Іван Корсак - Покруч (сторінка 26)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.docx)Ivan_korsak_pokruch.docx435 Кб2496
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.fb2)Ivan_korsak_pokruch.fb2598 Кб2512
Врешті Андріян, безнадійно крутнувши ще раз диск затятого глухонімого телефона, схопив свого старого і затертого картуза, що виблискував засмальцьованою підбивкою, мов хрусткою фольгою. В нього лишалася остання і не вельми певна надія — попутня машина, грибники, що могли вертатися отаким надвечір’ям з недалекого тутечки, сповненого шерхотом глиці під ногами і тихого зітхання осіннього лісу.

Втомлений день хилив голову, скрадливо насувалися сутінки, за спиною темніло та гущало небо, і Андріян пішов дорогою до району впідбіги, що мав духу, відпущеного йому літами: він ішов, припадаючи на праву, вшкоджену під Лібавою ногу, і час від часу озирався. І попере­ду, і позаду було безлюддя, тиша мостиласи і влягалася над осінньою, швидко схололою землею, і гіркуватий, ледве вловимий димок з картоплищ, що доповзав від сільських околиць, лишався у надвечір’ї єдиною згадкою вічної людської суєти.

Мотоцикл зблиснув фарою несподівано, аж серце тоненько тенькнуло в Андріяна, та він не спинився і не став чекати, а й далі впідбіги шкандибав дорогою, і лише, коли той майже порівнявся з ним, благально замахав руками.

Мотоцикл збавив швидкість і дід подумки дякував щасливій нагоді, але в останній момент фара круто взяла уліво; описавши навколо діда дугу та вереснувши вихлопними, мотоцикл пронісся мимо, накривши подорожнього теплою хвилею сірої куряви і бензинового чаду.

Дід Андріян, провівши червоний вогник заднього ліхтарика мотоцикла довгим і тоскним поглядом, далі зачеберяв; він міг би й ще трохи швидше, та боявся, що не дійде, а дійти мусив: перед ним стояли Олеянині очі, здивовані раптовим болем, дивилися точнісінько так, як в першу мить їхньої зустрічі, коли повернувся він, зжовтілий і висохлий, із госпіталю додому.

Олеяна йшла тоді з відром по воду, замислено задивившись на ластівок, що мерехтливо звивалися у голубому, пропахлому першим липким і здивованим листям небі; птахи очманіло носилися, то круто врізаючись ввись, то стрілою проносилися майже понад землею, і не було у них, сп’янілих від весняного, аж пекло за горлянку, повітря, ні тих клопотів, що в Олеяни, ні її журби — хліба, хоч підпали, не знайдеш у хаті, сьогодні спекла дітям коржів із акаційового цвіту сірих, землистих, кремінно твердих коржів, і діти затято їх гризли, аж іскри кресали А коли Олеяна глянула на дорогу і побачила Андріяна, вона мов спіткнулася і закам’яніла, в зляканих, заціпенілих очах, в погляді з-під крутих, ще дівочого вигину брів, прозирали замішання і ляк, невіра і подив; вона стояла так запаморочена якусь мить, а тоді жбурнула геть як непотріб порожне відро і воно, голосисто брязкаючи та підстрибуючи, покотилося стежкою поміж молодого, ледве з зими, спросоння зазеленілого споришу, сама ж кинулася навстріч.

—                 Цить же, цить, — приказував Андріян і витирав, як малій, трохи мазаній дитині, сльози на її щоці худою і зашерхлою лівою долонею.

В хаті, доки неспішно розв’язував речовий мішок і викладав солдатські свої припаси, так пильновані у дорозі та скупердяцьки трачені, два хлопчаки його, семи і п’яти років, хазяйновито обходили навколо негаданого гостя, що звалився, як сніг на голову, і, не вірячи ще очам своїм, пробували навіть на ощуп, чи справді то батько: то щупали вже вицвілі і приношені, пропахлі нестравним госпітальним духом галіфе, то гладили кирзові, шорсткуваті, як гусяча шкіра, халяви чобіт.

—                 Оце вам пряники, козаки, — виставляв Андріян добро однією рукою, а другу чомусь ховав за себе. — А ото тушонка...

—                 А що в тій руці? — старший раптом стрельнув очима, що запалахкотіли зеленою невгасимою цікавістю.

—                 Та нічого, — відказував Андріян. — Осьдечки цукор вам, горобці.

Але хлопець, тільки глипнувши на іскристий, неймовірно спокусливий кавал, потягнув рукав правої батькової на себе; Андріян не давався, але син тягнув все настирливіше, бо коли день сьогодні такий, що збувається все, і батька вони вже мають, і в батьковій лівій небачені дива, то дива ці і ще, може, навіть не всі, і хто зна, що припас для них батько, мов дражнячись, у захованій за спину руці. Малий смикнув на себе і подужав нарешті: Андріян ніяково якось відвернувся, а з рукава вигулькнула червона і порубцьована, укорочена культя з геть відбитими пальцями, лише на місці вказівного стирчав обрубок, мов погорблена нарость на дереві, на зламаній, що рятує сама себе, гілці.

—                 От і маєте, діти, гостинець, — тихо мовила Олеяна.

Олеянині очі, сповнені легкої синяви, мов небо першого весняного дня у щойно вимитих віконних шибах, очі, здивовані раптовим болем, як здивовані були зустріччю після госпіталю, тепер все ще стояли перед Андріяном, він, шкандибаючи в сутінках, наддав у ході. В тихому повітрі молодої ночі стояв ледве відчутний солонуватий присмак піднятої мотоциклом куряви, дух розігрітої і невистиглої ще від нещедрого осіннього сонця хвої, Андріяну дихалося легко, тільки нога, нашпигована залізом під Лібавою, стала немов спросоння глухо і занудливо нити. Дід, трохи тягнучи ногу, старався ступати на неї легше і те помагало, він старався не думати про неї і не відзиватися до неї, і ця давня невелика хитрість, випробувана не раз уже ним, особливо в косовицю, коли гнали довгі зморні для нього руки, помагала куди більше.

Позаду знову зблиснули вогні, примарні тіні ліниво заворушилися поміж задрімалих дерев, і Андріян озирнувся: дорогою, похитуючись на вибоїнах, весело гнали, як по сліду гончаки, два автомобілі. Він ще здалеку, непевно як на зборах в колгоспі, коли з району привозили чергового голову, підняв ліву руку, бо правої соромився поміж люду, як соромляться, не признаючись самі собі, невдатної дитини-калічки в сім’ї; дід Андріян, сапаючи, терпляче стояв у мерехтливому світлі фар і то було досі єдиною його зупинкою за всю дорогу.

Перше авто невдоволено, з серця скрипнувши гальмами навпроти діда, сперш припинилося трохи, і коли Андріян вже з надією подався вперед, прудко рвонуло й чкурнуло геть; тоді Андріян, незграбно розмахуючи руками, як підбита птаха крилами, зашкутильгав навпереріз другій автомашині, і та, клюнувши носом, круто спинилася.

—                 А кепила є на плечах? — поспитав між тим водій, визирнувши з авто.

—                 До району... Може, візьмете...— попрохав, з тонким свистом сапаючи і заточуючись, дід Андріян, попрохав непевно й несміло, ніяковіючи у душі, що завдає чужим людям мороки; дід взагалі не любив марне комусь чинити клопіт, просити щось для себе — краще він сам вже якось переб’ється.

—                 Нахлявся, пеньок трухлявий, — почув крізь зуби проціджене Андріян, доки оббігав машину, збираючись сісти на заднє сидіння. — В тюрмі через такого сиди.

І ледве він звільнив дорогу машині, як та, зневажливо і сердито фуркнувши, аж підскочила, зриваючись з місця; Андріян ще хотів ухопитись за ручку дверцят, та припізнився, і культя його встигла лише ковзнути холодним слизьким металом.

Більше дід Андріян вже не озирався. Він ішов курною дорогою, волочачи, немов чужу, ногу, груди його ходуном ходили і там щось то схлипувало, то свистіло тоненько вербовим свистком, який викручував він колись у дитинстві за коровами з молодої, жовтогарячої ожилої гілки, на його подив, чим швидше ішов він, зриваючись вже на біг, тим менше нила, немов дерев’яніючи, нога, аж поки вона, укоськана, і зовсім примовкла — і за це Андріян їй дякував подумки. А як засвітилися вогні на околиці міста, дід уже біг: спотикаючись і дивно розмахуючи руками, мов від того мало легшати його старече тіло і гнучкішими ставати крихкі і скрипучі кості, він, здавалося, немов підлітав; Андріян тепер не боявся бігти, він напевне вже знав, що таки добіжить, от тільки піт застилав пеленою очі, і перші крупні осінні зорі видавалися ще вродливішими, зблискували і осліплююче мерехтіли, розпливалися і стікали, змішуючись з вогнями все близкішого міста.

На порозі швидкої, що, на щастя, була на околиці, дід Андріян зняв з сивої голови мокрого картуза і, хапнувши повітря, лиш видихнув:

—                 Поможіть, люди добрі...

Тоненька, як свічка, яку запалюють на щедрець, молодесенька медичка, що писала, схилившись над столом, підняла стривожені, не встиглі ще притерпітися до біди, підсинені очі:

—                 Що з вами, діду?

—                 Та мене, дитино, й кілком не добити, — казав, немов журився вельми з того, Андріян. — То жінці моїй недобре.

І повагавшись, бо соромився бути набридливим, все ж додав:

—                 Таки зовсім недобре.

—                 Присядьте і ждіть, машини на виклику, — брязнула шприцами інша, старша вже віком медичка.

І дід Андріян слухняно присів у куточку.

Вулицею мимо швидкої проносилися автомашини, шелестіли шини ще теплим асфальтом, те шелестіння раптово, як літній дощ, наростало, так само раптово згасало, і дід Андріян з сторожким нетерпінням вслухався, чи не завертають ті шини в подвір’я; на столі біля медички-свічки час від часу вурчав телефон, мов придрімнулий вдоволений кіт у зимову віхолу біля грубки, а на кушетці обличчям до стіни лежав, глибоко дихаючи і зрізка постогнуючи, наче в сні рубав сукуваті дрова, нероздягнутий чоловік у дірявих шкарпетках.

Старша медичка підійшла до нього, послухала пульс.

—                 Треба у відділення, біди наберемось.

І стала обачно стягувати шкарпетки, бридливо беручи їх лише кінчиками білих пальців. З шкарпетки випали раптом дві десятки, ті гроші, з тихим шелестом гойднувшись в повітрі, ковзонули під кушетку.

Чоловік, що видавався непритомним, дригнув босою ногою, рвучко, немов обпечений, схопився і сів, ошаліло поводячи навкруги побілілими, як в риби з принуди, очима.

«Та він же п’янізний в дим», — здогадався дід Андріян.

—                 Де гроші? — поспитав через силу, мов виригнув, чоловік.

—                 Добрий же гаманець у тебе, — засміялася медичка. — То від жінки отак?

Чоловік подивився на неї криво, з-під лоба, як на затятого ворога свого.

—                 Жінка — то хвороба.

Він поворушив довгими, немитими давно пальцями босої ноги.

—                 Ото — мій банк, мій сейф без ключа...

—                 А як в банку скінчиться, то як? — все ще см’ялася медичка.

—                 Хай не журиться жінка, з-знайду, — слово опиралося трішки, бо чоловіка повело, наче вітром, управо, тоді якось вернуло назад, врешті він випростався і вдарив переконано кулаком себе в груди. — Їй-бо, і в подушці знайду, і в матрасі, і в кладовці у мисочці з яйцями..

Медичка нагнулася, підняла з-під кушетки обидві десятки і подала чоловікові.

—                 Ото-то, — рвучко, напрочуд тверезо вихопив гроші він і взявся, киваючи в такт головою, цілитися в кожного тремтячим пальцем, мов пістолетом: — Жінка-моя хвороба, всяка жінка хвороба, і ти хвороба, і ти...

Двері кімнати раптом прочинилися і виглянула кучерява голова та круте і замашисте плече чергового лікаря, що, очевидно, на дозвіллі забавлявся штангою:

—                 Ото він тутечки колесить? — пророкотів загрозливо його бас далеким і лунким громом.

—                 Я-а? — чоловік враз зів’яв і поменшав, а круглі з принуди очі стали ще круглішими. — Я ні-ні, я нічого. Жінка — то здоров’я.

На знак згоди черговий мовчки кивнув і назад зачинив двері.

—                 Хвороба, — послав навздогін переконане чоловік.

«Боже, — не знаходив собі місця дід Андріян, — ну де ж та машина».

Але машина нарешті прийшла, і шофер, хапливо ковтнувши кілька затяжок, кинув недопалену цигарку і погнав з молоденькою медичкою і дідом Андріяном в село.

Пошук на сайті: