Отже, чи везлись тепер до тих, що закупили, собі право управляти їх долею? Чи знов до наемників, котрі не знали ні свята, ні неділі, а о красі не мали й поняття? Але — ні; окрім одних і других, мусили бути ще якісь інші люди, може, якісь до них самих подібні!
Так, до них самих подібні!..
Коли в'їхали по втомляюче довгій їзді пралісами в простору долину, доглянули тут і там хатини. Спершу порозкидані по горах, відтак чимраз нижче, а врешті — і при сільській дорозі, котра злучилася звідкись з залізною дорогою й не розлучалася вже з нею більше. Хати були маленькі, вкриті дошками, а часом каміннями приложені, а деякі самими ґонтами.
При якімсь шинку, що виринув при дорозі, задержав машиніст поїзд.
Він мав забрати якихсь чужинців і робітників, що дожидали його тут. Тут і показались мешканці тих хатин.
Гуцулами звали себе.
Великі й сильні, з слов'янськими чертами, в мальовничій одежі, так сиділи й лежали вони тут. Ось одна молода жінка, з трохи зжитим, але гарним, майже дитячим лицем, одягнена, за звичаєм свого народу, барвно й багато. Вона курила люльку й дивилась байдужно вперед себе, не дбаючи о те, що ціла громада чужих людей неначе пожирала її очима. Її товариші, прегарні мужчини, стрункі, мов смереки, і еластичні, сиділи в хаті тут і там, у найвигідніших позах на світі. І їх стрій був не менш оригінальний. Червоні ногавиці, до того біла вишивана сорочка й багато вишивані киптарики. Широкі барвні шкіряні пояси, прикрашені наперстками й різними блискучими дрібницями. Малі чорні капелюхи, прибрані в павичі пера, доповняли стрій.
Се було свято,— тож вони зібрались тут до гульби. Двоє з них грало на скрипках коломийку. Інший знов лежав на лаві, простягнувшись на цілу свою довжину, і глядів поглядом, повним невиразних мрій, отворе-ними вікнами кудись у простір. Давався цікаво оглядати. Всі давалися оглядати, не відчуваючи сього в ніякій спосіб,— немов ті діти. Самі не показували зацікавлення ані для подорожніх чужинців, що з'являлися ледве раз у рік в їх околиці, ані для інших прояв. Під час коли поїзд кожним своїм приїздом зворушав усіх сусідніх їх жителів, вони ледве звертали голову в ту сторону. Се було для них з'явище таке чуже і таке їм далеке, вони мали з тим так мало спільного, неначеб були іншого світу і мали в усім тям так мало стикатись, як із облаками на небесах!
Більше похожі були вже на тих, що, сковані в залізні пута, везлися тепер в низини. Так ненарушимо виростали й вони, так гармонійно, питомо в своїй красі і в своїх звичаях. На гордих вершинах, в самотніх кутах вели своє життя — без панів і без наймитів. Не-освічені такі, що аж диво й жаль бере, і для всеї величі цивілізації неприступні, стрічали вони її здобутки з дитячим усміхом на устах.
Такі були ті діти лісів, що за ніяку ціну не хотіли прикладати рук до звалювання велетів з їх висотні
— Що ви за віра? — питали вони недовірчиво тих,
що прибули обчисляти хосен битви.
І кажучи се, морщили грізно чола, стискали в руках топірці.
На зброї розумілися вони.
Коли вперше побачили поїзд, то перехрестилися й сплюнули від себе. В тім була, мабуть, нечиста сила, і вони не хотіли жодного діла мати з тими, що кермували тим всім. Вони й держалися здалека від цілого того підприємства, і між численними наємниками, що брали в битві участь, не знаходився ні один гуцул.
— Рубайте самі, що бог сотворив, а нас оставте у
супокою! — відповів один з ненавистю на поклик по
магати при зрубуванні дерев.
І їх оставлено в супокою. Їх світ був ліс і гори, і лише тут дозрівали вони вповні! Неначе прегарні пон-сові цвіти миготіли в своїх гарних мальовничих строях між зеленню дерев або пролітали на скорих густогривих конях, котрих плекання належало до їх наймилі-ших занять.
Лісами розходилася луна їх сумовитих пісень.
Се були тії, до тамтих подібні люди!..
Коли поїзд знов рушив і чимраз скорше з місця уходив, бачили ті, що знаходились в останнім возі, через повідчннювані вікна й двері шинку, як тут, у ве-лін£м колі, гуляли жінки й чоловіки в дикім запалі Незабутній вид, перельотний, мов блискавиця, а й такий палкий!
Проста мелодія двох скрипок увела їх в такий запал. З непогамованою розбуявшою охотою гуляли вони. Їх одежа й хустки аж повівали в кружанні, а вони від часу до часу ухкали з розбурханої, майже дикої веселості. Здавалося, неначеб з танцем мало покинути їх
все щастя, і вони хотіли насититися ним на ціле життя…
Перед хатою стояли інші групами або лежали, курячи з коротких люльок, розтягнені при своїх осідланих конях. Здавалось, що хата з цілою пишнотою барв і багатством життя пролітає попри поїзді Одна гарна жінка, вдовиця якась, поскакала на молодім півдикім коні до прочих. За нею мчався, так само шалено, рій молодих хлопців. Вона не дала здогони-тися. Звернувши голову аж через плечі за ними, оставляючи з простягненими руками коневі свободу в поводах, реготалася голосним безжурним сміхом! Ще не відчували жодної дрожі при приході й відході того страховища, що неприязно сичить, що приносить своєю появою світло, але — і несказанне горе! Ще не мали жодного прочуття о тій глибокій розкладаючій тузі, з хорим усміхом на устах, яку викликує лиш образо-вання й культура. Вони жили з дня на день, не дбаючи о будучність і її безнадійність; їх бажання були прості й прозорі, а умова їх щастя — блиск сонця й синє небо…
В низині кипіло голосне життя.
Там гомоніла велика парова трачка.
Цегляно-червоні комини предивної великості знімалися з землі і викидали чорні хмари диму під небозвід, під час коли в самім будинку фабрики панував гук, і свист, і жужжання, що всі прочі звуки заглушувалися цілковито.
Округ фабрики на складі лежали тисячі дощок, укладених високо вверх, приготовлених до транспорту і зложених наохрест, вузьких і широких. Безліч непо-тятих пнів дожидало ще своєї смерті. Тут лежали велетні в об'ємі майже кількох метрів, справдешні чудеса старості й краси, і стрункі молоденькі ялинки. Майже безперестанку закочувано свіжі пні до фабрики, щоб їх вже по недовгім часі, порозтинані на тонкі дошки, висувати знов надвір. Поїзд привозив щораз нові жертви, а ніоли не спочиваючий Молох переробляв їх у чудно короткім часі.
І сим разом знов.
Локомотив віднято від возів, і ті покотилися самі з своїми невільниками о кусень уперед на місце складу. Тут розковано пні з їх залізних пут і відладовано.
Коли кочено їх попри вхід фабрики, донеслась до них бесіда майстра від трачки до якихось гостей.
— Праліси закупила фірма О-ба від «Релігійного фонду». Пилимо вже сім років і маємо ще три роки перед собою. Денно пилуемо сімсот пнів.
Сімсот пнів денно!
Як же безсердечно-виразно звучало се!
Сімсот товаришів їх нищено денно, а кожний з них потребував десяток літ, ба сотень літ, щоб розвинутись до оцього славного об'єму! А тут лежали ще гори пнів, ще тисячі й тисячі лежали там, дома, ще й на вершинах гір, звідки рішено котити їх уже на самім остат-ку; а знов масами лежало їх, здержаних на мостах у підніжжя гір, а три рази денно привозила залізниця жертви сюди! Для того квапилися так знищенням їх, так дорожили кожною годинкою в дні!..
Розпаленим залізом нап'ятнено новоприбувших, а відтак оставлено їх, щоби розглянулися округ себе.
Вони бачили, як такі самі наємники, як ті, напів-здичавілі на горах, працювали й тут, в долині. Як вони роями, мов невтомимі мурашки, вешталися в фабриці й вокруг неї надворі. Як вони крикливого залізного Молоха, що в нищенні доказував справдешні дива, плекали й майже жертвувались, щоб йому лише на нічім не забракло.
— Так, так,— чути між іншим, як оповідав один робітник, котрого звали Клевета,— так нищать чужі антихристи наші прекрасні ліси, що становлять маєток нашого краю. Бог знає, але їх пани сокотять5 їх зле і будуть раз за те перед богом відповідати. Тепер мається сей прекрасний матеріал вивозити, мабуть, аж за море! І що має наш край з того? Спитайте тих, що правлять тими маєтками, що живуть у розкоші, що їх грішні тіла аж розходяться,— спитайте їх, що наш край з того має?! —А по хвилині якогось лютого мовчання говорив дальше: — Вже будують і в другу сторону звідси залізну дорогу; чую — ліси продано далі на нових десять років ! Так, ще «лиш десять років, а відтак — знов на десять років, і пропав маєток нашого краю!.. Проклята правда!.. Чому не протинаю радше її погане тіло, як оцю невинну деревину? Чому всі ті пекельні печі тут, під нашими ногами, не поженуть лучче їх чортівських тіл?..
Бесіду перервав йому голосний удар у лице майстра до пил.
— Чому не доглядаєш лучче твоїх мавпячих лап, а лопотиш ротом безумства, неробо?!
Відповідь укараного згубилася в оголомшаючім гуку, бо новопрнкочені пні мали сунутись під пили. Одні пішли під пили десятиножові, другі — під п'ятнадцять, а знов інші, столітні,— під двадцяти ножові. З сиком, роздираючим уха, яким вперед пні заголом-шено, заким їх убито, пірнули пили в їх тіло. Гостро-кінчастими зубами прорізували з блискавичною ско-рістю прегарні пні, а трачиння6, немов кров вибухала в них, обсипувало їх і покривало коло них поміст.
Коли ножі метнулись крізь них по раз послідній, то по фабриці пронісся гострий, проймаючий сик, і колишні горді великани розпалися вахлярувато в тонкі білі дошки й перестали існувати навіки.
Робітники з величезними тачками з'явилися поквапно й відходили.
Вони змітали трачиння, напрятане на землі, вивозили його й висипували в пащі печей в приземнім за-будуваині. Без перерви, з дня на день сповняли вони сю працю. Другі знов витягали дошки, роападаючіся з-під пил, і кидали їх з такою вагою на склад, що вони, падаючи, вививалися упосліднє, мов спружисті сталеві листки. Знов інші підпихали стрункі ялинки під жуж-жачі пили, розтинаючі дерево в вузькі лати, а ще інші кували й гострили пили та розсівали коло себе червоно-блискучі іскри…
І довкола фабрики вешталося багато людей. Одні виносили дошки зсередини, другі відбирали та подавали їх дальше, треті складали їх одних верх других, вначили, розділювали на вузькі й широкі, або як там уже треба було. Всюди панував рух, гамір, клики, неустанний прихід і відхід; гарячкова, з математичною акуратністю вичислена діяльність, викликувана страшно жужжачим колосом-машиною, від котрої била майже невиносима спека.
Здавалось, що нечутно обертались величезні чорні колеса, обведені шкіряними пасами; однак воздух був переповнений їх гуком, і околиця була оживлена аж під ліси…
Лише вночі панувала тут смертельна тишина. Неначе стражник, стояв тут чорний комин і глядів похмуро на цілий воєнний табір.
Тут лежала безліч нагих пнів, освітлених лагідним світлом місячним, мов мерці. Пасма дощок, посклада-них до гордої висоти, миготіли сріблисто, а оглядані збоку, здавалися самими лініями.
Пні, всюди, де спинився погляд, лежали пні, лежало дерево, дошки, відпадки; а між усім тим вештались нечутно величезні собаки, мов мари, кидаючі: біля себе велику незграбну тінь і шниряючи повсюди. Від часу, як фабрика стояла раз, кимось підпалена, в страшній полуміні, вибрано їх, тих псів, за стражників.
Але ніхто не вкрадався; ніхто й не мутив супокою полягших.
Півголосне шемрання гірської ріки, котра вилискувалася недалеко з-під темені лісу, проносилось м'яко й вниклнво сюди, а сам ліс становив навкруги долини неприступний мур, з-поза котрого міг хіба місяць виринути.
А він з'являвся щоночі над тим муром.
Блідий, і тихий, і нерухомий, мовби був цілком утомлений з смутку, і мовби йому легшало, коли розпускав свої промені в синяво-прозорих мряках ночі або купав їх тут і там у темній глибині води…
Сумне шемрання ріки настроювало його так жалібно, а він не був в силі здавити його.
— Куди, куди, куди? — шемрали хвилі невтомнмо кожної ночі й лизали жалібно берег, і плескались підхлібно в чутних звуках о велике каміння, котре десь-не-десь визирало неповорушно з води.
Але вони не діставали жодної відповіді.
В таборі оставалось тихо.
Пні лежали без душ, а дошки простягнені…
Але він бачив відповідь. Куди лиш звернув своє лагідне лице — читаючі. На дошках і пнях, призначених до транспорту, стояли чорними буквами виписані слова: «До Батуму», «До Батуму», «До Батуму*…
Літо
Розпалене проміння сонця жарило, а воздух був душний.
Поодинокі хмари, що погубилися на синім небозводі, були темної барви. Від часу до часу підіймався легкий вітер і розтягав хмари вшир, і вздовж, і в зловіщі тіні. Здавалося, що він спонукує їх улетіти звідси й що потуга сонця вплине на них пагубно; однак якраз у полудневій порі здержались вони в своїм льоті й спинилися сиво-чорними масами над горами…
Було по битві.
Навкруги панувала бездушна тишина.
Як далеко око сягало, стрічало найбільше спустошення, а відражаюча нагота вершин будила жаль у серці.
Біляві спорохнявілі пняки стирчали густо одні коло одних, неначе кістяки з пожовклої трави. Нездатні дерева лежали в великім числі покалічені вокруги, а з кори обдерті пні, що показалися нездоровими, порохнявіли нетикані дальше. Великі випалені місця на землі нагадували рани пожежі і свідчили о побіді полумі-ней, що блистіли тут так часто вночі й пожирали жадібно все, що в їх сусідстві находилося. Стоси соснової кори лежали темно-брунатними шматами й звоями напівперегнилі, і важко лежали маси трісок на траві. Старі, громами нарушені смереки, оставлені нетикано, стояли сумно, простягаючи напіввисохлі рамена від себе далеко, мов безпомічні старці, силуючись надармо здержати вітер в своїм галуззі. Від часу до часу проносилось воздухом жалісне, сумне скрипіння. Воно походило від здорових, поодиноко полишених ялиць, котрі, молодечо стрункі й незвичайно буйного зросту, стояли без галуззя і мали лише на самім вершку корони. Ті їх верхи гнулися тепер лукувато до землі, мовби в їх густій зелені була завішена сотнарова вага й тягнула додолу. Віддані химерам вітру, позбавлені охорони і всякої іншої опори, колисалися вони жалібно й скрипіли…
Молоді соснові деревця, колись майже ясно-зеленої й блискучої барви, були поламані й навіки ушкоджені. Папороть опустила своє зубчасте, тепер пірване листя і, позбавлена тіні, в'яла та конала звільна на сонячнім жарі.
Високий мох, вирваний, і пошматований, та корін ням вивернений до сонця, висох, а тою самою смертю гинула й потоптана трава. Прерізні лісні кущі малини, яловець і інші сильні та відпорні рослини й цвіти, що
буяли колись у повній розкоші, прилягли тепер до землі й були майже з корінням повитягані. Поверх усього того котили й волікли тисячами й тисячами великанів!
Тут і там до землі придавлена крушина, не позбавлена своєї сили цілковито — вродила безліч червоних ягід, а ті сіяли здалека з матово-зеленого тла, немов яркі калюжі крові…
Несміливо протікав між камінням у долині колишній розпусний потік. Маси обтятого галуззя, кори й трісок приглушували його веселе дзюрчання на довгий неозначений час. Орли й яструби покинули свої гнізда й наверталися лиш рідко сюди. Ледве що пролетіли раз або два в рік весняною порою сею, своєю колись, гордою батьківщиною.
І зозуля перестала тут кувати.
Дожидаючи надармо луни свого поклику, котра гналася давніше в поважних мовчазних лісах, мов навперейми з покликом, мовчала вона тепер завзято й неначе забувала тут свій звичай кувати…
Спустошені, запустілі, ограблені з всеї питомої краси й колишнього багатства,— гори остались немов на посміховище, і не могли спинити, щоб жарке сяйво сонця не випалювало немилосердно сеї оставшоїся флори, котра вимагала для свого існування самої найглибшої тіні. Полишені ледве понад землею виросші ялинки й сосонки, а не ушкоджені самим припадком, стояли смутні й опущені. Буря і сонячна спека переходили на відміну понад їх молодесенькими коронами, що не були ще надовго так насталені, щоб зносити всі зміни й удари врем'я.
Столітні оберігали їх досі своїми об'ємистими раменами від усього,— але відтепер? А коли б вони й опиралися всьому? Всьому жару сонця, що випивав так жадібно їх молоді соки, всім бурям, що бажали зломити їх корони, всій студені й усім прочим знадвірним погрозам,— так що ж тоді? Чи не простягнулася б теж і за ними, коли б стояли якраз у самій найгорді-шій красі, розкошуючи в пишноті, узнаючи над собою лиш небеса,— тота сама убійча рука?! Вони рішилися вмерти…