К о в а л и х а. Лiкаря немає… Таке у вас вiйсько!
С к и р д а. З оточення виходимо.
К о в а л и х а. Довоювалися.
С к и р д а. Як пораненi?
К о в а л и х а. Чоловiк тридцять треба тут лишити.
С к и р д а. Ранком нiмцi увiйдуть.
К о в а л и х а. Люди розберуть, приховають.
С к и р д а. Спасибi.
К о в а л и х а. Розпорядися, щоб зброю i що положено забрали у них.
С к и р д а. Єсть!
К о в а л и х а. Спирту дiстань. Рани нiчим промивати.
С к и р д а. Немає.
К о в а л и х а. А ти дiстань! Треба!
С к и р д а. Єсть!
Розходяться в рiзнi боки. В тишi десь здалеку чути поодинокi пострiли, короткi черги i звуки вальсу. Перемiна свiтла.
На тапчанi сидить Ковалиха, в руках-зiм’яте полотно з червоними квiтами, обличчя наче закам’янiло, стало ще суворiшим. На столi горить свiчка. Заходить Скирда. Пауза.
С к и р д а. Спасибi. I вiд командира корпусу подяка. (Пауза). Не журiться. Ми ще повернемось!..
Пауза.
К о в а л и х а. Вам, командирам, матерi вiддали дiтей своїх, дiтей довiрили… А ви втiкаєте, i їх втiкачами зробили. Втiкачами i… (Пауза). Насмiявся ваш солдатик… над онукою. Над Оленкою насмiявся.
Скирда (його аж хитнуло вiд несподiванки). Брехня.
К о в а л и х а (пiдняла на Скирду важкий погляд). Я багато прожила… для такої брехнi.
С к и р д а. Хто? (Не то запитав, не то вiдповiв). Кравцов… (Пауза). Де Оленка?
К о в а л и х а. Не знаю, куди понесла свiй сором.
С к и р д а (хрипло). Трибунал!..
К о в а л и х а. Її батько в першi днi загинув… Я не сказала, душу її берегла. (ПiдвелА с я). Вам би трибунал! Щоб матерi судили…
Пауза.
Скирда ступив до Ковалихи.
Чого печеш очима, скажений!
С к и р д а (якимось чужим голосом). Я сам… Без трибуналу… Сам!.. (Виходить).
Пауза.
К о в а л и х а. Скажений… (Виходить за ним).
Через деякий час в хату вбiгає Кравцов, видно, вкрай схвильований. Зупинився. Швидкий погляд, наче щось шукає… Схопив вiдерце з фарбою, пензель i великими лiтерами написав на стiнi: “Кохаю… Чекай! Кравцов”. Ще раз оглянув, нiби хотiв на все життя запам’ятати палац Оленки, – i вибiг.
Сцена темнiє.
Десь далеко кулеметна черга. Вибухи. Iде бiй. Розпанахав темряву крик Скирди: “Мовча-а-ать!!!” Освiтлюється авансцена. На вiддалi стоять один проти одного Скирда i Кравцов. Кравцов з гвинтiвкою за плечима. Зблiдле, аж крейдяне обличчя, згорблений, наче старий… Скирда впився в нього поглядом. Довга, занадто довга для них обох хвилина. Скирда повiльно виймає з кобури наган… Кравцов знiмає з плеча гвинтiвку, обережно, нiби вона зi скла, кладе її на землю, зняв пiлотку, затис її в руцi i виструнчився. Скирда пiдняв руку з наганом. Мiж ними вже стала смерть. Цiєї хвилини заходить Вiчний. Тримаючи за дуло, тягне ручний кулемет, зупинився… повiв поглядом на Скирду, Кравцова, потiм зробив два кроки, наче п’яний, i впав мiж ними…
Затемнення.
Десь покотився бiй i затих… Поволi, наче входить свiтанок, освiтлюється хата. Оленка стоїть бiля вiкна, опустила голову. Ковалиха сидить на канапi, дивиться на неї.
К о в а л и х а (тихо). Збезчестити себе у вiсiмнадцять лiт…
О л е н к а. …Вже казала тобi. Я кохаю його! (Пауза. Глянула бабi в очi). Чуєш, бабо, кохаю! (Пауза). I вiн… (Жест у бiк слiв, написаних Кравцовим).
К о в а л и х а. Три слова. Залишилися тiльки слова…
КАРТИНА ДРУГА
Хата. За столом лейтенант Чорний. Молодий чубатий красень. На столi, поверх розкиданих паперiв, лежить пiстолет. По другiй бiк столу стоїть Оленка, її важко впiзнати. Великi чоботи, подертий кожушок, пов’язана вовняною хусткою. Видно, дуже стомлена. Лейтенант спiдлоба дуже суворо, на його погляд, дивиться на дiвчину. Пауза.
Ч о р н и й. Почнемо спочатку?
О л е н к а. Як хочете.
Ч о р н и й. Будеш правду говорити?
О л е н к а. Буду.
Ч о р н и й. Не казки розповiдати, а правду!
О л е н к а. Правду.
Ч о р н й й. Вiд населеного пункту, в якому ти проживала, до фронту – чотириста кiлометрiв!
О л е н к а. Не знаю, може, й чотириста.
Ч о р н й й. Як ти добиралась?
О л е н к а. По-всякому.
Пауза.
Ч о р н и й (намагається бути витриманим). Ти перейшла фронт?
О л е н к а. Перейшла.
Ч о р н и й. За завданням?
О л е н к а (помовчала). За завданням.
Ч о р н и й. За чиїм?
О л е н к а. За своїм.
Ч о р н и й (рiзко). Не крути! Хто послав?
О л е н к а. Сама себе послала.
Ч о р н и й (схопився, але потiм знову сiв. Пауза). Одна перейшла чи з групою?
О л е н к а. Одна.
Ч о р н и й. Який об’єкт тебе цiкавить? Тут, на фронтi?
О л е н к а. Енська частина.
Ч о р н и й. Ти така наївна, така хитра, чи гадаєш, що я вже такий телепень? Перейшла фронт! Ми язика не можемо взяти, а вона перейшла фронт! Тобi фрiци придумали легенду нi к чортовiй матерi!? (Вдарив кулаком по столу). Завдання, шифр, зв’язки!.. Викладай, коли хочеш жити!
О л е н к а. Чого ви кричите? (Розв’язала хустку, вона упала на плечi).
Ч о р н и й (схопився, бiгає по хатi, поглядаючи на Оленку, зупинився). Коли зайшла у ваше село, як ти називаєш, енська частина?
О л е н к а. Перед вечором.
Ч о р н и й. А пiшла з села?
О л е н к а. На свiтанку.
Ч о р н и й. То ти знайома була з тим солдатом десять годин?..
Оленка мовчить, схилила голову.
I так покохала його, що прийшла шукати милого аж на фронт. (Пауза. Посмiхнувся). А може, фрiци i не дурнi… Складаючи легенди, дiяли за принципом: чим невiрогiднiша брехня, тим бiльше схожа на правду! (Пауза). За яку плату вони тебе купили?
О л е н к а (подивилася на лейтенанта). Ви таке говорите, нiби божевiльнi.
Ч о р н и й. Ти… (Стримав образливе слово. Бере зi столу папiрець). Твiй?
О л е н к а. Так.
Ч о р н и й. Тут написано: “Здрастуй, Кравцов!” Що це таке?
О л е н к а. Хотiла написати йому листа.
Ч о р н и й. Чому не дописала?
О л е н к а. Не знала, що далi писати.
Ч о р н и й. Не знаєш, де вiн, а листа пишеш?
О л е н к а. Так.
Ч о р н и й. Може, вiн теж шпигун?
О л е н к а. Шпигун… У вас не всi дома.
Ч о р н и й (скипiв). Востаннє попереджаю: або кинь брехати, або прощайся з бiлим свiтом. Iди подумай!
Оленка виходить.
(Ходить по кiмнатi, потiм зупинився, розмовляє сам з собою). Лейтенант Чорний, давай поговоримо з тобою наодинцi. Уяви: ти не особист, а звичайна собi людина, i тобi розповiли звичайну життєву iсторiю. В селi зупинилась вiйськова частина, яка виходила з оточення. Молода дiвчина закохалася в молодого солдата. Закохалася до червоних вогникiв. Солдат пiшов – а вона, ризикуючи життям, розшукує його. Повiрив би? Хтозна… (Пауза). Давай тепер пiдiйдемо до цiєї справи з другого боку – ставлю себе на її мiсце… Моя Тамара на фронтi, а я лишився в тилу. Потопав би за цотириста кiлометрiв, щоб перейти фронт, щоб знайти її, знаючи: мене в цiй подорожi можуть коцнути. Ну, скажи, лейтенанте, пiшов би? Говори, тут немає нiкого!.. Нi! Не пiшов би… В тилу зв’язався б з партизанами або з пiдпiльниками i воював би з фрiцами… А якби не Тамара, а Люся? Теж не пiшов би. (Пауза). А може, моє кохання, як кажуть, не з тiєї опери?.. Десь глибоко в душi ти вiриш цiй красивiй дiвчинi. В неї чистi, невиннi очi… (Бере зi столу комсомольський квиток). Вона прийшла з комсомольським квитком… (Розглядає квиток). Видно, у восьмому класi вступала в комсомол. На фото ще зовсiм дитя. (Пауза). А коли вона справдi так кохає? Але ж, товаришу лейтенант, ворог пiдступний… Хтось мав рацiю, коли сказав: краще розстрiляти десятьох невинуватих, нiж помилувати одного шпигуна. Вiдкинь лiрику, лейтенанте… (Рiшуче вiдчинив дверi). Заходь!
Заходить Оленка, зупиняється посеред хати, втомлена, аж хитається.
Ч о р н и й. Може, тобi води?..
О л е н к а. Я її напилася досить, поки перепливала… (Пауза).
Лейтенант ходить по кiмнатi, потiм сiдає за стiл. Перемагає вагання.
Ч о р н и й. Слухай, “закохана”… Тебе треба було б до стiнки… але я вiдпускаю. I котись вiд фронту подалi! Чого стоїш, свiтиш очима?!
О л е н к а (простягає руку). Квиток.
Ч о р н и й (подає квиток). Вiзьми.
Оленка виходить.
Який з мене особист? Подам рапорт, на передову в пiхоту пiду, там легше. А дiвчина гарна… (Пауза). Фронт, а менi дiвчата в головi. Кiнчиться вiйна – закохаюсь у сто дiвчат, у сто i не менше.
Лiворуч сцени опускається наче аркуш паперу в клiтинку… На ньому – проекцiя листа:
“Здрастуй, Кравцов!.. Я вже теж в армiї – стою, регулюю…”