Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 53)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб3018
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1567
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2392
— Ваш брат справді став нещасливий через Альбінських, — сказала Дора принагідно до Зоні.

— Хоч вона і не безпосередньо Альбінська, — сказала Дора, — але все ж з тої самої кости, як кажуть прості люди. Що зробити, пані Зоньо, щоби ваш брат успокоївся?

— Час його успокоїть і приведе до рівноваги, а праця дасть забуття, — відповіла Зоня поважно. — Я, довідавшись про все, вспокоювала його, мовлячи, що він ще молодий і його щастя ще не пропало від розстання з Евою. Він відповів, що аналізує її психіку, щоб докопатися, який елемент був у неї сильніший — той, по бабуні, чи той, по батьках, і з якої сторони вона більше обтяжена? — "І що з того вийде для тебе? — спитала я. — Нічого, хіба ненависть". "Часами вона стає переді мною, — говорив він, — із своїм чаром, і я признаю собі, що в ній було щось геройського, широка вдача, яка не оглядалася на ніщо і йшла вперед, а в мені є, на жаль, щось, що не допускає до ненависти, хоч я рівночасно чую, що мушу її ненавидіти, бо лиш це одно чуття спасе мене від споминів про неї".

Дора не питала нічого, лиш її погляд зупинився на устах Зоні.

— Юліян душевно сильний мужчина і це переборе, — докінчила Зоня. — Ми недурно загартовані батьком з дитячих літ…

*

Коли Дора Вальде побачила Юліяна вперше в товаристві двох військових, її охопив жар переляку. Хто це був? Він, Юліян Цезаревич, чи Егон, військовий лікар? Вона витріщила на нього очі і навіть не пам’ятала, чи відповіла на поклін усіх трьох військових, що одночасно підняли руки до шапки. "Альбінська, Альбінська", — кричав у її душі розпучливий голос. Тоді повіяв і весняний вітер із снігом за нею так, що прибігла додому до тети Ціллі без віддиху.

Від того часу лякалася кожним разом, коли показалася десь здалека офіцерська постать, наче ступала рівно, поважно, невблаганно просто на неї.

Одного разу, з кінцем квітня, ясної, хоч холодної днини, Дора, йдучи до свого інституту, зупинилася коло жінки, що продавала перші весняні цвіти. Саме платила за цвітку, коли почула, як хтось за її плечима зупинився. Оглянулася і поблідла. Юліян Цезаревич поздоровив її і прилучився до неї. Він сильно змарнів.

— Вам подобаються ці цвіти? — спитав спокійно, навіть мирно.

— Я їх дуже люблю. Їх звуть сон-трава.

— Я можу вам таких постарати під час вправ і маршів за містом.

Ще хвилинку постояли, а коли вона не промовила ні слова, він спитав, чи давно не була дома, чи довго пробуде ще у столиці.

— До Великодніх свят[120]. Незабаром зложу іспит з книговодства і зараз виїду. Тужу за горами, за тетою Олею, за супокоєм і самітністю.

Коло його уст щось затремтіло, як до усміху.

— Ви тужите за супокоєм, пані, ви?

— Так, я.

— Чудно, — відповів.

— Я — донька природи. Не забудьте, що на мене ждуть ті, яким я віддалася тілом і душею.

— Хто такий?

— Мої бджоли, за шість неділь зачнуть роїтися.

По своїм іспиті зайшла Дора до Зоні, щоб перед від’їздом попрощатися. В сінях з камінними плитами зупинилася. Двері були трохи відхилені і з-поза них доходили голоси — голоси Зоні та Юліяна. Перелякана, хотіла завернути.

— Не згадуй мені про ті імена, які хочу в собі погребати, — почула роздражнений голос Юліяна.

— Я не тому згадала їх, щоб про їх власників говорити, але хотіла тебе спитати: чи відпишеш сам Заркові, чи полишиш це мені?

— Про що я мав би писати?

— Ти забув, брате, про довг, який ти затягнув свого часу на лікування батька в покійного о. Захарія.

Дора стала мимохіть свідком інтимних розмов, а втікати було годі.

— Відпиши ти. Мене палить це лиш на спогад, що я мусів так понизитися! Хто знав тоді, що я стану нареченим його доньки, що вона дістане ввесь маєток бабуні Орелецької, зрадить нареченого, і я стану їх довжником. Чи ти уявляєш собі, що в мені діється на сам спогад, що я довжник Альбінських?!

— Не бери це так трагічно, — вмішався голос чоловіка Зоні. — Це справа торговельна, передаш її адвокатові до полагоди і кінець.

— Може, маєш що переказати для мами? — спитала Зоня. — Сподіваюсь кожної хвилини Дори Вальде. Дора здала іспит з відзначенням і їде завтра додому. Перекажеш мамі, що приїдеш на Великдень додому?

— Нічого не переказую і не поїду. Вони будуть там, хоч і делікатно, мене аналізувати.

— А Дорі Вальде що переказати?

— Від мене?

— Так.

Він розсміявся:

— Альбінській, Зоню?

— Який ти чудний, чоловіче…

— Альбінській? Ні, Альбінським я не маю що переказувати, нехай мене залишать у супокою. Я їх не хочу знати, я їх… — тут перервав. Якийсь предмет впав додолу і збився, а враз із тим Зоня зойкнула.

— Флаконик із цвітами, що ти вчора приніс для Дори! Сама не знаю, як я зачепила його ліктем. Як прикро!

— Тим ліпше.

— Але ж ти сказав, щоб його Дорі Вальде передати із цвітами, які вона любить.

— Казав, часом треба і дітям радість зробити. Будьте здорові. Я прийду аж завтра рано, бо маю інспекцію.

Дора оглянулася, чи не могла б сховатися, як Юліян Цезаревич вийшов. Вона стояла ще оперта плечима до стіни, і він її застав у такій позиції.

Зупинившись зачудований, окинув її строгим зором.

— Ви чули, пані Вальде? — спитав ще схвильованим голосом.

— Чула, — відповіла шепотом.

— Вибачте, я був подразнений.

Мовчанка.

— Я відказував на Альбінських.

— Я зайшла сюди попрощатися і спитати, чи не перекаже що пані Зоня для своєї мами, але більше не зайду.

— І не вибачите мені?

Знову мовчанка.

Її уста були бліді, очі спущені.

— Я вас образив, але не хотів цього. Мамі прошу лиш те переказати, що на Великдень не приїду, бо я перетяжений працею. Полковник призначив мене своїм ад’ютантом, праця збільшилася, хіба, може, аж під осінь по авансі покажуся. До побачення.

Дора не рухалася. Але чого він ще стояв? Чи не міг з місця рушитися?

Нараз він схилився над нею.

— Я бачу, що не находите ні слова вибачення для мене.

Вона хотіла отворити уста, але в її горлі щось стискало.

— Пані Доро, повірте, що мені це страшно прикро. Я прошу від вас одного погляду.

Не могла глянути на нього.

— Одного погляду. Ви для всіх добрі, усміхаєтесь до цвітів, про бджоли пам’ятаєте.

Вона поглянула на нього.

— Прошу шклянку води, — прошептала і усміхнулася.

За мить подав їй воду. Вона її випила і віддала з відверненим обличчям шклянку. В тій хвилині ввійшла Зоня до сіней і Дора, мов силувано, повернула голову в сторону Юліяна. Він підніс шклянку до своїх уст, але шклянка вихопилась йому з рук і розбилася на плитах на тисячу дрібних куснів.

*

Тиха і мов зрівноважена вернулась Дора додому. Все прийняло і привітало її з давньою любов’ю. І, як раніше, звернулася вона з захопленням до своїх цвітів, бджіл і радо прийняла всі раз на себе покладені господарські обов’язки. Під її руками віджив зільник, розцвіталися весняні цвіти, а надворі весна святкувала свій вступ, благословлена погодою і сонячним сяєвом.

По Зелених святах[121] святкувала Оксана день своїх уродин. Вийшло це з почину її мами, пані Рибко, її доньки і зятя і з нагоди приїзду Зоні із своїм синком. Дві шкільні товаришки, два вчителі, все товариство зібралося в саду, що належав до пані Рибко та пані Цезаревич, на скромний підвечірок.

