Іван Корсак - Покруч (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.docx)Ivan_korsak_pokruch.docx435 Кб2492
Скачать этот файл (Ivan_korsak_pokruch.fb2)Ivan_korsak_pokruch.fb2598 Кб2508
—                 Будуйте, будуйте. Я картинної галереї і плавального басейна, як ви, не затівав, але в мене робили всі і боялися, бо я село отак у руках тримав, — Предсідатель підніс мало не до обличчя голові сільради свій великий і важкий, як шляга, кулак, і від того, що пальці були стиснуті з усієї моці, злегка покручене, посивіле волосся на руці  розправилось і стирчало вусібіч шпичками.

—                 Марна наша мова, — виділяючи кожне слово, протяжно, але категорично, як остаточний діагноз, проказав голова колгоспу, який досі відмовчувався, і витяг з кишені ключика від машини. — Викопні, доісторичні диктаторські замашки і небажання думати. З ним треба говорити інакше.

—                 Розумаки знайшлися, вигадують невідь-що, — немов прорвалася якась загата у душі Предсідателя, і тепер він навіть не силувався себе зупинити. —  Носитесь з технічним прогресом коло корови — бика їй треба, а не той ваш прогрес. Ви ще вернетесь до сідниці по розум і перепросите таких, як я.

—                 Не перепрошуватимемо, бо ви ніколи не були з людьми, і чим далі, тим далі вас відносило, — голова колгоспу відчинив дверцята газика.

—                 Це по-перше. А, по-друге: якщо до квітня ви не прислухаєтесь до нашої пропозиції, тоді знесемо примусово, на законній підставі. Все.

Вуркнув газик і рвучко, аж присівши напочатку, рушив з місця, розганяючись асфальтовою стрічкою, і ще довго дивився йому вслід скляним поглядом Предсідатель…

Ганна як могла прибрала від снігу могилу, витерла хустиною на дерев’яній піраміді скло, під яким помістили синову фотографію — від сирості вона краями затекла, — треба буде замінити на керамічну.

—                 А ти кажеш: у Предсідателя душа, — знову озвалася Настя, мов увесь цей час Ганна її в чомусь переконувала.

—                 Насте, — не витримала, нарешті, Ганна, і обережно закрила дверцята металевої огорожки. Вона збиралася уже додому. — Чи ми сюди переговорювати когось прийшли?

—                 А так, так, людино добра, то я сьогодні розбалакалась, як сорока, — закивала головою Настя, і Ганна подумала, що на неї розсердитися важко.

Вертаючи до кладовищенських воріт, жінки припинилися коло могили Настиного чоловіка Юхима, що пропав із горілки, відмучивши, відмордувавши жічку, і за яким, на подив села, щиро побивалася Настя.

—                  Може хто сміятиметься з мене, — якось соромлячись, розв’язувала вона вузлика. — Але раз йому та проклятуща горілка була солодка, то й ношу сюди час від часу четвертинку і щось із їжі.

Постоявши і помовчавши на Юхимовій могилі, жінки ще походили кладовищем, за неписаним звичаєм відвідали своїх односельців, що упокоїлися в останні місяці і тижні, а тоді з душею, що немов від кладовищенських снігів стала світлішою, чужою усьому буденному і суєтному, очищеною від лукавого і марнослівного, подалися додому. Настя хилиталася попереду, незграбно закидаючи криву ногу і викреслюючи нею дуги на пухкому снігу, а Ганна

з        якимось опущеним серцем плелася за нею. Вже на краю села, порівнявшись з Предсідателевою хатою, вгрузлою в землю одним вуглом, мов її спочатку щось хитнуло добряче та так і залишило кривобокою, Настя раптом зупинилася, здивовано підняла голову, а тоді стала повертати її так, мов чогось прислухаючись. Ганна і собі приспинилась та стала слухати — від Предсідателової хати долинав якийсь спів, правда, невиразний, слів не розібрати, одне завивання, але все ж то хтось співав.

—                 Чуєш? — блиснула враз ожившими, помолоділими очима Настя. — То на слово до сусіда роками не здобудеться, а то розспівався, як тетеря на токовищі. Е, вже давай подивимось...

Чикиндуючи по зораному з осені, невирівняному полю, вона стала забігати до предсідателевих вікон з боку сіней, Настя перевалювалася на бігу, як вгодована качка, і Ганні стало аж смішно від того, що звичайна цікавість може отак заставити людину забути свій гандж.

«О, боже, — жахнулася водночас Ганна. — Та ж я над калікою і каліцтвом сміюся». А Настя тим часом скоса зазирала крізь намерзлі, злегка розмальовані дивовижними папоротями-ласівцями шибки, і коли їй удалося щось там визирнути, замахала руками, кличучи до себе. Чудакувата вона все-таки жінка, чисто як мала дитина, незле подумала Ганна, і не думаючи підходити. Але Настя продовжувала розмахувати руками і показувати щось, як німа, на мигах.

Ганну збивав з пантелику тільки непідробний переляк, яким взялося Настине лице, і вона, повагавшись і лаючи сама себе (от, щоб таки вискочив Предсідатель, та обабурив доброю полінякою), стала скрадатися і собі полем до хати.

—                 Диви-диви, — тикала пальцем з огрубілим нігтем, що почорнів від роботи, збуджена Настя. — То ж твоя банка з медом он на столі, а он пляшка моя, копчене сало, що Юхимові сьогодні носила...

Ганна справді упізнала на столі свою баночку з-під сливового повидла, і їй стало не по собі, з жаскою, хворобливою  цікавістю вона дивилася і не могла рідірвати очей під Предсідателя, що сидів за столом, зіперши на руку важкувату голову з неголеним, вкритим сивою щетиною, лицем, зі спадаючим додолу, давно не митим волоссям.

—                 І коли ж він устиг, ірод проклятий, — аж заїкалася з подиву та злості Настя. — Чудо якесь та й годі, людкове.

Напівзаплющивши очі і в такт повільно хитаючись, Предсідатель знову затягнув у хмільному напівзабутті:

За туманом нічого не видно...

Ганна колись вже чула, як співав він цю пісню, тільки давно співав, дуже давно. Миколка ще був у колисці, кіром якраз захворів, а тут і мати злягла. Пізно ввечері матері погіршало, треба було її в лікарню невідкладно везти, в малого теж висипка та гарячка не спадали. Ганна сама не своя металася між постіллю матері та синовою колискою. а чоловіка все не було — він возив тоді легковиком Предсідателя, як і досі возить голів. Десь коло другої ночі не витримала, збудила сусідку і попросила побути біля свого лазарету, а сама побігла селом чоловіка шукати. І знайшла таки, бригадирова хата ще здалеку світилася як клуб, а з вікон виривалася гвалтована у кілька п'яних голосів пісня:

...Тільки видно дуба зеленого.

Легковушка стояла під бригадировою хатою, і як відкрила дверцята, то хотіла вже хоч на чоловікові серце зігнати, але передумала, бо навіть у пітьмі побачила, що він сам аж зелений від люті.

—                 Я просився... — упівголоса відказав чоловік, мов боявся, що там, у хаті, можуть почути. — Хворими, сказав, хай лікарі займаються, їм за те гроші платять, а я на службі в нього — як треба, то й до ранку ждатиму.

У нешироку щілину між рамою вікна і ласівцями Ганна ще раз глянула на баночку меду, нарізане уже на шматки сало та почату пляшчину, і торкнула Настину руку:

—                 Ходімо вже, що тут скажеш...

І вони пішли на дорогу уже не полем, скрадаючись, а непрочищеною, як біля нежилого дому, вуличкою — Настя першою, припадаючи на свою криву ногу, а за нею Ганна, згадуючи недавно почуту біля сільського магазину мову. Хтось, видно, спитав у Предсідателя, як же йому тепер живеться. І той, п'яненький, відповів з колишнім, забутим уже в селі гонором, притискуючи як і в давні, золоті його часи, кожне слово:

—                 Я ще ніколи, братцю, так не жив. Навіть як був предсідателем.

А ще згадала Ганна сільський поговір, що на кладовищі останнім часом почало лякати. Розказували люди, і чули це вони на свої вуха, як в дні похорону, уже після заходу сонця, у бік могилок не то гуло, не то спі­вало, завиваючи протяжно і моторошно, мов у димоході заметільної ночі. «А, мало що люди наплещугь», — подумала зрештою Ганна, ідучи непрочищеною вуличкою і стараючись попадати у сліди кривої Насті.

 

НЕ ЗА ПРАВИЛАМИ

Душа у Федора Галагути була зараз м'яка, мов змащені свіжою ваксою його завше охайні, з франтуватим блиском, дістані у завмага за могорич черевики: жінка вже тиждень на сесії в технікумі, і він почувався тепер як вистояний за зиму їхній бичок-річнячок, що негадано з хлівної неволі потрапив на весняне, запаморочливо свіже й п’янке повітря, і тому ошаліло роздував ніздрі, не в силі збороти нестримне бажання з вибриком погасати подвір’ям, високо підстрибуючи від повноти життя і хвицяючись. Його душа домлівала від однієї думки про завтрашню рибалку, на яку вже накласти вето жінка безсила, від передчуття поважної розмови у теплій компанії, таки досить теплій, підігрітій не одним келишком, а ще від передчуття шашликів, що стиха шкварчатимуть на нешпаркому багатті, сердито пострілюючи вусібіч крапельками гарячого жиру, смаку підпеченої, із звабливим запахом цибулі та ніжного, вимоченого у легкому вині м'яса -  душа його домлівала, танув язик і сам він немов танув і плавився.

І ще одне його теплило, гріло зсередини, аж млость бралася в нігті — на кухні бряжчала тарілками невеличка, кругленька, мов пампушечка підрум’янена, сусідка Оля, на яку не раз уже накидав нишком жадібним і хижим оком, і яка проти його жінки, худої, з витягнутим конячим обличчям і усієї якоїсь твердої, наче скрипуче залізне ліжко, по раз будила в ньому спокусливі і масні, аж липучі, думки. Він попросив сьогодні сусідку трохи прибрати, бо гора посуду на кухні росла навіть швидше, аніж, борги і їхнього господарства, які він, колгоспний рахівник, помагав рахувати; Оля віднікувалась перш і сміялась, питалася, чи не вельми ревнива його Ліда, але віднікувалась не так вже настирно, смішки в її розкосих, дещо азіатського покрою, очах були без образи, видалися йому дражливими і підохочуючими, тож Федір ще плаксивіше розказував, які крокодили завелися у його хаті, пообіцяв виписати кришок для консервування з колгоспної комори — сусідка поманіжилася, поманіжилась, а врешті згодилася.

—                 А де ж посуд чистий дівати? — виглянула з кухні Оля, стрельнувши своїми азіатськими очима, і в Федора, змерзле ураз серце підступно йокнуло, вцілене тим сгрілом.

«Іч, куріпочка моя ти рябенька», — подумав він і облизався з прицмоком.

—                 Ціп-ціп-ціп, — замість відповіді засокорів Федір тоненьким і лагідним голосом, мов зібрався сипнути пшона, і, схопивши сусідку за руку, потягнув через поріг до себе.

—                  Е-е, Федоре, ми так не домовлялися. — пружно огиналася сусідка і вислизала, як змащена салом.

—                 Ціп-ціп-ціп, — сказав Федір, не випускаючи зап’ястя сусідки, що марне пручалася; він спробував обняти її другою рукою за талію, Оля жалібно пискнула, пискнула так, що його серце й дорешті змерзло, і вони пустилися борюкатися кімнатою як молоді скуйовджені коти навесні, мимохіть танцюючи і пританцьовуючи; душа Федора і без того м’яка, ставала як теплий, розпарений, ладний от-от потекти віск, зате тіло ураз стужавіло й дзвеніло, мов напомпований на совість твердошкірий футбольний м'яч.

І тут негадано й нагло задзеленчав вхідний дзвінок, спочатку коротко, а потім безперервно, знущально і безсовісно настирно.     

Федір аж засичав, як проштрикнутий ненароком той же м’ячик, випускаючи дух, він враз обм’як і понуро потелепав відчиняти передбачливо раніше замкнені двері.

На порозі стояв його син, п’ятикласник Костик, блідий і хирлявий, як мати, тільки щедро, мов би краще було розпізнавати, позначений ластовинням.

—                 Чого тобі? — буркнув Федір у ледве прочинені двері, аби малий не шаснув часом у щілину — йому ще сина тут бракувало.

—                 Їсти... — заскімлив, скривившись, Костик.

—                 Ось карбованець. Поїж у шкільному буфеті, бо ж матері нема вдома.

—                 Як нема? — насторожено перехилив голову хлопець. — А он ходить подвір'ям, ключа шукає.

Пошук на сайті: