Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 64)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1480
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб858
«Хто він? Чому з-за дерева? Чому в спину?» — гарячково думав телефоніст, слухаючи бентежний гомін довкола себе, кудись поспішаючи з товаришами, плутаючись у полеглій міцній траві. Безвітряна, безповітряна спека душила його. Незчувся, як опинився в тісному натовпі і, ступаючи нога в ногу з іншими, мовчки побрів за палаткою. З кожним кроком провалювався в задушливу трясовину, чадіючи і затерпаючи весь. А перед ним поміж солдатськими пропотілими спинами ритмічно пливла піднята палатка, пропливала в туманну безвість крізь нескінченний чад, крізь іржання коней, крізь команди, що вже лунали десь на узліссях, ніби нічого й не сталося.

А на палатці лежить горілиць якась незнайома Маковеєві дівчина. Розпатлана, спокійна, в порваних вінках, в зім'ятих погонах. Не вона! Пливе і пливе, гойдаючись, мов на туманних хвилях... Голова безсило хилиться набік, а чиясь рука, загоріла, подряпана до крові, час від часу поправляє її. Хто це? Чия це там загоріла рука з розбитим компасом на зап'ясті? Лейтенант Черниш? Простоволосий, згорблений, оперезаний навхрест через усю спину спітнілими ременями... Бреде поруч палатки, раз у раз спотикаючись, виставивши назад гострі витерті лікті, немов штовхає перед собою щось каторжно важке...

Ні, це таки вона лежить, розкинувшись втомлено і незручно, у вінках, які забула зняти перед боєм!.. Немає вінків, немає цвіту — саме лиш бадилля, обшурхане, прикипіле на грудях кров'ю...

Лежить, як жива, неймовірно біла, неймовірно спокійна. Дивиться на Маковея здивованим, нерухомим, раз назавжди зупиненим поглядом. Ось-ось ворухнуться на-піврозтулені вуста, оживуть в тонкій посмішці, а рука потягнеться, щоб підвестись... «Підведись, посміхнись, дихни!... На, візьми моєї сили, моєї крові, мого повітря!»

Сльози текли по щоках Маковея.

Перейшли автостраду, побрели маками, зупинились на схилі долини край шляху. Яма була вже готова. Біля неї, покриті палатками, лежали вряд усі загиблі в цьому бою. Ясногорську поклали поруч з ними і теж прикрили палаткою до самих очей. Похоронна команда обчищала сиру землю з лопат, і їх скрегіт пронизав Маковея вогнем. Хлопець мовби тільки зараз збагнув до кінця все, що сталося. «Яма! Яма!!!» З жахом відсахнувся від неї, кинувся геть, відбіг з кільканадцять кроків, впав обличчям у столочену високу траву. Давши собі волю, захлипав, заридав, ховаючи лице у зелені столочені пасма, що були дивовижно схожі на дівочі розпущені коси-косички...

Навіщо, навіщо це сталося? Навіщо він вистрелив їй у спину двома розривними підряд? І хто цей він і де в і н зараз? Чи впіймали його, чи зяищили?

«Маковею, візьми мене на руки та неси по білому сві-ту!..Пронеси скрізь, де вже немає воєн, де їх ніколи не буде, де гримить музика волі...»

А може, він, той, що стріляв, зараз ще десь бродить лісами, підкрадається потай до золотих міст, з нена-бистю наслухає радісний гомін народів?

«Маковею, зроби ради мене те, зроби ради мене оте».

«Встань, то я все зроблю! Живи, то я все зумію!»

«Розшукай того, що стріляв із-за дерева! Покарай, засуди його, страть. Тоді я оживу, і прийду до тебе, і скрізь буду твоєю супутницею...»

Маковея підняв на ноги трикратний салют, яким полк проводжав у братську могилу Ясногорську та її товаришів.

Вже було сказано прощальне слово, вже люди розбігалися по своїх місцях, виконуючи команди, збираючись знову в дорогу. Он пробіг, розчервонівшись, Сагайда, он пробіг, нахилившись, Черниш, незграбно тикаючи пістолетом у кобуру, і щоразу мимо. Край шляху, серед палаючих маків, зостався свіжий горбик землі з маленьким гранчастим обеліском: п'ятикутна зірка вінчала його.

Вогка могила ще парувала, дихала з-під обеліска тремтливим прозорим маревом. Велике сонце, яке нагрівало в цей день далеку трансільванську сопку, гріло своїм щедрим промінням і цю пірамідку свіжої, паркої чорноземлі, вирослу край шляху, на відстані гарматного пострілу від Праги.

Станеться так: надвечір прийдуть на бойовище чехи і чешки з довколишніх сіл, знайдуть братську могилу загиблих, ретельно обкладуть її червоними маками. Всю ніч стоятимуть над нею в німій присязі з запаленими свічками в руках. І все, що передумають чеські дівчата в цю травневу ніч, вже не забудуть вони ніколи.

Квіти на могилі не всохнуть від спеки: замінювані кимось щодня, вони будуть завжди живі.

А ще пізніш в історії полку під датою 9 травня 1945 року з'явиться лаконічний запис:

«Бій у долині Червоних Маків».

Команда шикуватись вивела Маковея з важкого забуття. Він одразу згадав, що в нього є автомат, що в нього є кінь з кличкою Мудрий, що десь на возі лежать його апарати і клубки червоного кабеля.

— Де ж Мудрий?

Мудрого йому підвів Роман Блаженко. Сам поправив сідло, сам підтяг попругу.

Вже коли полк рушив своїм попереднім звичним ладом, поруч з Маковеєм опинився Черниш. Потемнілий, зарослий, не молодий уже, як раніше, а якось одразу наче постарілий. Весь — мов худе, смагляве, мускулисте пасмо. Міцно, ніби назавжди, стиснуті губи. Сухий антрацитовий блиск в запалих очах. Голова опущена на груди, плечі гостро підняті, наче лежать за ними втомлено складені крила.

З кілометр їхали мовчки, коліно в коліно. І навіть це суворе мовчання зближувало їх. Потім якось наче ненароком переглянулись роз'ятреними, скорботними очима.

«Маковею, це ти поруч мене?»

«Це я, лейтенант».

«Ти любив її?...:»

«Так».

І обом раптом стало зрозуміло, що відтепер вони будуть до болю близькі й дорогі один одному, ще ближчі й дорожчі, ніж раніш, не замінимі ніким.

Всю дорогу їх бачили поруч.

В першому ж селі, що його проходив полк після бою, мінометники впізнали Шуриного коня. Він стояв на майдані серед гучномовців, високо піднявши голову, оточений чехами й чешками. Збруя на ньому вже була в порядку, сідло — на місці. Радісні, галасливі, як пташенята, діти юрмилися довкола коня, навперебій хапалися за стремена, просили батьків, щоб посадили в сідло. Дорослі висаджували їх по черзі. Щохвилини в сідлі з'являвся, щасливо озираючись навкруги, якийсь новий білоголовий вершник або юна хоробр? вершниця. Весь сонячний майдан лящав дитячим дзвінким щебетанням.

XXX

Тим часом віковий бастіон слов'янства на заході — чеська красуня столиця вирувала радісііою повінню свята.

Злата Прага...

В цей день вона була справді золотого. Наче всі попередні весни, викрадені в неї окупантами, зараз повернулися їй потрійною своєю дзвінкістю, розкішшю сонця, повноводдям музики. Людськими шумливими ріками затопились празькі сади, вулиці, майдани. Урочисто вишнкувалась проспектами зелена варта каштанів—почесна варта весни. З краю в край квітує Вацла'вське намєстє, цей празький Хрещатик... Прапор-и, музика, пісні...

Стоїть на Старомєстському майдані вкарбований у віки Ян Гус, оглядає сяій старовинний град. Ще ніколи цей слов'янський град не був таким молодим та сонячним. Ще ніколи гаки-й щасливий гомін не клекотів тут від краю до краю...

Стоять на Карловім мосту гігантські скульптурні постаті, суворі святі і воїни, дивляться на яскраво прикрашені набережні, на спокійні води синьої Влтави. В цей день Влтава не тьмариться жодною хмаркою, бо не тьмариться небо над нею. Радіє Мала Страна. Вже не падає тінь на Злату Улічку, вузьку та покручену пристань середньовічних мрійників-алхіміків... Сьогодні вона стала справді золотою «е в мріях, а наяву. Сьогодні вона вся купається в сонці, і радість бурхає тут такими ж гарячими хвилями, як і на широких празьких майданах, на залитих сонцем проспектах...

Стоять на вулицях до самих передмість десятки тисяч пражан, ще змарнілих від хронічного недоїдання, бурхливо сп'янілих від чистого повітря волі. Хіба не про цей день мріяли вони но'концтаборах, по вогких підземеллях та в похмурих камерах Панкраца? Чудові магістралі, очищаючись від барикад, витягуються в далеч, біжать десь за місто, мовби до самого сонця.

Прага співає, дзвенить, тріумфує, впиваючись радістю весни й перемоги.

Всі радіостанції транслюють радянські марші. Крізь радісний гомін овацій, крізь невщухаюче на протязі кілометрів тисячоголосе «наздар!» проходять танки переможців. Оклечані зеленню, засипані квітами, вони пропливають над людським морем, мов величезні живі клумби. А на танку, в замасленому шоломі, з розгорнутим прапором у руці, стоїть добродушний русявий хлопчина, усміхаючись до народів своєю широкою, впевненою посмішкою:

— Порядок в танкових частинах!

Так ось який він, боєць армії-визволительки... Десятиліттями його оббріхували. Десятиліттями народам світу говорили про нього неправду. Тепер він, почувши заклик знемагаючої Праги, прийшов сюди залізним маршем, високо випростався на своїй уквітчаній машині, народи можуть нарешті подивитись на нього зблизька. Оповитий сяйвом Сталінграда, озброєний посланець молодого стомовного світу, він став для них надійним взірцем, показавши, як треба захищати свою волю і честь, як треба карати ворогів людства. Великий справедливець, він власними грудьми захистив народи світу, по яких могутні розбійники мали пройтись потоптом.

Тепер він стоїть на танку, гордо тримаючи в руці прапор своєї Вітчизни. Багряна тінь шовку лягає на юнацьке обличчя, переливається в розумних очах, які переба-чили всячину, які ввібрали в себе півсвіту. Танк пролітає Вацлавським намєстєм, тисячі піднятих рук рвуться вперед за прапороносцем. Вони воліли б підняти його разом з танком і понести, як свою надію, через усе місто. І незабаром станеться саме так: на одному з міських майданів вільні руки пражан воздвигнуть високий п'єдестал і знесуть на нього цей радянський обстріляний танк, вилитий з уральської переможної криці. Злата Прага...

Ніколи ще не була вона такою золотою. Поезія волі, сонячна гроза революцій вчувалася в її тріумфальному клекоті.

У скромний будинок на Губернській вулиці, де колись відбувалась Празька партійна конференція, в кімнату, де тридцять три роки тому був великий Ленін, ішли і йшли делегації військових частин; Дніпровські і Трансільванські, Берлінські і Будапештські, Белградські і Братіславські полки та дивізії посилали сюди своїх представників. Густо засмаглі, бувалі воїни в орденах та медалях, з вінками та прапорами в руках підіймалися за провідниками-чехами на четвертий поверх, на високе КП геніального стратега революції. Несли йому великий рапорт, доповідали йому про виконані заповіти. Замислені, притихлі, з пілотками в руках стояли серед вінків та прапорів, розглядаючи звідси найдальші горизонти історії, бачачи звідси своє минуле і своє майбутнє. Бо ця скромна тінява кімната, вже сповнена музейним урочистим холодком, здавалась їм піднесеною над світом вище палаців, вище хмарочосів.

За вікном розкривалась просторінь вільного міста, що пливло в розливах сонця, в майві знамен. Скрізь, скрізь — на балконах будинків, на дахах, на баштах — тріпотять вони, торкаючись численними крилами тонкої блакиті небозводу. Триколірні чехословацькі, і поруч них, як їхні старші брати, — червоні радянські, з серпом і молотом. Ось він, тріумфальний похід ленінізму, втілений матеріально, видимий і відчутний вже всій планеті!

Одною з перших в цей день кімнату Леніна відвідала група танкістів. В книзі вражень танкісти залишили свій короткий запис, який кінчався рядом підписів на півсто-рінки. Поміж ними стояв і підпис гвардії лейтенанта Миколи Воронцова. Молодий офіцер-танкіст, син замполіта Воронцова, залишаючи з товаришами тут свій запис, звичайно, не знав, що через кілька годин його вже прочитають розвідники самієвського полку і привезуть майорові звістку про сина.

Полк вступив до Праги надвечір. На рисях проходив людними робичими околицями, маючи вже нове бойове завдання, прямуючи далі на захід.

Робітники ще розбирали останні барикади, підводили повалені трамваї. Жінки та діти з лементом і прокльонами вигонили за місто натовпи розхристаних, здичавілих посадників-швабів. Щоб не смерділо фашистським духом у Золотій Празі! Щоб не гніздилась тут осоружна тевтонська агентура... А по дахах та горищах будинків дружно гуркотіли робітничі підлітки в нових кашкетах народної міліції. Завзято вишукували поодиноких фашистських щурів, наскрізь прочісували рідні околиці, радісно гукали звідти полкові:

— Наздар!

Бруковиця дзвенить.

Летять і летять численні ряди осяяних сонцем облич, обвітрених і загорілих, вигартуваних стужами та спеками. Летять вперше оце побачені Прагою і вже навіки їй рідні... Бачить вона у великій гвардійській колоні і суворо настороженого Васю Багірова з древком у руках; і збудженого Козакова, який із своєю братвою вже встиг побувати там, де інші побувають пізніше; і майора Воронцова, що, оглядаючи бійців, мовби запитує самого себе: котрий з них його кревний, котрий йому найрідні-ший? І кожного обіймає теплим поглядом, і кожним гордиться, і кожного приймає за сина... А поруч нього скаче малий гарячий Самієв на великім коні... Далі — грає золотими погонами новий комбат, що заступив Чумаченка... Похитуються в сідлах Черниш з Маковеєм. Обоє замислені, обоє грізно похмурі. За ними пліч-о-пліч рухаються Сагайда і Ягідка. Далі височіють брати Блаженки, Роман і Денис, як два вилиті бронзові гіганти. Мчить на своєму баскому жеребчику Хома Хаєцький, рішуче поводячи вусами, зачудовано оглядаючи Прагу. Суворо гукає на дахи молодій чеській міліції:

— Шукайте по всіх нишпірках, по всіх димарях!.. Нe давайте звити їм гнізда! Виводьте їх на майдани та судіть великим судом! Аби знали, яка доля розбійників жде! Аби заказували своїм внукам і правнукам — до десятого коліна!..

Рота за ротою проходить полк, гримить і дзвонить по празькому бруку. Ряди вже заповнено, вже по них не видно, чого коштували полкові плацдарм і долина Червоних Маків, Альпи і тисяча інших боїв. Проходить він, загамувавши в собі свої великі болі і радощі, несучи в собі непохитні свої присяги і мрії.

Рядовий і звичайний, схожий на силу-силенну інших полків, що проходять тут у цей день.

Монолітною, зімкнутою колоною, при розгорнутім прапорі, обличчям до сонця...

Таким пройде він через усю Прагу, на льоту карбуючи по стінах чеської столиці свої славетні указки. Таким вилетить він за місто, в золоту імлу далеких, незнайомих доріг.

Випробуваний всім.

Готовий до всього.

Сторінка 64 з 64 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 > У кінець >>

Пошук на сайті: