Сергій Жадан - Біг Мак (сторінка 17)

Тому речі, котрі особисто не переживались, не викликали у мене аж такого інтересу, територія, котра знаходилась поза межами баченого, не вміщалась у межі усвідомленого, належачи скоріше до категорії вигаданого, умовного, того, про що можна вичитати в книжках чи побачити в кіно. Натомість про справжнє життя вичитати в книжках було неможливо — справжнє життя було поруч і його потрібно було проживати. Тепер, виїжджаючи з чергового шахтарського містечка, віднайшовши в ньому всі розбиті паралічем шахти і познайомившись із усіма безробітними й безнадійними мешканцями, я думаю, що навіть відносне розширення особистого досвіду мало що змінило в моїх дитячих уявленнях про ідеальну територію, жити на котрій мені довелось. Вона так само проглядається наскрізь, варто лише зробити зупинку в дорозі. Відповідно те, що не проглядається, до неї не належить, це вже інший досвід, інший атлас доріг, інший індастріел, до котрого мені, за великим рахунком, немає справи.

В атласі було вказане головне — були зазначені контури, котрі ти міг віднайти в реальності, це була найточніша з книг, я навіть не знаю, з якою іншою книгою її можна було порівняти, скажімо, я би не порівнював її з біблією — біблія була надто абстрактним читвом, хоча там теж друкувались географічні карти, проте географія ця не стосувалась тебе в силу своєї віддаленості й самодостатності. Річ навіть не в тім, що користуючись біблією, неможливо було доїхати з Ворошиловграда до Дніпродзержинська, а в тім, що подібні назви там просто не зустрічались. Я й дотепер переконаний, що релігія обов’язково повинна мати регіональне забарвлення, інакше це вже не релігія, а макдоналдс. Дивовижне відчуття насправді — розширювати власну свідомість за допомогою карт автомобільних доріг, ти ніби робиш розтин власного тіла і розглядаєш, як кров перетікає з правої його частини до лівої, так і карти — ти бачиш, скільки всього може вмістити країна, в якій ти живеш — скільки доріг, мостів, державних кордонів її наповнюють, здогадуєшся скільки трави, будинків і птахів знаходиться водночас на цій розкресленій пласкій території, скільки їх тут вміщалось і скільки їх при нагоді вміститься, якщо така нагода трапиться.

*

Я весь час ловив себе на думці, що особисто мені куди цікавіше було б знімати живі об’єкти, не те щоби мене ламали руїни і занепад економіки в регіоні, скоріше про занепад тут і не йшлося, очевидно це просто відмінності в життєвих пріоритетах — когось цікавить жива економіка, когось — мертва. Я не бачив у всьому цьому занепаду хоча би з огляду на те, що вони й надалі лишались на своїй території — робітники всіх цих розбитих шахт і зниклих цехів, економіка просто не в стані перетруїти найжирніші шматки реальності, вона просто не охоплює більшість процесів, які нами рухають, які витягують нас із одного кінця країни в інший, не відпускаючи надто далеко і не даючи зупинитись. Нам лишалось виїхати звідси, вихопивши із довколишнього повітря відбитки ландшафту, чорно-білий індастріел, котрий попри свою застиглість не видається аж таким мертвим. При перетині тієї самої відстані кожного разу спрацьовують ті самі рецептори, ти ніби відновлюєш бортові записи, котрі з часом стираються і тьмяніють, тому бажано час від часу їх поновлювати. Все це вкладається у певний каталог — ти фіксуєш і позначаєш для себе кожен поворот, кожну автостоянку, придорожні будівлі, назви містечок, розташування патрульних постів, відстані між заправками й барами, ціни на заправках і в барах, графік роботи заправщиків і проституток, котрих тут усі знають, кожну розбиту фуру, з вивернутим догори нутром, кожного стопщика на перехресті, кожну похоронну процесію, котру не можна обганяти, так що складається враження, ніби ти постійно рухаєшся за похоронною процесією, не маючи змоги обігнати її і подивитися — що насправді починається там, де закінчується життя.

*

Наступного разу ми з ним бачились на вокзалі, я завис на кілька годин, чекаючи наступного потяга, зателефонував Крістофу, він прийшов і почав розповідати

— Гарний проект виходить, — сказав він — Особливо ці об’єкти з Донбасу. Напишеш щось про це? — Про поїздку? — перепитав я

— Ні, саме про мертвий індастріел, не про поїздку

— Спробую, — сказав я — Хоча мені цікавіше було б написати загалом про поїздку

— Ні, — виправдовуючись, сказав Крістоф, — мене цікавить мертвий індастріел

— Добре, — сказав я — Чому б і ні. Про індастріел так про індастріел.

Знаєш, — сказав я, — я люблю туди їздити. Справа навіть не в індастріелі. Хоча в індастріелі, мабуть, теж

— Так, — погодився він — Там дуже здорово

— Шкода, що ти знімаєш лише мертві об’єкти. Для мене набагато цікавішою була сама дорога

— Мертві об’єкти мають одну перевагу — померши, вони не повторюються

— Дорога теж має одну велику перевагу

— Яку саме? — Нею завжди можна проїхати ще раз.Берлін, 2006

Червоний Елвіс

(соціалістичні настрої серед домогосподарок)Як схуднути без дієти

Кожна домогосподарка, включена в соціальну боротьбу, має пам’ятати три речі. По-перше, самоорганізація. Самоорганізація домогосподарок передбачає насамперед подолання соціальної ізоляції як такої. Ось домогосподарка виходить з дому, вона думає, ох, ця моя соціальна ізоляція, ця моя виключеність із боротьби, що я можу із цим зробити, я самотня вагітна домогосподарка, моя соціальна ізоляція добиває мене, я просто стаю заручницею обставин, так вона думає, і робить першу помилку. Головні вороги домогосподарки — менеджери, рекламні агенти й працівники муніципалітету — пильнують кожен її крок, вони вже готові перехопити її, вони контролюють її соціальну активність, думаючи — ось вона, ось вона, ця чортова домогосподарка, з її чортовою соціальною ізоляцією, що вона собі думає, що вона, курва, собі думає, вона думає, ми за неї будемо вирішувати проблеми її виключеності з боротьби, вона думає на нас перекинути цю проблему.

Вона собі думає, що всі менеджери й рекламні агенти, всі працівники нашого, курва, муніципалітету, зараз кинуться вирішувати її соціальні проблеми, так? Ну, то вона помиляється, говорять менеджери, так, вона глибоко помиляється і ось чому. І вони зупиняють її й починають говорити приблизно таке — мем, говорять вони, ми ознайомились із вашою проблемою, так, мем, ми пробили всі варіанти, але сорі, мем — нічого з цього не вийде, боїмось, ми не зможемо вирішити вашу проблему, саме так, мем. І тоді ти, вагітна домогосподарка, говориш собі — ну, я так і знала, я знала що так все обернеться, вся проблема в моїй ізоляції, в моїй, блядь, невключеності в боротьбу, в цьому вся проблема, так, вони праві, ці шалені працівники муніципалітету, вони безперечно праві, ну, куди мені з моєю ізоляцією, з моїм токсикозом, куди? Але стоп.

Те, про що тобі говорять, має і свій зворотній бік. Подивись — бачиш його? Це менеджер. Йому тридцять років. У нього відсутність перспектив у цьому бізнесі й проблеми з самоідентифікацією. Інакше кажучи, він гей, розумієш, він підар, повтори, давай, повторюй — пі-дар, молодець. Давай, ще раз, хто це? Це менеджер. Так, але насамперед, хто він? Пі-дар. Голосніше! Підар. Ще голосніше!!! Підар! Це підар! Це менеджер-підар! Всі менеджери — підари! І всі рекламні агенти — теж підари! Підари і сучі діти, додамо від себе! Так, підари і сучі діти. Всі менеджери й рекламні агенти — підари і сучі діти! Я вже не говорю про працівників муніципалітету! Молодець. Це і називається самоорганізація. По-друге. Кожна порядна домогосподарка повинна пам’ятати про солідарність. Солідарність. Повтори! Со-лідар-ність! Правильно, солідарність. Хто твій ворог? Підари і сучі діти! Правильно, а ще працівники муніципалітету. Хто твої друзі? Ти не знаєш? Ти не знаєш, хто твої друзі? Кожна порядна домогосподарка солідарна з трудовими колективами колгоспів, радгоспів, експериментальних господарств, а також із працівниками важкої, вугільної та машинобудівної промисловості. Повтори! Машинобудівної. Так, машинобудівної. Кожна домогосподарка, активно включена в боротьбу, відчуває братнє плече працівників машинобудівної промисловості. І експериментальних господарств. Так, правильно — і експериментальних господарств. Подолання твоєї соціальної ізоляції напряму пов’язане з солідарністю із трудовими колективами експериментальних господарств.

Ти це розумієш? Так. І вони це розуміють, ці сучі діти, вони теж прекрасно це розуміють. Тому вся їхня діяльність спрямована проти важкої, а особливо — проти машинобудівної промисловості. Менеджери контролюють тебе, ти це відчуваєш? Відчуваю. Що ти відчуваєш? Менеджери контролюють мене. Контролюють мої вчинки, мої платіжки, мої фінанси, вони контролюють мій секс. Який у тебе секс? Ти самотня вагітна домогосподарка! Ок, секс вони не контролюють, вони контролюють мої фінансові канали, мої капіталовкладення, мої податки, мої комунальні тарифи, мою соціальну ізольованість, мою включеність у боротьбу, мою солідарність із усіма працівниками важкої і всіма працівниками машинобудівної промисловості, вони контролюють мої телефонні розмови, моє харчування, моє самопочуття, моє здоров’я, мої транквілізатори, мої сновидіння, мої щоденникові записи, мою вагітність. Правильно — вони контролюють твою вагітність. Хто контролює твою вагітність? Сучі діти. Правильно, хто вони? Менеджери. А ще? Рекламні агенти і працівники муніципалітету. Саме так — муніципалітету. А для чого їм моя вагітність? І останнє, третє. Кожна домогосподарка мусить пам’ятати про правила протипожежної безпеки. Нічого не коштує так дорого, як зневажання правилами протипожежної безпеки. Щодня в країні гине близько сімдесяти самотніх домогосподарок, котрі знехтували правилами протипожежної безпеки. Це дуже багато. Причиною цього стає недбалість, неуважність, а насамперед — надмірна соціальна ізольованість домашніх господарок, їхня невключеність у боротьбу, саме вона зазвичай і призводить до фатальних наслідків. Перш за все — газ. Газ — найбільш ефективний спосіб боротьби з твоєю ізольованістю. Система перекриває тобі крани, намагаючись повністю взяти тебе під контроль, система тримає одну руку на крані, а іншою рукою, що вона робить іншою рукою, ти знаєш що вона робить іншою рукою? Ні? А ти хочеш про це дізнатись? Так. Напевне хочеш? Так, я хочу. Скажи — я хочу знати, що система робить іншою рукою в той час, як однією перекриває мені кран. Я хочу знати, що система робить іншою рукою в той час, як однією перекриває мені кран. Слухай: система — це однорукий бандит! Це однорукий бандит, створений для того, аби викачувати з тебе бабки. Аби викачувати бабки й контролювати кожен твій крок. Це однорукий бандит, створений для тотального пресингу. Одним словом — іншої руки у нього немає. Все, кінець.

Як влаштувати незабутню корпоративну вечірку

І ось менеджери збираються після важкого робочого дня в барі, жирні, важкі й малорухливі менеджери середньої ланки, товчуться по бару як тюлені, б’ють ластами й видають різкі пронизливі звуки, перекрикують музичні автомати, труться біля караоке, мчать, ляпаючи по підлозі своїми ластами, в сортир, хо-хо, говорять один до одного, добре, що ми тут зібрались, ми — менеджери середньої ланки, нам завжди є про що поговорити після важкого робочого дня, давайте, друзі — говорять один до одного — про що поговоримо сьогодні? Про регбі чи про баб? В жопу регбі, заперечливо махає ластами частина менеджерів! Давайте про баб! Так, так, пожвавлюється решта менеджерів, давайте, давайте. І навіть ті, хто треться біля караоке пожвавлюються. І навіть ті, що відвалили в сортир, мчать назад, б’ючи ластами по підлозі. Ну, що, говоримо про баб? — ще раз перепитує тато-тюлень. Так-так, ще раз, вдруге за короткий час, пожвавлюються менеджери. І тоді тато-тюлень говорить до них так: Йо, — говорить він, — йо, друзі, що ви мені говорите, які баби? — говорить він, про що ви кажете, я знаю про баб усе, і я можу вам розказати. Тому що я знаю про баб усе. І знаєте чому я знаю про них усе? Тому що я дивлюсь на бабу і вже знаю, чого вона хоче, я завжди знаю, чого вона хоче. Йо! І ось зі мною трапляється така історія — заходжу я до сусіднього бару, я завжди знаю, чого я хочу, ви ж мене знаєте, і я підходжу до бармена і так кажу йому — йо, хлопче, мені як завжди, гаразд? Що — як завжди? — не розуміє цей молокосос. Ну, але мене таким не проймеш, я знаю що по чому в цьому житті. Я йому говорю, значить так, хлопче, мені як завжди мій улюблений крутий подвійний сандвіч із шинкою. Вау, — завивають в один голос менеджери й захоплено б’ють ластами по підлозі. Ага, — продовжує він, — саме так, йо, ви ж мене знаєте, саме так. І тут цей ублюдок говорить мені — чоловіче, говорить, чоловіче, де це бачено, аби в стриптиз-барах давали сандвічі з шинкою? Але я знаю, що до чого, мене так просто не зіб’єш, я йому на це відповідаю, бачу, — кажу, — хлопче, що ти собі на умі, ну, що ж, хай буде, хай буде, думаєш ти найрозумніший, думаєш взяти мене ось так просто за яйця, думаєш, ти такий розумник, і тут до мене підходить баба… Баба! — завивають менеджери і нервово труться ластами, ага, баба! — переможно говорить тато, так-так, друзі, баба, ну ви мене знаєте, я таких не пропускаю, що, кицю, говорю, що ти робиш у цьому свинарнику? Взагалі-то, — говорить вона, — я тут працюю, але якщо хочеш, можеш пригостити мене випивкою, що ж кажу, ясно, що тут за порядки, бачу мені мого сандвіча таки не принесуть, але гаразд, мала, що ти будеш? Пити буду, — говорить вона, і якщо ти не останній мудак, то заплатиш за мою випивку. Ну, мені двічі повторювати не треба, я говорю бармену, хлопче, кажу, чорт тебе забирай, зроби все, як хоче моя дівчинка, ок? Ок, — каже цей ублюдок, ок, і говорить до неї — тобі шо, каже, Маня, знову водяри? Водяри, — захлинаються від захвату менеджери. Ага — водяри. Саме так. І ось я дивлюся, як цей ублюдок крутиться навколо моєї дівчинки, і говорю, що, мала, було б непогано пересісти. І ось ми пересідаємо і вона мені говорить: ти, — каже вона, — я бачу, добрий тато, ага, — говорю, — йо, ти мене ще не знаєш, і тоді вона торкається мого ласта. О!о!о! — заводяться менеджери. Так-так — торкається мого ласта, і її рука рухається все нижче і нижче. Нижче! Нижче! — скандують менеджери. Так — все нижче і нижче, і коли вже нижче просто немає куди. Немає? — захлинаються менеджери.

Пошук на сайті: