Борис Грінченко - Серед темної ночі (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.docx)Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.docx202 Кб1356
Скачать этот файл (Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.fb2)Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.fb2526 Кб1582
Ну, а що він робитиме, як побачить злодія? Біда, що темна ніч. Якби повидному, то пізнав би — хто, чи хоч би добре роздивився, коли невідомий. А то, як на лихо, і місяця нема, і зірки за хмарами не дуже світять. Уже ж не спиниш злодія та не спитаєшся — хто. Погано зробив Денис, що послухався кума і нікому не сказав. Треба було зібрати чоловіка п'ятеро людей та тут і заховатися, отоді б вони вже піймали злодія. А так не буде діла.

Чи не вернутися додому?

Подумав трохи Денис. Ні, вже буде тут! Хоч побачить, що буде, а там уже знатиме, що робити.

Холодне вночішнє повітря було в яру зовсім вогке, і Денис аж ізмерз од його. На селі тепліше вночі, дак він і вдягсь у чумарчину, а треба було добру свиту взяти. Устав з землі, позастібався гарненько й сів, зіпершися спиною на якийсь пень. Раз у раз дивився на прогайльовину й на дуб, але нічого не бачив. Почали втомляться очі.

По тому клаптикові неба, який видко було Денисові, снувалися хмари; зірки то потопали у їх, то знову виринали, ледве блимаючи.

«Ще дощ буде,— подумав Денис.— Це кепсько: змерзнеш так, що й не висидиш».

Великі дерева понависали над їм своїм кудлатим чорним гіллям. Товсті стовбури мріли в темряві. Здавалося, що якісь здоровенні люди, якісь велетні похмурі й страшні поставали навкруги мовчки і попростягали над Денисом свої величезні лапи, щоб його вхопити. От саме над головою нависла така лапа, широко-широко розіп'явши товстючі волохаті пальці-кігті. Тільки трохи нижче — і вхопила б його. І враз ті пальці почали ворушитися, вся лапа схитнулася, мов кидаючися вниз йому на голову. Денис хотів вискочити з-під неї, але ту ж мить побачив, що всі ті страшні чорні лапи ожили, заколихалися і простяглися до нього, ворушачи своїми довгими пальцями-кігтями... Холодний важкий страх притис до землі Дениса, не давав йому поворухнутися... Зашелестіло, зашуміло, озвалася навкруги вся темрява... Ще мить...

Денис зірвався на рівні ноги — і враз розвіявся ввесь той страх. Тільки вітер тихо шелестів листом, колишучи віти. Денис зітхнув глибоко, мов що важке з себе скинув, плюнув, думкою сам себе вилаяв, що так перелякався з дурного розуму, і знову сів перехрестившися. Не дурно цей яр Чорним звуть: у йому й дерева страшні.

А давно ще прозвано його Чорним. Батько розказував, що колись, у стародавню давнину ще, тут розбійники жили, кишло їх у цьому яру було. Бо тоді тут не такий ліс був,— це вже його вирубано тепер. Був такий ліс, що й не долізе ніхто сюди, було. А вони, мабуть, отут, саме біля цього дуба, й жили, ті розбійники. То вдень у яру сидять, а вночі на здобитки йдуть, людей розбивають. Переймуть, хто їде, та й пограбують, а то так і вб'ють. А одного разу, кажуть, дак їхав пан багатий, молодий та з молодою панією... вночі... І саме проз цей яр проїздили. А розбійники й вискочили на їх. Пана ж убили, а пані отаман розбишацький, Чорний на прізвище, собі взяв. Уже вона прохала-благала, щоб він її не брав, казала, що й викуп за себе пришле... Дак дуже гарна була, закохався в неї отаман при місячному сяєві та й повів її з собою в оцей яр. Вона спершу пручалася, кричала, а далі й затихла. Як приведено її в яр, то була ще ніч, і отаман узяв її до себе в шатро. А розбійники спати полягали, сміючися та заздрячи отаманові. Попрокидалися вдень — не чуть отамана. Зазирнули в шатро, аж отаман лежить і кинджал стримить йому в грудях, а в другому кутку пані вдродлива мертва: сама себе зарізала, отамана заколовши. Поховали розбійники обох тут у яру, а собі вибрали нового отамана. Дак що ж? Не могли вижити. Як ніч, так і ходить мертва пані, ходить, і плаче, й проклинає за свою недолю розбійників. І такий страх їх узяв, що вони покинули цей яр та й подалися кудись далеко. А пані, кажуть, щороку тієї саме ночі, як зарізалась, виходить з ями та й іде байраком. Тихо-тихо йде, вся в чорному, ледве чути її...

І йшло тихо, ледве чути. Але Денис це почув. Дух йому забило, полізло догори волосся. Тупотить... Здалека ще чуть, як щось тупотить... Ось ближче... Ось уже й на прогайльовині...

Якась купа велика чорна наближається. Денис силкується зрозуміти, що то, але темрява не дає йому роздивитися. А купа все насуває, все насуває... Ось одно... двоє... Та це чоловік з парою коней!..

Денисові знову забило дух, але вже не з страху, а з думки: що то зараз буде, що то він довідається?

Підвів чоловік до дуба коні й почав мацати — до якої гілки б краще прив'язати. Прив'язав одного, тоді Другого. Постояв хвилину, мов подумав, що йому далі робити, і пішов стежкою в той бік, де був Денис, трохи навкоси від нього.

Втече! От зараз піде, покриється, і Денис нічого не знатиме, даремні будуть усі заходи, знову нічого він не довідається про те, хто його ворог. І враз мов імпетом що кинуло Дениса назустріч невідомому чоловікові. Вискочив і став перед ним, лівою рукою вхопив його за горло, а правою, держачи кийок посередині, розмахнув і вдарив з усієї сили в бік. Чоловік упав, і Денис опинився на ньому.

Але даремне на свою силу важив. Далеко дужчий за його був чоловік. Відразу вивернувся з-під його, збив його під себе і пригнітив коліном.

 А! Ти мене будеш бити! — захрипів знайомий Денисові голос.

— Роман! — скрикнув Денис.

І змовкли, вдивляючись один одному в обличчя: той на землі, під коліном, а той, нахилившися над їм, з рукою на горлі. Дивилися серед темряви хмарної ночі, силкуючися пізнати знайомі риси.

І враз пізнали...

Денис почув, як Романова рука ще дужче стиснула йому горло, але тільки на мить. Як звір дикий, одним скоком, Роман зник у темряві.

Денис підвівся хитаючись. Груди в нього боліли від Романового коліна. А, проклятий! Як пригнітив! Здоровий, як бугай!..

Денис увесь трусився — з напруження, зо злості. Тепер він знає, хто коні бере. То догадурався, а тепер і побачив. А, злодію, коноводе, харцизе проклятий! Не минеш ти тепер Денисових рук!..

Денис повідв'язував коні й повів їх з яру...

Була ще ніч, як він уїхав у двір до кума Терешка й постукав до його в темне віконце:

— А вийди лиш, куме, сюди! Пізнавши Тонконоженко голос, зараз вийшов. Перед дверима стояв Денис і держав пару коней.

— А що це?

— Твої коні.

— Ой! Та ну?

— Дивись!

Тонконоженко кинувсь до коней і хазяйським оком зараз же пізнав їх, хоч і в темряві.

— Та як же то? Нічого не розберу.

— Замкни коні в повітку, та ходім у хату, то розкажу.

Дочувшися Тонконоженко, як усе сталося, і радів поверненим коням, і трохи боявся: а що, як це знахаря розгніває?.. А як Денис сказав, що він хоче направити врядника на Романа, то він і зовсім перелякався:

— Ой куме, не роби цього! Хіба ж ти не знаєш того Гострогляда? Та 'дже всі люди кажуть, що його не можна займати, бо як схоче, то таке поробить чоловікові, що й жити не дасть. Кажуть, хворобу насилає і на товар моровицю.

Денис почав сперечатися. Адже тут нема ніякої нечистої сили. Певне, знахар у спілці з коноводами. Діло звичайне, людське.

Та кум ніяк того не слухав. Нехай там і людське діло, та знахар має нелюдську силу.

Щоб не сперечатися більше, Денис замовк. Він заночував у кума, а вранці вернувся додому.

Було свято. Домаха пішла до церкви. Мати поралась біля печі, батько й Зінько були в хаті.

— От, тату, викохали синочка-коновода! — озвався Денис до батька.

Старий мов здригнувся:

— Що ти кажеш, Денисе? Про кого це ти кажеш?

— Про кого ж я казатиму, як не про те ледащо, злодюгу клятого! — злісно відповів Денис, роздягаючися і сердито кидаючи чумарку на піл.

— Не лютуй, а краще до ладу розкажи! — звелів батько.

Денис почав розказувати. Він і поперед сього ще думав на Романа. Та що ж? Не можна було довідатись. А от тепер уже довідавсь... І він поряду оповідав усю подію.

А старий Сиваш слухав, похилившись кінець столу, про свою ганьбу від рідного сина та й не помічав за великим смутком, що пекучі сльози котилися йому по обличчю, по бороді й падали великими ясними краплями на спрацьовані почорнілі руки.

Дожився! Хіба він того сподівався, того дожидав? На старість йому сиву голову таким соромом син покрив, перед усіма людьми і його, і ввесь рід ізганьбив!.. Ніколи цього не було, щоб із-поміж Сивашів злодії були. А отже...

Мати стояла біля печі, прихилившися в кутку до рогачів, та й собі втирала сльози. Зінько сидів такий, як перед смертю. Тяжка хмара налягла на всю сім'ю.

А Денис усе оповідав, не помічаючи того нічого, розпалений своїм оповіданням, згадкою про відбуту боротьбу. Він доказав і змовк, і всі мовчали. Тільки материне хлипання чути було серед тиші. А Денис, незважаючи на те, правив своє:

— Цього не можна так попустити. Це він і далі буде все село грабувати та й нас. Я піду у волость. Хай їдуть у город та щоб там забрали його до тюрми.

— Денисе, чи ти розуму не згубив? — понуро спитав батько.

— Чого б я розум ізгубив?.. А що .ж я — подарую йому троє коней, чи як?

— Ех ти, безсоромний, безсоромний! — гірко й докірливо промовив батько тихим голосом, що ще тремтів од недавніх сліз.— Дак ти підеш ото самого себе поганити, людям розказувати, що Сиваші злодії?

— Та це ви через те так кажете, що ви вже старі, вам байдуже про хазяйство, а нам із Зіньком треба своє добро берегти.

— А ти, Денисе, на мене не здавайсь! — озвався поважно, з притиском Зінько.— Мені честь миліша за добро. Хоч би й тридцятеро коней пропало, я на брата не піду виказувати, самого себе ганьбити.

— Хі! Яка ж то й ганьба! Адже не ми крали, а він. Ну, як собі знаєте, коли такі добрі та багаті! А я того не подарую, бо мені ні з чого дарувати. Я зараз до врядника! — І він почав удягатися.

Мати заголосила на всю хату, кинулась до Дениса і вчепилася за його:

— Денисе! Що ти робиш? Не пущу я тебе! Не ходи!

— Одчепіться, мамо! — сердито гарикнув Денис і вирвав у матері свою руку.

— Облиш його, стара! — озвався батько.— Слухай ти! — загомонів він до Дениса, і голос його задзвенів так гостро, що той ураз спинився.— Я того тобі не дозволяю і велю не робити того. Поки я живий, то я тут хазяїн у своєму добрі, а не ти! Підеш казати — прокле-ну і сьогодні ж викидаю тебе з усіма твоїми манатками з хати, щоб ти мені її не ганьбив! І нічого не дам.

Денис знав батька. Він був звичайно тихий, але як отаким голосом заговорить, то вже що скаже, те зробить. Денис сердито швиргонув чумарку знову на піл і пішов з хати мовчки, тільки дверима грюкнув так, що аж щпаруни посипались.

Він справді облишив іти до врядника, але не міг утерпіти й розказав декому про випадок у Чорному яру. Незабаром поголоска пішла по всьому селу. Довідався й урядник і пішов спершу до Тонконоженка. Але той, боячися знахаря, сказав, що нічого він не знає, а коні самі знайшлися в яру. Покликав урядник Дениса, але й той не сказав йому нічого, бо знав, що не мине батькової кари, як скаже. Так урядник нічого й не міг зробити. Звісно, можна потрусити і знахаря, і Романа, та хіба в їх що знайдеш? Все село говорило про їх, але заняти не можна було, бо ні до чого причепиться.

А люди, довідавшися, що то свій злодій краде, ще більше почали турбуватися. Цей знає всі закуточки й суточки, то від нього ніде на заховаєшся. Треба добре берегтися. Стукачів ще більше найняли. Ночували завсігди біля коней, кладучи коло себе коляку або киюру добру, а як хто мав, то й рушницю. Всі були на Романа дуже лихі; хто й обороняв його попереду, то той тепер лаяв. А вже що ті хазяї, яких він коней позбавляв, то ті кляли так, що й кісточки в нього не клятої не лишилося. Двоє через це зовсім зубожіло, а всім. іншим довелося позичати грошей на коні. Тепер Романові страшно було й поблизу Диблів проходити, коли не хотів головою наложити.

Але після події в Чорному яру крадіжки притихли; чи то коноводи полякалися, що їх викрито, чи то їм не було ходу за пильною вартою.

Так думали люди; а Роман думав собі інше.

Частина третя

ЛЕВАНТИНА

Левантина не знала, куди саме їй іти. Ішла в сусіднє село: може, знайде там роботу. Тепер жнива, то скрізь рук треба. До села було тільки вісім верстов, і вона вступила в його ще до снідання. Проминула кілька перших дворів і спинилася перед великою, на дві половини новою хатою, з двором, забудованим по-хазяйському зробленими повіткою, возівнею й хлівами. Серед двору стояв запряжений кінь.

«Мабуть, заможний господар живе,— подумала дівчина.— Зайду до його».

Несміливо вступила у двір, і саме в ту мить з хати вийшов господар, кремезний просивий чоловік з короткою підстриженою шпичакуватою бородою, з кудлатими бровами. Лагодився сідати їхати на поле і вздрів Левантину.

— А чого тобі, дівчино?

Вона низенько вклонилася, здоровкаючися, і тремтячим голосом сказала:

— Роботи шукаю... Чи не треба вам наймички?

— Роботи? А звідкіля ти? — спитав господар, позираючи на неї неймовірними очима з-під кудлатих брів.

— З Диблів.

Пошук на сайті: