Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 44)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб2991
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1540
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2357

— Є злочини, тату, для яких нема вибачення. Мені здається, жаден суддя не осудив би мене так суворо, як осуджує мене моє власне сумління. Тому піду на богослов’я, а потім і в народ. Покину свої мрії і пожертвую себе тій діяльності, яка ніколи мене не манила. Коли моя амбіція, якась погорда, якесь легковаження для того стану щезнуть, і я переможу себе, щоб статитрудовиком, мій нарід буде мою працю благословити, тоді я буду із свого життя вдоволений і підойму чоло гордо.

По хвилині відпочинку батько більше до себе, ніж до сина, обізвався:

— А кров Альбінських, а наші противники?

— Я її люблю, тату. Хай буде, що буде, а вона мені дорога, — відповів Юліян. — Вона українка і батьки її українці.

— Але Орелецька не нашої нації. Кров з кров’ю змішається, і ворожий елемент брав віддавна верх над нами. Стережися, щоб ти не потонув у ворожім таборі. Ти однісінький наслідник Цезаревичів. Заверни, коли час.

— Ні, тату. Мій жереб упав.

— Заманила у вир. Я, хоч який обезсилений і вже не для цього світа, а повторяю: це все наче не діло людських рук.

Притягнув руку сина до своїх грудей і грубі сльози сплинули по його вихуділих щоках.

— Жаден з Цезаревичів не був зрадником, — прошептав він.

— І не буде, тату, — докінчив Юліян твердо.

*

Довга година минула.

Незамітно налягли осінні сутінки на цілу кімнату і настала тиша. Вона зливалася з чимраз то густішою темнотою. Одностайне тикання великого старосвітського стінного годинника, який доглядала роками рука майстра, нараз замовкло.

Юліян прокинувся.

Ледве чутний дотик чиєїсь руки до його чола збудив його.

На порозі стояла жіноча постать, що тримала високо світло, яке, розпливаючись матовою ясністю над її обличчям, надавало їй вигляд святої постаті. Нечутно наблизилася вона до постелі і обоє з сином схилилися враз над недужим.

Майстра не стало.

*

По похороні батька і переносинах мами в гори, до тети Софії та Оксани, Юліян відвідав їх на кілька днів.

Виїжджаючи вже зовсім з гір, вертався з Оксаною, що проводила його на двірець, дорогою попри ліс. Ранок був чудовий: осінній, трохи холодний, як звичайно буває у горах. З деяких яруг між горами клубилися мряки та, пронизувані струями сонця, розпливалися у біленькі, дитячі хмарки, що, знявшись у синяву, линули кудись у безвісти. Галуззя старих смерек звисало попри білу тверду дорогу густими перлинами роси.

Тут виринала несподівано білява скала з густого замкненого лісу і схилялася аж над дорогою, там ліс відступав від дороги, щоб зробити місце камінним стінам, звідки спливав шумливо гірський потік. Недовгий час їхали самою серединою містечка і тоді Оксана показувала братові, де мешкали деякі їх знайомі. Юліянові впав в око один будинок, ніби сам відокремлений. Не відзначався красою, але розкішними тополями, що виростали, як сторожі, коло входової брами. Низький, із круглою верандою, як пташине гніздо, з вікнами, завеликими для його розмірів, і червоною покрівлею. З-поза дому клубилися старезні дерева-велетні, а невеличка площа, що оточувала будинок з трьох сторін, пишалася тепер цвітником і манила прохожих зміїними, білою рінню висипаними, доріжками.

— Чий це будинок? — спитав Юліян, звертаючи голову до гарної посілости.

— Директора Альбінського, гарний, правда?

— Альбінського? — спитав, здвигаючи плечима. — У доброму стані, але без стилю.

— Він його трохи відновив, більші вікна вставив, — пояснила сестра. — Давно, кажуть, мав будинок малі, низенькі вікна та ще й заґратовані, чим пригадував в’язницю. Але я люблю це мешкання. Воно пригадує мені якийсь замкнений світ, якусь таємничість, яка манить. Кажуть деякі, що він зробив це для своєї єдиної внучки, яка просила і докучала дідові так довго, доки він не змінив малі в’язничі вікна на великі "європейські".

Коли вони під’їжджали до гори, за якою лежав залізничний двірець, з гори саме проти них котилася звільна якась коляска із ситими кіньми. В ній сиділо двоє осіб — якийсь старший мужчина, елегантний пан, а до нього тісно притулена ніжна жіноча постать у важкій жалобі.

Коли обі коляски виминали одна одну, старий добродій глянув на брата і сестру. Побачивши сестру в жалобі, спішно, майже з переляком поздоровив її. Юліян, хоч не знаючи, хто він, відклонився.

— Директор Альбінський, — пояснила Оксана, — а та в жалобі, то була в о н а…

— Хто? — спитав Юліян.

— Вона — Дора, його внучка. Ох, правда, ти не знаєш нічого, там у них страшне скоїлося… — І якби до себе додала: — Видко, її сюди забрали.

Юліян не питав. Він пригадував собі того "Цезаря Борджію", як його називали, що не вагався ограблювати своїх гостей у карти і визискував бідних людей. Рідний брат бабуні Орелецької. Тут виринула в уяві нараз ціла історія його батька, а вслід за тим Покутівка. Супокійне, гарне, широко розложене село із лісом, під яким виблискувався став, і "Ева", зойкнуло боляче його серце. "Дорога Ева", що вона там робить без нього?

Але ні слово не вихопилося з його уст.

На телеграфічних дротах гойдалися і цвірінькали ластівки і купали свої груди у мряці, перетканій сонячним сяйвом.

Коли приїхали на двірець, була крайня пора до від’їзду.

— Пиши, Оксано, — прощався Юліян, — скільки можеш про маму і про себе.

Один останній щирий стиск руки — і скочив у вагон. Оксана ще постояла хвилинку на пероні і вижидала, чи з вікна не вихилиться брат.

*

Юліян поїхав перед своїм від’їздом до Львова ще на два дні у Покутівку, щоб попрощатися тут із сестрою і шурином Зарком, а пізніше прилучитися до своєї нареченої та її колишньоївиховниці др. Емі. Др. Емі мусіла на бажання батьків Еви перебувати з нею у Швейцарії перший семестр, доки Ева не обзнайомиться із середовищем.

Ева, від’їжджаючи, прощалася з батьком, заливаючися гіркими сльозами, все наново верталася до нього і обіймала його.

— Держіться, татунечку, — благала, цілуючи раз у раз його обгорілі руки, — і мене не забувайте, не згадуйте лихим словом, бо я це відчую.

Якби не Юліян і др. Емі, то прощання взагалі не скоро скінчилось би.

Бабуня вже на цілий тиждень перед розстанням із внучкою ходила з запухлими від плачу очима і мусіла дати Еві слово, що буде стримуватися від алкоголю, щоб не "збовваніти" до закінчення її медичних студій.

*

Два роки не заїжджав Юліян в гори до своєї мами та сестри і не обіцював скоро їх відвідати. Все були якісь важні причини, що тягли його як не до Покутівки до Ґанґів та до сестри Зоні, то знову до о. Захарія, куди заїжджав, як мав вільний час і дозвіл із семінарії.

Ева першого року не верталась із Швейцарії на вакації, а залишилась там, щобзаакліматизуватися, основно обзнайомитися з тамошніми обставинами та студентським життям. Ферії другого року поділила надвоє: першу частину перебула в Женеві[105] в якоїсь польської приятельки, другу — в Покутівці, щоб побачитися з родиною, з бабунею і своїм нареченим, який, правда, писав теплі і щирі листи, але між їх рядками пробивалась якась "мертвеччина" без ширшого овиду. Вона хотіла переконатися особисто, що з ним діялося, чи дотримує він іще кроку у своїх поглядах, європейській культурі.

Той час був для Юліяна найкращий, наче винагородою за все, чого мусів зрікатися. Вони ходили обоє, часто і з батьком далеко на проходи в поле, і Ева оповідала про свою науку, про славних великих людей, з котрими мала цікаві знайомства з ріжних частин світу.

— Юліяне, — сказала одного разу з розпаленими очима, — ти не маєш поняття, які ми тут убогі і темні в наших українських сторонах у порівнянні із західними селами.

— Знаю, Ево, — відповів. — І я бачив чужинний світ, побував теж, як знаєш, у Цюріху та Женеві. Почасти маєш слушність, але що нам робити? І ті багаті чужинці, що ти їх пізнала у Швейцарії, теж прилітають туди тільки по світло знання і вертаються до своїх рідних вуликів, усяких "Покутівок", щоб працювати на своїй землі для свого народу. Остаточно вся людська праця і наука прямують до того, щоб здобути засіб для заспокоєння фізичних і душевних потреб і поставити себе, можливо, на найвищий ступінь культури. Але ті людські сили, як сказав один мислитель, таки замкнені до певних меж. І якби не наші мрії, що нам малюють рожево стіни наших в’язниць, ми не хотіли б родитися. Кожний із нас повинен мати обов’язок служити один одному і своїй народности. Коли кожний лише одну-дві цеголки принесе із щирим серцем того нашого вузького світу, то ми будемо ставити щораз кращі підвалини під нове покоління та державу.

Вона заперечила головою:

— Ти мусиш так говорити, Юліяне, і робиш це із становища майбутнього попа у Покутівці.

Юліян почервонів і зморщив чоло.

— Може, й так, а може, і ти помиляєшся. Але скажи, будь ласка, Ево, чи тобі справді така страшна оця Покутівка? Для мене це лірика. Пригадай, яка вона була тобі дорога, коли я заїхав до неї вперше. Ти тут родилася, виросла, тут твої батьки, твій український народ, подумай! Глянь, кожна хатина, що ти її бачиш, — це окремий маленький світ. Вступи в ту маленьку хатину-світ, розвідайся, що в ній хибує, кого що болить, яка в ній освіта. Ох, Ево! Не віддаляйся від того світу, бо не добіжиш далі і не вийдеш поза нього. Прийде час і ти опинишся без нього, як на пустині, ніхто на тебе і не гляне, а щодо п о п і в с т в а, то залишім його поки що на боці.

— Ні, ні, Юліяне, не на боці. Я хочу знати, як тобі з ним на душі.

— Я ж щойно по другім році богослов’я, — відповів він спокійно, — що я можу говорити?

— Говори, як відчуваєш. Я теж рвалася на медицину і скінчу її, бо так постановила собі, але по правді сказати, мені ботаніка припадає більше до душі. Я ходжу на ботанічні екскурзії… — і нараз зупинилася.

— На ботанічні екскурзії? — спитав він і хвилинку не спускав з неї ока. Вона легко збентежилася.

— Це мені страшенне подобається. Ходити, збирати всякі рослини… ох, ти не знаєш, Юліяне, що це значить — ботаніка! Пізніше працюємо в лабораторії… — і знову урвала.

— Ево, ти тримайся вже медицини. З медициною вийдеш краще, поможеш убогому і заможньому. Не кидай її.

Юліян приступив до неї і хотів її погладити.

Вона відвернула головку і, всміхаючись, сказала:

— Я покинула медицину, а ти покинь попівство.

— Ні, Ево. Мій жереб уже впав. Я інакше не можу. Причини мого вступу на богослов’я не іграшка. Краще не порушуймо зовсім цієї теми.

З тими словами він глянув далеко вперед себе і додав:

— Ти жалуєш, що пішла на медицину?

— Не жалую. Відколи мені пояснили, що значить ботаніка, а в нас, українців, ботаніків так мало, маю вражіння, що це було б відповідніше для мене. Цей фах і так не відбігає далеко від медицини.

— З Покутівки можна буде з часом щось зразкове і культурне зробити, хоча… — задумався Юліян і не договорив.

— Що "хоча", Юліяне?

— Хоча, — хотів я сказати, — свояк Едварда, технік з Мюнхена, писав мені з Америки, щоб і я туди вибрався. Каже, що для скінченого богослова були б там гарні вигляди і навіть без богословства найшов би він там для мене добре становище, особливо як для знавця чужих мов…

Ева заперечила.

— Ти не була б за тим?

— Ні…

— Бо з тобою було б мені скрізь однаково. Там можна би не менше для своїх працювати, як тут. Там, може, і більша свобода.

— Для самих наших убогих робітників?

— Хто б мене потребував, Ево?

Ева перелякалася.

— О, ні, ніколи, Юліяне. Нам треба думати і про наших старих батьків. Я на Америку ніколи не згодилась би. Може, колись збудують і тут лікарню, Юлику. Тоді я лікарювала би, а ти хрестив би, працював культурно. Чи ти був би тоді з мене вдоволений? — і заглянула йому щиро в очі.

— Ще питаєш? — відповів і усміхнувся майже щасливий її словами.

Пошук на сайті: