Подорож ученого доктора Леонардо – Майк Йогансен

Альчеста стала в човні і дивилася ліворуч. Лисівський хутір стояв на пагорбі, і від нього починалися озера. Повні й тихі лежали вони в м'яких берегах очерету, і око відгадувало, що в очеретах тих часто немає берега, а знов починається якесь невидиме велике озеро. Ряскою вкрилися рясно озера крайоруч, але всередині були тільки білі хмари в блакитному небі. Кущами ріс горобинець у килимах ряски, ті кущі стриміли вгору, як хвости велетенських щук, що занурили головув саме дно глибокого озера й так застигли.

«Яресю! — мовила Альчеста. — Починається Oзірна Швайцарія. Я бачила Фірвальдштетське озеро і Женевське озеро в тій Швайцарії, що раніше постачала на ввесь світ швайцарів, а тепер постачає молочний шоколад «Тоблер».

Прекрасні ті озера і куди більші від цих, і вода вних ясна й блакитна. Але вони камінні й математичні, почуваєш, що в них усе ж таки не вода, а Н 2 О, а колір її не небо, а анілін, і що все це зробили невтомні кубісти для епатації американських мільйонерів.

Оці озера не такі. Не думаєш про те, як їх наливав весною Дінець у яри та яруги, як вони бралися очеретами й лататтям, а почуваєш тільки, що повік не випити сірим волам цієї води і не розбити ряски качиній нації. Яке ім'я добереш ти цим озерам, Яресю?»

Перебийніс захопив правим веслом — і човен понісся на очерета. Він устав і, схопившись за зілля, втяг човна в гущавину. Перед човном Альчеста побачила вузесенький коридор межи мільйонів гнучких колон. Вгорі над колонадою простяглася така ж вузесенька стежка неба.

«Як тут затишно і спокійно, — млосно зітхнула Альчеста. — Нас ніхто не бачить тут, Яресю. Ми самі».

Але Перебийніс не повернувся до неї. Він випихав човна веслом по стежці. Шелестів очерет, вгорі як заблимав високий свист, і в рямцях небесної стежки, немов на екрані кіно, на мить з'явилася низка живих хрестів. Свист голоснішав, виріс і затих — качки щезли з рямців, і свист їхніх крил розтопився в шумі очерету. Човен виплив у кругле й чисте озеро.

«Це Макортетик, — сказав Перебийніс. — Він круглий і глибокий, як макотерть. За ним за очеретами пливуть Біле, Хрещате і Червоне озера і увіходять у ліс до лісових озір».

Він знову сів веслувати й глянув на Альчесту. Вона відвернула голівку й дивилася назад в очерета.

«Альчесто! — покликав Перебийніс. — Чого ти шукаєш у пережитих, минулих очеретах? Перед нами далекі озера!»

Але Альчеста не відповіла. Вона думала про колонаду очеретів, де було затишно і де ніхто не міг бачити їх. В прекрасній отельній кімнаті вона не почувала себе так спокійно і певно, як у цім очеретовім коридорі. В отелях бувають замки і бувають непомітні щілини в стінах. А там, у тій колонаді, нічиє око не могло б побачити, що роблять двоє коханців, хіба що качки, пролітаючи вгорі, могли б подивитися на людську любов, і від цього ще солодші, ще тоскніші ставали думки про колонаду в очеретах.

Альчеста на мить глянула Орестові в вічі, і йому здалося, що в її погляді були зневага, любов, сором, ненависть, холодне презирство.

«Альчесто», — сказав з одчаєм Перебийніс. Але вона знов відвернула голову.

XIV

Випливли з-під човна і залишилися позаду Біле, Хрещате і Червоне озера, та ні Хрещате, що немов візантійський хрест, ні ясне Біле, ні велике Червоне не змили з лиць Альчести гнівної задуми. Вона уперто мовчала і на слова Орестові тільки відвертала голову.

Перебийніс замовк і став гнати так, що вода кипіла і грала під човном, а зілля по берегах, як зелені поплавці, то виходило голе з-під води, то занурялося по шию.

Нарешті Перебийніс вибрався знову в Дінець. Підгір'я правого берега свіжою соковитою озією затулило перед-вечірнє сонце, а за підгір'ям ліс Тюндик лавами сходив на ще вищу трикутну гору і, прикро підійшовши до самих брам сонячного ґалаґану, здивовижений спинявся і ставав на шпилі, розоравши хмари. Гей, угорі стояв ліс!

Затриманий Геївською гаттю, став і Дінець. Не дзюркотіли поміж трави його води, а з краями врівень наливши лоно, стояли як велетенська ванна, ніби одна крапля могла переповнити їх і затопити всесвіт. З лівої руки теж виріс лісок, і тільки в прорізі межи берегами то з'являлися, то щезали геївські оселі.

Вони з'явилися востаннє, і знову Перебийніс прикро повернув у лівий беріг. Між деревом одтулилася вузенька чорна протока, роздалася в малесеньке чорне озірце, човен з розгону зійшов на спадистий беріжок, засичав і став.

Перебийніс покинув весла, схопив рушницю й пилку і вистрибнув у ліс.

«Ви забули про ваше сало, — сказала Альчеста холодно і ввічливо. — Будьте ласкаві взяти його: я не потребую подарунків».

Перебийніс повернуся і глянув на неї. На сонячнім обличчі його боролися усмішка і ласкавий докір. Він насупився, та голос його був, як і раніше, ласкавий і теплий.

«Простіть мене, — сказав він. — Заради всього любого і прекрасного на світі — ні, вислухайте мене, Альчесто, хоч востаннє, — заради того, що ви сказали отам — в очеретяній колонаді — дозвольте мені залишити сало в вашім човні ще на півгодини! Ви дозволяєте, ви не можете не дозволити!»

Він підійшов до рівного високого ясена і почав його пиляти знизу.

Альчеста знов відвернулася і, зриваючи якісь квіти, кришила їх межи тонкими пальцями своїх клясичних рук. Пилка дзижчала, тирса намистом лягла круг підніжжя ясенового, а Перебийніс пиляв і пиляв. Він вийняв гарячу пилку і понюхав її. Раптом на обличчі його з'явилося таке неймовірне здивовання, що Альчеста не витримала, і погляд її став як знак запиту.

«Пилка пахне йодом», — сказав Перебийніс. Він покинув її, кинувся до рушниці і став її нюхати всю вдовж — від мушки й до прикладу. Коло замка його ніс спинився.

«Рушниця одгонить касторкою!» — сказав нарешті Перебийніс і помалу спустив її на землю. Він струсонувся ввесь, ніби прокидаючись від ідіотського сну. «Я не розумію, — сказав він. — Невже?..»

Але Альчеста вже встигла опам'ятатись. «Мене не цікавить, чим пахне ваша пилка і ваша рушниця, — сказала вона льодовим голосом. — Будьте ласкаві кінчати ваше діло і взяти з човна ваше сало».

Перебийніс ще раз струсонувся і знову взявся до роботи. Ясен зарипів і похилився. «Ах!» — мимоволі зойкнула Альчеста. Перебийніс ускочив по коліна в воду, і там, де він допіру стояв, ясен з крахом ліг на землю.

Знову Перебийніс підійшов до нього з пилкою. Коло прикорня він одрізав від стовбура двоє рівних кружалок, ці кружалка він притулив устой до пня, узяв рушницю і націлив у центр кола.

«Синьоро! — сказав він. — Я мушу потурбувати вас, вистреливши з рушниці».

Альчеста затулила вуха. Перебийніс вистрелив і вибив шротом середину в кружалках. Він знову взявся до пилки і випиляв циліндричну цівку. На кінцях тієї цівки він понасаджував обидва кружалка, як колеса на вісь. Потім він підійшов до Альчести.

«Синьоро Альчесто! — урочистим тоном почав Перебийніс. — Я розумію ваші почуття і, хоч я глибоко переконаний, що не хотів учинити нічого неделікатного, я не буду себе боронити. Умовімось, що, не спинивши човна в тій далекій очеретовій колонаді, я допустився непростимої провини, я смертельно поранив ваші почуття. Але ми не можемо зараз розлучитись.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: