Л о з к а. А, до ста дяблiв. Невже ж у шию… (Нахиляється до нього). Так i єсть… не дише. (Хапливо обшукує тiло). От лихо, Єзус, Марiя! То невже ж i в нього немає?.. Здається, йдуть… (Схоплюється й озирається з жахом). Боже мiй, що ж робити? (Хапається за голову). Де ж камiнь? (Озирається). Слiпа! Вона не бачила… тiкати, тiкати мерщiй! (Вибiгає геть, ще раз озирнувшись на труп).
Лi я (опанована безумним жахом, виходить iз свого кутка, йде на середину хати, простягаючи обидвi руки перед собою). Хто? Хто тут? Чому всi мовчать… Чому тут так тихо, наче в могилi… Менi страшно… менi страшно, мамочко моя рiдна… (Спотикається на труп Прозки i, торкнувшись його руками, кричить з жахом). Ай! Ай! Хто, хто тут? (Забруднила в кров руки). Чому… чому мої руки мокрi?.. Ай! це кров!
Пуста корчма з перекинутими столами i лавками. Труп довгоносого шляхтича i бiдна слiпа дiвчина, опанована жахом, яка не може зрозумiти, що таке дiється навколо.
Нарештi вона йде праворуч i наступає босою ногою на алмаз.
Л i я (кричить вiд болю). Ай! (Плаче), Я наступила на щось гостре. Як заболiла моя бiдна нiжка. (Нахиляється й пiднiмає алмаз). Якийсь камiнь… або бите скло… (Держить алмаз).
Вiдчиняються дверi i ввiходить Авраам Цвiкловiц, старий єврей з виразним i вродливим обличчям, з довгою сивою бородою, одягнений у чорну оксамитну шубу, велична, iмпозантна постать.
Ц в i к л о в i ц (на порозi). Гей! Хто тут? Хазяїн! (Увiходить у хату i здивовано озирається). Що таке? Все зруйновано, перекинуто… труп… (Вiн пiдходить до Лії). Якась дiвчина… здається, єврейка. Слухай, дiвчино, чи не бачила ти, де хазаїн?
Л i я. Я не можу бачити. Я слiпа… Виведи, виведи мене звiдси, добрий чоловiче… Менi так холодно… страшно… тут було так галасно, хтось бився… кричав…
Ц в i к л о в i ц. Бiдна дiвчино, де ж твоя хата?
Л i я. В мене немає хати… Я хотiла вийти сама, але накололася ногою на це скло, – у мене ж немає черевикiв. (Показує йому алмаз). Бачиш, яке велике скло. Менi було так боляче.
Ц в i к л о в i ц (бере алмаз. Здивовано). Боже великий! Це ж Липовецьке жорно! Славетний алмаз княгинi Вiлькомiрської. Алмаз, який вона шукає по всiй Українi. Скiльки людей тебе шукало даремно, ти облитий кров'ю i зараз… (Вiн озирається на труп Прозки). Одна людина вбила другу за володiння тобою… а знайшла тебе бiдна слiпа дiвчина, що не знає навiть твоєї цiни, що навiть не побачить нiколи твоєї блискучої краси. (До Лії). Ходiм. Я заплачу тобi за цей камiнь тисячу червiнцiв i вiзьму тебе в свiй дiм замiсть дочки.
Л i я. Нi, нi, менi не треба грошей, купи менi тiльки черевики, щоб не болiли мої бiднi нiжки…
Ц в i к л о в i ц. Якби ти не була босонiжкою, то не знайшла б алмаза. Ходiм. (Вiн бере її за руку). Ходiм. Не журись, що ти слiпа, не жалiй, що не бачиш цього алмаза; зате ти не бачиш кровi i грязi, що ними заплямували люди цей прекрасний свiт.
Виходять.
Завiса.
ДIЯ ТРЕТЯ
В домi Авраама Цвiкловiца в Житомирi. Праворуч стiл, покритий до самої землi оксамитним килимом: на ньому високий канделябр i велика книга з срiбними застiжками на рiзьбленому пюпiтрi. Великий глобус з мiдним екватором на точених стовпчиках. Велика пiдзорна труба, килими, шафи з книжками. Просто проти сцени широкий схiдний ослiн, укритий килимом i оксамитними подушками. Дверi – праворуч вхiднi, лiворуч – в iншi кiмнати.
І
Авраам Цвiкловiц i Лiя.
Слiпа дiвчина, розкiшно вдягнена в легкi схiднi тканини, сидить на ослонi, перебираючи струни своєї цитри. Цвiкловiц сидить бiля неї на низькiй табуретцi, похиливши голову на руки. Вiн у чорному вбраннi, в чорнiй оксамитовiй ярмулцi на сивих кучерях.
Л i я. Тiльки чотири днi живу я в тебе i чую, як прояснюється мiй бiдний розум… Мабуть, ти великий мудрець або чарiвник, що знаєш тайни великi… Але нащо розбудив ти мiй розум? Щоб знов болiло моє бiдне серце, згадуючи все, що я забула, коли була перепiлкою… Та хiба ж не можна жити i з розумом, але без спогадiв… без спогадiв гiрких i жахливих. (Закриває лице руками).
Ц в i к л о в i ц (прикро усмiхнувшись). Багато ти просиш, дiвчино… Тайни цiєї не розгадали ще мудрецi людськiї. Де ,та криниця води забуття, щоб напився з неї народ єврейський i вiдпочив хоч на десять рокiв од спогадiв та страждань своїх безмiрних… Сiмдесят рокiв живу я на свiтi… Скiльки разiв i маленьким хлопчиком i дорослим мужем читав я в синагозi велику поминальну молитву, що спiвають в мiсяцi сiвон на пам'ять усiх незчисленних євреїв, що загинули сто двадцять рокiв тому в Тульчинi, Немировi, Кам'янцi, Полонному, Бродах – по всiй Українi i Польщi… I важко було повiрити в жахливу дiйснiсть минулого… Казкою стародавнiх часiв здавалася менi ця молитва… I ось тепер, коли посивiла моя голова, довелося побачити, як вернулася жахлива казка, побачити – i пiзнати власною мукою. В Бiлiй Церквi забито моїх синiв… забито… замордовано з жiнками i малими дiтьми… I нiколи, нiколи вже не побачу я тих, що сидiли кучерявими хлопчиками на моїх колiнах… не побачу i не почую… нiколи.
Л i я (знаходить i цiлує його руку). Життя дало тобi велику мудрiсть… вона допоможе тобi перетерпiти горе.
Ц в i к л о в i ц. Мудрiсть… (Гiрко всмiхається). Якщо я знаю трохи бiльше, нiж равини, що тисячi рокiв риються, мов черви, в затхлих пергаментах i пишних, але пустих словах, – то не легше менi вiд мого знання…
С л у г а (увiходить). Граф Ружинський з якоюсь панночкою до вельможного пана.
Ц в i к л о в i ц (пiдводиться, здивований). Граф Ружинський? Чого йому треба? Чи не дiзнались вони про мiй алмаз? Ну, проси. (Слуга виходить). Слухай, Лiє, здається, що в мiстi вже почули про наш алмаз, бережись, не промовся як-небудь, може, вони за ним i прийшли.
Л i я. Нi, мiй тату, я нiкому не скажу…
II
Увiходять граф Ружинський й графиня Брагiнська.
Ц в i к л о в i ц (шанобливо вклоняється гостям). Вiтаю ясновельможну графиню i ясновельможного графа в скромнiй моїй оселi. Якому щасливому випадковi або якiй справi мушу я дякувати за цю велику честь?
Р у ж и н с ь к и й (смiється). Та вже звичайно, що без справи не обiйшлося.
Б р а г i н с ь к а (побачивши Лiю). Боже мiй, яка прекрасна длвчина! Це ваша дочка, пане Цвiкловiц?
Ц в i к л о в i ц. Нi, ясновельможна графине, в мене немає дiтей. Це бiдна слiпа дiвчина… яку я знайшов пiд час моєї подорожi в однiй корчмi… там вона спiвала i ворожила людям за шматок хлiба.
Б р а г i н с ь к а (з жвавiстю). Ворожила! Вона вмiє ворожити? О, то нехай вона i менi поворожить!
Р у ж и н с ь к и й. Тiльки такий знавець, як Цвiкловiц, i мiг знайти подiбний алмаз у бруднiй корчмi. Яка бездоганна краса!
Лiя, збентежена, пiдводиться i пiдходить до Цвiкловiца.
Б р а г i н с ь к а (манiрно). Граф ще закохається в цю дiвчину.
Р у ж и н с ь к и й. Графиня добре знає, що моє серце належить їй однiй.
Ц в i к л о в i ц. Коли я брав її до себе, – не краса її мене привабила, а горе… (Пригортає до себе Лiю).
Р у ж и н с ь к и й (несподiвано). А чи правда, що Цвiкловiц знайшов ще другий алмаз – алмаз княгинi Вiлькомiрської?
Ц в i к л о в i ц (спокiйно). Ну, якщо за цим приїхав до мене вельможний граф, то менi дуже жаль, що графа потурбували даремно.
Р у ж и н с ь к и й. Нi, нi, я маю iншу справу. Але… (Озирається).
Б р а г i н с ь к а (жваво). Ви можете йти в другу кiмнату, а я почекаю тут. Пане Цвiкловiц, ви дозволите менi поговорити з вашою вихованкою? Може, ви дозволите, щоб вона й поворожила менi?
Ц в i к л о в i ц. Прошу, ясновельможна панi. (До Лiї). Посидь тут, моє дитя, не бiйся. Прошу графа. (Показує йому на дверi лiворуч. Обидва виходять).
Б р а г i н с ь к а (пiдводить Лiю до ослона i сiдає сама рядом). Чи правда, що ти вмiєш ворожити?
Л i я (хитає головою). О, нi… Це було тодi, як я була божевiльною… Тодi… Менi здавалось, я бачила те, чого не видно людям… А тепер, коли прокинувся мiй розум, смутнi спогади опанували мою душу i не дають менi чути чужої муки.
Б р а г i н с ь к а (зiтхає). Так… у кожного власна мука…
Л i я (бере її за руку). Але слiпi очi навчили мене дивитись не в лице, а в душу людинi… Здається менi, що й твоя душа схвильована якимось спогадом… Про щось i жахливе… i разом солодке…