Іван Корсак - Мисливці за маревом (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx1137 Кб2334
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf3443 Кб2038
Щастя, як водиться, недовгим було, та не вина в тому молодого подружжя. Чоловіків батько стрім¬ко набирав ваги на духовній стезі, сперш єпископ Володимиро-Берестейський, натхненник Берес¬тейської унії та посланець Собору єпископів до Папи Римського, що стане небавом митрополитом Київським, не випускав з ока і сина.

- Переходь у нашу віру, - просив сина, щиро вбачаючи в унії здолання бід тогочасних та чвар православних із католиками.

Христофор відмовчувався, йому, що прийняв кальвінізм, доки навчався в Краківській академії, то вихрестився в католика, то став православним,

не лежала душа вкотре міняти віру; син опускав очі, боячись поглядом зустрітися з батьком.

Не послухаєшся - позбавлю спадку, - казав Іпатіи Потій наступного разу синові, и тон його те¬пер був аж ніяк не прохальний.

Делікатний за вдачею Христофор не мав сили дати різко батькові відкоша, але й погодитися на його на-полягання ніяк не міг. Він не тільки не хотів іти в нову громаду, а ще більше боявся завдати прикро¬щів коханій Галшці; та плакала і, знаючи м’якість чоловікового характеру та ризик необачного вчинку, благала не зраджувати віри і не краяти душу її.

Я відречуся від тебе, - батьків гнів доходив межі.

Батьківський дім, такий досі рідний, найзатиш- ніший у світі, раптом став чужим і ворожим, по долівці тепер Христофор ступав, наче по камінні розпеченому, а повітря ставало як перед грозою - і він задихався від його нестачі. Врешті, озираю¬чись, наче злодій, втікає разом із дружиною з бать¬ківського дому - жити тепер вони будуть в маєтку Гулевичів.

Марно, проте, сподівалось подружжя на спокій та мир у родині. Домагатися переходу сина в унійну віру Христофорів батько не припинив - Христофор став ще мовчазнішим, якимось лякливим, що здри¬гався нервово при несподіванці найменшій, худнув чомусь та сірів на обличчі, - всихав, наче дерево, в якого зловмисник підрубував кореня. Упокоївся він так само тихо, як жив, не завдаючи нікому кло¬поту, помер негадано для домашніх із виразом об- легшення на лиці та втіхи від завершення його мук і терзань земних. Із маленькою Катериною на ру¬ках Галшка лишилася ще такою молодою вдовою. Ворожнеча родин між тим не припинилася, тільки тепер лягла вона на вдовині плечі.

«То вона довела його до гробу», - доходила мова про неї від оточення колишнього свекра.

А ще почалися суди, від Галшки за їх вислі- дом відібрали вже Городок, подарований на весіл¬ля, але тим вона щонайменше печалилася. Гірше було, як через суд ще й доньку відібрати намірили¬ся, але, дякувала вона Богові, не дійшло до того, суд обмежився лише опікунством материним до повноліття дочки.

Із часом колишній свекор ще нервовішим та ка-тегоричнішим ставав, а вельми після того випадку серпневого дня у Вільно, як вертався Іпатій Потій від Віленського єпископа.

Несподівано навпроти ратуші напав на нього чоловік із сокирою - все трапилося в якусь мізер¬ну мить, ніхто не зміг бодай щось вдіяти та оборо¬нити; зблиснуло лезо перед ударом у шию, напад¬ник раз і вдруге замахнутися та рубонути встиг. Врятував Іпатія Потія золотий ланцюг від архі¬єрейського хреста, але все ж два пальці лівої руки, якою боронився архієпископ, тоді відтяла сокира. Нападником був православний Іван Тупека.

Моторошне життя породжувало ще мотрошніші чутки... Братковський вірив і не вірив у те, що опо¬відав у Варшаві на сеймі Лаврентій Древинський:

«Унійний архієпископ Кунцевич наказував ви¬копати із землі тіла православних та викинути з могил на поживу псам...»

Та зовсім не з чуток відомо було про страдницьку смерть самого Йосафата Кунцевича. Як виїжджав архієпископ із Полоцька вгамовувати підбурений злими людьми Вітебськ, то попросив для себе заго¬тувати труну. По службі Божій у вітебському собо¬рі обманутий натовп оточив із погрозами будинок архієрея, що не вважав за потрібне мати при собі охорону. До розгарячілого люду вийшов сам архі¬єпископ:

«Діти мої, чому б’єте слуг моїх? Якщо шукаєте мене, то ось я...»

Розгубилися навіть найгарячіші голови, але все ж двоє знайшлося, хмелем запаморочених: один палицею вдарив архієпископа, а другий ру¬бонув сокирою... В сутичці кривавій мало хто й спам’ятатися здатен, ще живому архієрею про¬стрелили голову, понівечене тіло у бочку поклали й спустили в Двину...

...Як же воно так у світі ведеться, - роздуму¬вав дорогою додому з Батурина Данило Братков- ський, - що віра, замість єднати людей, раптом сім’ї роз’єднує, батька сварить із сином, люди, що Книгу найголовнішу однакову мають, те саме Святе читають Письмо, раптом із сокирою одне на одного чомусь кидаються. Де і коли вони відсту¬пили від Слова Спасителя? А ти хочеш від гетьма¬на, - сам на себе звертав Данило власну невдачу поїздки, - аби він самотужки сточив так зі злістю та підступом розрубане і роз’єднане.

Танула гіркота, наче ласівці на вікні від тепла у хаті, лише як згадував Братковський доброду- хів-братчиків, таких як бібліотекар Філарет Горо- дельський. То він встановив порядок зразковий у книгозбірні, де вишикувалися фоліанти грецькою і церковнослов’янською, польською і латинською мовами. А ті книги сюди втрапили з рук Галшки Гулевичівни і Петра Могили, Івана та Самуїла Ви- говських і шляхтича Олександра Пузини, Йова Кондзелевича і Марії Мазепи, інших братчиків і сестер. Їхні імена, думалося Данилові у дорозі, не згаснуть у часі, як можеслабосилу свічку зга¬сити вітер, що ввірветься раптово у дім. Ці люди приходили в братство не тільки з книгами, вони, на відміну від тих, хто в потаємних шпаринах ко¬рисливої душі таїв вигоду, дарували братствові немалі кошти чи інші статки. Ян Гуляницький і Олександр Яловицький, Варвара Лозчанка і Пав¬ло Русинович, Гальшка Гулевичівна і Юрій Пузи- на, Катерина Смиковська і ще низка славетних і безкорисливих...

Із неблизької Греції привела доля Олександра Мозеллі у Луцьк, у Чеснохресне братство, якому подарував маєток у Бродах, чимало майна і по¬над сімдесят дві тисячі злотих - неймовірно вели¬кі кошти на ті часи. А Галшка Гулевичівна сперш принесе до київського магістрату фундуш «право¬вірним і благочестивим християнам народу русь¬кого... тим, котрі в благочестивій Східній Церкві тривають і тривати будуть». Даруватиме вона київському братству «дім із землею, з усім до того двору... пожитками, різними належностями, нічо¬го собі самій ані нащадкам моїм не залишаючи. Все сіє - на монастир чину Василія Великого, також і на школи, також шляхетським, як і міщанським, і на кожний інший чин богоугодного життя, задля спасіння християнського». До презенту цього пре-щедрого додала вона ще й десять тисяч злотих...

Через сімнадцять років на дарованому постане 1632 року Києво-Могилянська колегія, що виви¬щиться згодом в академію славетну. А коли сувора і зовсім для Галшки нещедра доля поверне її знову на Волинь, то обдаровуватиме вона тепер Луцьку братську церкву, монастир і шпиталь, не скупити- меться на пожертви Чернчицькому монастирю та священикам.

Ось уже котре десятиліття при братстві незле почувається школа, де граматику вчать, піїтику та риторику, діалектику й арифметику, науку про святих тут викладають, церковного співу навча¬ють та святого письма. Хто до науки уподобання має, повинен триденний іспит складати та в касу шкільну посильних цілком чотири гроша сплати¬ти.

.І коли ці думки набігали Братковському, то не так уже гірчив полин зустрічі з гетьманом, вида¬валося, навіть коні, весело збруєю побрязкуючи, прудкіше бігли додому - таке-бо життя, в якому химерно тасується світле з чорнізним, із втіхою лихо, з сумом жалким та безпросвітним межує не- очікувана, негадана радість.

Лунко гриміли громи, і злі блискавиці змигува- ли.

Громи в голосі Баксютенка то затихали, то рап¬тово виляскували в найнеочікуваніші моменти, а блискавиці, метаючись, готові були ось-ось поці¬лити в самісіньку маківку винуватця.

Підполковник Кошлатий! - вигукнув голова адміністрації тоном, яким перед рингом оголошу¬ють боксера, і міліційний підполковник прудко схопився, тільки рядочок його медалей жалібно брязнув на грудях, мов мідяки в жебраковій шап¬ці.

Суддя Заліпа! - виляснуло знову, і настраха¬ний суддя поспіхом пропихав огрядного живота між столом і масивним, під старовину вирізьбле¬ним дубовим стільцем, відсунути який було йому несила.

Блискавиці з-під густих брів Баксютенка били по черзі то підполковника, то суддю, а решта ра- йонового керівництва за довгим полірованим сто¬лом принишкло голови втягувала в плечі, аби блискавка чергова по комусь із них часом не зри- кошетила.

Я вам кожному дав поважне крісло й держав¬не авто під розповнілі ваші зади, - обурення роз¬пирало легені районного голови, і він обома рука¬ми вхопився за кришку стола, аби часом у повітря не знятися. - А ви справитися не здатні з отим ви- шкребком й стервом Денисом Поліщуком, що не визнає нашої рідної влади.

Ще підполковник було рота відкрив, силячись слово вимовити, та виляск головиної долоні по сто¬лу знову його у правець ввігнав:

Нишкнути! Нічого мені парафінку травити та хльобало розкривати. Кіпішного бродягу - в бара- ній ріг, його і всю його шоблу та кентів його всіх. Ця гнида козирна назавше має усохнути.

Підполковникові таки вдалося вставити слово:

Браткам його здам... Якраз один підвернувся.

Знать не знаю! - як виляском батога. - Щоб я цього жмурика не бачив більше ні на цьому світі, ані на тому! Деталі - на нараді в Аполінарія Апо- лінарійовича.

«Знов усе лайно мені, - промайнуло в поміч¬ника, як перейшли усі в його кабінет. - І відпо¬відальність також». Він ненавидів Баксютенка з такою самою потугою, як і служив йому; рівно¬великим цим величинам був ще страх нутряний, що підживлювався переданням, яке інколи на¬півпошепки шелестіло поміж старожилами: мов¬ляв, хтось із предків Баксютенка в давнину слу¬жив катом.

Пришити, - не вагавсь підполковник, побряз- куючи медалями.

Неправильно, - заперечив суддя. - Як нам на¬казано: щоб ні на тому світі, ані на цьому...

Хрінзна-що і бантик збоку, - буркнув підпол¬ковник. - Як у казці - іди туди, не знати куди.

Може, порожню труну закопати і хрестик по¬ставити з написом: «Упокоївся раб Божий Денис. Вельми за ним сумуємо»? - подумав уголос Апо- лінарій.

Виявиться швидко. Скандал буде розкіш¬ний, - спробував передбачити події все ще насу¬плений підполковник.

Належить усе по закону робити, - нарешті полишив Заліпу недавній переполох, мов його ворожка яйцем викачала, і суддя знову набрав поважного, відповідного його становищу вигля¬ду. - Спершу пропоную цього жмурика майна позбавити повністю. Робиться просто: виготовля¬ється нелегально печатка його підприємства, пи¬шеться протокол зборів засновників, де всі майно¬ві та інші права, аж до продажу чи перереєстрації, доручаються у відання, скажімо, мого троюрідно¬го брата. На протоколі ставиться свіжа печатка, завіряється у нотаріуса, і реєстратор нову фірму фіксує - весь товар і майно відтоді вже не Полі- щукове.

У мене теж троюрідний брат є, - промуркотів Аполінарій, але на те не звернули уваги.

Підполковник, що досі сидів зі скислим об¬личчям, раптом переможно медалями забряжчав. «Напевне, йому якась думка прийшла у голову, але так і не достукалася, не застала нікого вдо¬ма», - згадав роздратований Аполінарій від ко¬гось почуте.

У такому разі ще по-іншому можна по закону чинити, - підполковник випростався за столом, мов його збиралися якраз на дошку пошани фо¬тографувати. - Першого-ліпшого бомжа, що вмре десь у підворітні, занотуємо, як небіжчика Дени¬са Поліщука, випишемо свідоцтво про смерть і все інше, як книжка законодавча каже. Вказівка на¬

шого високоповажного голови в разі такому буде виконана повністю: майна і товару цього жмурика ще раніше позбавили, а тепер його документально на цьому світі нема, нема і на світі тому, бо фізич¬но він все-таки тут... Років два йому доведеться в судах доказувати, що він то є він, а не мрець із мо¬гили піднявся. Ще й аби вклався у два...

- Не переймайтеся, тут уже я потурбуюся, - засміявся суддя, погладивши лагідно себе по об’ємному животові, що побуркував стиха, нага¬дуючи про близький обід. - Але в цьому криється ще одна закарлючка хитра...

Тривожний подзвін злетів над містом, по¬плив над вузькими вуличками, над будівлями, дерев’яними здебільшого, над головами напудже- них міщан: горіла братська церква Воздвиження Чесного Хреста, соборна церква Лучеська. Вогонь, вихопившись ізсередини, жадібно і поспішно лиз¬нув дах, а тоді охопив усю будівлю, в полум’я люд сипав пісок, який вогонь ковтав залюбки, навіть втішено, але від води ті вогненні язики відсварю- валися та зі злобою сичали. Ще і ще на біду збіга¬лись лучани, та з багатьох, що з порожніми заяви-лись руками, був абиякий толк.

Богослужіння у поруйнованому храмові надалі було немислиме. Йшов 1803 рік.

...Сповідальний лист Братковського зачепив Де¬ниса Поліщука настільки, що почав він шукати матеріали детальніші про долю братства і, насам¬перед, Хрестовоздвиженського храму.

Між тим, судячи з документів та спогадів, по¬жежа в соборній церкві розголосу наробила розло¬гого, навіть імператорові доповіли.

«Надлежит исправлению», - розпорядився той.

Оскільки не царське це діло - вдаватися у дета¬лі, то розпорядження виконувати належало мініс¬терству внутрішніх справ. Але то ще вельми висо¬ка інстанція, куди вища за дзвіницю нещасливої братської церкви, тож наказом міністра Олексія Куракіна «исправлением» займатися надалі пови-

нен був губернатор Волині Михайло Комбурлей. Свій наказ Куракін видав не зволікаючи, якраз че¬рез п’ять років після пожежі, 30 квітня 1808 року.

У літі наступному плани, фасади, описи та кош¬ториси були врешті завершені, і з тими паперами й кресленнями скакали спішні гінці, знімаючи куряву, в далеку столицю, аби подати разом із пе¬тицією на розгляд міністра внутрішніх справ. Але міністра й без того клопоти обсідали, як мошкара у заплавах Стиру худобу напровесні, та й поради¬тися б не завадило, тож уся паперова господарка перекочовує у Будівельний комітет. Там попосу- шили голови, допоки дійшли неспростовної дум¬ки, що папери з Волині прибули цілком справні.

Звісно, одних документів для «исправления» таки замало, щонайменше потрібні кошти. А їх завше бракує, тим паче новий міністр О. Козодов- лєв має свої міркування і свої прихильності.

«На доопрацювання, для повторного розгля¬ду», - резолюцію міністра не обговорюють.

І знову скачуть гінці курними дорогами, вер¬таються на Волинь документи і лягають на стіл губернаторові. А той, як писав сучасник, був «человекъ богатый и любил жить хорошо. В самомъ деле, какъ заиграла роговая инструмен¬тальная музыка, какъ запели певчие, какъ уста¬вили столы серебромъ и фарфоромъ...». Вірнопідда¬ні тутешні дворяни навіть не знали, як віддячити губернаторові, якими «знаками изъявить ему свою благодарность и признательность: одни предлага-ли поставить в дворянской зале мраморный бюст Комбурлею, другие - сделать с приличною над¬

Пошук на сайті: