Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб2998
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1548
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2369
Він вже не багато знав: по упливі часу жалоби не здержувалися в кругах гірничого урядництва; від розривок і забав, бодай на вид, почалося довге веселе життя. Особливо зі сторони Йоахима фон Ґанинґайма. Правда, се не діялося в такій мірі, як за часів попередника його, але все-таки блистіло, било світло з великих вікон білої палати в І., проносилося музикою ясними чи темними ночами, або знов із мешкань вищих гірничих урядників чи посідателів невеликих рудокопалень, котрі приймали й в себе принципала — вельможу. Йоахим фон Ґанинґайм, здавалося, унаслідував життя жадібну вдачу по батькові, а може, як шептано потайки, бажав свою напричуд гарну й люблену жінку-англічанку розвеселювати, щоб не тужила надто впосеред глибоких карпатських гір за своєю захмареною батьківщиною. Уряджувано тому розривки з танцями і без, ріжноманітного роду кількаденні прогулки літом, де, як оповідають, та гарна його англічанка відзначалась їздою на своїм пишнім, расовім, з батьківщини спровадженім верхівці. Деякі молоді урядники вищої ранги або й офіцери старалися бути їй відповідними партнерами й галопували по прегарних дорогах близько неї, що ні на жадного не звертала особливої уваги. Молодий брат, що був оженився з якоюсь графинею й мав численну родину, працював пильно від ранку до вечера, заглядаючи особисто в кожний куток а й приглядаючися поведенню завідателів до робітництва… пересвідчаючись не один раз, що не все йшло тією правдою… як се вимагали інтереси рудокопні. Та все се запізно було. Він не годен був стримати колесо долі, приладженої попередниками, завідательством і іншими фатальними моментами. Холодно, невмолимо, мов смерть, наспівали завізвання — як не раз вже — до сплачування позатягувавих позичок неабиякої висоти, не говорячи вже про проценти й капітал найбільшої позички з церковних фондів. Ся позичка мусіла бути відразу сплачена, "фонд" не міг довше ждати. Сплачування йшли досі пиняво, тягнулися роками, а тепер мусів настати тій господарці кінець. Коли (стояло в завізванню) довг не буде до наданого не далеко вже терміну сплачений — то, колись велике й гарне, майно фон Ґанинґаймів буде засеквестроване — й піде на продаж.

Мов бомба з ясного неба, що впала між зібране жерливе птаство, що згромадилося над падлиною, так вдарило то завізвання на братів-властителів, панів-завідателів і прочих урядників більше чи менше чинного чи слабшого закрою.

Що було починати?

Катастрофа була неминуча. Ся вістка прилетіла блискавкою аж до послідньої хатини робітника.

"Судний день, судний день настав в І.", — гукав грубий гірничий радник з монокльом на лівім оці… що мав 5 доньок, з котрих лиш найстарша була віддана. "Судний день" — будучи завізваний братами до справоздання. І, справді, він настав на всі тамошні гірські околиці. Не було одного мешкання, кутка, де жили вищі й нижчі гірничі урядники, де не жилось без журби, де не користалось з гарного, а так нікчемно завідуваного й визискуваного добра легковажних, хоч і чесних властителів. Настали хвилі розпуки й каяття між урядництвом. Один значний чех, директор одної гарної копальні… з розпуки, на перспективу дальшого існування, котрого жінка інакше не ходила, як у шовках і оксамитах, а нижчих урядників наче не бачила, впав побитийапоплексією в кілька годин по страшній відомости. І так всюди вступив сум, де віяло недавно супокоєм І безжурністю.

Що ж до самих властителів: то це тої самої днини погнали дві карети, упряжені найпалкішими кіньми зі стайні фон Ґанинґаймів, до резиденції. Одна з кількома вищими урядниками, що постановили за всяку ціну вдержати загрожене продажею добро — на чолі з найздатнішими зі всіх урядників гірництва — завідувателем магазинів найдорожчої криці; а друга — з гарною англічанкою в тій самій цілі, що й завідательство. Заким муж виїде, вона мала в імени його упросити міродайну особистість дібр релігійного фонду о продовження терміну сплачення довгу. Наколи б се вдалося хоч почасти, він мав би тоді сам виїхати, оскільки обставини позволили б справу настільки полагодити, що рати, якими сплачувались довги, малися б точніше й більшою сумою висилати.

В кілька день вернули.

По дорозі з поворотом, коли так само карета за каретою точилися — нещасна жінка, що їхала з своєю вірною слугою, ломила час від часу німо руки й заносилася плачем. Всі її просьби й благання у відповідних властей і мужів узгляднити їх, Ґанинґаймів, положення, що грозило катастрофою, остали без наслідків. Ще кілька годин задержувалися карети, щоб переїжджі перепочили. Тоді до її замкненої купе приступив вищезгаданий завідатель і вспокоював її. Про нього оповідано, що був з свого фаху не лиш один з найздатніших і найобразованіших, але й особисто впливовий, котрому рідко коли не йшло по плану. Сам ще молодий, батько кількох дітей і муж прекрасної благородної жінки, він тепер потішав горем прибиту жінку, вмовляючи й пересвідчуючи її, що їх становище ще не захитане наповажно, доки її муж і вона посідали приятелів. Бути може, що іншим разом було б сему гарному чоловікові вдалося чужоземку ввести в інший настрій, але сим разом він помилився. Вона через хвильку мовчала, опісля подякувала йому за співчуття ласкавими словами й сказала: "Сим разом я вам не можу повірити, Ц е з а р е Б о р д ж і ю[66], на те я надто а н г л і ч а н к а. Впрочім і ваше становище загрожене… в вас є жінка й діти. Але вам світ отвертий, яко молодий ще урядник гірництва можете собі й деінде при ваших здібностях найти хліба. Ми з мужем упораємося". І, роблячи мах рукою, що він відпущений, притиснула чоло до противної шиби карети, не глянула більше на нього.

Він відступив і подався до своїх товаришів, що ждали на нього в другій бричці й підкріплялися наборзі розпакованою їдою й трунком. Вона відчуває, що опинилася на березі безодні. Вона мудра. Недарма англічанка. Але то нічого не поможе. А він? Він усміхнувся одним кутиком уст. Він свого "хліба" не потребує шукати "в світі", він був осторожний і предбачував всякі можливі евентуальности.

Скінчивши своє оповідання, Юліян вмовк і поглянув далеко вперед себе. Тому що Ева стояла ще мовчки під вражінням оповіданого — він остаточно обізвався; жоден з добродіїв-урядників гірництва не міг довго потішитися припадком частинками грошевих і матеріальних процентів з майна вельможів. Лиш один-однісенький той завідатель стояв забезпечений… спокійний посередині… розпадаючоїся урядничої громади.

Ева підняла зчудовано голівку. "Справді?"

"Так".

Як він називався? Бо її бабуні брат, стрийко А л ь ф о н с також був у тодішних часах завідателем у Ґанинґаймів.

Він не знав.

Йому не хотілось більше про те говорити. Стрийко був взоровим управителем, мабуть, знав видобутим матеріалом мудро управляти. Він до сьогодні в ушануванню. Сказавши се, Ева поглянула на обличчя Юліяна, що видалось їй замкненим і поважним, і шукала вперто його очей, коли ті мов чогось уникали зустрічатись з її поглядом.

"І не можете собі пригадати імени того завідателя?"

"Ні, панно Ево".

"Але ваша тета, певно, знає?"

"Мабуть, лиш я її не питав. Мене в той час, а то дуже коротенький, який я там перебував, що інше займало, як життя й господарка якоїсь чужої родини, що віддалася в руки на ласку й неласку, може, не так обставинам, не числившися з ними поважніше, як завідуючому персоналу й своїм пристрастям і тому, як говорено, яка праця — така сума".

Їй здавалося, що від Юліяна повіяло наче холодом. Вона спустила погляд.

"А гарна англічанка?"

"О, вона не пропала, панно Ево. Покинувши нещасне місце колишнього, так дорогоцінного джерела й безжурного життя, замешкала на якийсь час у столиці, звідки вийшла пізніше заміж за високого урядника тої власти, котра зконфіскувала маєток Ґанинґаймів… і прилучила його до релігійного добра".

"А він?" — спитала.

"Вам не відомо, як він скінчив?"

Вона поглянула на нього переляканими очима, наче на лихім вчинку спіймана.

"Так. Дещо від бабуні. Він, Йоахим, не міг пережити утрати майна і, виїхавши відтіля, стратив себе. Ніхто не сказав про те лихого слова. Нікого Ґанинґайми й не скривдили. Хто їх знав і про них чув, назвав їх лише нещасливими".

Сказавши се, Ева вмовкла й опустила руки на коліна.

Юліян піднявся з свойого місця.

"Ви хочете йти?"

"Маю охоту піти проти вашого батька, хоч не знаю куди. Чи він виїхав?"

"Ні. Але саме нині перша лекція катехизації, а се займає в нього звичайно більше часу. Він вчить в школі дітей певний час, а опісля забирає їх громадкою, йде з ними куди-небудь в поле, щоб освіжитись, і оповідає, чи радше доповнює їм тут, що їм доступне з Христової науки".

О він, той її батько, вчить ідеально релігію. Се його "армія", говорить, котру він виховує для спасителя й свого народу на будуче, поучує їх, що перший обов’язок є любити Бога, шанувати науку Христову, а другий — любити свій народ і свою землю. Се ціла його втіха, впевняє нас, коли іноді мама, бабуня, а подекуди й я, робимо йому закиди, що він витрачує забагато часу для дітей, а займається замало полевою господаркою або й іншими ділами, що приносили б в хату матеріальний дохід.

Юліян прикусив уста й поглянув нервово на годинника.

Була саме шоста.

"А мені так важно з ним сьогодні поговорити. Завтра або позавтра я мушу необхідно вертати додому". Тут розповів наборзі про батьковий виїзд до купелів, не згадуючи нічого про властиву причину свого приходу на парохію.

Ева поблідла.

"А я не знала нічого", — обізвалася по хвилі нерівним голосом.

"Та й я не знав нічого. Все прийшло несподівано", — промовивши се, обом нараз не стало дальшої теми.

З того мовчання вибавив їх нараз шелест кроків, десь недалеко їх. Коли оглянулись в ту сторону, побачили о. Захарія, котрий указався з бічної стежки саду.

Він мав закинені руки на спині і здавався змореним. Коли побачив обох на лавці, по його обличчю перебігло мов легким променем. Але се тривало лише одну хвилину. В слідуючій він стояв коло них поважний і задуманий.

Юліян привітався, а Ева відбігла.

О. Захарій, зачувши від молодого чоловіка, через які причини мусів так скоро покидати Покутівку, хоча мав до виїзду до війська несповна цілий місяць, попросив його до своєї робітні, де приймав лиш людей, що з’являлися до нього в поважних справах.

На столі в посередині кімнати стояв один хрест, одна стара книга Св. Письма, Біблія, проста вищербана скарбонька, записана якась книга й чисті аркуші паперу, в однім куті великі свічники, коло них свічки, а округ стола звичайні деревляні лавки. На одній стіні виднілася знана картина св. Вероніки… держачу хустину з головою Спасителя, окоронованою терням.

Юліян здивувався на хвилину на те обличчя сина Божого з виразом страшного терпіння.

"Тут церковна атмосфера, — скавав до нього о. Захарій, зачіпаючи його поглиблення в картину. — Правда?" Юліяна перейняла легка дрож. Він глянув на душпастиря й відповів: "Так, отче. Тут ваші парафіяне сходяться".

"Так. В самих поважних справах. Бо в політичні акції я їх не дуже втягаю, як і взагалі держуся від них, оскільки можу послужити ними впрост своїй народности… й сам здалека. Двом протилежним світам не можна всею душею служити, хоч один не виключає й не повинен виключати другого. Лиш наш селянин не доріс ще до акцій в політиці.

Він у нас ще не є таким, щоб впившися, не побив немилосердно коня або жінку, ах, але сідайте, молодче, й скажіть, яка справа привела вас до попа Захарія?

Говоріть одверто, я радо вас вислухаю й, може, в чім пораджу — або й послужу".

О. Захарій сів сам, сперши стомлено голову в руки й глядів прямо своїми блакитними очима в обличчя Юліяна. Юліян, усівши проти душпастиря, розповів, як змога в коротці, про свої відносини до батька, про те, як майже сам одержувався матеріально, щоб не впасти йому тягарем, про працьовитість всіх в хаті, про гармонійне життя їх і перейшов на послідні події, які скоїлись, себто про хоробу батька й про котру він сам лиш ось недавно довідався, підкресливши тут безвідрадне своє становище на бажання помочі батькові до виїзду до купалень, не поминаючи й замір говорити і з дідичем про се, неудачу в тім напрямку через від’їзд сього і… і… ось…

"І зайшли, як і пристоїть — і що було зараз в першій хвилі зробити — до попа".

Юліян потряс заперечуюче головою. "Не кажіть, отче, "попа". Не до попа тягнуло мене, а до вас, апостола "черні", його дорогої мені особи, по слова, які він скаже. Я майже не знаю, яке мені становище проти хорого заняти". О. Захарій помовчав зразу, відтак станув проти юнака й поставив йому вспокоюючи руки на рамена. "Я вам дякую за ваше, хоч і яке молоде довір’я, я дякую. Не кажіть і не просіть нічого, я все зрозумів і знаю. Потрібні засоби на лікування батька, я вам постараю, постараю. Кажіть лише скільки, тут кожда хвиля дорога".

Юліян зчудувався, хотів ще дальше говорити, але душпастир не допустив. Тоді Юліян назвав суму, о котрій знав, що вона вистарчить батькові на згадану ціль.

Пошук на сайті: