Іван Корсак - Покруч (сторінка 17)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.docx)Ivan_korsak_pokruch.docx435 Кб2481
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.fb2)Ivan_korsak_pokruch.fb2598 Кб2492

Пластом лежала Онися, тільки думки різні снувались як човник у кроснах, і вона якось гірко всміхнулася про себе: якби з тої думки та справді нитка виходила, ото б полотна наткала...

Гарували Онисині діти отак ще зо троє тижнів, а четвертого зібрались в грядках, посідали в рядок, як качата, і раду свою стали вести.

—                 Як маємо шматок хліба просити по людях, то краще сходімо до батька. Може, й він нам щось дасть.

І потелепали потай від Онисі, бо знали, напевне, шо їх не пустить, залишивши доглянути матір найменшеньку: до Замучениці однаково не дійде.

Похопилась Онися пізно, як уже дітлашня чебурхала лісом. Немічна встати, звелася тільки на лікоть і подивилася гірко услід крізь низьке підсліпувате вікно.

—                 Як не добачив ти чоловіче, дороги до свого порога, то бодай і діти твої так бачили, — закляла на віку уперше. — Хай мої діти виростуть і твоїх за шпирками водять.

В ту ж мить за вікном залопотіли широкі та дужі крила, і з старої дички злетів величезний птах. Сіре пір’я його проти сонця відливало і зблискувало холодним металом, на жилистій шиї з упевненою в собі, що не знає сумніву, силою трималася голова з хижо загнутим дзьобом, навіть кігті дивовижного птаха встигла видивитись Онися — крупні, мов людські скорцюблені пальці, кремінної тверді, готові у будь-яку мить рвати й терзати живе, вп’ястися у жертву. Повільно і знехотя, змахуючи розмашистими і тугими крилами, мов неспішно міряючи невидимі небесні пташині шляхи, птах набирав висоту і летів у бік лісу, і масна чорна тінь по землі гналась за ним. «Ну й шуліка, —мимохіть подивувала Онися. — Зроду такого не бачила».

А Онисині діти тимчасом ішли лісовою дорогою, чалапаючи босими ногами і здіймаючи пухку куряву, дріботіли швиденько, аби вернутись до ночі. Тривожно шуміло на вітрі верховіття високих сосон, що розхитувалося у го­лубому і бескінечно високому небі, той шум посилював одинокість та будив мимовільний ляк, аж розширювалися зіниці; і як застогне зненацька одуд та відлуння піде гуляти лунким, мов колодязь, лісом, діти, спотикаючись, озиралися полохливо і ще дріботіли швидше.

Аби скоротити шлях, вони звернули з дороги і пішлк до Замучениці навпростець, через плав і болото. Плав вихитувався під ногами, ішов хвилею, невдоволено буркотів і вурчав, мов розсерджений болотяний дух грозився мандрівникам.

Руда лисиця, що невідь де узялася, певне винюхувала собі качині гнізда та широконосі й пискляві виводки, забачила дітей, сперш високо задерла голову, насторожено підняла маленькі вуха, а тоді, придивившись і щось роз­думавши, лиш скрушно головою крутнула; врешті, вона розвернулась і, м’яко та сторожко ставлячи лапи, подалася геть, скрадаючись і час від часу переплигуючи ледве видимі на плаву підступні вікна.

Карпо якраз майстрував топорище, як ступили на подворицю діти: і освітили, і осліпили його синню голодних очей. Руки в Карпа чогось защеміли й отерпли, мов устромив їх в мурашник, він озватись було хотів, та дарма, не в силі був розщепити застиглі, наче в мерця, щелепи; довго стояв він як вмерзлий, кліпаючи повіками, аж доки ноги вдалось від землі відірвати. Опустив Карпо голову, побрів у комірку і, не посмівши спитати про матір, мовчки так само шихнув кожній дитині по торбинці білого, ще із кубанських зарібків рису.

І пішли назад Онисині діти через ліс і болото, ще сичало та булькало, спочивали і знову йшли, несучи батькові зарібки.

Насварила Онися їх, міцно сварила, а вони мовчки і винувато перед нею стояли, втупивши сині очі в долівку.

Вже перед жнивами, як жита половіли, а хліб, якого не бачили кілька тижнів, здавалося, пахнув із поля, ходили знову на хутір діти. Тільки батька вони на подворищі не застали, а молодша господиня заступила поріг.

—                 Киш, попрошайки. Краще б худобу пасти до кого найнялися.

Більш на Замученицю вони не ходили, навіть не дивилися у той бік.

II

Минали роки. Швидко минали: не встигне відцвісти черемха у пущі, що духом своїм запаморочливим за версту п’янить, як, дивись, уже серп гуляє житами, і гуртуються бусли, пробуючи крила перед неблизькою своєю дорогою; а там і зима завиє тужно у комині довгими .морозними вечорами. І звикся Карпо на хуторі, непомітно звикся, все прожите, минуле, добре і зле, все якось відійшло, заховалося і розтануло за літами.

Через рік народився син — з таким же, як в батька, трохи приплюснутим носом і такими ж густими білими бровами. Ріс здоровим собі та повновидим, і, дивись, уже вигольокує, вимахує рученятами в неньці, вигадливо сплетеній і оздобленій вправними Карповими пальцями.

Чи то вдача його така, чи щоб забувалося швидше, тіліьки взявся Карпо хазяювати люто. Нивки по лісах, аби шкоди худоба не завдавала, геть усенькі пообгороджував сінокосні лужки, що заростали корчаками, по очищував - скрізь його рука залишала слід. В хліві завше побрязкував ланцюгом годований на продаж бичок, гладкий і лискучий, ніби у жнива миша, за хатою гули на пасіці бджоли; всього потрохи водилося на господарці, і не було такої пори у році, щоб у комірчині не стояло дві бодні сала.

Правда, сірою хмарою став нависати колгосп, але метикуватий Карпо повантажив якось у підводу добряче стегно та бідон вересового меду і подався в район. Звідти приїхав він інвалідом, як писалося у новенькій і шелесткій, що пахла ще клеєм, пенсійній книжці.

Тепер його не чіпав ніхто, хіба зрідка з’являлися на подвориці фінагенти. І тоді виставлялось на стіл усе, чим багата була тісно заставлена його комірчина, сита пісня гуляла довкола хащами, і знову півроку не показувалися уповноважені на лісовій дорозі, що вела до Замучениці.

А ще Карпо загорівся посадити на хуторі сад. Кілька тижнів, не шкодуючи мозолів, корчував він за хатою вільшаник і березняк, що взявся тут самосівом, вертав бозна вже якої давності, поточені хробаками пеньки, хекаючи, вирубував і витягав з-під землі давнє, але досі міцне покручене коріняччя. На місці безплідної пустоші, де на весні хіба тільки вицьвірінькували синиці, скльовуючи ще мерзлі бруньки, врешті лежав, зблискуючи свіжою скибою, замашистий лан. Пошаставши лісом, нашукав Карпо дичок, в околишніх селах в дядьків дібрав черенків, і не було такого разу, щоб черенок не прийнявся, не погнав на свіжій, не стомленій ще землі гінких батогів. Радів Карпо, тішився кожним листком, доглядав як за малою дитиною, навіть взимку, в скрипучий мороз, загорнувшись у кожух і постукуючи ногу об ногу у валянках, не лінувався стерегти свої щепи від набігів зайців, капосних і такої пори вельми шкідливих.

Але диво-дивнеє: не вдавався садок. Перші літа щепи росли як на дріжджах, тішачи господаря темно-зеленим, аж синюватим листям, а як ставали у силі і от-от мав прийти час плодоносити, невідома хворість брала дерева. Гілля раптом із добрадива крутилося, укривалося струпом, сперш засихав вершок, далі хворість розходилася по кроні, і врешті дерево стоячи умирало.

Кинувсь Карпо до старих, бувалих людей, став розпитувати: чом так? Сиві діди теребили бороду, радили:

—                 То земля, муситьки, в тебе така. Дзингра, муситьки, копай глибше.

Не шкодував рук Карпо, знову садив дерева, розкопуючи щоразу цілі ямища і викидаючи червону, як цегла, морену, міняв землю та здобрював. Але сад на очах достигав повноліття, і знову крутився, миршавів і сох. Інколи тільки вмираюче дерево, жахаючи хатніх, зацвітало в жнива, чи навіть, ба, восени, як копають уже картоплі — хтось помре, люди казали, як цвіте отак дерево.

Так і не вдалося йому згодувати сад. Прибитий невдачею, Карпо до нього збайдужів, навіть всохлий зрізати лінувався — і ще довго стояла на пні мертва садовина, чорніючи всохлим покрученим гіллям; покруч-сад, сад- кладовище.

Тихо й спокійно жилося Карпові на хуторі. Щось ладилось, а щось не вельми, чомусь радів, а за чимсь сумував. Здебільшого ж ні на що було йому нарікати, зник з очей той тривожний блиск, що так непокоїв сперш молодшу хазяйку, похмуре лице його із худими гострими вилицями, що туго обтягувала сіра землиста шкіра, тепер подобріло й погладшало, навіть ледь-ледь проступав рум’янець.

Єдине, що муляло його душевній злагоді — сич, який завівся негадано на Замучениці, не давав спокою ночами, а то й навіть удень.

—                  Пу-гу-у-у, — кричав птах зловісно і моторошно. - Пу-гу-у-, — линуло в темряві ночі над вільшаниками і болітцями, невеликими зарослими очеретом озерцями, де дрімала, похитуючись на воді, натомлена цілоденним трудом качва.

Став помічати Карпо: сич заявлявся на хуторі перед тим, як мало трапитись якесь нещастя, принаймні, якісь негаразди у господарці. Перед тим, як здохла корова, птах кричав на хліві до світання, мов пророкував близьку біду, тужив і побивався, як тужать над домовиною.

Зимовими довгими ночами Карпо, бувало, не міг заснути. Ледве тільки заплющить очі і стане його огортати м’яка хвиля першого сну, як зловісно завиє на хаті сич, закричить пронизливо і моторошно.

—                 Чуєш, чуєш? - отерплий, шепче нажахано, штовхає ліктем під бік молодшу хазяйку. — Знов!

—                 Та спи ти, придурку, — гребонеться із серця невдоволено й сонно хазяйка. — Вічно тобі увижається.

Карпо схоплювався із примоста, накидав наопашки кожуха і, дивуючись, чом же так — він завше чує, а вона чомусь ні, вибігав на подворицю. Сторожко, скрадливо, щоб не рипнути часом снігом, він обходив навколо хати, озирав хліви і найближчі дерева, та ніде сича не видко й не чути. Велетенська тиша вляглась на сніги, на ліс, принишклий та мовчазний, і лиш з тихим потріскуванням світили великі намерзлі зорі.

А якось восени, в темінь, хоч виколи око, завиз сич у мертвім саду, застогнав і заойкав, як над покійником. Не в силі стримати себе, схопив Карпо із стіни рушницю і простоволосий, вискочив за поріг. Сич озвався у дальнім кутку, знову завив, залопотівши, мов злетіти збираючись, крилами. «Таки птах, не чортівня», — промайнуло в розпаленій його голові, і він щодуху метнувся туди. На бігу, навіть не цілячись, Карпо вистрілив раз і вдруге, вправно об коліно зламавши рушницю, знову перезарядив.

На хвилю, як згасло відлуння, запала тиша — лиш у вухах дзвеніло й пищало від стрілу. А ще через хвилю сич озвався зовсім в іншім кутку, завив, як видавалось, глумливо й знущально.

Він крутнувся і, натикаючись на мертве гілляччя, кинувсь на звук, щомоці, аж мружачись, вдивлявся у мряку і вистрелив тепер без гарячки.

Знову запала тиша, почулося лопотіння замашистих крил, і знов за спиною прорізав темінь зловісний крик. Карпо, мов без пам’яті, спотикаючись і перечіплюючись, метався садом, бухкав всліпу й навмання, і вогненні спалахи з цівок вихоплювали на мить чорні, мов обгорілі, покручені й сукуваті скелети дерев.

В котрийсь раз він підняв рушницю й натис на гачок, та рушниця мовчала, він тис ще і ще, аж доки не стямився, що скінчились набої. Розбитий, розгублений, Карпо як стояв, так і сів на пожухлу уже, ледь припалу росою, траву. І в ту ж мить просто над ним, на вершечку сухої яблуні, знову озвався сич. Дикий, нестримний регіт, від якого холоне і гусне кров, розлігся над безпорадним Карпом і шкіра у нього враз стала гусячою.

—                 Свят, свят, свят, — перехрестилася на порозі молодша господиня, — розбабахкався тут, знов увижається Сходи, притерушений, до Мокрини, нехай зговорить.

Син, що не зчулися як і виріс, успадкувавши собі широку батьківську кість і материні прудкі рисячі очі, виріс, змужнів і небавом вже мав женитись, теж підсміювався над Карпом.

—                 Глухаря краще б встрелив, сича не засмажиш.

Але як якогось вечора розпугукався капосний птах, десь за місяць до весілля, взявся кричати пронизливо та зловісно, не стримався й син, схопив зі стіни рушницю і прожогом вискочив за поріг.

Він був першим, хто за довгі роки зі всієї сім’ї побачив лихого птаха. Птах усівся просто на комині: пір’я його проти місяця відливало і зблискувало холодним металом на жилистій шиї з упевненою в собі, що не знає сумніву, силою трималася голова і з хижо загнутим дзьобом, а кігті на дужих м’ясистих лапах видавалися крем’яними. Добре завченим, блискавичним рухом син скинув рушницю і вдарив одразу з обох зарядів.

Два постріли злилися в один, і в ту ж мить по рушничному громові почув Карпо болісний і розпачливий крик. В один дух батько вилетів на подвір’я.

Під порогом валялась розірвана вщент рушниця, поруч, скорцюбившись і затуливши лице долонями, лежав син. Бестямний Карпо припав до сина, обхопив його голову, тулив до себе та притулював, запізно вже силячись прихистити, і цвіла в синім місячнім світлі маковим цвітом поміж батькових пальців синова кров.

А як стямивсь Карпо, то запряг жеребця і стрілою полетів у лікарню. Живим залишився син, тільки більше правим оком не бачив.

Пошук на сайті: