Іван Корсак - Мисливці за маревом (сторінка 5)

Щось у цьому світі трапилося, роззиралися дов¬круж інспектори, чи зламалося, чи в інший бік крутитися-вертітися почало... Вони, облегшивши кишені, ще довго стояли заціпеніло обабіч доро¬ги, проводжаючи поглядом дивне авто, стояли не- зрушно, немов стовпи для виставлених ними ж ле¬гіону дорожніх знаків.

Начальник міліції підполковник Кошлатий в очікуванні, доки за його наказом привезуть Ори- сю, перечитував рапорти підлеглих, час від часу лише похитуючи головою скрушно: недоскона¬лий цей світ, якийсь кривобокий.

«Будучи доставленим у відділення міліції, громадянин Карпущенко продовжував хуліга¬нити і вдарив капітана міліції Безуглого в стате¬вий орган, причому з останнього злетіла шапка».

Ти ба, як розгулявся народ, гаєчку йому давно пора підкрутити, і це під силу лише йому, під¬полковникові Кошлатому.

«З приводу порваних трусів громадянки Ка¬пусти можу доповісти наступне. Під час обшу¬ку її, затриману як проститутку, вона зірвала з мене погони і засунула собі в труси. Я їх звідти ввічливо витягнув і до трусів навіть не торкав¬ся».

Хм-м, чи не допитати особисто цю громадянку?

«Після обшуку в самогонниці Корчуватої я і сержант Кобилінський ніяк не могли знайти две¬рі виходу. Коли Кобилінський втомився і заснув у туалеті, я ті двері знайшов. Але нащо приніс їх у наше відділення, того не пам’ятаю...»-

Хай перепише шолопай цей рапорт, а то ще в руки перевірці якій потрапить. Хоча з нашим життям причаститися в смак деколи не зава¬дить.

«Затриманий продавець Крисюк вдарив пенсіо¬нера Горпиненка шматком м’яса в обличчя, через

що вирвав із рота пенсіонера глибоко застряглі у м’ясі штучні щелепи...»

Сперш, як привезли Орисю, підполковник хотів було шулікою виголоднілою на неї накинутися, аби, напуджена, була більш податливою. Але пере¬думав у останню хвилю, розвернув голоблі:

Ти того. Хоч іще й першого завдання не ви¬конала, я тобі легше дам.

Він дістав із шухляди конверта, вийняв гроші з нього і почав відраховувати, на пальці попльовую¬чи, хрусткі папірці.

Купиш кіно мені з секс-картинками - чи за¬пишуть на роботі в тебе нехай. Таке мені треба, щоб аж у носі крутило - не тільки ж вам, молодим, хочеться діла цього.

Орися зачудовано дивилася на товсті короткі пальці, які вправно, мов картярську колоду, тасу¬вали гроші, й думала, що значити все це має, чому саме їй випала така честь, як собаці у ярмарок: або всюди ганяють, або хазяїн до воза прив’яже. Чи то сповна прив’язати до власного воза Баксові не вда¬лося, чи просто забули на якийсь час про неї - і за¬раз оце згадали, нове западло на когось готують та її руками думають жар загрібати? Їй так треба в чуже встрявати ігрище, як вішати гусці хомута на шию.

Чого шпуньки витріщила? - не стримався і таки гаркнув підполковник, аж у грудях у нього громи зарокотіли, перекочуватися стали та бубна¬ми глухими озиватися. - Не почула? Сказати, аби вуха помили?

Чого ви до мене причепилися, чи собі інших ліньки знайти? - в Орисі з того пересохло у горлі, й

вона швидше прошамкала, як бабуся, ніж вимови¬ла.

Проти матері провадження знову відкрите... А вона драпонути було надумалася. Марне, на кордо¬ні району наряд міліцейський посилили, бо ж он у сусідній державі ящур серед худоби, а ще афри¬канська чума, кажуть, ходить.

На якусь мить тиша було запала, хіба авто від¬ділку сиреною знехотя згавкнуло.

Бери... На один раз твоїх хазяїв теперішніх, перекажеш, ДАІ менше зупинить, - до Орисі під¬сунув гроші начальник.

Вона бачила, що грошей на фільм забагато, тож їй замануху, певно, в такий спосіб дають, душу її на папірці поміняти хочуть. Ті гроші між ними були для Орисі порогом, який переступити ніяк не зважувалася, за ними якесь западло причаїлося - нило нутро. Вона почувалася так, як у дитинстві далекому, коли з бабусею на болото по журавлину пішла. В трясовину тоді втрапила якось несподі¬вано, хіба на десяток кроків від бабусі відбившись, топилася в баговинні раптово і невідворотно, хоч вибратися силкувалась панічно; але як тільки одну ногу, смикнувши, з трясовини витягувала, то друга вгрузала ще глибше. І збулькувала грізно трясовина, потривожене нутро її вурчало роздра¬товано, засиджених яєць запахом дихаючи, готове вже затягнути в смердючу безвість, у чорнішу чор¬ної нескінченну темінь...

Сперш Аполінарій шпигувати змусив її, а тепер чогось більшого хочуть, і має вона для себе виби¬рати: чи під муки нові матір підставити, чи зла, не

знаного ще й невпізнаного, тим людям завдати, в яких прихисток та хліба шматок знайшла.

Хоча в чому твоя вина, - набігла Орисі раптова думка, її просто передати ці гроші просять, що тут поганого, тим паче, не виконати прохання - на¬кликати немалу біду на близьку людину...

Береш? - низонув запитанням різко началь¬ник і ще ближче посунув гроші.

Вона висмикнула було трішки, хіба на чверть, одну ногу з трясовини, як друга вже по коліно вгрузла.

Візьму, - видихнула врешті.

Олег глипнув на посіріле, мов цементним пилом присипане обличчя Дениса, зизом глипнув якось, наче свекруха на невістку небажану і нелюбу, що вперше переступила оце свекрушин поріг:

Відлежався б ти після аварії. На опенька су¬шеного схожий.

То, здається, вночі всі коти бурі, а корови сірі... Тобі теж відпочинок не шкодитиме - в остан¬ні часи щастя в кашу сипалося обом.

Говори до неї, а в неї маковеї.

Денис не зразу знайшовся на слово, в його без вини винуватій душі воно заникалося десь у най- темніший запічок та причаїлося нишком, доки врешті озиватися почало:

У психушку з таким життям, певне, пора. Вечорами читаю, аби відмерзнути, оті при ремонті знайдені документи - і сам собі чудуюся. Я наче десь там, у тому столітті, хоч без машини часу, і рівно ж тим переймаюся, чим Братковський, і рів¬но ж настільки.

Олег згори вниз зиркнув на кореша, зиркнув іс¬тинно зверхньо, як старшокласник на нетямущого першачка:

Про місце аварії ще вартує помізкувати. Мову веду про природну загадку-аномалію, а не психуш¬ку. Штука не лише в тому, що дорогу через закинуте кладовище повели, хоча що ми у цьому тямимо, там місцина точнісінько така сама, що Кайлас у Тибе- тах, яка дійсний час дивовижно змінює та в минуле вертає, - хіба що тут доволі зменшена копія.

Балакай, балакай, з того вухо не заболить, - пи¬сано було на лиці в Дениса досить каліграфічними буквами; він приготувався вкотре вислухати доко¬ри кореша, що дарма він колись пропустив лекцію знаменитого фізика Мічіо Кайку про гіперпрос- тір. Якби трохи інший був настрій у Дениса, він залюбки перекривив би напарника, як той цитує професора, розмахуючи руками, мов старий по¬рожній вітряк крилами: «Уявіть, що ви могли б проходити крізь стіни... Уявіть, що ви могли б за бажанням зникати й з’являтися знову, пересува¬тися в минуле й майбутнє. Щоб потрапити в дале¬кі країни, вам не треба було б летіти літаком - ви просто зникали й з’являлися б там, де захотіли. Звичайно ж, це понад силу будь-якій тривимірній істоті». Ці шалені, неймовірної сміливості прогно¬зи Денис ще сприймав, як брав на віру також не раз цитоване Олегом із Мічіо Кайку:

«Я квантовий фізик. Щодня я воюю з рівняння¬ми, що керують субатомними частинками, з яких створений Усесвіт. Світ, в якому я живу, - це всес¬віт з одинадцятивимірним гіперпростором, чорни¬ми дірами і проходами в мультивсесвіт...»

Денисові видавалося, що не суперечить це Вірі, бо ще в древній молитві за покійних людина інтуї¬тивно відчувала існування просторів інших, коли зверталася до Всевишнього, аби оселив Він душі в місці чистому, місці світлому, де праведні спочива¬ють.

А ще Олег до ладу й не до ладу, доречно й не дуже полюбляв цитувати Альберта Ейнштейна: «Я хочу знати, як Бог сотворив цей світ. Я хочу знати Його 

думки, решта - деталі». Для Дениса тут бачився пересіл, то було гординею звичайнісінької люди¬ни, хоча й віруючої в душі, яка наукою силується підмінити те, що винятково належить Вірі.

Врівноважений завше, навіть вайлуватий Олег, певне, таки меланхолік, як заходила мова про гі- перпростір, то небавом його немов хто підміняв: очі горіли незмигними світлофорами, досі поважні рухи раптом ставали рвучкими, мов людині, наче комп’ютерові, зовсім іншу програму інсталювали. Врешті дістав він Дениса балачками на улюблену тему, і той мусив оберемок літератури перечитати: від наукових статей про одинадцять вимірів прос¬тору до химерних оповідей про прибульця з май¬бутнього Леонардо да Вінчі, що втрапив у аварію на машині часу і тепер уже думає, сучасністю до оскоми натішившись, як би вибратися йому на¬зад, тож збудувати пробує гелікоптера і підвод-ного човна, аналог акваланга і планера, мріє танк сконструювати та ще малює зашифровані геніаль¬ні картини...

Одного разу Денис, вершків із прочитаного на-хапавшись, спробував кореша загнати у кут:

- Якщо я матиму часу машину, помандрую в минуле і вб’ю ненароком свого дідуся, то й тата не буде, а отже, і мене також. Але якщо мене не буде, то діда ніяк не вб’ю. Нісенітниця, парадокс: якщо я вб’ю дідуся, то я не вб’ю його.

Логічний цей жарт, дещо жорсткий і жорсто¬кий, Дениса не зачіпав, бо ні дідуся, ні тата він не міг навіть на очі звести. Натомість за діда і бать¬ка Денисові та однокласникам служила «класна дама» - вічно п’яний фізрук Пістон. Фізруку ці шмаркачі інтернатські заважали сповна жити в своєму кайфовому всесвіті - Пістоном дражнили за це словечко улюблене, яким нагороджував чи не кожного інтернатського хлопчака.

Жорсткий парадокс нітрохи тоді не збентежив Олега: він, не замислюючись та видимо запишав¬шись собою, відкинув знехотя:

Парадокса ніякого не буде, якщо, мандруючи часом, потрапимо в паралельні світи.

І нехай, думалося Денисові, подорожуй собі, чоловіче, всіма одинадцятьма тими вимірами гі- перпростору, про які модерна книжка балакає, є де розгулятися в тих одинадцяти... Самому йому так багато не треба, йому бодай один, та надійний, де прихисток є від паскуди державного, від інспек¬тора чи поліцая, що через день витрясають душу та вивертають її, немов уже потерту та приношену рукавицю. Ти б знайшов мені, казав якось Олего¬ві, вимір простору отакий затишний, нірку тиху й безпечну часу. Там, зрештою, Бакса немає, а якщо і зустрінеться схожа істота, то замість заздрості та злоби зеленої в грудях у неї грудочка милосердя.

Зараз же, як згадав Денис про психушку, а ще потім дременути намірився у котрийсь із всесвітів, Олег із непохитною твердістю вирік:

І не в психушку, і не в паралельні світи. Марш у відпустку - і всі пиріжки.

Орися подавала гроші Денисові якось так, як колись у бабусі, аби не розхлюпати, вставляла борщ у піч на рогачах - обачно і з легким тремтін¬ням рук.

- Мента старшого бабки... Казав секс-фільм йому продати, такого, щоб аж у носі крутило.

Цікаво, не приховалося від Дениса те легке тремтіння Орисиних пальців, чи працює вона лише на Бакса, чи на ментів, чи на обох одно¬часно - він на стукачів дивився з такою самою холодною байдужістю, як на гусінь, що на яблу¬ні повзає он там за вікном, - є в природі таке створіння, та й годі. Денис знав, що в кожному колективі цього добра через раз, тож марні рухи позбутися їх - проженеш одного під пристойним виглядом, як двох на місце його завербують або пришлють. І він не чіпав здебільшого їх, бо то однаково, що болячку задавнену чухати - черво¬нітиме тіло надерте куди ширше і більше та чу¬хатиметься ще нестерпніше. Траплялося йому також, що виженеш стукача тихого, який сусли¬ком смиренним у нірці собі сидить здебільшого і хіба зрідка посвистує, а натомість нового вельми спритного наживеш, що свистітиме цілоденно, до того ж прибріхуватиме.

Ще він намірився поглядом випробувати Ори- сю, пильно, як заправський гіпнотизер, у вічі їй дивлячись: у давні дитячі літа хитрюга-вихова- телька переконувала Дениса, що в очах у людини все написано, треба вміти лишень читати, правду

каже вона чи бреше. Та в погляді її, незмигному і прохолодному, нічого не вичитав; видалося хіба єдине - відчепіться від мене всі заразом.

Скупуватий мент став, відвалити щедріше міг би, - всміхнувся Денис, як простягала гроші Ори¬ся. - А хвалився ж ото...

Містечко недавно враз облетіла розмова, у прав¬дивості якої божилися очевидці. Випивало якось начальство гуртом, і начальник міліції похва¬ливсь перед товариством:

«У мене стільки доларів, що можу купити це місто».

«Так я тобі й продам», - розсердився на те Бакс.

Денис простягнув було руку принесені гроші Орисею назад відкинути, як за дверима шарварок вчинився і роздратований голос Олега розгніва¬ним бультер’єром хрипів:

Ну й що, як мільтон, документи!

Денис знову на обличчя Орисі глипнув, та ново¬го не прочитав, хіба змигнув там переляк.

Ні-і-і! - вереснула в останню мить Орися, як гості були вже на порозі, спохватившись у ту хвильку, в яку прийшов здогад на міліційну за¬гадку - гроші мали потрапити в руки Денисові. З вправністю виголоднілої кішки вона дотягнулася, цапнула і затисла у жмені ті папірці.

Рвучко відчинилися двері, й перший із міліці- янтів завис над столом. Очі його світилися азартом мисливця, що ось-ось у погоні здобич наздожене, вони кілька разів по черзі перебігали то на Дениса, то на затисле в Орисинім кулаці; ті очі як засвіти¬лись раптово було, так і погасли:

Поспіши-и-ли... - вихопилося розчароване. Те розчарування було не лише власною невдачею, розтягнуте слово, видавалося, ширилося на все до-вкола, на люд, на погоду за вікном і навіть на день цей у тижні.

Фальшиві гроші й діла такі самі, - подоба кривої усмішки змайнула Денисовим лицем, і не зрозуміти було, чи то усмішка така гіркувата, чи просто скривило від споглядання на цих гостей. - Аби пальці мої на них лишилися - фокус старий як світ... Креативу бракує, панове.

Міліціянти, що заявилися неждано-негадано, мов із віртуального простору вихопилися, так само й завіялися.

Я н-не хотіла, - мучила Орися неслухняного язика, який повертатися та перегинатися вперто не мав бажання, а як усе-таки повернути вдало¬ся, то з натугою, мов заіржавілого. - Я зрозуміла відразу, що тут западло, але не втямила, де ж воно саме...

Буває. Ідіть, - йому складно зараз було ще на якесь слово знайтися, тож взявся заклопотано і глибокодумно, ковтаючи мимовільну образу, гор¬тати телефонного довідника.

Денис віднедавна, повертаючись додому, сідав щоразу за переклад листа Братковського, він втя¬гувався у читання, як пияк непомітно і безповорот¬но в полон зманливого зілля, видивлявся пильно перипетії та повороти чужої й далекої в часі долі.

«Я, порох, попіл Творця мого, святе Небо беру за правдивого свідка, що не для жодних бунтів, про що Творець сам відає, що їх не було в моєму серці й лише для ревності Бога мого, для честі Православ’я святого смерть прийняти мушу...»

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx1137 Кб2371
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf3443 Кб2052

Пошук на сайті: