Д у б р о в с ь к и й (швидко пiдходить до Стесi, становиться бiля неї i бере її руки). А, байки, її руки в кровi… одежа розiрвана. (Швидко пiдводиться. До гайдука). Зараз же привезти лiкаря. (Знов пiдходить до стола). Вона вирвалася з гвалту, з неволi, вона прибiгла сюди, вона запитала вас, а ви пiдняли її на глум! Я чув регiт, коли йшов сюди. (В страшному гнiвi). Як! Вам, суддям його королiвської милостi, об'являють перед цим розп'яттям i за цим столом, що скоїлося злочинство, а ви регочете i глузуєте, як лакеї на кухнi! Ганьба! Я завтра ж напишу королю, щоб менi дали других пiдсудкiв. Пане возний! Зараз же вчинiть очевисте сознання про гвалт, що зроблено цiй дiвчинi, як тiльки вона прийде до пам'ятi. Ви вiдповiдаєте менi за її життя. (До гайдукiв). Негайно осiдлати менi коня, – я їду в Кодню до регiментаря Стемпковського.
Дубровський швидко виходить у правi дверi, гайдуки кидаються з усiєї сили перед нього.
Возний схилився над Стесею, Ружинський i обидва пiдсудки стоять остовпiвши.
Завiса.
ДIЯ П'ЯТА
Досить широке мiсце перед брамою, що веде на Кафедральний плац у Житомирi. За широкою брамою з архiтектурними оздобами i статуями над просвiтом видно плац, католицький собор i народ, що сновигав по плацу. Обiк просвiту брами двi лучковi нiшi, що правлять за примiщення для варти. Там на порозi на табуретках сидить кiлька жовнiрiв у мундирах i бiлих гамашах з люльками в зубах. Лiворуч бiля самої брами – шинок пiд вивiскою "Золотий млин" з 2- З столиками коло входу. Трохи далi одкривається широкий краєвид на поля i далекi гаї. Праворуч – ряд крамниць, зараз зачинених. Коло крайньої крамницi на землi навалено кiлька чималих млинових жорен, одно на одному, а найбiльше стоїть притуленим до стiни.
І
Весь час проходять купки святочно одягнених городян i городянок. Травневий ранок. Раз у раз чути музику.
П е р ш а к у п к а. Казали, що приїхав сам великий гетьман Бранiцький, у костьолi буде врочисте набоженство. I не тiльки в костьолi, а навiть у синагозi. Хiба ж пан не чув, що євреї пiднесли Бранiцькому алмазну шаблю?
– Ще б пак не пiднести! Знали б вони, коли б не Бранiцький!
– Коли б не Дубровський. Ось хто оборонив Житомир вiд гайдамакiв.
Проходять.
Д р у г а к у п к а. Приїхало три бiскупи* (* Бiскуп – вищий духовний сан у католикiв.), двадцять ксьондзiв.
– Що бiскупи! З Варшави приїхав якийсь славетний капуцин, буде казання говорити на плацу перед костьолом.
Проходять. Чути музику.
П е р ш а к у п к а. Ходiмо скорiше. Чуєте музику? Певно, це вiтають великого гетьмана. Боже мiй, яка юрба! Нi, це, мабуть, казання. Кажуть, що приїхав капуцин з Варшави, ходiм скорiше.
П а у ш а. Е, що там казання! А ви чули, що в Бернардинському кляшторi влаштовано дарове частування для шляхти i мiщан? Пан не чув? Це вам краще за капуцина. (Сiдає на купу жорен бiля крамницi, кiлька чоловiк зупиняються i слухають). Самого пива сто двадцять бочок, сорок бочок венгжини* (* Венгжина – сорт вина.), вiсiмдесят волiв, дванадцять возiв кракiвської ковбаси, двадцять чотири вози бiлого хлiба – кожну булку несли троє кухарчат, чотири бочки риби, дванадцять кругiв швейцарського сиру, кожний по три пуди вагою, – ось точнiсiнько як цi жорна. (Ляскає рукою по жорнах, на яких сидить). Кожне жорно просто котили по вулицi, неначе колеса. Самих кухарiв чотирнадцять, а кухарчат – так нiхто й не лiчив. Щоб тiльки зробити лавки для обiду, сорок столярiв працювали цiлу нiч. А коли розвели вогнища, щоб смажити тих волiв, то дим пiшов аж до неба i зупинився на хмарi. А як почали кришити цибулю та товкти перець, то на всiй Чуднiвськiй вулицi од Бернардина до рибного ринку всi панянки плакали, а всi добродiї чхали пiвтори години! Так ось яке частування, це вам не голомозий капуцин!
Ш л я х т и ч (до другого). Чи пан чув? А нум, пане, найкоротшою дорогою через стару круподерню. (Регiт).
Б а б у с я – м i щ а н к а (що слухала весь час, притуливши руку до вуха; до старенького дiда). Чи пан чув! Бернардинський кляштор згорiв. Єзус, Марiя! (Хреститься). Сорок чоловiк гасило цiлу нiч, дим iшов аж до неба… всi плакали. Мабуть, знов гайдамаки. Боже мiй, боже!
Дiдок киває головою, обоє виходять. Регiт.
Увiходить пак Пшепюрковський, як i завжди в доброму настрої. Жовнiри вiддають йому шану. Вiн зараз же своїм звичаєм розкидається за столиком коло шинку.
П ш е п ю р к о в с ь к и й, Гей, кубок венгжини! Тiльки справжнiй кубок, а не наперсток.
Дехто й собi сiдає.
П а у ш а (пiдводиться). Га! Кого я бачу! Пане коменданте!
П ш е п ю р к о в с ь к и й. А, пане чеснику… Прошу, сiдайте, будь ласка. (Шинкар подає кубок). Ще кубок для пана чесника. Ну, то як ся маєте, пане чеснику?
П а у ш а. Та нiчого, хвалити пана бога. Адже ж у мене немає такої важкої служби, як у пана товариша.
Проходить суддя Дубровський у пишному вбраннi чорного оксамиту, з золотим ланцюжком на грудях i з цiпком з золотою головкою. Гайдук несе за ним шаблю.
Д е х т о з ю р б и. Вiват, суддя Дубровський!
Вiн навiть не обертається.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (ухвально). О, цей знає, як завдати гарту, нiкого без прочуханки не випустить. (Чеше потилицю). Жоден гайдамака не вийшов вiд нього цiлий. Що й казати – натоптана голова.
П а у ш а. А отже ж i вийшов.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Хто ж це такий?
П а у ш а. А той гайдамака, як його… що княгиня Вiлькомiрська обiцяла викуп за його життя.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ну, так то ж, пане, iнша рiч. Тут цiла iсторiя. Хiба ж пан не знає? (Стишуючи голос). Коли минув термiн вiдстрочки, що просила княгиня, i нiхто не принiс алмаза, Дубровський удекретував козака на смерть i вiдрядив у Кодню. Аж ось через якусь хвилину прибiгає та дiвчина i каже, що знайшла алмаз, але в неї цей алмаз нiбито гвалтовно вiдiбрав граф Ружинський. Розумiєте, який скандал, пане. Дубровський, що давно вже ненавидiв графа, зараз же помчав у Кодню, припинив страту i домiгся того, що гайдамаку помилували i заслали у Величку, коло Кракова, копати сiль. Тiльки дiвчина, як почула, що осавула вiдряджено в Кодню, так i бебехнулась на землю без пам'ятi та й пролежала так цiлий мiсяць. А як вона отямилась i хотiли допитати її, хто ж це вiдiбрав у неї алмаз, то виявилося, що в неї щось там зiскочило у головi, i вона збожеволiла.
П а у ш а. От так оказiя! Ну, а алмаз – так i пропав?
П ш е п ю р к о в с ь к и й (вихиляє кубок). Це вже ви спитайте у графа. Кажуть, що вiн продав його княгинi за майорат графинi Брагiнської, з якою тепер одружився, – цiлий Овруцький ключ, пане, десять мiльйонiв злотих. Тiльки й княгинi не дав щастя цей алмаз – син її, князь Вiлькомiрський, дiстав кулю в лоб десь у Парижi, побившись з якимось пройдисвiтом у кав'ярнi, – нема для кого, значить, i берегти цей славетний алмаз.
П а у ш а. То, може, його i не було нiколи?
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Розумiйте як хочете, тiльки Дубровський цього дiла не кинув i, побачите, таки докопається до графа. О, то голова натоптана! Вiн кожного наскрiзь бачить. Гей, шинкарю, ще два кубки вина! Пан чесник пам'ятає, як я ловив тих музик-гайдамакiв бiля кордону. Не жалiючи живота для блага короля i Речi Посполитої. То що ж пан думає? Як тiльки побачив Дубровський на судi мою зав'язану голову i взнав, вiдкiля в мене тi рани, вiн пiдвiвся з свого мiсця, пiдiйшов до мене, зняв iз себе оцей золотий ланцюжок (показує ланцюжок на собi) i надiв менi при всiх на шию… За такi, каже, шляхетнi рани мушу, каже, вiддячити пановi чим можу. Так-то, пане чеснику. (Вихиляє кубок).
Чути музику.
Д е х т о з н а р о д у. Приїхав! Приїхав гетьман Бранiцький!
Юрба поривається на плац. Пшепюрковський i Пауша теж пiдводяться.
Пшепюрковський платить грошi корчмаревi.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ну, то що ж, пiдемо i ми, пане чеснику? (Виходять за браму).
Злiва увiходять Хмарний i Шенчик. Хмарний одягнений у чорний шляхетський жупан, але без шаблi. Шенчик – у мiщанському вбраннi.
Ш е н ч и к (затримує Хмарного за руку). Як собi хочеш, а далi йти небезпечно. Бачиш, яка юрба? Якраз хто-небудь пiзнає.
Х м а р н и й. А то менi однаково. Тiльки б Стесю побачити, а там хоч i вмерти…
Ш е н ч и к. Ну, то сядьмо, хоч i тут, на цих жорнах. Звiдси ми все побачимо. (Сiдають). Ну й шалена ж у тебе голова, Василю! Ледве з-пiд сокири втiк – i знову лiзеш.