Зникають слова листа, i на паперi пробiгають рядки телеграми:
Отдел учета персональних потерь сержантов и солдат Советской Армии просит сообщить имя и отчество Кравцова и воинскую часть в которой он служил последнее время
Висвiтлюється кiмната. Оленка стоїть перед маленьким дзеркальцем, що висить на стiнi. Розчiсується. Заходить молода жiнка, бiдно, але дбайливо одягнена. Видно, знервована, намагається бути спокiйною, але це їй не вдається. Вiдверто розглядає Оленку.
О л е н к а. Ви до мене?
М о л о д а ж i н к а. Ось ти яка, Їлонка…
О л е н к а. Їлонка?
М о л о д а ж i н к а. Молода. Ще молода, а видно, Крим i Рим пройшла i мiднi труби… (Вдавано смiється). Тебе ще нiхто не тягав за твої патли?
О л е н к а. Що таке, хто ви?
М о л о д а ж i н к а. Фронтовичка. Похiдно-польова жона – ППЖ. В атаку ходила на чужих чоловiкiв… Видно, не одному прислужилася!
О л е н к а. Що ви говорите? Замовкнiть!
М о л о д а ж i н к а (вже не стримується – гнiв аж тiпає нею). Вiйна скiнчилась, а ти не можеш заспокоїтися! Ти їм тепер не потрiбна! (Брутально кинула). Iз запльованої криницi води не п’ють! (Пауза). Чого мовчиш? Невинною прикидаєшся? Ось. (Дiстає з сумочки лист, кидає на стiл). Тодi, як знайомилась, Їлонкою називалась, а тепер? (Пауза). Чого ти до Кравцова чiпляєшся?.. У нього двоє синiв малих. (Дiстає фото, кладе на стiл). Бачиш – на руках обох тримає. Куди вiн пiде вiд них?
Оленка не взяла фото, тiльки пiдiйшла, подивилася i вiдiйшла.
Ти що, нiма?
О л е н к а (тихо). Не вiн. (Пауза). Не вiн…
Перемiна свiтла. Оленка i молода жiнка сидять за столом.
М о л о д а ж i н к а (вже iншим, спiвчутливим голосом, та й вся вона наче iншою стала, аж погарнiшала – може, вiд того, що зняла хустку, вродливе обличчя – спокiйне). Ще раз прошу, пробач менi, дурнiй. (Пауза). Я з своїм зустрiлася за два роки перед вiйною. А потiм вiн як пiшов, то аж у сорок п’ятому повернувся. Що вже я пережила за цi роки?! Думками вдень i вночi бiля нього – i вмирала i оживала з ним. Повернувся, одружилися, щастя поселилось у душi – не ходжу по землi, на крилах лiтаю. I десь взялася думка, нiби ворог пiдкинув: невже вiн п’ять рокiв нiкого не любив? Я взяла та й запитала його… Вiн якось байдуже, наче пригадав: сестра одна на фронтi подобалася, гарна дiвчина була… I перевiв розмову на iнше. Я вже не допитувалась бiльше. А та сестра п’явкою в серце впилася. Вiдчуваю, по голосу його вiдчуваю, що нiчого страшного не було, а п’явку вiдiрвати не можу. Для чого вiн менi так нерозумно признався? Власне, що признався? Просто подобалася. А тут лист вiд тебе!.. Я вже з собою нiчого не могла вдiяти. Поїду i вб’ю розлучницю! Отака я божевiльна, Оленко. (Пауза). Так грiшно про тебе думала. Прости.
О л е н к а. Я не серджуся.
М о л о д а ж i н к а (обняла Оленку). Не втрачай надiї – може, вiн i живий. Може, в полонi… Тепер багато повертається, чекай.
Затемнюється кiмната. Висвiтлюється лист:
“Закiнчила училище. Працюю в театрi художником-декоратором. Вiдремонтувала свою “землянку”, придбала новi меблi. Хто не прийде – захоплюється, як у мене гарно. Я люблю свою “землянку”, а iнодi хочеться пiдiйти i кинути гранату в неї, в мою тюрму… Якби ти знав, Кравцов, як важко бути жiнцi самотнiй. Наче й на вулицi чоловiки вгадують, що ти самотня. Кидають на тебе погляди такi… липкi, що хочеться швидше додому, стати пiд душ, вiдмити їх…
Пробач, з ким же, як не з тобою, подiлитись…”
Кiмната Оленки… Не “землянка”, а нова – свiтла, зi смаком вмебльована. Здається, тут оселився затишок i спокiй… Оленка увiмкнула приймач, слухає пiсню…
Дзвiнок. Оленка вiдчиняє дверi, заходить Адвокат. Йому вже сорок. Красивий, випещений, святково одягнений, в руках букет бiлих i червоних троянд.
А д в о к а т. Пробачте, що я без запрошення.
О л е н к а. Справдi, несподiвано. Що вас привело до мене?
А д в о к а т (подає троянди). Ось цi троянди. Подумав, ви художник, ви любите квiти…
О л е н к а. Дякую. В честь чого?
А д в о к а т. Просто так. Надворi падає снiг – i цi троянди. Така несумiснiсть… (Усмiхнувся). I ви, як троянда, серед снiгу…
О л е н к а. Для правди занадто красиво. А втiм, я помiтила, що ви схильнi до велемовностi.
А д в о к а т. Коли я бачу вас, мимоволi народжуються небуденнi слова.
О л е н к а. Ви адвокат, це професiйна звичка розцвiчувати мову, але тут немає суддiв i пiдсудних. Може, i буденною обiйдемось.
А д в о к а т. Не розумiю…
О л е н к а. Наприклад, я скажу вам: не треба чекати мене бiля театру. Не треба шукати випадкової зустрiчi зi мною. I нема чого заходити до мене без запрошення, навiть з трояндами. Що ви на це скажете?
А д в о к а т. Згоден з вашим мiркуванням i прямотою. Але… (Пауза, посмiхнувся). Справдi, професiя впливає i на лад мислення. Ви сказали, що тут нема суддiв i пiдсудних… Уявiмо, що є…
О л е н к а. Не збагну.
А д в о к ат. Ви суддя, а я пiдсудний i сам себе буду захищати.
О л е н к а. Ви вчинили злочин?
А д в о к а т. Ви суддя, i вам вирiшувати, чи вчинив я злочин.
О л е н к а. Суддя, злочинець, адвокат – цiкаву гру ви пропонуєте…
А д в о к а т. Все, що я вам скажу, може здатися банальним. Але повiрте, Оленко, в кожному моєму словi правда… Я жив спокiйно. Я вважав себе щасливим… А може, це так i було. А потiм Першотравневе свято. I раптом у барвистому потоцi людей я побачив вас… Побачив – i вулиця нiби обезлюднiла. Залишились тiльки ви. Я йшов за вами, мов зачарований, я хотiв хоч на мить вловити ваш погляд… (Пауза). Думав – усе минеться. Я хотiв зiтерти ваш образ в пам’ятi – i не мiг. Не мiг пересилити себе. Я шукав зустрiчей… Аби хоч здаля глянути на вас. I тi кiлька вечорiв, коли менi випало щастя якихось пiвгодини побути з вами, ставали для мене святом. Коротка дорога вiд театру до вашого будинку… Ви приходили додому, гасло свiтло у вашому вiкнi, а я цю дорогу вимiрював ще десятки разiв. Я не хлопчисько, щоб не зважувати свої слова (Пауза. Наче вагається, чи сказати). Я кохаю вас, Олено… I життя менi без вас немає… (Пауза). Я боявся про це сказати. Але ще бiльше боюся вашого вироку, мiй суддя! (Схилив голову. Тривала пауза).
О л е н к а (дивиться у вiкно. Не повертаючись). Але ж ви одружений, ви любите свою дружину.
Пауза.
А д в о к а т. Я думав, що любив її, – а тепер… (Завагався). Може, не треба?
О л е н к а. Кажiть!
А д в о к а т. Менi тяжко про це говорити. (Довга пауза). Але тепер я не можу дивитись, я не можу чути її голосу, її подиху… Кожен жест, кожне слово викликає в менi протест, вона стала менi… нестерпною. Це жорстоко з мого боку, але що я вдiю. (Пiдiйшов до Оленки). Не женiть мене, Олено.
О л е н к а (вiдiйшла в сторону). Я вас зрозумiла. I не осуджую вас.
А д в о к а т. Тепер я найщасливiший у свiтi. (Цiлує Оленцi руку).
О л е н к а. Не будемо критися з нашим коханням.
А д в о к а т. Моя дорога, мила Оленко!!!
О л е н к а. Сьогоднi ж, зараз пiдемо до вашої дружини i все скажемо – для чого ховати нашi почуття? Скажемо їй все…
А д в о к а т (не знає, що вiдповiсти, розгублено посмiхається). Звичайно… але… як це зробити?
О л е н к а. Ось так. Я одягаюсь, i ми йдемо до вашої дружини… У нас – справжнє кохання. (Бере з шафи пальто, одягається). Вона нас зрозумiє.
А д в о к а т (затримуючи Оленку). …Її треба пiдготувати, в неї особливий (запнувся), не м’який характер.
О л е н к а (вже одягнена). Ви їй розповiсте про своє велике кохання так, як ви говорили менi, i вона повiрить вам.
А д в о к а т. Я?!. Розкажу… (Сiв, пiдшукує слова). Ви жартуєте?
О л е н к а (здається, на повному серйозi). Коханням не жартують.
А д в о к а т (вже з нотками роздратованостi). Так, але ж ви не дитя, щоб не розумiти складностi ситуацiї… I я не пiдготовлений до розмови з дружиною…
О л е н к а. Що ж, я розповiм сама… Не турбуйтесь, жiнки умiють говорити про великi почуття… Розповiм так, що вона – не знаю, як мене, а вас зрозумiє.
А д в о к а т (пiдвiвся, рiшуче). Цього робити тепер не будемо…
О л е н к а. Ви можете й додому не заходити… Почекайте тут, у мене, поки я повернусь. (Хоче йти).
А д в о к а т. Мiж iншим, кохання може бути без руйнування сiм’ї… Сiм’я i кохання можуть iти паралельно… паралельно. Подумайте над цим.