він їй вистрелив із-за дерева в спину, коли вона перев'язувала нашого комбата. Двома розривними підряд.

Пошук на сайті: