Іван Корсак - Мисливці за маревом (сторінка 7)

За мітлою своєю слідкуй, розщебетався! Ла¬бать Шопена по тобі будуть - на похоронах твоїх скоро, - слідчий не стримався, встав і спересер¬дя книжкою, що тримав у руках, з виляском по столу бахнув: - Навіть роги ламати не зможеш, утекти світ за очі. Закінчуємо базар: дві доби тобі строку.

.Учора той термін сплив.

І все ж документи у вас не в порядку, - Денис

повернув їх майорові. - Вимушений телефонувати в прокуратуру.

Із прокуратури не забарилися - її представник і собі взявся шелестіти майоровими паперами: бро¬ви його то повзли подивовано вгору, то опускали¬ся, спантеличено хмурячись; врешті було засму¬тив майора:

А знаєте, директор правий...

Він недоговорив, задзеленчав його мобільний: тепер уже прокурорські брови не хилиталися на невидимій хвилі вгору та вниз, хіба спантеличено збіглись на переніссі:

З високого повеління. Наказано не заважати вам, - докинув майорові й подався хутенько геть до свого авто.

Другий день стрекоче сорока на яблуні під вік¬ном... Братковський не був забобонним вельми, але цього разу чомусь нетерпляче щоразу зиркав крізь шибки: як птаха стрекоче, сидячи дзьобом до порога, каже стара прикмета, то будуть гості, а як хвостом до дверей - чекай сварки в хаті.

Балакуча птаха незмінно всідалася до порога дзьобом.

Гості не змусили себе довго чекати. В надвечір’ї наступного дня, швидше в присмерку навіть, у воротах замерехтіла постать сусіда Яцека Шми- говського. З ним у Данила узвичаїлися давні приятельські стосунки, і рідко яка свіжина, вдалий мисливський трофей чи просто святкове застілля обходилося одне без одного; ще й свята у датах та днях у них збігалися, бо Яцека теж у православ’ї хрестили. Сьогодні сусіда як ніколи був бажаним і доречним: сейм закінчився, депу¬тати не вельми вже поспішали по домівках своїх та помістях, а Шмиговський якраз повернувся оце з Варшави.

- Мабуть, Господь милосердний не все лихо роз¬дав, ще й нам зостанеться, - не став відкладати новини Яцек, бачачи, як не на місці очі в Данила із нетерплячки. - Знали оті хитруни на сеймі, що нікому за нас заступитися.

Вірив і не вірив Братковський у добрі вістки із Варшави, та зараз, по сказаному сусідою, а вельми від тональності голосу, йому немов у жнивний по¬лудень хто льодину за комір укинув.

Козацтво, що відроджуватися почало, хочуть знищити повністю, - слова гостя падали, як важке каміння в провалля. - Ми вже наче й не потрібні на цій землі. Євреям і православним заборонено навіть селитися у недавно звільненому від турків Кам’янці, що на Поділлі. Наші церкви, на відміну від інших, не позбавлені від постою та військових повинностей. А все Поділля тепер відійшло від Київської православ¬ної митрополії, там правоможний уже Львівський уніатський архієпископ. І що найгіркіше: наші ша¬новані депутати, обрані з Київського і Волинського воєводств, теж голосували за ці неправдиві й непра¬ведні рішення. А ми так старалися, так виписували і вилизували їм на сейм інструкції...

Наступного дня Данило Братковський мчав до неблизького Ремігіяна Сурина.

Журба сорочці не заміна, - коротко оповів но¬вини, що забарилися через неспішних їх депута¬тів. - Що робитимемо?

Королю порадимо новий сейм скликати, - за єхидною гіркотою ховав розпач Сурин. - А нашим депутатам мав Бог дати душу, та дав грушу.

Довго вони судили-рядили, вже начебто бувало доходили згоди, та в останню мить усе йшло шке-реберть, бо нездійсненне насправді. Врешті таки зійшлися:

Маємо підготувати Маніфест, під яким під¬пишеться чим більше шляхти. В тому документі зажадаємо притягнути ослушників-депутатів до відповідальності.

І знову чи ллють дощі, чи сонце сліпить, а в до¬розі обоє, від маєтку до маєтку - підписи збирати

під суворим документом. А як завершили збір, то тільки головами похитали:

Тепер знаємо, скільки в нас патріотів землі цієї. З багатьох тисяч шляхти підписи не побояли¬ся поставити аж п’ятдесят чотири.

Перипетії ці невеселі на зборі підписів не закін¬чилися. Всі три городи волинські - луцький, кре¬менецький і володимирський, відмовилися Мані¬фест прийняти, виняток становив тільки Овруч - і то лише тому, що писарем там числився... Ремігіян Сурин.

Тихо й непомітно вся справа померла, бо вже й у Сурина опустилися руки. Він побоявся, напев¬не, потягнути лукавих тих депутатів до суду, мов ненароком, пропустив терміни для оскарження. Данило не мав сили на нього вже навіть образи¬тися.

Оті потуги прищучити двоєдушних послів до сейму дорешти попсували стосунки Братковсько- го з волинською шляхтою, бо ще чималенько з неї не могло простити ніяк йому книги. То про писарів він складав:

Милий пане, чом, писарю, так марний,

Світишся, немов свічка у ліхтарні?

Милий мій, тому, що пера не знаю,

Писар-бо ніщо - дірку в мішку маю.

І чималенько писарів, люду з виборних магіст¬ратських посад починали дивитися на нього зи- зом. А потім до них долучаться ще підсудки:

Пане мій, підсудку, дивну моду бачу,

Згорбивсь, ваша милість, мушу те відзначить

Та ж тому, мій брате: як на рибу вудка,

Без грошей так само лихо для підсудка.

Здавалося, важко відшукати посаду чи тогочас¬ний титул, які не втрапили б у «Світ, по частинах розглянутий». Хорунжих теж автор не обминув тою саркастичною увагою:

Мій пане-брате, пане мій хорунжий,

Чому віддально ваша милість кружить?

Не подивуйся, як калитка згине,

Хоругву миттю і хорунжий звине.

Із часом, як мандрувала книга світами чи прос¬то її переписували, всю далеко не тонку чи бодай частинки, з часом у Данила плодилися вороги швидше, ніж мошка рано напровесні. Один шлях¬тич перестав вітатися, другий через спільних зна¬йомих йому переказував, що надалі Братковський у домі його не бажаний, а третій за межу земельну в суд подавав, хоч багато літ та межа була узвичає¬на і ніхто про неї не згадував.

І коли почалися не тільки погрози, а й шко¬ди та капості господарці стали чинити, Братков¬ський із сім’єю повантажив пожитки і рушив на Львів.

Як за спиною лишилось родинне обійстя, визрі¬ла остаточно думка, досі з якою ніяк не мирився, яку гнав, як непрошеного чи ненависного гостя го¬нять із порога: не розв’язати того вузлика з життє¬

вих проблем на стежці мирного порозуміння, сей¬мових ухвал чи королівських універсалів. Ні, тут хіба бунт зарадить, повстання...

Як? Невже ці істоти, за подобою й образом Гос¬подаря світу безмежного створені, не здатні спіль¬ну мову знайти? Хіба мислимо, аби брат, ідучи на брата, у храмі ножі святив?

Як доїжджав Олег до митниці, то щоразу у ньо¬го живіт бунтував, наче щойно він оселедця сирим молоком запив.

Інспектор, погортавши недбало папочку його до-кументів на вантажну машину та назад тицьнув¬ши, зиркнув було на Олега, як апостол на грішни¬ка перед воротами райськими, а тоді буркнув під ніс:

Треба ждати...

Олег, повіками спантеличено кліпнувши, взяв¬ся розгадувати, що ж то промимрив сей чоловік: «ждати» - тобто чекати сказав чи «треба ж дати»...

Трохи вичекавши, знову підійшов до віконця, не забувши сотенну в папери шихнути.

Треба ще стільки ждати, - дивлячись на сте¬лю, прудко шелестів чоловік сторінками, аж вони миготіли.

Як втретє Олег опинився біля віконця, то до¬статньо було інспекторові лиш відкрити папку:

Нарешті правильні у вас документи.

Тепер ще сам Олег мав пройти митний та при¬кордонний контроль, його легковик стояв на ін¬шій лінії, і там метушилися інші митники.

Він таки легко сьогодні відбувся - і в душі його звучали пасхальні урочисті піснеспіви: то був хор, що творив щось бентежне і життєстверджуюче.

Та раптом смикнулася митникова рука, як за¬бирав уже документи, а почуте видалося жартом:

Не можемо, вас, на жаль, пропустити. У вас скло на машині тоноване.

Піснеспіви на мить у душі притихли, натомість Олег взявся пояснювати, що в нього іномарка, ви¬роблена в Німеччині, за всіма євросоюзівськими нормами та вимогами.

Митник було почалапав у своє приміщення, а з’ява його народу відбулася хіба через півго¬дини.

У вас нема страховки медичної...

Чи тобі застило, он же вона, мало не згори папе¬рів - Олега важкувато було роздражнити, але, ви¬дається, цьому чоловікові може навіть ця справа вдатися.

Ми тут піднімали вже документи... Не бачили європейської страховки на автомобіль GreenCard...

А щоб тебе підняло та гепнуло, і той папірус ле¬жить у папці заздалегідь; дзуськи, одному сьогод¬ні платив, досить уже, тобі не стану.

Пред’явіть вогнегасника!

Не мала дівка клопоту, то Каленика привела - викидай тепер, Олеже, все з багажника на асфальт, бо вогнегасник десь там, на денці; поскрипуючи зубами, викинув:

Ось.

Легкий помах руки, мовляв, можна добро скла¬дати. Склав.

У вас нема трикутника аварійного.

Опудало ти митарське, тож я тільки-но діставав

вогнегасника, а трикутник поряд лежав, чи тобі повилазило: знову все з багажника летить на ас¬фальт.

Проїзд у Євросоюз без трикутника забороне¬ний достеменно! - і очі у митника більше не здатні

були тамувати сміх, він закипів та через край пе- рехлюпнувся.

По трикутникові пауза було запала на мить, але недовго жила:

А у вас жилетки немає жовтої! - вирвалося на¬решті криком, радісним і дзвінким, переможним таким, яким винахід епохальний хіба вітають чи відкриття незнаного континенту; ще так вихопи¬тися може в мандрівника, що океанами та морями вельми довго ширяв і побачив нарешті омріяний берег.

Навпіл із бідою Олег докумекав, що мова йде про ту світловідбивну жилетку, яку вдягають на трасі поночі, як міняють колесо чи мають інший подібний клопіт.

Той хор, що в душі у нього звучав, ті життє¬ствердні піснеспіви назовсім згасли, лишився тільки насмішкуватий свист митника, що, кепку¬ючи, імітував якусь нехитру мелодію.

Олег знову відчинив багажника, поклав дві де- сятидоларівки, а тоді тицьнув пальцем:

Отам жилетка.

Митник на півзігнутих до багажника метнувся.

Добра жилетка, тільки розмір не той. Там дру¬гий лежить, а треба четвертий.

Олег жбургонув у багажник ще двадцять дола¬рів, і митник, не чекаючи навіть, коли долетять, виловив їх із вправністю кажана, - чи не най- вправнішого в підвиді рукокрилих.

Лаштувати в Батурин коней узявся Братков- ський відразу, щойно з Манявського скиту вер¬нувся. Він так почувався зараз, мов бачив дивний якийсь, краси неймовірної та чарівності сон, і він знав, що то сон і має ось-ось прокинутися, та йому так не хотілося, аби закінчувалося бачене, кольо¬рами всіма щедро насичене, він лякався, що рап¬том замість цього бенкету буйного фарб раптом на¬стане прісний і сірий, занудний прокислий будень.

У церкві Воздвиження Чесного Хреста Данила вразив іконостас, хоча й не завершений. Попорав¬ши справи, Братковський міг довго стояти перед іконами, на яких пензель майстра, традицій не зрікаючись попередніх, уже ловив дух бароко. Досі не доводилося йому бачити «Тайну вечерю», де хтось із апостолів міг бути оберненим до гля¬дача спиною, де несподіваний ракурс нітрішки не заважав заглянути у глибину душі, зміряти її вагання та сумніви, велич у подоланні боязні та холодного і жаского страху. В багатьох храмах су¬дилося побувати Данилові, молитися перед ікона¬ми майстрів знаних і маловідомих, проте ще досі не зустрічав, аби так вдавалося передати контраст між Христом, справедливим і мужнім, що перед неймовірним випробуванням та муками поставав, і підступом Юди, ретельно прихованим, тільки не від художника, який сам міг побачити і його пере¬дати іншим на полотні.

Так само Данило годинами милувався та пере¬бирав думки, як мусульманин чотки, стоячи пе-

ред полотнами «Успіння» чи «Вознесіння», диву давався, як може людська рука виготовити такої краси незнаної двері із зображенням архангелів Михаїла та Гавриїла.

Братковський чудувався витворами ієромона¬ха Йова Кондзелевича, з яким зазнайомився ще у волинському Білостоцькому монастирі. Кондзеле- вич у скиту Манявському вже котрий рік трудив¬ся над іконостасом - якось, як мерехтіти починало перед очима та попливли кольори, ієромонах ви¬тер від фарби руки і підійшов до гостя.

На цих іконах святі, - не стримався від спо- кусиДанило, - надто об’ємні, надто земні й чомусь нагадують мені волинського селянина з лицем об¬вітреним та руками порепаними...

Легка усмішка птахом несмілим змайнула об¬личчям ієромонаха - змайнула та й полетіла собі.

Христос у душу дивився, а не на руки. - тро¬хи притомлений, тихий голос Йова, проте, добре був чутний під високим склепінням. - Апостоли Петро і Андрій теж простими дядьками були, не¬грамотними рибалками з потрісканими на вітрі, огрубілими та обмуляними руками. Але звернеть¬ся до Петра з часом Спаситель: «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили пекла не переможуть її.»

Іншого разу Братковський знову зачепив ієро¬монаха:

Даруйте мені, я не маляр, не іконописець, - в душі Данила сумнів черв’ячком тихеньким підто¬чував його захоплення мальованим Кондзелеви- чем, гіркоти додавав. - Не можу передати навіть, 

але в цих іконах щось схоже мені видається з іко¬нами, що бачив у багатьох костелах. Невже като¬лик підтопче і тут православ’я?

Не зразу відказав ієромонах, все шукав слів переконливих та ваговитих, мав би він пояснити людині, що помиляється, у гріх впадає, хоч і не¬вільний, що так непросто іконописцю поєднати візантійську традицію з тим новим письмом, що з’явилося вже в європейських храмах, насамперш в італійських, голландських або французьких, як непросто при цьому вберегти дух люду тутешньо¬го, бо в ікони на руській землі свій вельми поваж¬ний життєпис...

Вірую в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську церкву, - замість відповіді відізвався нарешті іє¬ромонах. - Не церкви ворогують поміж собою, і Святе Письмо не може саме з собою ворогувати, а жадібність людська йде з мечем на іншу жадіб¬ність - і не було від створення Світу причини ін¬шої для війни, більшої чи наймізернішої, просто за віру лукаво ховається скнарість людська та не¬простимий гріх.

Ви ж такий самий братчик, як і я, - щось про¬тестувало в Данилові, впоперек дихання раптом ставало. - І напевне знаєте, як католик Лонський Хрестовоздвиженську церкву в Лучеську грабу¬вав, як лукавоодновірці вигородити його хотіли. А ще як дванадцять єзуїтів грабували скарбницю там само, били вікна в монастирі. А хіба тільки в Лучеську? Чи ж то не у Володимирі уніати ври¬валися в православні церкви, обдирали престоли, храмове майно нищили чи брали із собою?

- Вірую в Єдину, Святу, Соборну й Апостоль¬ську, - повторив ще тихіше ієромонах.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx1137 Кб2371
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf3443 Кб2052

Пошук на сайті: