Сергій Жадан - Біг Мак (сторінка 8)

— Ось там і знайдеш ніж. Давай, збирайся, часу мало, нам ще треба випити. Я беру куртку, засовую в кишеню зубну щітку, дивлюся на бритву і вагаюся, потім згадую про поліцію і вирішую її не брати, відчиняю холодильник й вигрібаю звідти всі консерви, які там є, знаходжу консервованих крабів, ще якісь дари моря, розпихаю все це по кишенях, і ми їдемо на вокзал. Зрештою, всі ті історії з життя, які я можу згадати і переповісти, зводяться в мене до кількох таких схожих варіантів, де обов’язково в якийсь момент хтось припихається на вокзал. Спочатку я думав, що це якось пов’язано з пересуваннями з місця на місце, але потім зрозумів, що насправді йдеться радше про пошук якогось універсального комунікативного центру, яким, без сумніву, є кожен вокзал, про потребу якогось людяного за своєю природою місця, потрапляючи до якого, громадяни попускаються, і в них зникає їхня соціальна активність і агресія, чимось таким вокзал і є, він перебирає на себе функції якогось такого чистилища, чи що, адже де ще, як не на вокзалі, можна, скажімо, на вихідні затаритись алкоголем? Більше ніде. Хіба на автозаправці… І вже по сьомій ранку ми знаходимо наш експрес, Будапешт — Париж, і я пам’ятаю, що головне — це не проскочити і вчасно з цього потяга злізти, хоч я насправді до нього ще й не сідав. Ми йдемо пероном, вишукуємо мій другий клас, знаходимо щось відповідне, друзі починають зі мною прощатись, і стан у нас такий, що навіть контролер, хоч це і не його собаче діло, не витримує і питається в мене: ви що, справді їдете? Ну, ще б пак, говорю я йому, шукаю для певності свій квиток, витягаю з кишень консервованих крабів, даю на хвилину контролерові їх потримати, виймаю квиток, затискаю його в зубах, і, забравши крабів, заходжу, якщо це можна так назвати, в свій другий клас, знаходжу там вільне місце й одразу ж засинаю. Рівно через півгодини я прокинусь і опинюся віч-на-віч зі своїм страхітливим похмільно-депресивним синдромом, але поки що мені добре й затишно, і консервовані краби у бляшанках м’яко сплескують бивнями і хвостами та збовтують клешнями теплий томатний соус… В Лінці я мав виступити на відкритті фестивалю і наступного дня благополучно повернутися додому. Я звалився на перон і пішов шукати якихось комунікацій. Вокзал був порожній, усі магазинчики й крамнички було зачинено, це не входило в мої плани, бо мене сушило й роздавлювало, і з цим треба було щось робити. Ну, гаразд, потрібно знайти оргкомітет і попросити в них якої-небудь мінералки або яких-небудь пігулок від головного болю, сказати їм, що в мене морська хвороба, що мене загойдало в паризькому експресі, розумієте, я себе в дорозі невпевнено почуваю, голова тріщить, нирки теж чомусь ниють, жахлива, знаєте, дорога, жахливий експрес, ну, ви розумієте, просто рефрижератор якийсь, уявляєте, вони це називають паризьким експресом, у цих потягах завжди на всьому економлять, жодного сервісу, але нічого, до виступу я оклигаю, все буде гаразд, ось пару годин перележу в теплій ванні, у вас тут є тепла ванна? прийму які-небудь пігулки від алергії, до речі, де тут можна взяти пива? що? ні, це на вечір, я розумію — у вас тут великий музичний фестиваль, до речі, ніж у вас є? я тут у барі, в самому експресі, придбав кілька банок консервованих крабів, люблю, знаєте, на сніданок зжерти банку-другу цих дохлих морських тварин, ну, то що — є ніж? Або хоча б бритва. Але неелектрична…довго шукав оргкомітет. По-перше, ноги мене не слухались і йшлося мені важко. По-друге, скористатися послугами, скажімо, трамвая, я не міг, бо словосполучення «громадський транспорт» викликало в мене спазми. По-третє, я не знав, куди мені треба їхати, тому просто пішов у напрямку центру. Лінц містечко невеличке, тож від вокзалу до центру і йти всього хвилин двадцять, ну, враховуючи умови, які вони мені створили, сорок п’ять, але я таки дійшов, чим, очевидно, немало здивував усіх тих демонів, які летіли за мною від самого Відня, рясно посипаючи мою голову печаллю і скорботою. Оргкомітет розташувався на центральній площі, в офісі снувало кілька юних жінок, за ними виднівся бар, маленька вмонтована кухня з мікрохвильовою піччю, а в кутку стояв цілий ящик мінеральної води. Я зрозумів, що демони відступили, але не знав, чи надовго. Мені швидко і без зайвих питань видають програмку, купу рекламних буклетів, ключ від номера в готелі «Ратуша» і пляшку мінеральної води. До вечора, говорять мені, не запізнюйтесь, має бути багато людей, інтелектуалів, працівників муніципалітету, туристів, туристи спеціально приїздять щороку на відкриття нашого фестивалю, сподіваємося, вам теж сподобається, відпочивайте, можете прогулятись містом, але, будь ласка, не запізнюйтеся, повторюють вони. Ніж дати мені відмовились. І ось я з великими моральними труднощами і геть виснажений, допиваючи дорогою свою воду, знаходжу готель і швидко поселяюсь. І починається найгірше, що могло початися — ванни в номері немає. Є, щоправда, душ, але я навіть уявити собі зараз не можу, що з ним робити. Я маю цілих п’ять годин, аби з гідністю зустріти всі гризоти й випробування, з тих, які посилає нам зазвичай провидіння, схоже, демони вже вмостились на критому склом балконі й зловтішаються, спостерігаючи, як мене тут ковбасить — в тихому містечку, на п’ятому поверсі центрального муніципального готелю, о першій дня, в куртці і кросівках під теплою ватяною ковдрою. Викручуючи й надламуючи тебе, витискаючи з тебе все те хороше, що в тобі було, якщо воно справді було, пронизуючи тебе тисячами гострих крижаних шурупів, що вгвинчуються в твою свідомість, примушуючи її здійматись над дахами й деревами і потім різко падати, боляче б’ючися лопатками об паркет, життя все одно лишається весь час десь поруч, так що всі махінації з власною свідомістю, які видаються зблизька вагомими і суттєвими, насправді забуваються дуже швидко і завжди вчасно, себто саме тоді, коли їхній час минає. Треба просто перебути в поганому стані, а далі почнеться світла смуга, сьогодні о шостій виступ, по тому на майдані має бути великий концерт, на якому виступить Баланеску-квартет на чолі з самим старим Баланеску, який теж сюди припхався, вірніше, це я сюди припхався, а старого Баланеску тут чекають, он і на буклеті його пику помістили, і в оргкомітеті про нього згадували, і ванна в нього скоріш за все є, сучасний світ роздирають жахливі суперечності, ці буржуї кидають, мов наживку, пару-трійку пільг і послаблень зі свого столу таким от чувакам, що приїздять на їхні прибацані фестивалі, кидають, ніби виправдовуючи в чиїхось очах весь цей безконтроль, який називається громадянським суспільством, і тільки не треба говорити щось про державні субсидії й неоподаткування, все це великий ідеологічний болт, запропонований тіньовими інженерами нашій цивілізації, і треба бути останнім недоумком, аби сприймати все це на віру і намагатися грати за їхніми правилами, мене на такі штуки не розведеш, думаю я, загорнувшись у свою ватяну ковдру, ні, чуваки, ні, намахуйте вашого Баланеску разом із його квартетом, а я надто лінивий, аби протистояти вам, ось я собі долежу до шостої вечора, відбуду ваше відкриття, отримаю свою пайку культурної програми, і тільки ви мене тут і чули — продовжую я обурено говорити, з цим і засинаю…за двадцять хвилин шоста в тій таки позі та з тим таки настроєм. Чорт, все якісь проблеми, все щось не так, я ніяк не можу зосередитися на головному, себто, що я маю робити і де. Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин я приводжу себе у вертикальний стан, почистити зуби не вдається, тому я лишаю цю затію, лишаю все зайве, закидаю під ковдру консерви і рівно за п’ять шоста виходжу з кімнати. В оргкомітеті мені всі вдавано радіють і щиро дивуються, що я взагалі прийшов і майже не запізнився, дуже добре, говорять мені, зараз ви виступаєте, крім вас буде кілька місцевих авторів і один старий поет з Польщі, ви знаєте, що ви будете читати? — питається мене дівчина із зеленим волоссям, знаю, кажу я їй і з острахом дивлюся на її зелень, що? — не заспокоюється вона, розумієте, говорю я їй, я буду читати вірші, а що тут має бути? ну, каже вона, ми будемо говорити про діалог між Сходом і Заходом, про інтеграцію, про синтез ментальностей, добре? добре, кажу я їй, добре, у вас пиво є? потім-потім, щебече вона і виводить мене через задні двері у залу, де вже сидить купа якогось народу і кілька поетів, які збираються говорити про Схід і Захід, скраєчку сидів старий поляк, я поглянув на нього і все зрозумів — ми могли їхати з ним в сусідніх вагонах, і в цей момент від чого він був якнайдалі, так це від синтезу ментальностей, а також від сходу, не кажучи вже про захід. Тут така велика зала при муніципалітеті, стільці вносяться і виносяться, так що, маючи бажання, можна влаштувати, що завгодно, наприклад турнір із боулінґу, стіни міцні, стеля десь далеко вгорі, хоча на висоті метрів чотирьох справа наліво над залою нависає вузький місток — від однієї стіни до іншої — а так зала як зала, і вся ця тягомотина триває вже пару годин і все ніяк не завершиться, та й чого б вона завершувалася, народ поспішає дізнатися про найголовніше, і я розумію, що вже пережив найкривавіші на сьогодні хвилини, далі все вже піде по висхідній, і доля продовжує обдаровувати всіх нас високими натяками, мовляв, друзі, якщо вже вижили, якщо вас не розтрощило у жорнах цього вікенду, то й поводьтеся належним чином, дотримуйтеся своїх партитур, говоріть про свій довбаний синтез ментальностей; моя зеленоволоса знайома відповідає за це неподобство, вона говорить більше за всіх, і їй це подобається, я вже двічі виходив на кухню, знайшов там урешті-решт пиво, так що мені це теж починає подобатись, а насамкінець, говорить чувіха, я хочу надати слово нашому гостю, який приїхав з далекого сходу, ага, із Самарканда, бляха, раз ми вже тут говоримо про діалог між Сходом і Заходом, було б добре почути щось і зі Сходу, ну, звичайно, старий поляк вам ні фіга не сказав, як не бились, он — і досі сидить собі, і взагалі нічого не втикає, поклавши на вашу ментальність, як вам бачиться перспектива цього діалогу? туманно вона мені бачиться, чмо свіжофарбоване, нормально, говорю я в мікрофон, нормально бачиться, дякую, кажу, це дуже цікаве питання, і ось чому… але ж послухайте, не може заспокоїтись вона, ви ж повинні розуміти, твою мать, що лише повноцінний діалог може сприяти вирішенню цього питання, правильно, говорю я, і вирішенню позитивному (в залі чути оплески, дехто посміхається), чи ви відчуваєте, якщо говорити не про вас конкретно, а про середовище, в якому ви живете, що назріла справді нагальна потреба подібного діалогу? чекайте, відказую, заїбала, давайте спробуємо подивитись на це дещо з іншого боку (поляк справді повертає голову праворуч, але натикається очима на зелену шевелюру ведучої і печально відключається) — а ви, ви готові до цієї розмови? (зацікавлені розмови в залі), заждіть, але ж ми говоримо про вашу готовість! знаєте, кажу я їй, витримавши паузу, насправді все не так уже й складно, просто ми маємо визначитися з пріоритетами і тими векторами, від яких ми і станемо відштовхуватися, тому що ось ви, бебі (поляк пожвавлюється), говорите про синтез ментальностей, а які в задницю ментальності, так-так, це я добре сказав — які в задницю ментальності, коли насправді мало би йтися про ті жахливі суперечності, які вас роздирають (ліберально налаштована частина публіки жваво реаґує), що ви маєте на увазі? — питається вона, бляха-муха, якби я сам знав, ось я, скажімо, познайомився вчора з вашими музикантами, які називають себе «Серп і молот», себто це не два якихось брата-мутанта — Серп і Молот, їх там насправді багато, і вони грають таку, знаєте, музику зі слов’янським душком (поляк гидко сміється), почекайте! — кричить чувіха, але ж це поодинокий випадок! це не так важливо — говорю я їй, річ в іншому, про що я? ви думаєте це і є серп і молот? гівно це, дорогі друзі, гівно! (чоловік шість із задніх рядів піднялись і демонстративно вийшли. Але решта зі мною згодна. Поляк, що важливо, теж). Дякую, намагається втрутитися чувіха, один момент, перебиваю я її, що ж ви так бідного поляка мучите? один момент, я ще хочу сказати про маршала Жукова (западає тиша. Поляк голосно відригує. Зала весело сміється, і на цій радісній ноті ведуча оголошує вечір завершеним). Я задоволено посміхаюсь і підіймаю голову — вгорі, з правого боку містка, перекинутого над нами, відкриваються двері, звідти виходить прибиральниця в синій уніформі і з великою шваброю, зачиняє за собою двері, й, важко ступаючи над прірвою, повільно переходить містком, лунко гупаючи в раптово принишклій залі, всі ці недойобані інтелектуали й інтелектуалки, працівники муніципалітету, туристи і почесні громадяни міста Лінц наполохано й заворожено дивляться вгору, на місток, яким впевнено і якось відсторонено проходить прибиральниця зі страшною і нереальною шваброю — ніби архангел, що вчасно спустився на відкриття великого музичного фестивалю, аби надерти задниці всім мудакам, котрі не відповідають високим господнім стандартам..

— Дякую, ваш виступ був дуже гарний

— Дякую вам, що запросили

— Знаєте, для нас це так цікаво. Ми ж про вас нічого не знаємо

— Ми теж

— Я тільки не зрозуміла про маршала Жукова

— Я хотів цим завершити

— Дуже добре, дуже добре. Розпишіться ось тут, будь ласка. Я забираю свої чесно відвойовані у світового капіталу бабки і з чистою совістю йду на майдан слухати старого Баланеску. Але старого ще немає, натомість на великій сцені посеред майдану, заповненого заангажованими в мистецтво мешканцями Лінца виступає словенський гіпгоп-колектив з якоюсь дивною назвою, щось на кшталт «Преслі-Джексон», що вони там собі у своїй Словенії думають, їх на сцені чоловік п’ять і вони співають щось антиглобалізаційне з елементами слов’янського ура-патріотизму, погрозливо викрикують усілякі антикапіталістичні гасла, словом користують з того, що їх тут ніхто не розуміє. Публіка ними захоплюється, обіч мене стоїть гурт чоловіків і жваво обговорює словенських гіпгоперів, мовляв, ах ці слов’яни, ах бестії, а вони, випадком не геї? Ні, відказує хтось ізбоку, вони ж слов’яни, у слов’ян гомосексуалізм заборонений, у слов’ян за гомосексуалізм виключають із партії — всі співчутливо кивають головами і думають, про яку саме партію йдеться…завершувався їхнім виступом, як і було анонсовано в буклетах. Сам Баланеску нагадував старого прикриміналізованого власника тиру в якому-небудь румунському або сербському парку культури і відпочинку, на його великій голеній голові був чорний капелюх, під широким гангстерським піджаком він ховав скрипку і справляв враження стабільності й вітальності, як і належиться всякому порядному власникові тиру. Баланеску-квартет грав ворлд-м’юзик з елементами якогось космополітичного фолку, робили вони це голосно та натхненно, відповідно їм і аплодували, я обійшов сцену й вирішив познайомитись зі старим, але тут мене покликали.

Пошук на сайті: