Іван Корсак - Тіні і полиски (сторінка 18)

«Ох і Нелечка, ох і вишенька, — від несподіванки облизався Гриць. — Фрукта».

Тим часом маля на руках спросоння пискнуло і, нахмуривши білі рідкі бровенята, невдоволено пручалося.

-         Викапаний татусь, — заглядали на немовля через Нелине плече члени комітету.

-         І носик такий точнісінько... — свердликом ще раз штрикнула Гриця білява жіночка.

-         На ротик гляньте: оригінал і копія.

Смикнувши руку раз і вдруге, немовля закривило тоненькі, скопійовані, як щойно було остаточно і безповоротно встановлено, губи; воно обурювалося, морщачи носика, повиточною неволею, і нарешті, ображене, на весь світ, заревло густим басом.

-         Бригадиром буде, — тішився малим, наче власним, головуючий.

Гриць стояв посеред кабінету, спантеличено і розгублено роззявивши рота, наче зібрався всмак позіхнути, і тільки крутив вусібіч головою, як флюгер у нестійку погоду.

-         Де ваш гуманізм? — суворо спитав головуючий, ніби запитував посвідку про особу, і Гриць вже лапнув було кишеню, шукаючи оту посвідку.

-         Де ваша батьківська відповідальність? — перепитала білява жіночка, просвердливши нарешті його навиліт двома буравчиками.

Тильною стороною долоні, мов пробуючи, чи гладко голений, хлопець тернув із обличчя піт; Гриць уже знав, що він егоїст і джигун, ловелас і донжуан, він знав уже майже все про себе, не знав тільки, чий же то син, але сказати про це не встиг.

-         Виключити з комсомолу і з роботи мітлою!

-         Виключити... ключити, виключити... чити, — з підскоком стрибало навколо довгого, полірованого стола.

Може, тому він і не мав жалю до Олени.

...А весілля гуло, як осінній ярмарок, після танців знову сідали за стіл, і гості, всідаючись до спокусливих нових страв, врізнобій, наче гуси, що повертаються увечері додому, загелкотіли: «Гірко!»

Гриць ледь помітно всміхнувся кутиком рота і, зберігаючи урочисту свою статечність, лише скоса, з насмішкуватим вичікуванням накинув оком на молоду.

Молода сиділа склякло, не піднімаючи голови, і гості, оцінивши по достоїнству її скромність, гукали, підохочувані трунком, дружніше.

Він неохоче встав, а молода все ще сиділа, і тоді гості загули, витягуючи шиї, дружним, негодований принаймні днів кілька, роздражненим стадом.

Нарешті молода встала, і Гриць, обхопивши правою клешнею її тендітну спину та перехиливши голову, злегка, як для годиться, торкнувся вуст, але тільки вона зібралася відсторонитися, як соковиті губи молодого нараз немов прилипли до її вуст, клешня все дужче притискувала тіло, і чим більше пручалася молода, тим глибше поринала вона у довгий і зморний цей поцілунок, а він, як чорний джміль над квіткою, важко навис над нею. «Що ви робите?» — нажахано питали її очі, та Грицькові очі лиш мовчки сміялися; нарешті, не врадивши, вона щипонула щомоці хлопця за руку, він було смикнувся, та перетерпів і по хвилі посадив її, як малу дитину.

-         Солодко! — верескнули загоджені гості, вельми жінки, і Гриць розмашисто облизався.

-         Порося, — тихенько подякувала зім’ята і знічена молода. — Ви як... насправді.

Протягом весілля Гриць таки притомився і ледве діждався, коли підпилі гості нарешті умиротворено встали із-за столів, а музики, подумки вираховуючи платню, заграли марш. Молодих під напутні вигуки і присолені настанови гостей, що весело і добродушно іржали, — якщо потребуватиметься молодому поміч, то нехай кличе, — провели в невеличку продовгувату кімнату, де ледве вміщалося два ліжка, а решту місця було зайнято під нетанучі весільні припаси.

-         Ваше ліжко, — недбало і трохи зверхньо тицьнула наманікюреним пальцем Олена. — І відверніться.

-         Не надто командуйте, — огризнувся Гриць. — Бо ліжка можна й переплутати.

Молода роздяглася, і тріск наелектризованої синтетики таки спокусив Грицька — не в змозі пересклити себе, він нишком кинув убік шкідливий погляд: молода, злегка вигинаючись, знімала через голову плаття, пружно текла її струнка постать, підсвічувана спалахами холодних іскор, кожен порух крутих стегон і довгих ніг, здавалося, відбувався під нечутну, а точніше — під видиму мелодію, молодістю і звабою, немов у сповільненому східному танці, променився кожен вигин ледве засмаглого на легкому сонці тіла. Гриць відчув, як його злегка трусонуло струмом, напружилася та стужавіла кожна клітина, і йому зробилось аж млосно.

Вже в ліжку, накрившись мало не з головою і відвернувшись до стіни, він узявся лаяти себе, що встряв здуру в халепу.

Гриць, може б, і далі чистив себе, але в двері раптом пошкрябався хтось соромливою мишею:

-         Мені б чистого посуду...

Тихий голос старшої весільної господині був несміливий і жалібний, наче вона зажадала хтозна-яку забаганку.

Після довгої, нерішучої тиші в двері пошкрябали вдруге.

-         Йдіть до мене, — зашелестів, як осіння глиця, незвично ніяковий Оленин шепіт. — Бо то жінка, що обшулює на всеньке село...

Гриць слухняно схопився і пірнув під її одіяло, витягнувшись при цьому по струнці, наче в строю, і жахаючись, крий боже, торкнутися молодої, мов ненароком міг обпектися.

Коли господиня з липкими, ніби смальцем намазаними очима, прочалапала із оберемком тарілок, він ще лежав якийсь час, вжалений електричним зарядом близького дівочого тіла, і від тої електрики він сам починав пашіти і дрібно, наче на стужі, труситися.

-         Йдіть-бо, — почув тепер уже хоробріший Оленин шепіт.

Але хлопець і зараз не зрушив із місця, продовжуючи лежати німою жердиною з витягнутими чомусь руками, буцімто перед ним ось-ось мав пройти його грізний армійський старшина, аж поки від несподіваного і досить пружного стусана опинився враз на підлозі.

-         Діждався сімейного життя, — молився Гриць і рачкував по підлозі та бабрався, вибираючись із одіяла.

Він довго крутився у ліжку, мов на нічліг вмостився на бруківці, і втішав себе, що сімейний хомут, слава богу, начеплений лише до завтра.

Коли знову постукали в двері, Оленин голос уже не був ніяковий і не був несміливий, вона просто проказала йому із достоїнством:

-         Швиденько сюди.

-         Поганяють як купленим, — буркнув хлопець, але, повагавшись, скорився і приречено потеліпав до Олениного ліжка.

Постукали вдруге і, бухикнувши, нетерплячий Василів голос прогугнів:

-         Спите ви там чи ні?

Гриць, як з окропу, вихопився з ліжка і прудким кажаном ураз перелетів на свою постіль — дівчина аж пирхнула сміхом, як кішка, якій наперчили кинутий кусень.

-         Смішки все в голові! — відкинув невдоволено брат і, підозріло глипнувши па зім’яту подушку поряд з Олениною головою, з мискою пирогів сердито прошвендяв кімнатою.

«Діла-а», — невизначено сам до себе промимрив хлопець, остаточно упевнившись, як він весело виспиться нинішньої ночі, а тому взявся раз по разу позіхати, мов хотів одурити сон.

Хвилин через десять у двері знову вибачливо шкреблися, і Грицьку так закортіло добряче забожитися, аж засвербіла ліва долоня.

-         Ну-у? — викличне і протяжне нагадування звучало навіть загрозою. «Задирака», — подумав, скривившись, хлопець.

-         Нема-таки у вас милосердя, — застогнав Грицько. — Якщо я підставний молодий, то й все інше в мене підставне?

І він знехотя поволочив свої довгі і в’ялі, немов сукняні, ноги, розбито упав біля молодої.

Коли старша господиня, ступаючи на пальчиках скрадливою кішкою, вийшла з кімнати і навмисне дбайливо, з лукавим та підсолодженим усміхом причинила двері, обоє вони лежали, ледве дихаючи, боячись ворухнутися і порушити невидиму, хистку і ненадійну рівновагу. Гриць нерішуче, кострубатими і невправними, грубо, наче на око, витесаними руками притягнув її до себе, і, на подив, вона не боронилася, невідь-де ділася її півняча задерикувата хоробрість за весільним столом та в гримучому танцювальному колі — коло нього лежала, немов прибита у високій траві холодним дощем, крихітна, намокла пташка; і в ньому ворухнулося щось тепле й кошлате, що вимагало прихистити змерзлу її від холодного дощу, прихистити зім’яте і згиджене цим весіллям, затулити собою від пронизливого, сирого, згубного вітру.

Вранці, перекинувши рушник через плече, Гриць вийшов умиватися на подвір’я і в першу мить аж зажмурився і труснув головою від повені світла, що вихлюпнулося вицвілими кольорами, утверджуючи сліпуче торжество весняного ранку. Двір був насичений свіжістю пробудженої землі, мов свіжістю молодої жінки щойно з глибокого і безпечального сну, запахом юної, такої зеленої трави і ще злегка клейкого, не огрубілого і не припалого їдкою курявою, листя гінких тополь, якими свого часу обсадили обійстя, духом квітуючого бузку попід вікнами, що синюватим спиртовим полум’ям палахкотів обважнілими китицями. Високо над головою на вершечку тополі раптом озвалася зозуля і взялася хазяйновито кувати літа, їй тут же відповіла ще одна, з протилежного боку обійстя, і обоє заходилися кувати, не скуплячись, на весь віддих своїх пташиних легень; і Гриць подумав, що зозулине плем’я тут таки роботяще, і якби доля збувалась, як пророкують оці сиві оракули, то жили б у цьому селі самі довгожителі.

-         Полити, швагерку? — із відром води у руках, виказуючи рядки білих зубів, вийшов назустріч Василь.

Гриць мовчки кивнув, і коли перший кухоль холодної, терпкої, щойно з лункої криничної глибини, води пеконув йому спину, він переможно гикнув і взявся люто розтирати лице, груди і шию, немилосердно хлюпаючись і бризкаючись, — у скісних червонуватих променях вранішнього сонця його пругкі, молоді м’язи видавалися мідними, і краплі води з тугого тіла, зблискуючи на сонці, розліталися вусібіч, немов іскри з точила.

-         Виїдеш у місто з Оленою під обід, — сказав діловитий, як завжди, Василь. — Я машину уже замовив.

Гриць випрямився і, відчуваючи, як від прохолоди стягується шкіра на тілі, недбало поправив опале на скроні мокре волосся.

-         Нікуди я не поїду, — буркнув він, не піднімаючи очей.

-         Сподобалось за молодого? — все ще шкірив зуби Василь.

-         Я справді одружуюся. З твоєю сестрою.

У Василевих зіницях змигнули недобрі блискавки, змигнули й пустилися у танок; цей танок звивистих блискавиць тривав доти, доки віра в товариську порядність взяла верх над кривдними і підступними, жовчними думками — і тільки тоді блискавиці поволі згасли, а схололі очі повільно відтали, як неохоче відтають на вікнах кошлаті морозяні візерунки у довго нетопленій хаті від першого, ще несмілого подиху тепла.

-         А ти часом не того? — непевно, схиливши голову набік, ляснув пальцем по шиї Василь. — Часом не перебрав учора?

Гриць лише поблажливо усміхнувся, як до нетямущої ще, малої дитини, і рушив до хати. Усім своїм тілом, вкритим крапельками води, що вигравали на сповнених свіжості і молодої сили тугих м’язах, він відчував зараз лагідність прохолоди повітря, ненав’язливу доброту цього весняного ранку і сам намагався бути таким же; Гриць навіть не зігнав комара, що з тонким писком усівся йому на плече: він був такий добрий, що не хотів скривдити і це створіння.

-         Ото вітрогон... — розкрив широко рота загавленою вороною Василь і пошкріб потилицю: — То й кабанчик з бичком таки не пропали...

Гриць ішов легко, відчуваючи у собі щось нове, досі незнане, і те нове було надовго; він пружно ступав по голубій траві, що ледве виклюнулася спраглими до сонця шильцями із знудьгованої за довгу зиму землі, він ішов по землі з крупними росами і свіжими травами, і ця земля сама простелялася йому під ноги.

 

ЖУРАВКА

Дід Андріян у безпросвітньо прокуреній, аж віконні шиби зжовтіли, бригадній сторожці вже вкотре крутив чорний, надщерблений збоку телефон.

Лівою, здоровішою рукою він набирав номер «швидкої допомоги», але телефон ковзав по заквацяному мастилами столі, вислизав, і тоді Андріян, перехиливши голову, затискав плечем трубку, а телефон незграбно, як коцюбою, тулив до себе правицею, скаліченою на війні. Номер не набирався, в трубці тоненько попискувало, і десь здалеку, мов з-за гори, з-попід цього писку жіночий голос виводив: «Надейся и жди, все впереди». Але надіятися і чекати дід Андріян не міг ніяк.

У хаті, залишена з перестраханою сусідкою, на нерозібраному ліжку, як була у куфайці, бо копала картоплю, лежала з приступом баба Олеяна, Андріянова жінка, лежала, як видавалося йому, вже на смертному порозі, і невидющі очі її, вільні вже від усякого клопоту і марновірної суєти, блукали стелею, мов видивлялися отой останній поріг.

Дід Андріян знову і знову, до запаморочення, торсав кружечок із цифрами, благально глипаючи на мовчазну телефонну трубку; із щербини висовувались різноколірні дротики, і дід культею підштовхував їх, запихаючи назад. «Бач, — думав він, — каменем до тої лікарні докинути, кілометрів сім, не більше, а не доб’єшся, хоч завий!» То був єдиний телефон у начебто й близькому від райцентру, але забутому їхньому бригадному селі.

Врешті Андріян, ще раз крутнувши диск затятого телефона, схопив старого картуза, що виблискував засмальцьованою підбивкою. В нього лишалася остання і не вельми певна надія — попутна машина, грибники, що могли вертатися додому отаким надвечір’ям з недалекого лісу.

Скрадливо насувалися сутінки, за спиною темніло небо, і Андріян пішов дорогою до району впідбіги, що мав духу, відпущеного йому літами: він ішов, припадаючи на правицю, пошкоджену під Лібавою, і час від часу озирався. І попереду, і позаду було безлюддя, тиша мостилася і влягалася над осінньою, швидко схололою землею, і гіркуватий, ледве вловимий димок з картоплищ, що долинав від сільських околиць, лишався у надвечір’ї єдиною прикметою вічної людської суєти.

Мотоцикл зблиснув фарою несподівано, аж серце тенькнуло в Андріяна, та він не спинився чекати, а шкандибав дорогою, і лише коли мотоцикл майже порівнявся з ним, благально замахав руками.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx)Ivan_korsak_tini_i_polysky.docx341 Кб2298
Скачать этот файл (Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2)Ivan_korsak_tini_i_polysky.fb2537 Кб2039

Пошук на сайті: