Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 50)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб2991
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1540
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2357
— Ви дотепні, молодче, — відповів, насилу всміхаючись.

— Ні, добродію, може, скоріше осторожний. Але чому ми з Евою не могли б бути щасливі? — спитав і поглянув на свій годинник. І докинув: — Вибачте, може, ми забираємо вам час… Чи можемо надіятись на присутність панства на нашім імпровізованім концерті?

— Чи сподіваєтесь доволі гостей? — спитала панна Альбінська.

— Досі нам ніхто не відмовив.

— Прошу три білети з першорядних місць, — сказав Альбінський і сягнув нервово до кишені.

Панна Альбінська провела питомців на веранду, випитуючися за програму. Юліян скористав із тої хвилини і передав від сестри пакуночок із книжками для пані Дори Вальде.

— Її нема дома. Вона вийшла на почту з листами.

*

Концерт удався над усі сподівання.

Найкраща саля малого містечка була переповнена, публика ріжних націй захоплювалася українськими піснями, що були в тих околицях мало знані. На закінчення відспівали славну пісню німецького композитора Абта[113] "Над озером" до таких слів:

Die bleiche Königstochter

liegt unten tief im See,

Sie greift in die goldenen Saiten

sie singt so süss und so weh.

Sie singt von den Tagen der Jugend,

vom goldenen beglückenden Mai,

und wie das nun alles verloren

und wie das nun alles vorbei.

Es klang herauf, aus dem Grunde

als ob eine Saite zersprang,

als ob sie dort läuten

eintönigen Grabesgesang.

З дому Альбінського не було, крім панни Альбінської, нікого. Він виїхав із своєю внучкою до сусіднього села, щоб у тамошнього лісничого довідатися, чи не добиралися непрошені руки до Дориного лісу на вориння. Вернулись трохи пізно так, що могли піти хіба на другу частину концерту. Дора хоч мала охоту піти, не мала відваги виконати це своє бажання.

— Невелика втрата, коли і не почуєш, — сказав їй дідо, — почуєш на другий рік. Їм лише палець покажи і зараз прибудуть. Своїми піснями хочуть симпатію серед інших націй здобути, бо чим іншим?

— Дідуню, не говоріть таке, — відповіла Дора. — Що вам винна українська пісня? А коли, як кажете, нею агітують, то це право кожного, коли гарно це роблять… Чи ви не здаєте собі справи, що рвете мені серце?

— Рву тобі серце?! Жаль тобі тих, що будуть "чернь" проти наших бунтувати?

— Не забувайте, що це мої земляки.

— Земляки! Бачу вже вплив української бібліотеки і візити у старім шкільнім будинку! Іди, Доро, напийся свіжої води з малиновим соком і лягай, я змучений. І пам’ятай: не хвилюй мене такими розмовами.

Поцілував її в чоло, а коли вона схилилася, щоб зложити поцілунок на його руці на добраніч, велика сльоза впала на ту руку.

*

Рано-ранесенько, коли птахи і бджоли почали вилітати із своїх домівок і десь на полонині тільки чабани бачили перші світляні стрілки, молода вдова ще досипляла, почула якийсь далекий спів. Спів зливався з її сном, закрадався до її душі, голубив.

Вона розплющила очі, заслонюючи обличчя руками, і потонула в ньому. Чула українську пісню. Цілий хор співав із стуленими устами, а між ними пробивався один голос. Він виростав, розливався. У поривній красі тремтів, наче оповідав казку. Щось вдерлося силоміць до дна її душі, а там на дні верховодив один прекрасний голос, що заглушував усі інші.

*

— Концертанти, мабуть, знали, — говорив при обіді директор Альбінський, — кому треба ще заспівати, коли на прощання зранку без уваги на людей, що сплять, повторяли свій концерт.

— За що я вельми їм вдячна, — відповіла панна Альбінська і звернула спокійно бесіду на іншу тему.

*

Літо минуло, настала осінь, заповідаючи свій прихід полум’яно-жовтявим чи червоним листям дерев по садах. Зелень смеречини по горах між березиною та бучиною виглядала, як колоністи, що опинилися на чужій землі.

На каштановій алеї появлялася часто струнка жіноча постать з легкою накидкою на плечах або чорною тонкою тканиною на золотоволосій голові і спішила вгору, поки не щезла за дверима старого шкільного будинку.

Це Дора Вальде. По своїй господарській праці вона любила відвідувати смерком Оксану. Коли входила, стіл покривався шкільними зшитками, і вона з молодою вчителькою поправляла скоро і точно, доки не скінчили праці. Щойно тоді, опираючись плечима, мов потомленібюрократи об спинки крісел, починали, якби за нагороду, про ріжне з душі говорити. Говорили про українські культурні справи, про велику європейську літературу та невелику українську, читали разом або співали. Дора вставала вряди-годи із свого місця і шукала вікна у хаті дідуня, щоб зміркувати, чи вертатись уже додому, чи ні. Тета Оля, щоб оминути гострих заміток діда, освітлювала на знак одно вікно у вітальні.

Тут, "нагорі", всім було відомо, що директор не був їх прихильником, і теж кликали її до себе умовленими знаками. Ніхто, крім панни Альбінської та Олекси, не знав, що Дора тайком із продаваного меду купувала речі для бідних дітей і помагала на св. Миколая шити теплі грубі панчохи, шапочки та камаші.

Листопадові мряки почали чимраз рідше налягати, аж по одній спокійній ночі побачили зранку мешканці землю, покриту снігом. Раз, коли земля повна була цього нового снігу, галуззя вгиналося, засвітилося на узгір’ї гостинне вікно.

— Оксана мене кличе, — прошепотіла Дора із стриманою радістю до тети. — Певно, щось нового на Миколайка здобули. Я пішла б туди. Як кажете?

— Сьогодні ти це залиши. Сніг по коліна і, як бачиш, не перестає падати. Я маю і так у місті важне діло і мушу поїхати саньми, то загляну до Оксани сама. Дідуня не можна самого в хаті залишати. Він цього не любить.

Дора всунула невеличкий пакуночок теті:

— Це Оксані, тіточко, свіжі медівнички, коли вернеться зі школи, нехай це буде привіт від мене.

Коли сутінки впали на кімнату, Дора майже несвідомо підходить до відкритого фортепіяну. Її не тягне до класичної музики, ні до хоровитих вальсів Шопена[114], а тягне до тої мелодії, яку чула ще малою дівчинкою і пізніше ще по церквах, бо по салонах ніколи її не чула. Вона кладе руки на клявіатуру і викликує з них звільна прастару коляду "Бог предвічний…"[115].

Нараз за нею:

— Доро!

Вона прокинулася. Це голос дідуня: "Це ти граєш?!"

Вона притакує головою і грає далі, майже не чуючи, що її голос зливається із звуками інструменту.

— Що ти маєш у думках, Доро?

— Чи не годиться, дідуню?

— Коли не маєш щось кращого під теперішній час, то… — і не докінчив.

— Теперішній час, дідуню, пригадує мені наближення найсвятішої ночі.

Дідо вийшов з кімнати. Небавком задзвонили перед домом сани.

— Чи ви були у Цезаревичів і передали медівники Оксані, тіточко?

— Передовсім я не була в Цезаревичів, лише у пані Рибко, так що Оксані передала пакетик на дорозі, коли вона верталась. Вона подякувала, врадувана, і зайде сама або приїде санками. "Миколайкове" добре складається.

— А нащо вона вікно освітлювала? Дурила мене?

— Вікно гостинної кімнати освітлене, бо гостя дістали — нареченого нашої Еви. Довідавшись про приїзд Юліяна Цезаревича, я вже не хотіла до них заходити.

— То я також не піду туди.

— Цезаревич приїхав просто з Покутівки, відвідав будучих тестів, щоб дещо про свою наречену довідатися, бо, може, вона до них пише частіше.

Між темними бровами Дори зробилися дві зморшки:

— Не знати, чого та Ева так закуталася в мовчанку. Безперечно, має багато іспитової праці. Але мовчати місяцями, не обзиватися ні до родичів, ні до нареченого я таки не могла би.

— Чую, що вона на кілька його листів прислала йому лише свою знимку без одного слова. Оригінальна дівчина.

Дора встала.

— Я хочу вийти, перейтися, не пізно?

— Чому пізно? Глянь на годинник, щойно лампи позасвічували.

Увійшов Альбінський.

— Мені причулося, що ти хочеш вийти? Пожди, я зараз одягну футро і підемо разом.

— Дуже радо, — відповіла Дора спокійно.

*

Ходила з дідунем, ішла, куди хотів, відповідала на його питання, та коли завернув на широку вулицю, де змітали сніг із тротуарів, нараз стала і хвилину дивилася кудись на узгір’я над каштановою алеєю. Дивилася пильно, як з одного невеличкого вікна блистіло світло. При фіртці з тополями, коли дідо увійшов в зільник, Дора сказала:

— Я ще лишуся трохи надворі, дідуню, хочу ще довше побути на свіжім повітрі, — і поспішила в алею каштанів.

Де-не-де світилися ліхтарі, сніг, хоч і підмітуваний, насідає грубою верствою на дорогу. Мала вже виходити з алеї, як почула за собою спішні кроки і знайомий голос.

— Ми за вами, пані Доро! — кликнула Оксана. — Вчора приїхав брат і ми, наговорившися досхочу, рішили вийти трохи у такий білий вечір. Може, захочете піти з нами поробити деякі невеличкі орудки на "Миколайка"?

Дора згодилася і Юліян, ідучи, оповідав, як вирвався з семинарії на недовгий час до Покутівки, як застав о. Захарія та їмость зажурених поважною недугою пані Орелецької, як бабуся хотіла б бачити Еву, а вертатись їй тепер з чужини не було на часі.

— А ми знову нічого не знали, що в Покутівці діється, — сказала пані Вальде. — Якби лиш мене так хотіли з дому пустити, я поїхала би хоч на недовгий час доглядати недужу. Вона ж рідна сестра мого діда. Що ти кажеш на це, Оксано?

— Тебе не пустять, — відповіла Оксана. — Тета Оля — може, але пан директор — ніколи.

— До Покутівки я міг би вас відпровадити, щоб самі не їхали, — обізвався Юліян і його погляд промайнув по ній, — одначе не міг би там залишатися. Я й так винятково дістав відпустку від ректора, маю ще іспити перед собою. Тому думав побути тільки на Миколая, котрий, може, і мені щось принесе, — і при цьому усміхнувся якось дивно.

Обі жінки станули перед виставою і радилися, чого і скільки треба купити, а Юліян проходжувався мовчки тротуаром. Задумався, пригадуючи, як батько дав йому читати свійденник, для нього написаний, як дістав від Зарка першу знимку Еви. Коли прокинувся з надуми і перед виставою пань уже не було, він зайшов до крамниці.

Дора саме побачила малий шліфований флакон на цвіти і казала собі його подати.

— Саме такий, лише трохи гарніший, з гіяцинтом я дістала весною від мого чоловіка ще під час заручин та, на жаль, він розбився. Запакуйте мені це.

"Від мого чоловіка, — повторив якийсь голос у Юліяновій душі і якесь прикре почування заворушилося в ньому. — Навіть двадцять чотирьох годин не прожила з ним і говорить про якогось чоловіка! Ні, не пара вона Еві!"

*

Другої днини настала заметіль. Снігом віяло так сильно, що двері, коли їх хто відчиняв, боролися з вітром. Ліси видніли, мов крізь білий серпанок.

Дора ходила поважно і стиха з кімнати тети Олі до діда і щохвилини зазирала до вікна. Її тягнуло вийти хоча б і в заметіль, але дідо противився у безнастанній тривозі за неї, навіть коли вона почувалась дуже здоровою і давала доказ своєї молодої сили і жвавости.

Та і в таку сніговію добився до них старий листонош і приніс два письма: одно — до тети Олі, друге — до директора, який, прочитавши його, сховав сквапно до кишені.

Лист до панни Альбінської був з Покутівки від о. Захарія і подавав до відома, що бабуня Орелецька тяжко хора, що вони приготовлені на катастрофу, і що бажала би побачитися як уже не з братом, то бодай з панною Альбінською. "Сирітку" Дору хотіла теж поблагословити.

Панна Альбінська, рішена до виїзду, поклала без вагання лист на стіл перед Альбінським і сказала, що виїде найдальше позавтра зранку.

Пошук на сайті: