Д у б р о в с ь к и й. I багато, крiм вас, одержало рани?
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ще сiм, пане суддя, – два капрали, два шерегових i три жовнiри.
Д у б р о в с ь к и й. (нiбито не знає). То якою ж зброєю заподiяно пановi тi рани?
П ш е п ю р к о в с ь к и й. (збентежений, з досадою). Адже ж пан знає, що бандурою…
Д у б р о в с ь к и й. Не дуже ж шляхетнi тi рани, коли один музика мiг переколошкати бандурою двадцять польських жовнiрiв – цiлу пiд'яздову команду. (Гнiвно). А що ж було б, коли б вас почали лупити ще цимбалами або якби у Скряги була шабля замiсть бандури…
С к р я г а (пiдiймає руку в захватi). О, якби, пiвтора лиха.
П ш е п ю р ко в с ь к и й. (наївно). То коли б пан бачив, яка то бандура… справжня сатана – тридцять струн, всi мiднi.
Д у б р о в с ь к и й. I всi заграли на панськiй головi – добра, мабуть, була музика! Сiдайте.
Пшепюрковський виходить, весь червоний.
Д у б р о в с ь к и й. Прокiп Скряга, що маєш сказати в останньому словi?
С к р я г а. Не вмiю я говорити, пане суддя, i шкода, що нiколи немає в мене того, що менi в той час потрiбно, пiвтора лиха. Якби була в мене в корчмi шабля, то не бачили б ви мене тут, вельможний пане, а коли б тут у мене була бандура, то заспiвав би я вам про Хмельницького або Перебийноса, що засiяли Україну лядськими костями. Але не спiвати менi бiльше на цьому свiтi,- тiльки не загине наша пiсня – ще заспiває її вiльний народ український.
Д у б р о в с ь к и й. Пане возний, одведiть злочинцiв i введiть Лук'яна Iлька.
Вартовi виводять Скрягу i Шенчика в середнi дверi i зараз же вводять Iлька, що становиться на мiсцi пiдсудних.
Д у б р о в с ь к и й. Лук'ян Iлько, чи продовжуєш ти стверджувати, що цього (показує) наперстка дала тобi панночка, яку ти нiбито вирятував в Яблунцях пiд час грабування гайдамаками замку пана Калиновича?
I л ь к о. Так, ясновельможний пане.
Д у б р о в с ь к и й. Значить, ти признаєшся, що був укупi з рiзунами, що грабували цей замок?
I л ь к о. (помовчавши). Так, я був у цьому загонi музикою.
Д у б р о в с ь к и й. (суворо). А ти знаєш, якi великi кривди i шкоди вчинили гайдамаки в цьому замку? Ти знаєш, що не тiльки все пограбували i зруйнували – золото, перли i шати коштовнi, – але, не дбаючи про страх божий, майже двадцять чоловiка забили i на смерть замордували, шляхетних жiнок згвалтували. Важко ж повiрити, що ти вийшов з чистими руками з цього кривавого пекла.
I л ь к о. Я був музикою, вельможний пане, а коли б хотiв убивати або гвалтувати, то не вирятував би од товаришiв тiєї панночки.
Д у б р о в с ь к и й. I ти мiг би пiзнати цю панночку?
I л ь к о. (палко). Я пiзнав би її серед тисячi дiвчат. Приведiть сюди тисячу красунь i поставте їх рядом, я пiдiйду й одразу пiзнаю ту, що дала менi наперсток тiєї незабутньої ночi.
Д у б р о в с ь к и й. Це ще не доказ: ти мiг її бачити там, коли хто-небудь iнший рятував її вiд гайдамакiв – шляхетний рицар, а не рiзун, як ти. Чи знаєш ти, як її iм'я?
I л ь к о. Так, знаю. Гельця. Але хто вона i якого роду – не знаю, та й не думав про це, коли нiс її, тремтячу й непритомну, при свiтлi пожежi серед руйнування й крику.
Д у б р о в с ь к и й. Пане возний, одведiть його поки в кордегардiю. (Iлька виводять у середнi дверi). Попросiть графиню Брагiнську.
IV
У залi напружена увага.
Возний iде в дверi праворуч, i через хвилину входить графиня Брагiнська, блiда й схвильована, але спокiйна на вигляд. Вона зупиняється недалеко вiд стола.
Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, чи знайомий вам цей наперсток?
Б р а г i н с ь к а (ще наближається до стола). Так -це мiй наперсток.
Д у б р о в с ь к и й. Коли так, то розкажiть судовi, кому ви його вiддали.
Б р а г i н с ь к а (починає розказувати спочатку тихо й нерiшучо, а далi все бiльш переконливо i натхненно. Обстанова суду, урочистiсть моменту i загальна увага надають її словам виразностi закiнченої промови). Тiєї жахливої ночi я сидiла одна в своїй кiмнатi, роздягаючись перед сном. Золотий наперсток залишився на пальцi, бо перед тим я гаптувала кошулю… Зненацька страшенний гвалт залунав по замку i захитав його стiни… галас, тупiт, стрiльба розлагалися з усiх бокiв. Мов безумна, вихопилася я з свiтлицi i побiгла в парк… Але в ту ж мить двоє чи троє гайдамакiв схопили мене на руки i понесли в темряву ночi… (Не може продовжувати вiд хвилювання). Даремно я билася в їхнiх руках i кликала на порятунок. Звiдусiль чула стогони i крики… i крiзь гiлля дерев червонiла висока заграва. I враз, коли я вже втратила надiю i майже була непритомна, з'явився невiдомий рицар. Одним могучим ударом уразив вiн лотрiв i вихопив мене з їхнiх рук. Обгорнувши своєю кереєю, однiс вiн мене в сусiднє село i залишив там у безпецi… I перше нiж зайнялася зоря, вiн зник так само несподiвано, як i з'явився. I тiльки, прощаючись, спитав моє iм'я на спомин. Три речi дала я тодi йому на спомин – цей наперсток, моє iм'я… i… (зупиняється, дуже тихо) i мiй поцiлунок, бо нiчого бiльше не було в мене в той час. Але вся моя душа належить цьому рицаревi з тiєї пори, – i йому досить тiльки прийти, щоб повести мене за собою, куди вiн схоче.
Довга пауза.
Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, чи знає цей рицар, хто ви i якого роду?
Б р а г i н с ь к а. Нi, тiльки хрещене iм'я сказала я йому в той час.
Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, чи припускаєте ви думку, щоб ваш збавитель мiг оддати кому-небудь ваш наперсток?
Б р а г i н с ь к а (палко). Нi. Мiй рицар вiддав би цей наперсток тiльки разом iз життям.
Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, обмiрковуйте вашi слова. Багато золотих мрiй роїться в дiвочому серцi, але грубе й жорстоке життя, i не так, як у мрiях, складаються його шляхи. Пам'ятайте, що вашi слова кидають смертну тiнь на iншу людину.
Б р а г i н с ь к а (гордо). Я знаю, що кажу.
Д у б р о в с ь к и й (суворо). Графиня Брагiнська, чому ви такi певнi, що тiльки рицарем мiг бути ваш збавитель? Темної ночi, смертельно злякана, майже непритомна, бачили ви цього чоловiка. Хiба не мiг це бути один з гайдамакiв? Знов нагадую вам – не змiшуйте дiвочих мрiй з грубим, але правдивим життям.
Б р а г i н с ь к а (обурена, гордо). Я не хочу навiть вiдповiдати на цю образу.
Д у б р о в с ь к и й (усмiхнувшись). Це ваше право. Пане возний, введiть злочинця.
V
Брагiнська залишається стояти бiля стола, трохи вiдступивши, поклавши руки на спинку крiсла.
Знов вiдчиняються середнi дверi, увiходить Iлько. Брагiнська скрикує i робить невiльний рух до Iлька.
I л ь к о. Гельця!
На обличчi графинi тяжка, болiсна боротьба. Радiсть змiнюється жахом, розчаруванням i нарештi огидою. Не витримавши, вона закриває лице руками.
Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, знаєте ви цього чоловiка?
Б р а г i н с ь к а (ступає крок до Iлька, очi її широко розкритi, руки стискують серце. Вона шепче, мов непритомна). Хлоп… Гайдамака… (Голосно, рiшуче). Нi! Нi! Я не знаю цього чоловiка!
Вона стоїть скам'янiла, вхопившись за спинку крiсла.
Д у б р о в с ь к и й (до Iлька). Лук'ян Iлько, чим вiддячила тобi панночка, крiм цього наперстка?
Р у ж и н с ь к и й (пiдводиться, обурений). Я протестую проти цього запитання! Це глум з шляхетної панни!
Д у б р о в с ь к и й (суворо). Граф Ружинський, ви не маєте тут нiякого голосу! Я примушу вас шанувати суд. Лук'ян Iлько, вiдповiдай.
I л ь к о. Вона… вона… (Вагається). Вона поцiлувала мене.
Загальний рух.
Б р а г i н с ь к а (вiдразу почервонiла, кричить iстерично). Хлопа! Нi… Нi… Не його, не його, нi! (Падає в крiсло i здригається вiд iстеричних ридань). Який глум… який сором, роздягли, намучили… перед всiма.
Р у ж и н с ь к и й пiдходить до неї, дає їй склянку води, заспокоює i щось шепче.
Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, ще останнє питання. Ще раз обдумайте вашi слова, чи знаєте ви цього чоловiка? Я не можу примусити вас присягнути, але не забувайте, що коли вiн дiйсно врятував вас у ту нiч, то це єдине, що може дарувати йому горло, бо, вказуючи на вас, вiн бере на себе вину за всi ексцеси i злочинства тiєї ночi.
Л а б е н ц ь к и й. Я протестую проти цього запитання. Це натиск на сумлiння свiдка.