Іван Корсак - Мисливці за маревом (сторінка 13)

Іншою забавкою було з хвилину зосереджено подивитися на електролічильник - і той усе по¬вільніше починав обертатися, а врешті, смик¬нувшись кілька разів, і зовсім спинявся, доки новим зусиллям не змушувала його оживати знову.

Із часом Марина помічала в себе й інші дивні чи то вади якісь, чи переваги: могла, до слова, доло¬нею, наче магнітом, притягувати дрібні металеві предмети, і не лише залізні.

Антона вона поклялась сама собі забути, лай¬нувшись, «а щоб ти не розжився», і таки навчила¬ся відганяти найменшу думку чи згадку про хлоп¬ця, присипавши слід його в пам’яті, наче пісочком,

робочими клопотами та морокою буденною - при¬сипала ще й притоптала, мов присок отой неслух¬няний від згаслого вже багаття, з якого, однак, ще час від часу зривалися іскри.

Звісно, хвилі поговору людського прибивали до неї ті чи інші чутки. Балакали, що Антон вельми розжився, в митників став за рідного брата і вже дім у столиці вельми розкішний звів. Ті самі не¬всипущі хвилі не забарилися докотитися, коли Антона на контрабанді хапнули, дім конфіскува¬ли і тестеве лискуче авто заразом загребли; що¬правда, відкупитися пощастило, строк невеликий жихарити довелось. Але чорна смуга для нього на цьому чомусь обірватися не забажала: доки тю¬ремні харчі смакував, жінка в світи несподівано подалася з якимось жонглером із цирку заїжджо¬го; ледве волі понюхав після тюремного повітря прокислого, що довічно торішньою напівзогнилою капустою просякло, як в автоаварію втрапив жах¬ливу. Зібрали його по частинках, щоправда, сові¬сно, та все ж без ноги лишився і довго та мучено вчивсь на одній нозі стрибати, мов із рогатки під¬стрелений горобець.

Випадком Марина матір Антона якось зустріла, недалечко якраз від теперішнього обійстя їхнього, бо вимушено вернулись обоє вони із сином у село. Не забути ніколи їй зустрічі.

Пам’ятається, сталося те в неділю Прощену. Вони порівнялися, і не впізнала Марина жінку, висохлу і пожовклу, мов позаторішня залежана тараня: «Правду, напевне, плещуть, що рак її при¬хопив», - подумалось мимохіть.

Прости мене... якщо можеш, - приспинилась раптово жінка, наче спіткнулася, і так само у мові спотикалося слово.

Марині навіть поглядом важко було зустрітися з людиною, яка, за переказами людськими та пере-судами, інакше як «лярвою» ніколи її і не звала.

Та... спливло, - тільки й видушила із себе через силу, не маючи духу відказати тими звич¬ними, століттями вивіреними словами: «Хай Бог Вам прощає».

Марина мов на вододілі стояла, звідки річки в різні сторони потечуть, вона достеменно знала, як християнин чи християнка мають вчинити, де силу знайти через найбільший, навіть немисли¬мий біль переступити; вона шукала по закапелках своєї душі правильне слово та аргумент потрібний, та куди не пробувала б кинутися і в який куточок не тицьнулась би, скрізь порожнеча була і пустка, в якій хіба мстивість відлунювала.

«Куди ж ти намірилася, людино добра?» - пита¬ла сама себе Марина, знаючи, що вороття вже не буде, злість чи прошення як обере, досі не вигада¬но дороги третьої; у природі, напевне, її нема...

«Та гори воно все синім полум’ям», - вибрав¬ши врешті-таки дорогу свою, з серцем подумала мстиво, але якось мов чужою думкою і словом чужим.

У ту саму мить за спиною глухо бубухнуло, обоє жінок різко обернулись туди: на обійсті Антона та матері полум’я палахкотіло, дужчало на очах та наростало, тільки незвичне якесь, чомусь синю¬вате. «Антон же спиртом балувався, з митниками

разом, подейкували, продовжував заробляти», - ще встиг промайнути здогад.

Матір зойкнула, мов підстрелена, і метнулася до біди своєї вогненної, а Марина ще довго стоя¬ла і втішено у той бік вглядалася, де звивалися в небо вогненні змії, де бухали, лунко рвучись, час від часу спиртові каністри і де на очах із димом та полум’ям ішов останній прихисток сім’ї, в яку їй не судилося влитися. «Так їм і треба», - аж за- шкварчали очі.

Досі легенький вітер раптом дужчати став і, закручуючись, у вихор перероджувався; пориви його з розбійницьким висвистом знімали куряву, стовпи її, пританцьовуючи та засліплюючи пере¬хожих, ішли дорогою, а на обійсті роздмухували зле полум’я, яке розросталося і вже сусідським бу¬дівлям загрожувало, воно зі мстивою втіхою гого¬тіло, росло на очах і торжествувало.

Як зайшов Денис на склад, то не міг не поміти¬ти куди жвавішу за звичне Орисю, що присмерко¬вою ластівкою вививалась поміж стелажів, а очі її наче самі балакали. Він навмисне не став звертати уваги, нехай покортить, якщо чимось поділитися хоче, згодом буде навіть смачніше... Врешті тер¬пець той, що закипав у неї під щільно закритою кришкою, не витримав, і кришку зірвало:

А в нас знову перевірка була.

Денис кивнув так, мов воду з мокрої голови струшував.

То я торбу їм спакувала.

Денис знову воду з чуприни струсив.

І ще рахунки клієнтам переписала, задула су¬проти угоди так, що не помітять - хоч тисячу-дру- гу яку на халяву матимемо.

І вона кинула на нього торжествуючий, трішки кокетливий погляд, - їй так запраглося, щоб він не пропустив повз увагу її старання та оцінив до¬стойно. Орисі хотілося, щоб тут не мали її за чу¬жака, ще й закинутого невідь для чого; з подивом вона відчувала, що хоче бути потрібною комусь не задля тілесної втіхи, як колись, от собі вдоволь¬нив хтось ту втіху і захропів; вона хотіла, аби по¬бачили в ній просто людину, чимось вартісну для свого гурту; водночас сама собі не сміла зізнатися, що насамперед сподівалася, аби помітив її та якось вирізнив серед інших Денис.

Досі Орися чоловіків здебільшого зневажала, навіть бридилася переважно ними, а вельми - не-

чупарами, яких не бракувало серед шоферів-да- лекобійників - для них звичайнісінький душ не¬рідко був за проблему. Найбільше її дратували підстаркуваті, що півнями хорохорилися, та вже за кілька хвилин захекувалися, мало того, ще й, не почистивши своїх залізних зубів, цілуватися лізли; вона, задихаючись, крутила лише головою безтямно. Диво дивнеє, ці гіркі спомини, від яких інколи навіть серед ночі здригалася, не переноси¬лися на Дениса, він їй з першої зустрічі видавався якимось іншим, не з того немитого, брудного і бру¬тального світу...

Денис тільки крякнув, мов кавалком замаш¬ним подавився: «Щоб тебе понесло поза вітряка¬ми. Цього ще тут бракувало».

- Гадаєш, добре вчинила?

Вона лише подивовано очима стрельнула: чого він, лазурик такий, дзвякало розкриває, ліпить горбатого та локшину вішає, вона не для себе ста¬ралася, для фірми ж вигода, нічого тут цвірінь- чати. Тут і ховатись не треба, на невелике відхи¬лення не звернуть навіть уваги, а, зрештою, як і впіймає хто, то пудритися нескладно - мовляв, по- милочка вийшла, пардон, панове, все невідкладно виправимо.

Денис із того зло набурмосився, аж вуха завору¬шилися: е, ні, громадянко, тобі не слід туди рачки лазити, де зозуля кує, твою махінацію, звісно, в два скоки виловлять. Та петрушка тут інша, лю¬дино добра, не зможе навіть примітивна наївність твоя на таке мене спокусити. Він би за витребень¬ки схожі не тільки перестав себе поважати, він ще 

й на власному досвіді впевнився: в діловому світі непорядному чи, тим більше, шахраюватому ніко¬ли і нічогісінько не засвітить. Його самого десятки разів «кидав» дрібний підприємницький люд, яко¬го спокуси на позірний погляд легких заробітків у бізнес занесли, але диво дивнеє, жоден із «кида- лів» тих не зміг розжитися та розкрутитися, хоча б як виняток із правила, хоч би жоднісінький...

- У такі хованки гратись ніколи не будемо, - зимним холодом потягнуло від Денисових слів. - Усе виправити та вибачитися.

Якби кому іншому, вона покрутила би просто пальцями біля скроні, але зараз лише на нього подивилася отетеріло, як на заморське диво: як таке може бути, що за якісь поняття, абстрактні й необов’язкові, людина сама відмовляється від власної вигоди, хіба буває таке у світі?

Досвітковий туман, досі білий з легкою жов¬тизною, мов незбиране молоко,потрошки рідшати починав, наче те молоко хтось розбавляв водою. Шлях попереду вже на десяток кроків під ногами виднівся, - помагали, напевне, й містечкові вогні, що небо злегка підсвічували над Оликою, точніше, не так містечкові, як замка, що належав упродовж багатьох поколінь Радзивілам, а оце літ із півтора десятка до князів есвізьких перейшов. Братков- ський, вертаючись до Львова з Батурина, остерігся узвичаєної дороги, звертав на шляхи бокові, мен¬шого ризику, тож вибрав собі саме олицький пу¬тівець.

Він вертався з душею порожньою і сумною, як хата, в якій десятки літ не живуть та з якої все ви¬несене, де оку немає на чому спинитися, хіба за¬ворушиться павутиння по закутках, відлунням голосу потривожене. Не чекати його людові від гетьмана помочі, не перейнявся ясновельможний болем краю... Що вже казати про постійні здирства, польському війську достатньо пройти землями ру¬синськими, як слід гіркий по собі воно залишить. Про це навіть вірша свого з книги «Світ, по части¬нах розглянутий» Братковський читав Мазепі:

Поки мазур пройде, не покине

Ні волосини у тебе, русине!..

Звісно, чого там лукавити, боїться Мазепа слави Палія Семена. Але є й інше, на яке теж належить

не замружувати очі: багато чого не під силу геть¬ману. В самого Івана Мазепи на очах землі немало перебирають польські осадники, а він нічого зро¬бити не ладен, безправним будучи, хіба слізні лис¬ти писати ген-ген у Москву, Головіну - тільки той має право у зносинах міждержавних. Іван Степа¬нович показував Братковському, яка відповідь на¬дійшла від коронного гетьмана.

«Вельможний милостивий пане гетьмане військ Запорозьких

його пресвітлої та державної царської величнос¬ті,

до мене вельми милостивий пане і приятелю!

Привіз мені тут пан Карпо Яськевич, басан- ський сотник і посол вашої милості пана, лист від ясновельможного його милості пана Феодора Олексійовича Головіна, великого господаря його пресвітлої державної царської величності, ближ¬нього боярина, кавалера, генерала і намісника сибірського про те саме, що й до вашої милості пана. Начебто якісь панове з нашого боку мали осадити на тих місцях слободи, в яких забороне¬но селитися через останній трактат і залише¬них до подальшого розпорядження його королів¬ської милості з Річчю Посполитою і його царської величності. Добре було б, коли б був ваша милість пан ознайомив, хто це і які місця осаджує, то б і я сам не схвалив цього, оскільки високо шаную приязнь його царської величності з його милістю королем та Річчю Посполитою. Пише, ваша ми¬лість пан, і про те, що купцям та підданим його 

царської величності діються в наших краях ошу¬канства та неслушні утяження, в тому буде на¬лежна сатисфакція, коли хто укривджений обі¬зветься тут зі своїми претензіями. Я в таких справах мушу знестися з його милістю королем і радою, що є при його боці, а це швидко бути не може, бо король, його милість, від’їхав до Прусе. Отож, як тільки від його милості короля я від-беру щодо того декларацію, пошлю, щоб звідоми- ти про те, мого спеціального посланця до вашої милості пана. Зараз же посилаю мої універсали в Україну із засторогою, щоб ніхто не важився супроти заборони останнього трактату оса¬джуватись у тих місцях, котрі залишені до по¬дальшого рішення. Маю ту надію, що так і з боку його царської величності таких слобід на тих ґрунтах дозволяти й допускати не будуть. Себе ж самого віддаю звиклій вашої милості пана при¬язні і зичу від пана Бога всякого щастя.

Вашій милості завжди зичливий приятель та слуга

Станіслав Яблоновський, каштелян краків¬ський,

гетьман великий коронний».

- Хитрує коронний, - Мазепа силився не ви¬казати на лиці того, що коїлося в душі, тамував схоже так, як біль тамують зубний. - Вишиває язиком він вправніше мазурської рукодільниці та

сліпця видає з себе, що нічого не відає... А у висліді обидві ці сторони сукровицю нашу смакують.

.Досвітковий тумане, обачного подорожньо¬го брат. Світанкова пора та ця молочна завіса Братковського надією тішила, що й Олику щас¬ливо мине, як досі велося. Та раптом з імли при¬марами мерехтливими двоє вершників заявило¬ся, щоб за хвильку дійсною сторожею постати:

Стій! Хто такий будеш?

Він не розгубився, лишень думки швиденько перекидав, як гарячу картоплину з долоні в доло¬ню; зрештою, і відповідати не потребувалося, бо передній вершник, заглянувши в лице, здивовано вигукнув:

О, пан Братковський! А ми вас зачекалися!

Данило знав, що його розшукують по всьому

Правобережжю, і те, що його випадком обізнано - гостинець абиякий.

Ви затримані, пане Братковський. Маємо в за¬мок проїхати.

«З шаблею проти двох? Чи викручуватися ін¬шим якимось рипом?» - немов перекидав ту гаря¬чу картоплину з руки в руку:

Ви гайнуєте час. У замку, у всій родині князів Несвізьких до мене прихильні.

Сторожа з ваганням перезирнулась було, а Да¬нило не дав спам’ятатися:

І взагалі, з мене тридцять золотих - на овес вашим коням.

Запала мовчанка, і Братковський аж подих було затаїв: клюнуло чи відлуп скуштує?

Мій кінь більше вівса з’їдає, - розсміявся пе¬редній із сторожі.

Данило мовчки передав ваговитого капшука і, злегка вклонившись, пришпорив коня.

Та не випало від’їхати йому далеко, як із клубів туману, наче з марева, виринули знову вершники, цього разу троє.

Спинитися! Стояти!

Чи втомлена була ця трійка з роз’їзду військо¬вого, чи з невідомої іншої притичини, тільки не склалася з ними мова:

Маємо наказ затримати до перевірки.

Не зогледівся, як за півгодини вже був у в’язниці - мов сніг на голову, гірка пригода; зну¬щально скрипіли за ним оковані важкі в’язничні двері.

...Тиша настала, вселенська тиша. Чи буде десь там, за товстими стінами кам’яниці, метушитись та чубитись люд, чи сумирні прийдуть часи, тут однаково довічний спокій, хіба інколи шкрябне миша, добровільний тутешній в’язень, у марних пошуках крихти якої поживи. Братковський було відігнав першу хвилю набіглої гіркоти, що не вда¬лося навіть бічними якимись дорогами та стежка¬ми проїхати, та заледь відігнав ту хвилю, як нако¬тилася друга, з гребенем куди вищим...

І нащо воно все йому? Сидів би в своєму Свищо- ві, не які там маєтки, але на прожиток стачить, і на навчання в Італії також було; тож сидів би собі безклопітно, забавку винайшов яку-небудь, хоча б полювання, - мчать снігами хорти, поземкою сте¬ляться, мчав би за ними сам, аж подих нараз пере¬хоплювало; і ніяких загроз, кам’яниць чи марних дискусій із вельможними і ясновельможними.

Але хвиля гірка надходила і, як належало хви¬лі, падала, хіба з гребенів піна лишалася, інша на¬томість з’являлася згадка. Вдома в нього лежить список із давнього документа, мало не столітньої давнини. То лист волинської шляхти до луцьких міщан у справі Луцького братства від 1 вересня року 1619-го.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx1137 Кб2371
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf3443 Кб2052

Пошук на сайті: