Х м а р н и й. Ну, то скажи ж мерщiй про Стесю, ти її бачив? Невже ж це правда, що вона збожеволiла? Та й що тут дивного? – хiба можна було витерпiти все, що дiсталося їй на долю! Все своє життя, всю любов, весь запал своєї душi вiддала вона справi, яку вважала святою, – визволенню рiдної людини… О, якби ми мали стiльки сили, скiльки жило в цiй бiднiй дiвчинi, не загинула б наша справа! I подумати, що вона божевiльна… День у день блукає вона по полях i по мiсту… сама, нещасна, недужа, убога… I невже ж нiхто не доглядає її? Нiхто не дасть їй напитися, нiхто не зогрiє бiдних її нiжок? Господи, то де ж твоя правда… де?
Ш е н ч и к. Вона сама не хоче. Старий Цвiкловiц кiлька разiв брав її до себе, суддя Дубровський купував їй сукнi i черевики, а вона знов пороздає все убогим, а сама ходить по полях i по мiсту… все шукає дороги в Кодню…
Х м а р н и й (стискує голову). I подумати, що той, хто довiв її до цього, – живий i не покараний! Нi! Не для того ж я визволився з-пiд сокири Стемпковського, не для того втiк iз Велички, щоб тiшився та розкошував мiй лютий ворог, мiй проклятий кривдник! Недарма ж вiн так тремтiв, боячись, щоб не вирвався з клiтки шалений звiр. Нехай же тепер побачить!
Ш е н ч и к (хапає його за руку). Та що ти надумав, безумний! Та ну тебе в болото, а з мене вже буде i однiєї лезоруцiї, добре, що хоч як-небудь голову до плiч пришили, i вона поки що держиться. (Хоче йти).
Х м а р н и й (теж пiдводиться). Не бiйся, тебе в це дiло не вплутаю. Та й чим я його вб'ю? Ти ж сам забрав у мене шаблю i нiж. Ходiм краще шукати Стесю… Тiльки б знайти її живою, тiльки б пригорнути до себе її бiдне, смутне личко, зогрiти її худенькi ручки, заглянути в її бiднi, нерозумнi, наляканi очi… Потерпи ще трошки, моя бiдна дитино, я верну тобi розум, я вiдплачу тим, хто скривдив тебе так люто. (Iде за браму. Шенчик за ним).
II
З лiвого боку ввiходить Цвiкловiц i Лiя, вилiкувана Цвiкловiцем вiд її слiпоти i пишно одягнена в оксамитну сукню, в золотих оздобах i самоцвiтах: Лiя, немов дитина, поривається до всього, що бачить своїми прозрiлими очима. Вони зупиняються коло брами, дивлячись на далекий простiр, що одкривається злiва.
Л i я (притулившись до руки Цвiкловiца). О мiй тату! Яке велике щастя бачити своїми очима цей прекрасний свiт… Що за розкiш цi зеленi поля, i темний гай, що синiє далеко-далеко… i цей плац, весь залитий сонцем… i ошатна юрба, що сновигає навкруги… i цi самоцвiти, яких я нiколи не бачила… i найкраще твоє чудове обличчя, срiбна борода i прекраснi очi, що в них стiльки мудростi i ласки. I це все щастя дав менi ти, великий, мудрий, коханий! (Вона палко цiлує його руку). Чи є ж бiльше чудо на свiтi, як розкрити слiпi очi людинi!
Ц в i к л о в i ц (усмiхається). О, якби я справдi мiг розкривати слiпi очi людям, – це б було дiйсно чудом. Немає чуда, що я вилiкував твої очi, якi не бачили тiльки тому, що був замутився твiй розум. А скiльки людей залишається слiпими, хоч i бачать їхнi очi, i горе тому, хто розкриває їхню слiпоту. Хiба ж можу я сказати цим жовнiрам, що не гайдамаки їхнi вороги, а пани, якi навмисно тримають їх самих у темрявi, крiпацтвi та злиднях. Але слiпi й самi пани, що змагаються в конфедерацiях з королем та промiж себе i не бачать, що хижi сусiди давно вже полiчили днi їхньої вiльної i безладної республiки, тiльки чекаючи часу, щоб подiлити її мiж собою… I гайдамаки слiпi, бо повiрили в ласку царицi, що продасть весь народ український, щоб тiльки держався її трон i не луснули стародавнi ланцюги, якими посковуванi хлопи по всiй землi – од Москви i до Мадрiда… Бо добре знає цариця, що кожний удар по цих ланцюгах буде чути скрiзь, де тiльки працює на панiв безправний пригноблений народ… Але бiльш за всiх слiпi євреї, що цiлують панську руку, яка ще вчора їх била… Ось поглянь, це ж нашi євреї… Вони несуть алмазну шаблю, щоб якшанобливiше пiднести її великому гетьмановi Бранiцькому (з глибоким сарказмом) за те, що вiн врятував народ єврейський вiд нового Амана* (* Аман – наближений перського царя Артаксеркса, що домiгся в царя указу про винищення iудеїв (бiблшн.).) i персiв…
З правого боку виходить депутацiя євреїв, що несе на червоних оксамитних подушках золоту, всипану алмазами шаблю i сувiй тори. Попереду два раввi, за ними кiлька заможних, пишно вдягнутих євреїв. Вони сваряться i сперечаються промiж себе, кому йти першому, кому держати промову тощо.
Ц в i к л о в i ц. О, я б хотiв послухати, як вони будуть рiвняти ясновельможного гетьмана з Мордохаєм, Самсоном i Давидом… Iдiть, слiпi безумцi, шануйте тих, хто зiпсував вашу совiсть, хто має право кинути завтра в свинячий хлiв вас i ваших дiтей за невиплату оренди, рiзати пейси або цькувати собаками за першою своєю примхою…
Депутацiя проходить за браму.
З правого боку виходить молодий єврей, убогий, по-жебрацькому вдягнений у лахмання, кульгавий, iз милицею пiд рукою.
Л i я (пригорнувшись до Цвiкловiца). О мiй тату… я знов спом'янула те, що твоя ласка примусила мене забути…
Ц в i к л о в i ц (дивиться на неї допитливим оком). О, нi, не примушував я тебе зрiкатись старих спогадiв, старого горя, моя доню… Слухай, Лiє, чи хотiла б ти побачити кого-небудь з твоїх рiдних… з тих, кого так кохало твоє серце?
Л i я (стенувшись). Нащо… нащо ти жартуєш так жорстоко! Вони ж загинули… загинули всi… i тато, i мама… i Лейзер…
Ц в i к л о в i ц. Я не жартую, Лiє… Хотiла б ти побачити свого нареченого?
Л i я (схвильовано). Лейзера? Нi… нi! Нащо ти мучиш мене!
Ц в i к л о в i ц (пiдзиває рукою убогого єврея). Пiдiйди сюди, юначе. (Убогий наближається). Чи пiзнаєш ти цю дiвчину?
У б о г и й. Нi, шановний пане, я не знаю цiєї вельможної панi.
Л i я (що придивляється iз страхом i надiєю до убогого, притуливши, руку до серця, скрикує). Лейзер! Лейзер! Мiй коханий!
У б о г и й (випускає свою милицю й падає на одне колiно, притуливши руки до вискiв, дивиться на Лiю, як на привид). Нi… нi! Цього не може… цього не може бути…
Л i я (кидається до нього, обiймає його голову руками й хоче пiдняти, смiється i плаче разом). Лейзер, Лейзер, мiй любий, коханий, рiдний! Бiдний, убогий, нещасний. Як ти намучився, який ти блiдий, худий! Ходiм же, ходiм скорiше до твоєї Лiї, я змию тобi голiвоньку, я вимию твої бiднi пораненi нiжки, я поцiлую тебе так нiжно, моя любов, моя радiсть безмiрна!
Ц в i к л о в i ц (пiднiмає разом iз Лiєю убогого й веде його праворуч). Тепер я бачу, що недаремно розкрив тобi очi, моя Лiє. Бо i в щастi не зреклася ти любовi, бо не зрадили твої очi того, кого кохала твоя душа.
Виходять усi троє. Раптом чути музику, що наближається.
ІІІ
Д е х т о з г о р о д я н. Цехи! Цеховики йдуть! З музиками, з корогвами!
З лiвого боку виходить провiд цехiв з корогвами i музикою. На кожнiй корогвi – герб iз символом ремесла – черевиком, човником (ткацьким), жорном, ножицями, бджолою i т. iн. Спереду кожного цеху – цехмiстри з довгими цiпками iз срiбними головками. Всi цехи проходять пiд музику за браму на плац. Останнiм iде кравецький цех, який зупиняється. В цьому цеху, крiм цехмiстра i лавника – статечних гладких мiщан – шiсть кравцiв, худорлявих, довгоногих, в однаковому рудуватому вбраннi з ножицями на поясi замiсть кинджалiв, i шiсть кравчих, гарненьких i дженджуристих, в оздобленому мiщанському вбраннi, в лiфах i коротеньких спiдничках (балет). Цех доповнюють ще двi особи: пiдскарбiй – надзвичайно худорлява постать iз довгим носом i великим шкiряним капшуком на поясi, i "новак" – новий член цеху – молодий, гладкий i незграбний хлопець з довгим жовтим волоссям. Цехмiстер i лавники сiдають за столик коло шинку, решта стоять мальовничим пiвколом; "новак" i пiдскарбiй-посерединi спереду.
Ц е х м i с т е р (сiдаючи за столик). А що, панове лавники, чи не пора б нам запити вхiдчини новака, пана Круп'янки, на честь, гм, шановних цехових персон (погладжує себе по череву) i во славу славетного нашого цеху?
Л а в н и к и. Такi Так! Давно пора!
Ц е х м i с т е р. Пане пiдскарбiй, що належить з пана Круп'янки в братерську карбону* (* Карбона – посудина для збирання пожертвувань у костьолi. Тут – цехова складчина, скарбниця.) за вхiдчини в славетний кравецький цех доброго мiста Житомира?