З гурту відділилися за якийсь час Дора Вальде, один молодий учитель-німець і зять пані Рибко, учитель Дубовий. Прохали Дору заспівати їм одну німецьку пісню. Дора була в гарнім настрою, сіла за фортепіян. Милий та ніжний її голос чарував слухачів піснею:

Тиха, як ніч, як море без дна,

Хай буде любов твоя, хай буде любов твоя…

Ледве скінчила і зачинила інструмент, оглянулася — а віч-на-віч з нею станув Юліян Цезаревич. Вона майже зойкнула з остраху, а він з усміхом на устах сказав:

— Видко, що мені суджено лякати, пані, вас… — Вклонився, підіймаючи пальці до висків, мов перед старшиною, і ждав.

Пані Цезаревич привітала сина, повна радости:

— І звідки ти взявся, мій сину, так несподівано?

— Чого часом не зробиш, коли не бачиш місяцями і тижнями свою маму і сестер!

Дора саме збиралася додому і вкладала капелюх на голову.

— Я вас проведу, пані Вальде, — обізвався Юліян, — коли дозволите.

— Ні, дякую. Сама побіжу. Я не хочу, щоб мною хто трудився.

— Мамо, — сказав Юліян, — я беру вас і добродія Дубового за свідків, що пані Вальде, під претекстом, не довіряє мені і не хоче, щоб її провести. Чи я виглядаю на такого, що нападає по дорогах?

— Я не знаю, чи я компетентна тебе судити, — сказала пані Цезаревич, — правда, пані Вальде?

Та усміхнулася, вклонилась усім, вийшла, а Юліян прилучився до неї.

Коли зійшли на долину і ввійшли в каштанову холодну алею, Юліян перебрав від Дори накидку і сказав:

— Я передовсім мушу висказати вам свою подяку, що ви, хоч я не признаюся від часу розстання з вашою родичкою до свояцтва з Альбінськими, ви не погорджуєте моєю ріднею і відвідуєте їх. Я вже останнім разом просив вас повірити мені, що мені було дуже прикро за мій занадто гострий жаль до Альбінських, і просив вас тоді мені хоч одним поглядом відповісти. Чи ви собі пригадуєте?

Вона притакнула головою.

— А тепер?

— Тепер? Я дивуюся, як може один погляд ненависної людини когось успокоїти.

Він вкусився в уста.

— Ви вражені й досі, — сказав.

— По-вашому я все одно Альбінська, і слова, хоч би й найкращі, цього факту змінити не можуть.

— Ні, пані Вальде. Але одно питання дозвольте мені поставити.

— Будь ласка.

— Як почуваєте себе тепер тут після міського побуту?

— Дуже добре.

— Які вражіння винесли ви із столиці?

Вона зробила малу гримасу своїми устами.

— Я, як вам відомо, ані філософка, ані медичка, ані нічого з того, чим визначається тепер дипломована жіноча молодь. З мене міг би бути хіба скромний агроном, а вже виробляється "гуцулка Альбінська". Що мене обходить якась столиця. Від смерти мого чоловіка аж до часу мого повороту із столиці я була мов без команди. Але опісля я зібрала всі ті короткі ясні хвилини, коли я почувала себе собою, злучила їх, зв’язала їх у вузол і я певна себе, все одно, як звуть: Дора Вальде чи Альбінська.

Коли глянула на Юліяна, то їх погляди стрінулися, але в ту саму мить крадькома розбіглися. Вона ще хотіла щось сказати і він не перебивав їй.

— Кожна людина стає тим, до чого єство її призначує. Може, ваша наречена не така вже винна у свому вчинку, як здається. Наприклад, від вас, як мужчини, пливе якась струя сили так, начеб вам усе мусіло вдатися, за що б ви й не взялися. Може, це тільки сила українського народу.

Він усе ще мовчав. "Чи ця жінка була акторкою, чи так говорила чиста, фарисейством не діткнена, душа?" — думав він.

Нараз він сказав:

— Я прошу у вас вибачення, пані Вальде.

Пошук на сайті: