Іван Корсак - Покруч (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.docx)Ivan_korsak_pokruch.docx435 Кб2481
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.fb2)Ivan_korsak_pokruch.fb2598 Кб2491
Вогники ще довго пливли гущавиною обабіч ялинової алеї, світились цікавістю і настороженістю, спалахували і згасали, аж поки не зникли в якийсь момент самі по собі. «Мабуть, узяв таки змором». — подумав Петро. Вовки рідко зважаться першими напасти на людину, він їх звичай вивчив давно, ще як служив на Півночі. Не раз у своїх тривалих мандрах йому спадало на думку, що вовки могли бути давніми нашими супутниками, ше древніх людей: ідучи вовчими слідами, людина сподівалася швидше підшукати здобич, яку сама не в силі виявити, почути чи побачити — вовк же уловлює запах навіть за півтора кілометра. З тваринної цікавості вовча зграя собі бралася вивчати повадки людей, довгими зимовими ночами кружляла в безпроглядній пітьмі навколо загадково-мерехтливого багаття людини, жадібно втягуючи вологими ніздрями щемливо лоскітливий, притягальний запах свіжого м’яса. Але вже, напевне, вовки запам’ятовували, шо на тому місці, де людина заполювала оленя, завжди знайдуться рештки туші, там чекає дармовий кривавий банкет, і зграя подовгу йшла витоптаними первісною людиною, щ малопомітними стежками.

Петро ще раз роззирнувся по боках, у гущавину, яка від розлитого по засніжених верхів’ях ялин місячного сяйва здавалася ще густішою і ворожішою, і полегшено перевів дух. Але коли глянув уперед, вздовж вузького коридора ялинової алеї, то мимоволі приспинився: піднявши голову, наче внюхуючись у морозяне, іскристе від снігової потерухи повітря, вовк сидів попереду кроків за п’ятдесят, прямо серед машинної колії, що ледве виднілася на снігу. Колись Петру доводилося стрічатися із цим звіром різного настрою й наміру: злобним, з оскаленими зубами і загрозливо піднятим важким хвостом, з шерстю, настовбурченою на загривку; такий звір ладен був кинутися в першу-ліпшу хвилю, рвати і шматувати все міцними кігтями і зубами. Бачив і вовка, що огризався, з відтягнутими кутками хижого рота, з якого виривалося грудне ричання, доводилось бачити і звіра нажаханого, з притисненими вухами і хвостом, який злякано і принизливо задкував.

Звір, що сидів на дорозі, не скидався на жодного із цих, він дивився швидше запитально і вичікуюче, мов хотів і не міг щось сказати людині. Тікати, звісно, безглуздо, ніч цієї пори на дереві не пересидиш, і Петро намірився йти просто дорогою, бо впевненості і погляду людини звір не витримає і збочить. Але враз з-під ялин виплигнув на дорогу ще один вовк, трохи менший, очевидячки, з молодого виводка, проте вже зміцнілий, плигнув знехотя, плавно вигинаючи спину, мовби не чуючи усієї своєї нагуляної на привіллі зрілої сили.

«Ба, — звів брови Петро, і здогад нагнав йому холоду в спину, — а чи не цього лісового пірата вигрібав він весною з прілого листя, з-під вивороту, і таки не вигріб на свою голову?»

Він обережно звернув з алеї у гущавину і став продиратися лісовим підростком, не випускаючи з виду обох, непрошених попутників і надивляючись, щоб на всяк випадок мати поблизу товсте дерево. Вовчиця, ображено, крутнувши головою і м’яко ступаючи пухким снігом, рушила слідом, а за нею слухняно встав і молодий вовк. Підібравши сукувату замашну гілляку, Петро ішов , глибоко провалюючись у сніг на невидимих ямах, крізь поросль молодої густої крушини, що рвала на ньому одяг і боляче дряпала обличчя. А коли вибрався на вузьку стежку, що вилася поміж корчами, обидва вовки вже спокійно сиділи попереду.

Петро знову пірнув у гущавину і, важко дихаючи та пересмикуючи плечима під мокрою від поту сорочкою, почалапав снігами. Цього разу вовчиця не одразу рушила за ним, довго і докірливо дивилася вслід своїми жовтими, широко розставленими, злегка розкосими очима, а тоді, припавши до землі, завила.

Звіриний голос, несподівано тонкий для старої широкогрудої вовчиці, знімався над синіми від місячного сяйва снігами, над мовчазним нічним лісом, жахаючи принишклого десь під кущем зайця чи і без того полохливу косулю; цей голос не нагадував чуте колись на Півночі виття, коли зграя оповіщала далеких і близьких сусідів про зайняту нею територію, ані ситу пісню вдоволеного звіра над рештками розтерзаного лося серед скривавлених снігів, навіть моторошне виття собак, що зачують у селі мерця; якась древня, щемка материнська туга і розлука звучали в цьому витті, що стискали груди і холодили серце. Молодий вовк, за якусь хвилю, мов тактовно виждав момент, і собі зняв у небо продовгувату морду і, несміливо пробуючись у силі, став підвивати. Неясний здогад ворухнувся в Петра. «Чорт з вами, не мучте мене і себе, — зі злістю подумав він, мало не перечепившись через гілляку, що ледве виднілася із глибокого снігу, — віддам я двох ваших, тільки відчепіться, дайте спокій душі». І хоч як не хотілося — до сільських полів уже рукою подати — він круто завернув праворуч, до лісового кордону.

Вовки ще два рази перебігали йому дорогу, він знову обходив їх корчаками, і години за дві, весь мокрий і знесилений, постукав у вікно Грицькової лісничівки.

—                  Ти звідки звалився? — постав на порозі в нижній білизні Григорій і сонно почухав волохаті груди.

—                 Вовки, брате, пригнали, — засапано проказав Петро, знімаючи шапку із мокрої від поту, змиленої голови.

—                 Мабуть, з того виводка, що весною приніс тобі двох. Я навмисне сюди завернув, аби відчепилися, може, знайдуть своїх.

—                  Не пішов би ти, куме, в монахи, — визвірився Григорій, з якого ураз зійшов сон. — Тепер вони мені віддячать за тебе, я ж бичків і взимку випускаю. Та заходь вже, — буркнув із серцем, майже за рукав тягнучи через поріг зніченого таким гостинним прийомом Петра. —Якщо відправити зараз тебе додому, то вдосвіта хіба підметки знайдуться.

За пізньою вечерею при гасовій лампі, вони, балакаючи упівголоса, щоб не розбудити жінку з дітьми у сусідній кімнаті, згадали різні бувальці за довгі роки лісникування, і господар все не міг заспокоїтися.

—                 Ох, і поміг, — крутив головою Григорій. — А я дурень, узяв тих вовченят, он вже вишелестіли які —тільки худоба мичить, як підійде до кліток. Таж поруйнуй буслове гніздо, і він тобі принесе головешку на хату чи хлів, а то хижак, закони в нього не пташині.

Врешті, за вечерею умовились у найближчу неділю зібрати єгерів та мисливців і обкласти сіроманців.

Напередодні полювання Петро заскочив на кордон. Григорій зустрів уже приязніше. Обоє добряче пообідали, не забувши пом’янути авансом вовчі душі. Вовчиця досі не завдавала лиха бичкам на кордоні, хоча ранками біля кліток з лісовими бранцями було густо втоптано вовчими слідами, а одного разу знайшли тут розтерзаного зайця під самою кліткою. Навчений, Петро не став уже чекати сутінок, а рушив додому ще завидна.

Уткнувшись у комір кожуха, Петро дрімав у полупушку на м’якому сінові, яке пахло червневими луками і літнім сонцем. Повискували полоззя, за саньми шурхотів сухий сніг, розлітаючись віялом, коли сани заточувалися, і його хилило в сон. На перехресті, вже дрімаючи, він пустив коня не в об’їзд через міст, а навпростець як їздив щозими, коли замерзала ріка.

У легкі хвилі сну він поринув раптово, зігрітий кожухом й теплом, що розливалося по тілу від випитого; він не знав, скільки проспав, заколихуваний м’яким шелестом снігу під полізками, тільки прокинувся так само раптово -

сани шарпнуло, і він мало не вивалився в рівчак. Петро неохоче розплющив очі: ліс закінчувався, і сани вилітали на вигін до ріки. Орлик ішов ускач, шалено відкидаючи копитами сніг, здавалося, якась дика і зла сила вселилася в коня і тепер безоглядно несла його якнайшвидше з лісу. Віжки, коли він спав, зсунулися з саней і обірвалися, біля вудил теліпались тільки куці обривки. Петро оглянувся.

Величезними стрибками, наздоганяючи сани, вже зовсім близько, за ним гнали два вовки. «Ті самі», — подумав він і мимоволі зашарудів сіном, шукаючи і не знаходячи на дні полупушка рушницю, а коли згадав, що поставив її у хаті Григорія, у кутку біля рогачів і забув забрати, враз протверезів.

Першою йшла вовчиця, її прудкий гін і лихий блиск очей не лишали сумніву щодо наміру звіра, трохи збоку, легко, мов граючись, витягнувши довгий хвіст за вітром, наздоганяв молодий вовк. Він то, може, відіб’ється, подумав Петро, ще раз роззираючись, аби не напали сперш на коня.

До річки лишалося з півсотні метрів. І тут він відчув, як спиною пробігли, лоскочучи, холодні краплини поту — посеред ріки, звиваючись, йшла неширока чорна смуга. «Труби, Грицю, в рукавицю, — злостиво подумав собі, - попрошкував, то й купайся тепер у проталині з учорашньої відлиги, бо не завернути одурілого з жаху коня і не вистрибнути ж безоружному в лапи двох хижаків». Петро нараз обм’як і байдуже почав скидати кожухи, чекаючи миті, коли затріщить лід і з усього маху кінь рухне з ним та саньми у чорну вируючу купель.

Нараз вовчиця стрімко взяла вліво і порівнялася майже з саньми. Орлик, косячи безумним, налитим кров’ю оком, мимоволі забирав правіше, вовчиця, низько стелячись, наддала іще, і знову мусив бокувати кінь; витягнувшись, сіра стальна стріла низько ішла над землею, із свистом, стрімким вихором закручуючи навколо себе сухий ніг, відсікаючи коня від чорної вирви. І лише коли Орлик помчав вздовж ріки і хвилин за десять лунко прогримів дерев'яним настилом моста, Петро оглянувся знову. На вовчиці, ні молодого вовка ніде не було, мов усе, що трапилося щойно, примарилося йому на хмільну голову. І він ладен був би повірити в це, якби не обірвані віжки, що розвівалися на вітрі і били коня по змилених боках.

А наступного ранку, ще до світання, його розбудили голоси на подвір’ї — збиралися мисливці на полювання. Накинувши поверх майки кожуха і вступивши на босу ногу у кирзаки, Петро почовгав до людей. Чоловік п’ять тупцювали під верандою і смалили цигарки, що вихоплювали при затяжці на якусь мить із передсвяткової темені їх бронзові від червоного тютюнового жару обличчя.

—                 А ми думали, що ти на зимову сплячку заліг, — ущипнув Ваврищуків Степан, який прителепав з своєю репаною і перев’язаною рушницею першим, тішачись помститися за літню кривду.

—                 Хлопці, того-во, — прокашлювався Петро, вітаючись з кожним за руку. — Полювання відкладається...

Нараз усі примовкли і тільки Льоня, завгар, невисокий, і жвавий, як білка, мисливець пропадущий, спересердя чвиркнув крізь зуби.

—                 Де Крим, де Рим, а де попова груша... Ти ж сам на сьогодні замовляв.

—                 Не слухайте його, хлопці! — зріс і собі, як на дріжджах, Степан. — Він ще не прочунявся від учорашньої гостини в кума.

«А дудки, — холод брався Петрові попід кожух, і він неприємно щулився, відчуваючи, як його тіло скипає пухирцями гусячої шкіри. — Аби тільки ви з двору, як гайну на кордон та випущу отих двох. Недобре, звісно, шо людей збаламутив, але хай пробачать».

Чоловіки, що не сподівалися від Петра подібного демаршу, обурені тим, як нагло вислизає така розкішна зимова втіха, разом узялися за господаря.

—                 Він щось крутить! Мабуть, начальство приїжджає, то ми йому заважатимемо...

—                 Чхав я на його начальство, сьогодні законний день полювання.

—                 А, може, йому вовків шкода стало? — засумнівавсь уголос Степан.

—                 Мені, начебто, двох бичків не шкода.

—                 Вгамуйся, Степане, — не витримав неправди Льонько. — Чого на сірого марне клепаєш: один бичок його, один — твій, давай по-чесному...

—                 Степанові гріх губу дути. Він полювання ще влітку почав.

—                 Добре, що хоч рушницю тоді бригадир відібрав, а то б усе стадо перебив. І цілити по таких мішенях добре.

—                 Чого б то не вцілити, бичок же прив’язаний.

—                 А що ти за мисливець такий знатний, — огризнувся Степан. — Подумаєш, забив на віку одного зайця і півтори качки.

Чоловіки ще трохи постояли, позубоскалили, висмалили по сигареті, не знаючи, що ж далі чинити, аж поки , Льонько не закинув рушницю на плече.

—                 Ходімо, хлопці, до мене снідати. Якщо ранок з неладу починається, то й полювання порядне не вдасться.

Пошук на сайті: