Іван Корсак - Тіні і полиски (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx)Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx341 Кб2271
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2)Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2537 Кб2015
Уранці лісник пішов свіжим слідом і вийшов аж до асфальту, а там — шукай вітра в полі. Але Григорович лісник не з молодих, битий (і в прямому розумінні не один раз), мало хто пам’ятав його прізвище, зате вся округа звала просто по батькові, вітра шукати не збирався, а крутнув насамперед по навколишніх селах, і воза із надщербленою оковкою переднього колеса він напевне знайде. Гришко ж не вірив, що після усього злодії зважаться крадене везти далі, ймовірніше, десь його приховають до кращих часів, коли, мовляв, перемелеться... Години три лісничий бродив поміж деренчливих лапатих папоротей, які пережили самі себе і нагадували дивовижних сонних птахів, що, розпустивши віялом крила, знехотя розхитувалися під подихом вітру, обшастав околишні лісові дороги, заплутані, мов нитки, якими гралося пустотливе кошеня, тренованим поглядом обмацував кожен горбик шарудкого торішнього осикового листя, що за довгу зиму втратило усі кольори — від криваво-червоного до жовтуватого і навіть білого. І коли хотів уже махнути спересердя на усі свої здогади і версії, то знайшов ті крадені колоди в рівчаку майже біля самого асфальту, присипані наспіх сухим гіллям, листям і потерухого.

Вдома, вже надвечір’ям, жінка удостоїла його похвала: завалився в хату брудним, хіба тільки трохи менше вчорашнього — учора він довго виправдовувався і ніяково м’явся, нашвидкуруч вигадуючи, як буксували вони з Григоровичем у баюрі. Перевдягнувшись, Гришко якийсь час сидів на кухні і мовчки дивився у вікно, деколи вертаючись додому перевтомленим, він хотів, аби лиш до нього не відзивалися. Жінка клопоталася коло газової плитки, лаштуючи йому вечерю, а він у вікно спостерігав, як на комині радгоспної котельні хазяйновито порався лелека. Цікавий то був лелека, Гришко за ним спостерігав уже тижнів зо два. Виявилося, що мало йому високих дерев, мало покрівель у селі, то він пригледів собі для гнізда високий мурований комин котельні.

Гніздо, так дбайливо складене по цурпалці, два рази горіло, кілька разів його скидали роздратовані кочегари, та щоразу після погрому і погорілля через день з відбудованого гнізда чувся переможний гортанний клекіт. Врешті кочегари навідріз одмовилися від ризикованих мандрівок на високий комин і не захотіли більше воювати з настирливим птахом, але їхнє місце тут же зайняли двоє сільських п’яничок, які приходили на подвір’я ранками і, задерши вгору фіолетові носи, нетерпляче видивлялися, чи не вивершив бусел знову гніздо і чи не пора уже їм у завгоспа видурювати ще одну двадцятьп’ятку.

Аби якось переселити небажаного квартиранта, кочегари змайстрували поряд на пласкій покрівлі щось схоже на велике пташине гніздо, але птах, зневажливо і скептично зиркнувши на цю примітивну підробку, не збирався відступати від свого. Дивлячись, як вдоволено хазяйнує лелека на майже готовому гнізді, Гришко подумав, що слід підказати завгоспу просту і нехитру ідею, щоб і котельні не заважало, і з лелекою не воювати, але так і не завершив своєї думки, як задзвонив телефон.

Дружина запитально зиркнула на Гришка, і коли той крутнув головою так, мов вивільнявся із затісного комірця, сама підняла трубку. Вона майже не розмовляла, а тільки кивала, наче повністю погоджувалася із співрозмовником, і нарешті, поспіхом попрощавшись, засміялася до чоловіка:

-         Ой, як же я забула таку річ інтересну... Вчора на базарі продавалося, що тебе знімають з лісничого, а сьогодні по обіді там само купила: забирають тебе у район головним лісничим. А жінка твого помічника, яка, до речі, вранці не привіталася, оце зараз телефонує з превеликим вболіванням, чи не треба мені песцевої шапки нового фасону... Що там у тебе за магнітні бурі такі? Іди вечеряти.

Вечеряти він не сів, бо знову озвався дзвінок, теленькнув коротко і вимогливо, тільки цього разу дверний дзвінок.

-         До тебе, — вернулася жінка із вітальні, здивовано піднявши брови.

Коли зайшов господар, Корчук мовчки ступив кілька кроків від порога і, невимушено виставивши пляшку коньяку, сів біля столу.

-         Розмова у мене, — твердо і невдоволено сказав він, не піднявши очей. Господар чекав, не маючи наміру починати розмови, Корчук звично сподівався на увагу до себе, і вони довго сиділи, випробовуючи один одного хисткою мовчанкою.

-         Ви не забрали заяви, — чітко вимовляючи слова, з великими паузами поміж них, ще більше невдоволено, що доводиться починати йому, озвався нарешті Корчук.

-         Я не у вас у кабінеті,— знехотя докинув Гришко.

-         Дарма ви заколотили, вам ні чорта довести не вдасться. — Гість зашелестів папером і, розвертаючи аркуш, підсунув його співрозмовнику. — Ось копія акту з ветлікарні. Лось того... від ожиріння серця.

«Звичайно, від ожиріння, — подумав Гришко, — а від чого ж інакше, треба, бач, було придумати такий діагноз...» Він немов зрадів і зацікавлено глипнув на папір із жирною печаткою і твердим, розмашистим, майже на півсторінки, підписом людини, яка, певно, ніколи не знала вагань і гризоти совісті. Як просто усе на світі може траплятися — від ожиріння вила в бік — і скаче, підстрибує по мерзлому грудді держак, від ожиріння втомлений болісний погляд, а в оці — незаймане небо і викривлені та скарлючені постаті спраглих на дармове видовище цікавих — певне, від ожиріння і те, що він ходить по одній землі та сидить за одним столом з цією людиною, без сумніву, ожиріння...

-         Хіба вам стане легше, якщо я зароблю догану і викладу з кишені тисячу? Стане, питаю?

-         Легше від ожиріння, — відказав Гришко.

-         Я можу ту тисячу викласти і зараз — не такий я уже скнара.

-         Від ожиріння, — ще раз повторив Гришко, мов зіпсований програвач, ту фразу, що так здивувала і спантеличила його.

-         Ви що, глумитесь із мене? Зрештою, не я вбивав того лося...

«Звісно, не він, — думав лісничий, — він такий веселий і дотепний у компанії чоловік — був з ним одного разу. І не він підбурював тих, хто гасав по вулицях з вилами».

-         Звісно, не ви, — втомлено відказав нарешті Гришко. — Але ви подавали вила.

Важко відкинувшись на спинку стільця, Корчук зверхньо глянув на нього.

-         До чого ж ви людина незручна, наче мозоль, що всім муляє... Перебудовуйтесь, любий мій.

-         Горбатого могила виправить.

-         Мені шкода вас. Вас втоплять у першій же калюжі.

-         Вирину, я живучий, — Гришко нараз наче прокинувся із важкого сну, важкого, болісного, як буває лише од наркозу. — Мене не в калюжі — в озері уже раз топили... Оглушили спочатку веслом, а як до тями прийшов — то голову в воду і поки не перестану булькати. Виймуть: «Ну, тепер бачив, хто рибу ловив?» — і знову туди ж... Але, як пересвідчуєтесь, і досі топчу ряст, а ті на казенних харчах, з одним уже те... ожиріння.

-         Достатньо, — Корчук звично ляснув долонею по столу. — Я вам не артист музкомедії, а ділова людина. І мені ніколи теревені правити. Не вдавайте з себе святого, бо й на вас знайдемо болта з лівою різьбою. Коли в меліораторів брали екскаватора - не скажете, чим розраховувались?

-         Скажу — деревиною. Тільки вартість її точно дорівнює земляним роботам.

-         Ви чи занадто хитрий, чи дуже наївний. Той ліс виконроб меліораторів, не будучи ідіотом, прибуткувати і не збирався. Він просто, щоб ви знали, віддав його швагерку на хату. І ви такий же злодій, як і він.

Гришко встав, ступив кілька кроків до порога і широко прочинив двері навстіж.

-         Ідіть. Від вас, знаєте погано тхне.

Доли він повернувся на кухню і з веселою жадобою узявся за вечерю, на нього тривожно і співчутливо дивилися жінчині очі.

-         Уже й з Корчуком об’ївся?

-         Нізащо, то милий чоловік. Просто він деколи гарячкує — переживає за державне.

Він вечеряв і час од часу зиркав у вікно, де на тлі призахідного неба лелека уже вивершував гніздо. Птах не переставав поратися і тоді, коли кочегари докинули вугілля і крізь гніздо пішли клуби чорного ядучого диму, що виїдав очі впертому птахові, а ще виривалися і кружляли над ним шпаркі червоні іскри. Лихо його бери, подумав Гришко, якось перемелеться й з виконробом, просто своє діло треба витерпіти, хай і дим виїдає очі.

Перехожі співчутливо хитали головами:

-         Бідний лелека...

А він, витягуючи із млосним задоволенням крило а ніжачись у клубах теплого диму, тільки гортанно заклекотів, мов не згоджувався: «І ніякий не бідний, і не нещасний. Просто в моєму гнізді опалювальним сезон ще не закінчився».

 

КАРАТ

Третій день Карат лежав у буді голодний, прим’ятий ненависним залізним ланцюгом, і від млосної порожнечі у запалому животі в нього аж шерсть настовбурчилася на загривку, наче він сердився на якогось ворога і ладен був от-от кинутися в бійку. Зараз він легше переносив спекоту, якої раніше не терпів. Але зовсім робилося йому непереливки вечорами та досвітками, коли із кватирок та прочинених вікон випливали й носились подвір’ям немислимо дражливі, аж памороки забивало, запахи свіжої їжі, яку готували господині.

Він безпомічно никав і не міг у буді знайти таке місце, де б хоч трохи прихистився від знадливих тих запахів, цього не вдавалось йому навіть тоді, коли тицявся носом у соснові, розпарені за довгий сонячний день стінки буди, однаково у горлянці й животі пекло, наче він наковтався товченого скла, а перед очима пливли жовті та червоні кола.

Коли робилося геть нестерпно, Карат із сліпим відчаєм брався гризти ланцюга, гриз затято, крутячи з боку у бік головою і пнучись пошматувати залізяку, що ув’язнювала його в тісній остогидлій буді, гриз, доки з блідо-червоних ясен скапувала гіркувата сукровиця.

Але не тільки голод допікав Карату. Йому муляла ще невідомість, оте незрозуміле, що сталося, як на його собачий глузд, в досить знаному вже начебто світі, де його досі усі любили й гладили по чорній лискучій шерсті, — був він весь, мов з вуглини, тільки кінчик носа білів, наче навмисне хто позначив крейдою. Можливо, за ту білу цяточку і назвали його Каратом.

Господар, звісно, пропадав отак не вперше, тільки раніше хтось виносив харчі й озивався підбадьорливим голосом. То могла бути господиня, молода ще, трохи неуважна жінка, бо, погодувавши його, забувала, як це робив господар, легенько почухати за вухом, і тоді Карат, припавши до землі, вдоволено потягувався, тішачись млосною насолодою; могла бути наймолодша господиня, дівчинка років десяти, вона високо піднімала в руці шматочок м’яса, і Карат, грайливо заскавулівши, підстрибував, клацав зубами, наче обценьками, і вихоплював мало не з пальців звабливий кусень, за що в нагороду щоразу одержував добавку. Зрештою, то міг бути сусід господарів, чоловік неговіркий і навіть похмурий, проте добрий і нескупий, бо коли ніхто не з’являвся з домашніх, він не шкодував кинути йому замашний шмат ковбаси. Тепер же чомусь до Карата нікому не було діла, всі просто не помічали його.

Похмурий сусід, проходячи вранці повз буду, невдоволено відвернувся, мов вони зроду були незнайомі, і коли Карат здивовано упівголоса згавкнув, наче дорікнув за неуважність, той тільки зблиснув холодними білками очей і несподівано та зле копнув у бік собачої буди порожню бляшанку.

Від образи й розпуки Карату захотілося бодай тоненько й неголосно поскавуліти, але він, вткнувши голову у напружено витягнуті уперед лапи, зумів пересилити себе і перемовчати — він знав, що поводитися так непристойно, треба терпіти, і хтось обов’язково згадає про нього і врятує від пекучого голоду. І він терпів, раз по разу ковтаючи нудотну слину, коли вітер із вулиць невеликого містечка приносив з-поміж бензинного гару, цигаркового диму, відразливого запаху розпеченого і поплавленого асфальту пахощі їжі, що лоскотали вологі нервові ніздрі і змушували їх тремтіти.

Незрозумілі пригоди, що сталися з господарем, спантеличували пса, тривожитися було про що, але Карат не міг знати усіх подробиць людського життя.

Дві біди звалилися на голову господареві: в його просторому службовому кабінеті, куди відвідувачі заходили сторожко і шанобливо зупинялися, ледве причинивши двері, тепер порядкувала зовсім інша людина, переставляючи на свій смак столи і шафи, а відразу на другий день, коли він мовчки виклав на стіл грубу зв’язку ключів, у господаря в далекому місті помер батько.

Карат бачив, як удосвіта поспіхом вся сім’я, забувши про нього, сідала в машину, тільки не в ту, білу, яка тихо підкочувалася щоранку до під’їзду, а чомусь в інакшу, жовту з невеличкими шашечками на дверцятах, але він не сподівався, що їдуть вони так надовго.

Деколи Карату вдавалося відігнати невеселі думки, забути буркотіння у голодному животі. Забившись у куток і приплющивши очі, він примушував себе годинами незрушно лежати і згадувати зовсім недавнє і безпечальне життя.

Ось господар повертається з роботи, і Карат, ще на східцях зачувши його неспішні, притомлені кроки, б’є хвостом і, припавши животом до підлоги, нетерпляче скімлить, тоді пустотливо летить назустріч і плутається попід ногами, підстрибує і хоче лизнути господаря в лице, нарешті, коли той лагідно відбивається від собачих ніжностей, кидається стрімголов і приносить капці. І хоч би який був утомлений чи роздратований господар, він неодмінно усміхнеться. Карат і собі не зможе стриматися, і на його чорній незлобивій пащі, позначеній маленькою білою цяткою, несподівано розповзеться мимовільна усмішка, оголюючи полив’яні зуби. І тільки одного разу господар, повернувшись з посірілим лицем, на якому злегка посмикувалася права повіка, мов він узявся всім підморгувати, ні сіло ні впало ударив собаку, Карат тільки здивовано пискнув і поволі забрів у куток за вішалкою й увесь вечір пролежав там, навіть не ворухнувшись. Господар, заплющивши очі, щоб погамувати нервове пересмикування повіки, просидів у кріслі мовчки години зо дві і вже пізно ввечері встав, підійшов до собаки і погладив по шиї і довгій лискучій спині, просячи пробачення. Кривда не відразу відпускала Карата, пес поспішно відводив погляд, аби не зустрітися з благальними господаревими очима, але така вже була його натура, що він не міг довго ображатися. Карат зрозумів господаря, не притаїв зла і пробачив йому, як зрозумів і те, що людям живеться, певне, куди важче, аніж йому, собаці.

Пошук на сайті: