Іван Корсак - Мисливці за маревом (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx1137 Кб2340
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf3443 Кб2038
У затісний кабінетик Дениса чудо зайшло вже зовсім наприкінці робочого дня. Замість пір’я було воно в навдивовиж короткій спідничці, розмальо¬ване густо всіма рум’янами та пудрами припуд¬рене. Те чудо роззирнулося спершу подивовано, шукаючи, де присісти, і не знаходячи, а врешті, цибаті звісивши ноги, опустилося просто на край столу.

Я твій хабар, - привіталося. - За те запис у кабінеті, тобою зроблений, маєш віддати.

Денис ошелешено зиркав то на обличчя, то на зманливі коліна, і не знав, що вчинити з наха¬бою - в халепу таку ще не втрапляв. Власне, схо¬же було колись, як в армію забирали: на призовній комісії попереду нього один хлопчак, здоровань вайлуватий, ненароком на стіл було сперся, і вся його немала господарка перед членом комісії, ка¬пітаном, на півстолу вляглася. Капітан спантели¬чено так само зиркав то на обличчя призовника, то на викладену господарку, а тоді як лясне по ній лінійкою - підстрибнув чи не вище стола призо- вник-неборака.

Денис узявся було теж за лінійку, та зважився хіба зашипіти:

К-и-ш-ш!

У відповідь повіки подовжені кліпнули.

Віддай запис на диктофоні у кабінеті голови. І я - казав Бакс - твоя власність.

Ти не зовсім ще п’яна, - в якусь мить Денис вловив винний дух. - Забирайся.

Не можу. Закопають, як вернуся без запису.

«Нахаба рідкісна, - думав спроквола Денис. - Із

тих, що збрехне - і не зашаріється».

Ану геть, не за комір же тебе...

Зви мене Орисею, - якось буденно, між іншим неначе, сказала. - Як мною гордуєш, то подінь ку¬ди-небудь. Вдруге відбиті нирки не вилікую.

Вона грайливо погойдувала ногою, сидячи так само на краєчку стола, говорила в розумінні його серйозні речі, але чомусь таким дивним тоном: цей світ, ви й не підозрюєте, геть безголовий.

Йому ставало вже навіть цікаво, звідки Ори¬ся ця впала, от тільки допитуватися не час. А її, видавалося, мало обходило, що з нею трапиться: жила собі так,наче з розгону...

По материному арешті не послухалася Баксо- вого помічника, але як вздріла на першому ж по¬баченні чорнізні, аж фіолетові синці на материній шиї, то передумала.

А інакше вона не могла. До Галини Онисимів- ни, чужої жінки, яку тепер звала матір’ю, Орися приросла, як до змужнілого дерева прищеплений тонкий пагін, і через оте зрощення, нехай ще нео¬ковирне та вузлувате, але вже через нього,оту пер¬шу нарость, пішли позірно невидимі соки, яких, відчувала Орися, їй бракувало доконче і без яких вона тепер просто би всохла, - оте перше зрощення вона руйнувати не мала душі. Батьків Орися на¬

віть на очі звести не здатна була, вивітрилися не- відь-куди, тим паче не відала, чого її поцуралися, отож сперш при бабусі як опікунші жила, а вчи¬лася в інтернаті. Але як покрала в бабці каструлі та інше начиння, здавши в метал та накупивши клею, то й бабця, перехрестившись, умила від неї руки.

Аби мати надалі клей, крала з подругами по¬тихеньку, вельми вдало в автобусах та церквах. Із часом Орисі й таким самим підліткам, природно, хотілося якось ліпше приодягтися, бо на собі по¬мічали не знані ще досі, якісь особливі погляди хлопчаків. Святечними дні ставали, як привозили гуманітарку, але якесь краще платтячко чи коф¬тину, звісно, вчителі здебільшого відбирали.

І тоді вона та ще двоє подруг пішли в «босоніж¬ки» - так називали дівчат на трасі, які підсідали переважно у машини далекобійників. Час від часу їх ловила міліція, тримала в арешті якусь добу, а тоді, розрахувавшись тілом та підписавши папір, що працювали на невідомого хазяїна, випурхува¬ли знову на волю.

Одинока Галина Онисимівна забрала Орисю з міліції, коли наказували їй підписатися під про¬токолом про продаж трамадолу, - нам, щиросердо пояснювали міліціянти, одного протоколу до пла¬ну якраз бракувало.

Бабуся ще довго стояла обабіч дороги, як пере¬їжджали вони в це містечко, її сухорлява постать мерехтіла в повітрі й пливла, і вже важко було роз¬різнити, чи то махає вона на прощання рукою, чи напутнього хреста посилає.

Орися по тому ні разу не запитала, чому Галина Онисимівна одинокою залишилася, а та не спіши¬ла також бодай щось розгадати в густому й непро¬никному мороці, що колихався за спиною в Ори- сі. Вони просто жили, наче поряд росли дві сосни, надломлені жорстокою бурею, але у висі десь там їхні крони спліталися і одна одну чіпко тримали, опиратись готові новим злим вітрам.

А через півроку хіба, як нагла хворість Орисю звалила, що в безпам’ятство кинула діб на три, то всі ночі й дні вона бачила над собою злегка нахиле¬ну постать Галини Онисимівни.

То вже, мабуть, на третю добу, виборсуючись щомоці з безпам’ятства, наче з в’язкої і підступної трясовини, вирвалося в Орисі оте досі не знане, таке несподіване і щемке: «Мамо...»

Орися розуміла, куди її помічник голови, наче звіра в загінці, тепер направляє, вже водила недо¬ля її тими колами немилосердними, але матір вона не здатна хижим цим залишити, душу єдину, яка відігріла її поміж життєвих льодів...

Зараз же, сидячи на краєчку стола та ногою ма¬нірно похитуючи, вона чомусь наївно вірила, що не можуть її безцеремонно отак прогнати, вони ж знають, що Бакс словом не кидається; і справ¬ді, хвилю яку повагавшись, несподівано для себе крізь зуби Денис процідив:

- На склад хіба, працівником підсобним... Там хоч якийсь толк із тебе буде.

Від того в Орисі обнадійливо серце тріпнулося, мов у рибалки, в якого по довгій тиші врешті клю¬нуло.

Коли посилав її сюди Баксів помічник Аполіна- рій, як видалося Орисі, неабиякий ще хитрюга, в якого й чорт у ступі не влучить, то напучував: «Запис і щотижневий мені дзвінок - що там ко¬їться. Ця шобла першого числа посміла Баксові не заплатити».

Не віднікувалася Орися, не бунтувала, і не тіль¬ки тому, що відмазки тут не конають, як казали в її оточенні, - їй аби матір не зачіпали. Ті й ті од¬наково для неї люди чужі, одні гроші шуфлею, певно, з магазинів щодень загрібають, а другі, на¬віть коли милостиню подають, то на відкат споді¬ваються.

Осиковим листком тремтів директор тутешньо¬го лісгоспу Нечіпайло, як переступав поріг голо¬ви адміністрації, намерзлим листком тріпотів на зимному вітрі: вчора тихцем загнав два авто дубо¬вої дошки, а з Баксом не поділився.

Ну! - гикнув звичне вітання Баксютенко, і душа директорська стрімко опускалася до пі¬дошов. - Дуба того в Заліссі, над дорогою зліва, знаєш?

Гість поспішно та згідливо закивав головою, і змерзла душа його поволечки верталась на міс¬це.

Той дуб має бути зрізаний вже наступної ночі.

Як завше? - відтанувши, перепитала душа.

Тільки зробити це має хтось із підприємства ґонорового отого Дениса Поліщука.

Із головою адміністрації так зіспівано жив ди¬ректор уже не рік. Баксютенкове найменше ба¬жання, заледве прокльовуватися лише починало, ще не вилізло, тільки-тільки шкарлупу дзьобом кришило, як директор уже безпомильно міг уга¬дати. Не тільки слова сердитого, навіть погляду скрива Нечіпайло боявся панічно, тим паче, що про той погляд між люду байки різні ходили. Пе¬решіптувалися: мовляв, рід Бакса непевний, із не-добрими силами в ньому зналися.

Зрештою, якось директор сам мав нагоду упев¬нитися, що погляд у голови якийсь особливий. Ви¬пивали вони тоді на пеньочку, дим над пригаслим багаттям струменів-мерехтів, і так само навкруж

струменіли зманливі пахощі шашлику, що собі допрівав неспішно. Раптом де не взялася миша, за три кроки з трави показала носа, запахом, напев¬не, приманена, вона зі сторожкою цікавістю крут¬нула кілька разів голівкою.

Здається, і їй шашлик до шмиги, - докинув директор.

А хочеш, фокуса покажу? - реготнув раптом Бакс.

Ну, звісно, на те і бесіда на пеньку, аби розважи¬тися та відпочити.

Баксютенко повернувся до миші й вперся у неї поглядом так, мовби вперше в житті побачив таку дивину, він не кліпнув ні разу очима, хіба злегка приплющив повіки.

Миша ще раз тривожно крутнула голівкою, а тоді поповзла на той погляд, що магнітом якимось, невидимою силою став притягати, вона саме повз¬ла, а не бігла, навіть впиралася іноді лапками, противлячись тій силі невидимій, зрештою запи¬щала жалібно, але далі повзла.

Раптом, коли крок якийсь залишався, Баксю- тенко несподівано ногою притупнув: миша, наче пружиною вистрілена, підстрибнула на півметра і стрілою метнулась у траву.

Голова переможно розреготався, директор і собі підреготнув, але Нечіпайло, миттєво згадавши байки й перешепти, піт холодний на спині відразу відчув.

Ще чував побрехеньки він, що одним поглядом Бакс, засперечавшись під великий заклад, якось сушицю-сосну підпалив.

Але в діловому житті незле вони ладили, дуетом зіспіваним поживали. Як бракувало чогось на екс¬порт, то кликали з області спеціаліста-фітопатоло- га, пхали йому в кишеньку сором’язливо парочку сотень, а Баксютенко, заплющивши очі, пальцем- бичілном тицяв на карті навгад:

«Отут хворий ліс».

Верещали, мов здичавілі, на радощах бензопи- ли, хижо гризучи деревину, падали з виляском гінкі сосни чи тихо й покірно лягали зовсім нестиг¬лі посадки, але незмінно раз у місяць Баксютенко вискакував на деньок у ближнє західне зарубіж¬жя та ужинок носив у тамтешній банк.

Пошелепати трішки більше мізками довело¬ся Нечіпайлові з Баксютенком, доки здогадали¬ся, як кремезні дуби, що на обліку особливому в Києві, у живе діло пускати. Домовлялися сперш із бувалими у бувальцях, ще й тлусті гроші дава¬ли. З лунким хряскотом та земним болісним сто¬гоном падали старезні дуби, але майже відразу за любителями хазяювати при циганському сонці бігли заздалегідь повідомлені Нечіпайлом єгері з собаками - гарчали вівчарки, аж захлинаючись, і стрімко неслися свіжим ще слідом. От тільки не брав переляк зловмисників, витрішки весело про¬даючи, вони чемно одержаним спершу в Нечіпай- ла всі браконьєрські штрафи платили. А той уже законно деревину прибуткував, наварював понад збиток, ще й із поважним гаком: четвертину собі лишав, а решта належала Баксові.

Але цього разу двом вантажникам із підприєм¬ства Дениса чомусь фарт не випав: погоня довго не ліпила горбатого. Раз ці двоє гвинта не дали, мети¬кували бувалі єгері, що вартовими в тюрмі перед цим служили, то заяча кров вони, отож на руках у затриманих відразу браслети клацнули - і посади¬ли їх у канарку тещину та в акваріум той, камеру попереднього ув’язнення, повезли.

Ще було смикнулися спіймані на гарячому до мента дільничного: «Підстава, сірий барон, в посе- луху ми не зголошувалися!»

У канарці тещиній не судилося жихарити дов¬го, дали кожному ручку та аркуш паперу.

«Пишіть, що вас по дуби посилав ваш директор Денис Поліщук».

Затялися було арештовані, не торкнулися на¬віть паперу.

Їм ламали сперш пальці, одному надірвали вухо, а тоді повели в душову. Там пов’язали, вста¬вили кожному в анальний отвір шланг водопро¬відний та під тиском холодну воду дали. Сперш кричали ув’язненні, як тріскало тіло, а тисячі голок крижаних безжально низали, та швидко у безпам’ятство падали. Коли ж понад шлангом із тіла разом із водою почала вертатися кров, таки не витримали:

«Давайте папір...»

Через дві години Дениса Григоровича до слідчо¬го в кабінет доставили.

- Ви посягнули на диво природи, - слідчий з обурення не міг навіть всидіти, він підвівся і, спер¬шись обома руками на стіл, усім махом своїм, ста¬турою своєю пишнотілою, грізною скелею завис над викликаним. - Посилаючи людей нестійких морально, ще й судимого раніше одного з них, ви вчинили подвійний злочин супроти улюбленої нашої неньки-держави. Що ви на те зараз скаже¬те?

У вас ширінка розстібнута, - кинув очима той.

Слідчий зашарівся та інстинктивно повернувся

убік: він якраз був у туалеті, як пролунав стіль¬никовий дзвінок. Прожогом метнувся було в кори¬дор, не встигши навіть у порядок себе привести, бо світився на мобільнику той єдиний номер, від яко¬го важила його доля.

Я на вас сподіваюся, - тільки й сказав Баксю- тенко.

Але то було більше й вагоміше, аніж би з капіта¬на в майори достроково його возвели.

Вам кримінал тут на всю губу всміхається, груповуха, - миттєва розгубленість слідчого ми¬нула було, в голосі знов озивався метал, до того ж намерзлий, аж інеєм вкритий. - Хіба...

Він потер пальцями обидві скроні, чи то силя¬чись щось пригадати, чи просто від втоми цим збо- ченим малотямущим світом:

Хіба повернете запис, незаконно зроблений. А доти - підписка про невиїзд.

І він зашурхотів, підсовуючи Денисові, заготов¬леним наперед документом.

Такі особистості колоритні у цьому містечку, - думав Денис, неспішно підписуючи папери, - ди¬ректор лісгоспу за щастя має вкрасти і не поділи¬тись при цьому, Бакс - підгребти весь світ та на вершечку всістися, податковий інспектор всьому людству хотів би чимдуж насолити... А слідчий 

цей, навпроти столу, облизати готовий начальство, щоб потім, як видряпається куди вище, смачно плюнути в нього.

Дзенькнув метал об метал, видавалося, як зу¬стрівся Денис із Баксютенком поглядом, - лиш на хвилечку кресонуло, коли машинами на виїзді з міста вони розминалися.

Денис не поніс голові «капусту» вказаного чис¬ла, не мав наміру овочем цим займатися і нада¬лі. Він не здатен був сам собі пояснити, яка його муха вкусила, але мастити бакшиш уже затявся. Денис мчав напівпорожньою дорогою поміж лісу, що з обох боків підступив, сходячись кронами над головою, і ніяк не міг викинути з душі той зизуватий погляд Баксютенка, що застряг десь там скалкою: то не був страх у Дениса від гніву начальницького, бо те почуття йому не знане, не було очікуванням чи побоюванням капостей у прийдешньому, що завиграшки міг влаштувати Бакс, нацькувавши псів троєкуровських; швид¬ше, той зизуватий вскид чимось погляд нагаду¬вав гончака розгарячілого, вовка чи іншого звіра в шаленій погоні, що жене свою жертву і вже в роті його смак свіжої крові ось-ось жертви впо¬льованої; щось лихе й нерозгадане в погляді тому змайнуло.

Якоїсь миті тривога раптова охопила Дениса, він ще не втямив, що могло статися, але таки за¬гадкове щось відбулося: хоч дощу ні краплини зараз не падало, але дерева обабіч дороги чомусь розмиватися стали, вони переломлювалися і ме¬рехтіли, мов на автомобільне скло злива цілісінь¬ка линула, машина його, що підгирцювала досі та

гриміла на вибоїстому недоглянутому асфальті, зараз так плавно пішла, наче пливла рікою, а на панелі годинник електронний, який щойно пока¬зував о пів на третю, раптом висвітив чотири нулі, мов доба лише почалася; все те відбувалося тільки мить, а тоді чорна звивиста блискавка вдарила і заполонила весь безкінечний світ.

Із тієї темені не розвиднялося ще, як почув Де¬нис над собою незнайомі голоси чоловічі.

Це якесь прокляте місце - третя автоаварія за один тиждень.

Начебто й дорога зовсім пряма, вигин хіба ледь-ледь...

Кажуть, тут якась геопатогенна зона.

Та яка там зона: шляховики, як асфальтува¬ли, за економію премію собі заробили - дорогу че¬рез покинуте кладовище навпростець провели...

Пошук на сайті: