Іван Корсак - Мисливці за маревом (сторінка 4)

Комусь премія, а нашу автоінспекцію за ста¬тистику знову лаятимуть. Мовляв, паршива в нас профілактика.

Хрін із ними, аби жив чоловік.

Має жити, судячи з усього. Та й «швидка» хвилин он за п’ять уже буде.

...І знову чорна безвість, бездонна й глухоніма. Денис без упину падав у неї, і від того піднуджува- ло злегка його; спинилося падіння, як почув зна¬йомий Олегів голос:

Дешево відбувся, - продавав той усі тридцять два, мов тішився з сумної Денисової пригоди. - Авто на пляцок, а в самого хіба синці та подря¬пини. Тож нічого тут вилежуватися - за тиждень який у плуг впрягайся.

Що це було? - Денис із незвички аж повіки приплющив - після бездонної темені ця світла, залита сонцем палата сліпила. - Непритомність? Але ж я не студентка, щоб зомліти після провале¬ного заліку.

Не масти голову, - тішився направду Олег, що тепер на фірмі не доведеться довго самому бабрати- ся. - Не ти перший... Ніхто досі не розгадав, чому там аварії через день, чому дерева ростуть геть по¬кручені, а на додачу в них чомусь блискавки часто влучають. Невидимі, кажуть, промені на тому міс¬ці із землі йдуть, десь тут розлом кори земної, бо ж одні річки з цього краю в Чорне море течуть, а Буг он - у Балтику, отака собі варіація Бермудського трикутника; гіперпростір, словом, утворюється. Вчені голови не вельми розкумекати диво пнуть¬ся, хоча, до слова, художники те давно помічали.

Ого, який грамотій, - тужився засміятись Де¬нис, але марно, бо ще груди немов обручі залізні стискали.

Просто колись нагода трапилася. Був я на практиці у Криму, в Феодосії, і показували мені там старовинну ікону Успіння Богородиці: за пе¬реказами, писав її молодий Феофан Грек, як жив у цьому місті. Художник зумів одночасно дві події подати - смерть Марії в оточенні апостолів і взяття душі її Ісусом Христом, тільки перша в реальному світі, а друга - в містичному. Отоді й захопився я багатовимірністю. Перечитав оберемок наукової літератури, а ще про картину Сальвадора Далі, де Христос зображений розіп’ятим на кубі у чотири¬вимірному просторі, про техніку полотна Марселя

Дюшампа, де оголена постать спускається східця¬ми, заламуючись та розшаровуючись. Згадаймо також Чеширського кота з «Аліси в Країні чудес», де котяча усмішка чудернацько живе геть окре- мішньо, гуляє сама по собі...

І Олег, розмахуючи руками, мов тими жестами рвучкими легше й простіше міг описати багатови- мір, став оповідати про німецького фізика, який нездатність людини бачити четвертий просторо¬вий вимір порівнював із нездатністю сліпого ко¬льори розрізняти. «Я й не знав, що вайлуватий на позір Олег здатен так захопитися», - посміхнувся Денис лиш подумки, аби навіть не ворухнутися та приспаний біль ненароком не розбудити.

Та ж у тебе самого дерева перед автівкою немов заламувалися та розшаровувалися, - перестав Де¬нис слухати кореша, натомість до себе дослухати¬ся взявся, начебто він після аварії - і не він, мовби іншим якимось до тями тепер повернувся.

Вкотре завідувачка складом, як роздражнена квочка з крилами опущеними, на скарги до Дени¬са прийшла:

Щось робіть уже з тою, - вона хотіла вимови¬ти Орисине ім’я, але слово чомусь опиралося, вере¬дуючи, впоперек навмисне лягало, таким важким ставало і кострубатим, що язик був не в силі здола¬ти; врешті мусила облишити навіть затію свою. - З тою... Знову на роботу спізнилася, зате вчора ра¬ніше пішла...

Дістала вже колотнеча бабська, - буркнув зго¬дом Денис до Олега, бо втомили його чвари на скла¬ді - з першого дня незлюбила завідувачка чомусь новеньку. - Копни геть ту Орисю, щоб за дев’ятими ворітьми хіба гавкнула.

Олег блимнув у відповідь на репліку злу напар¬ника так, мов упевнитися мав конче, чи того не за¬температурило.

Жива все ж душа, не псяча...

Денис зашарівся раптом, хоч сірника об щоку витри, - кореш, не відаючи того, поцілив у вельми скулке місце: хоч збіг уже час, та й досі соромився власної черствості.

Кілька зим тому, ще тільки починав Денис влас¬ну справу, ще без Олега, тримали для охорони його складу двох собак: сучку Бету і пса Варяга, що в парі були в господаря попереднього, подейкували, ще із щенячого віку. І от приходять одного зим¬ного ранку складські на роботу, аж біля складу сидить уже мертва Бета, до того ж вагітна, а біля

неї незрушний Варяг. Зими були в останні роки все шмаркаті, сльозливі, з дощем та мокрим сні¬гом здебільш, а тут, мов спам’яталася та знітилася зима, вдарив мороз під тридцять - чи то з хворості згинула Бета, чи з холоду закостеніла. От тільки Варяг від подруги не відходив навіть на крок, си¬дів далі укопаним, мов силився її відігріти, не по¬вів навіть оком, як підсовували бутерброда, хабара своєрідного, лишень як силою пробували зруши¬ти з місця, то завурчав утробно й зуби загрозливо шкірити почав - відскочив той жалісливий убік, як-не-як, собацюга до півцентнера.

Кілька днів було не в приступ до Варяга та Бети. На нього, аби якось зігрівся, шмаття старе наки¬дати пробували, та скидав його зневажливо, їжу приносили, але він відвертався бридливо - так і сиділи вони бік у бік, мертва Бета та інеєм вкри¬тий Варяг, тільки в Бети від його дихання теж один бік інеєм заіскрився.

Якогось дня, не стримавшись, швидше злим на- самперш на себе та на життя будучи, гаркнув було Денис на своїх складських, що собак якраз обсту¬пили: «Ви на роботу прийшли чи бавитися?»

Такого колючого у відповідь, колючого і про¬низливого погляду від людей за черствість свою не доводилося йому бачити ані до, ані після того ви¬падку.

І зараз, як нагадав Олег про душу людську, а не псячу, Дениса сором обпік із такою самою силою, як тоді, на роки вертаючись.

Коли не змогли більше дивитися на двох собак, мертву й живого, то зателефонували в собачий притулок. Навчені люди якось пов’язали і повезли Варяга, а Бету, з бідою навпіл, викрешуючи засту¬пом іскри, складські працівники закопали.

А на ранок Варяг, перегризши сітку з металу, вже знову сидів на своєму недавньому місці. Тіль¬ки тепер уже сидів самотиною, зиркаючи час від часу похолоділими до решти очима, виглядаючи, де ж поділася його Бета, в яких снігах, що мели й дзвеніли довкола, загубилися її сліди...

Денис проходив у наступні дні повз склад, нав¬мисне відвертаючись, коли його робітники майстру¬вали для Варяга буду. Але не схотів собака ніразу в ній переночувати.

Його ще забирали в собачий притулок, і він зно¬ву, неймовірним для працівників притулку чи¬ном, умудрявся втікати вигадливо та вертатися на узвичаєне місце під складом - допоки одного ран¬ку не знайшли його задубілим.

Пес сидів, як завше, хіба якось дивно була по¬вернута голова - мов сторожко вслухався він у цей жорстокий холодний світ, що забрав його Бету, си¬лячись розпізнати та сподіваючись марне почути серед розмаїття шумів і звуків зайвих тільки зна¬ні лише йому такі очікувані та омріяні, до щему в серці милі, незабутні звуки.

«Я пишу вам листа, живцем замурований у кам’яниці. І до страти мені, напевне, не більше тижня, коли через ката на кількось разів буду мордерсько стятий. Попри те, вельми тішуся, що наша відозва до повстання і в поліські пущі дійшла, що зроджується у вас справжня козаць¬ка Лісова Січ, яка боронитиме разом із воїнством славного Семена Палія святе православ’я, спокон¬вічну віру свою, та ще гідність люду цього.

Перед тим, як смерть маю прийняти, прошу за¬хисту небесного, всіх святих закликаю на поміч і Спасителя свого беру на Страшний суд за правди¬вого свідка, що тільки добра всім душа моя праг¬нула. Я багато тут передумав, кожну сторіночку і подію свого життя не мав перешкод зважувати та цінити, навіть не заважали єдині сусіди мої, пацюки непосидющі - ці бридкі створіння, видава¬лося інколи, за окремих людців благородніші...»

Денис мимоволі всміхнувся при «створіннях благородніших», бо за останні часи двоногі ство¬ріння таки набили йому оскому. Двері у нього не за¬чинялися від комісій, звірок і перевірок, інспекція цін не втомлювалася шарудіти паперами, аж доки об’ємисті сумки інспекторів не ставали пузатими від ковбас та пляшок із багатьма зірочками, подат¬кова міліція брала тільки готівкою, прокуратурі у присмерку треба торби відвезти було на квартири, ветеринари без вагань називали ціну їхніх від¬відин та божилися, що відтепер вони заявляться

хіба через місяць, а в антимонопольного комітету було монопольне право на «поляну» для високого керівництва, що в глибинку поліську приїжджало в «Цех страв та чаїв» душу і тіло потішити. Денис зарікся бодай шелягом чиюсь долоню позолотити, зате Олегові на те дійство щодня майже щастило. Гей-гей, сміявся беззвучно Денис, тільки плечі від того тряслися, то про це знаходив колючі рядки Братковського:

Такий-бо бенкет має відправлятись:

Юристів, слідчих, суддів частувати.

Піти під ратуш, певне, болять ноги,

Вина чарчину хоче - не від того*.

Гей-гей, - підтрясав плечима Денис, мов ношу яку поправляв, - розвелося братії тепер, що бенке¬тувати готова хоч цілодобово.

«Боронитиме віру та гідність люду цього», - вер¬тався було Денис до прочитаного. - Три сотні літ, та ще й з гаком спливло, як писано, але от зачіпає чогось, за серце шкрябає. Бо як і колись, підкуп та криводушшя людське сумління короблять, у дугу згинають, гідність підборами в землю втоптують...

Денис біг рядками перекладу цього листа-спо- віді до знайомого, а може, й приятеля доброго, він поступово на світ починав дивитися очима Брат¬ковського, чи то коли Луцьке братство разом із тридцятьма трьома депутатами року 1679-го на¬правляло у Варшаву, до короля з протестом за утиски люду тутешнього, чи коли ківш лиха за¬смакувати випало, як у Москві секретарював у по¬* Переклад тут і далі Валерія Шевчука сольстві Речі Посполитої за короля Яна ІІ Казими¬ра. Так само гірчили рядки тої книги з йменням несподіваним - «Світ, по частинах розглянутий», а ще суперечки шпаркі з гетьманом Іваном Мазе¬пою, не допомагала навіть надія на побратима, з яким на лаві одній у Київській колегії премудрос¬ті вченої набиралися, надія на Палія Семена...

Заледве переступив сьогодні Олег поріг своєї кон¬торки, іменованої поштиво, навіть дещо величаво- піднесено офісом, як Денис у жалобі опустив очі:

Митниця наша знову голодує.

Вже було подумав Олег, що там сталося нечу- ване, якесь голодування протестне, упаси Боже, чи нужда така гибла напала на митників, схуд та змарнів тамтешній трудящий люд, аж побачив, як у кореша очі враз зашкварчали - їхня машина митний контроль оце мала пройти.

Їхав Олег на митницю з серцем, що дрібно сми¬калося, тіпалося та колотилося, але те тривало не¬довго: доки рябий жезл автоінспектора описав у повітрі коло витончено й елегантно, як у бувалого диригента симфонічного оркестру, на очах веле¬людної, із затамованим подихом публіки, доки той артистичний жезл не спинив машину.

Ти перший у мене сьогодні. Знижка: жени хоч двадцятку.

Зашелестів Олег у гаманцеві.

Через два квартали знову смугастий жезл, тіль¬ки тепер зовсім інший, суворий такий, наказовий, навіть маршальський жезл йому не рівня.

Олег мовчки, наче заціпило, подавав докумен¬ти, відчиняв багажника, показував усе, чого ви¬магалося, тільки наприкінці, жодного зауважен¬ня не почувши, на всяк випадок перепитав:

Можу їхати?

Ні. В начальника нашого день народження...

Шелестів, худнучи, гаманець.

На трасі, заледве місто поминула машина, спи¬нив її інспектор, що вихопився з-за кущів негада¬но, - радість святечна на лиці його повновидому сяяла, випромінювала вусібіч та вигравала:

Інспектор Петриченко. Ще не снідав.

Зате мене годували, - буркнув Олег.

Чую - перегар ще з вчорашнього, - інспектор раптом заметушився. - Приладу зі мною зараз нема, але ти он у кульок дмухни.

Олег знехотя дихнув у простягнений пакет це-лофановий, інспектор сторожко шморгнув носом кілька разів - не чутно, видавалося, на жаль, того омріяного перегару.

Тяжка в тебе служба, начальнику, - зітхнув співчутливо Олег.

А ти сам хоч служив?

Збракували мене. Туберкульозний я.

Немов холодом хто дмухнув на інспекторове

лице, що так пашіло і сяяло донедавна, випромі¬нювало та світилося.

Дивовижна річ, думав по тому Олег, це ж скіль¬ки іржею треба душу точити, аби та душа переста¬ла соромитися, по чуже втратила стид без церемо¬нії пхатися... А може, й не треба довго, десь раніше побігла тріщинка малопомітна, і тепер від найлег¬шого удару репнула та душа і розкололася.

Та помилявся, напевне, Олег, бо душа в інспек¬тора Петриченка з іншої зовсім нагоди потріскува¬ла та репнути ладна була: зацькували його в сім’ї, затицькали, зовсім брати бакшиш на трасі вето наклали. Хмурив брови суворо батько:

«Щоби очі твої цього більше не бачили!»

Відвертатися мусив тепер, як шелестіли купю¬рами. А ще батько до знайомого лікаря навіть во¬див: муркотів нерозбірливо довго той, молоточком вистукував.

«Запущено все, занехаяно. Кварцом невідклад¬но пекти, прокапати ще антибакшиш, а таблетки ньюхабарон тричі на день приймати».

Казав лікар, що то або гена якогось мутація, або збудник хворості ходить такий, втрапляє у кров - і тоді все тіло свербить та чешеться не¬милосердно, насамперш, звісно, долоні. Головне тут, наказував, як в алкоголіка, - не зірватися. «Двадцять гривень витримав залюбки, стиснув¬ши зуби - сотню, а на п’ятисотці зірвався», - лаяв сам себе, згадуючи, Петриченко та докоряв собі.

...А вже перед митницею черговий жезл, опи¬савши віртуозно коло, тицьнув у місце, де Олегові стати належало:

Ви знак «40» , здається, бачили?

Умгу.

То чого ж їхали гривень на триста швидше?

Показуйте радара.

Інспектори переглянулися: чи то подивовано, чи обурено.

А ми вже вимкнули. Ви що - нам не вірите? - і така непідробна щирість чулася в голосі, пере¬конаність глибинна в істинності власних слів, їх крицевої правдивості; не зустрічали досі таких, що посміли б засумніватися в ними сказаному.

Нема показника - нема бабла, - затявся й собі Олег.

Тяжко хукнувши, взялися було інспектори за роботу: догори дриґом поставили все у багажнику, люфт керма перевірили, навіть днище невідь-чому простукували - жодного ґанджу.

Жени кожному сотню - і пензелюй, - змилос¬тивились врешті.

Олег мовчки відрахував зажадане все дрібними:

А тепер сядьте на хвильку в машину.

Він уже давно обладнав свою тачку відеокаме- рою.

Впізнаєте себе? - тицьнув пальцем в екран. - В автомат-режимі цю милу картинку інтернет пе¬рекинув на мій хатній комп’ютер.

Інспектори, переглянувшись ошелешено, по¬кірно зашелестіли ще недавно Олеговими купюра¬ми.

Не піде, - крутнув головою Олег, ховаючи свої кошти. - Поверх того з вас кожного, голуба сизо¬крилого, ще по п’ятсот.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx1137 Кб2371
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf3443 Кб2052

Пошук на сайті: