Подорож ученого доктора Леонардо – Майк Йогансен

Випливає чапля з туманів,

Тихо крилами моя махає птиця,

Мов у листя ранішніх лісів

З серця точить кров — і кров стає суниця.

І ще тихшеканула за грані

І розтала десь за горами далеко

Чапля — може, то була лелека,

Потонула в сутиші багряній.

І над плахтою картатою полів,

Що горіше, що солодше спиться

В ніч любови, край останніх снів

Народилось сонце-полуниця.

Вірш одгучав, за стінкою народився такий звук, ніби хтось плював на шматок паперу. Далі все змовкло, і в хату вповз струмінь синявого солодкого диму.

«Цей дим, — мовив Леонардо, — пояснить тобі все. На паперовому мішечку, в якому древонасадець приніс собі вчора ввечері з Змійова три фунти соли, був надрукований цей вірш. Він належить тому ж, хто створив нас з тобою, о Альчесто. Та що він, хто створив нас, народився на півстоліття раніше, ніж йому треба було народитися, то цей вірш, замість лежати на столі в древонасадця, пішов на паперовий мішок для соли».

Але й так древонасадець прочитав його. Тепер цей дим, — він зробив з паперу цигарку, загорнув у неї тютюн і закурив.

Єсть у цій химерній країні такі люди, що вважають, ніби курити махорку в віршеві є непростимий, безпросвітний вандалізм. Але я б цього не сказав.

Коли, проходячи вулицями Слобожанської Столиці, містяни бачать наполовину зідраний плякат, вони нахмурюються й насуплюють брови. Їм здається, що зривати плякат — це дике, нічим не виправдане хуліганство. Я розумію їх — вони прочитали в плякаті прекрасні льозунґи, ті льозунґи, що колись визволять усесвіт з-під капіталістичного гніту. Вони роздивилися яскравий енерґійний малюнок, що в ньому ще раз був повторений той льозунґ . Вони цілком сприйняли плякат.

Вони забули тільки одне — що в плякаті, окроме льозунґів і фігур, є ще одна субстанція, яку вони давно перестали помічати. Ця непомітна для них субстанція, цей матеріяльний субстрат плякату — це папір.

По вулиці іде дядько: він прийшов пішки за півсотні верст зі свого села у Слобожанську Столицю добувати правди. Він ще не ззів того хліба, що йому вдосвіта поклала в торбу його жінка. У нього ще єсть у широченному кисеті добра міцнюща махорка. Але він уже позавчора скурив весь шматок газети, що його викинув йому з вікна пасажир м'якого вагону. І от він, ідучи містом о тій ранній годині, коли службовці тільки беруться розпалювати примуси, а двірники замітають вулиці, побачив на стіні ПАПІР, багато паперу, стільки паперу, що все його село і два сусідніх хутори могли б, сівши кружка навколо, скрутити собі з того паперу по цигарці.

Невже ж ти тепер засудиш нашого доброго древонасадця за те, що, одірвавши від вірша рядок:

З серця точить кров — і кров стає суниця —

бо з цього рядка найдовша могла скрутитися цигарка, тепер з синім солодким димом пихкає він ці теплі слова у незміряний простір ранішнього всесвіту!

Тим більше, що він усе-таки сам попереду прочитав вірша, цей добрий древонасадець.

IV

«Чого ти шукаєш у моїм ридикюлі, о Леонардо? — спитала прекрасна Альчеста. — Коли ти шукаєш там олівця, щоб записати вірша, або грошей, щоб заплатити древонасадцеві за вірш, або, може, ти шукаєш у моїм ридикюлі отой вчорашній вечір — коли ти цього шукаєш, то там не знайдеш».

«Я вже знайшов», — одповів доктор Леонардо і показав Альчесті невеличку мідно-бронзову цівку з яскраво-червоним кінцем. На білій стіні губним олівцем прекрасної Альчести Леонардо змалював пурпуровою лінією Дінець від Змійова й до першої гори, ширшою одзначив кривавою смугою путь відпершої до Козачої гори, накреслив ліворуч Біле озеро і ближче ліворуч — Косач з намистом озір аж до Білого озера, намалював затоки й коліна Дінця за Короповим хутором і Тридінчя, що веде до Бешкинів. Сміливими штрихами накладав він на стінку лісові гори, що їх археолог назвав би «змієвим валом», і взявся малювати верхній плив Дінця з Черемушної та Якубина до Ззідьок і паперового млина. Карта зростала й ширилася, уже вона доходила до долівки внизу і хапалася розгиллям своїм стелі вгорі, а Леонардо все малював губною фарбою озера й затоки, й коліна… Зненацька олі-вець задирчав у його руці і, намість ясно-червоної лінії, полишив за собою на стінці тільки синю дряповину.

«Ти вималював увесь мій губний олівець! — скрикнула перелякана Альчеста. — Чим я тепер фарбуватиму вуста? Це був такий прекрасний закордонний олівець. Чи ж може твій древонасадець зварити мені хоч щось подібне у своїм самограї? Немилосердний, неуважний Леонардо!»

І, одібравши в нього недоламок олівця, вона уже зафарбувала йому червоним полум'ям його довгий клясичний ніс і лагодилася прикрасити так само його високе чоло, коли розчинились двері і в кімнату увійшов древонасадець.

«Самограй готовий, — сказав він. — Коли я був молодий, я ходив дуже швидко, за одним ступнем, як надмуся, так і перемахну сажнів п'ять, а може, і вісім. Раз поспорились ми з тестем, що він конем, а я пішки — хто раніше буде в Змійові. Він виїхав парою кіньми, а я так іду, немов не йду, а перелітаю сажнів чотири, п'ять, а то й десять. Прийшов, узяв хліба, оселедця, випив, закусив, а тесть ще онде — коло Провалля їде парою кіньми. От так я ходив, а самограй готовий, а це ви їм здорово розмалювали носа!»

V

Древонасадець був чоловік високий і кремезний.

Сиве волосся, вистрижене, як щітка, рясно вкривало його круглу голову. Віспувате обличчя дивилося парою маленьких чорних очей, нюхало двома колосальними ніздрями, з яких, мов сталактити в печерах, звисало буйне волосся, воно ж росло з вух, з шиї, з кінця носа, з вилиць і з троглодитського підборіддя. Древонасадець міг би одночасно служити реклямою масти для волосся і реклямою безпечних бритов.

Як бритва подолівала на лиці древонасадця буйне волосся, так у душі його культура перемагала дикі селянські інстинкти.

Він працював тяжко, цей шестидесятилітній древонасадець. Щодня він возив у своє шале воду в бочці — на собі — впрягаючися в брезентову шлейку. Він поливав свої дерева і косив межи ними свою люцерну. Цю люцерну він по тому зносив на собі в стіжки. Зібравши урожай, він ішов за дев'ять верст пішки до Змійова, купував горілку і напивався п'яний. Напившися п'яний, він страшно осиплим голосом співав пісень.

Та він ніколи не забував попрохати вибачення в усіх за те, що він — необузданий хохол — п'є горілку і співає вголос. А на великдень його культурність розцвітала повним цвітом. Він голив своє покопирсане обличчя, а також голив свій округлий череп. Далі він одягав білу сорочку і застібував її в горлі бронзовим ґудзиком. Після того він убирався в чорний сурдут з фалдами, взував нові чоботи, одягав нові нансукові штани, а на голову напинав чорного бриля котелком. Елеґантно придержуючи котелка правою рукою, він у лівій покручував паличку з монограмою, люб'язно вклонявся направо й наліво сусідам і кожного разу ласкаво повертав голову на голій, зморшкуватій, мов у черепахи, шиї.

Так акуратно жив і працював шестидесятилітній древонасадець у своїм шале на гірнім берегові Дінця.

VI

Але ефемерна баба, створена нашою нестримною фантазією, коли б вона, ця ефемерна баба, ідучи далі з Змійова на Коропів хутір, проходила б повз шале доброго древонасадця, могла б ще багато чого розповісти з його біографії.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: