Іван Корсак - Мисливці за маревом (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx1137 Кб2334
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf3443 Кб2038
Куди менше літ шелестіли стиха за спиною в Йова Кондзелевича, аніж у Братковського, Йов на¬певне вже знав, чув душею й очима, як створити ікони чи іконостаси, не бачені та не знані досі на руській землі, але не завжди знаходив він слова, аби переконати гостя з душею, лещатами пересу¬дів кріпко затиснутою; будучи православним, ні¬коли Йов скоса не дивився в бік унії, бо щиро вва¬жав, що творена вона не до чвар, а до примирення.

Але й для Данила слова ті не пропадали марно, не струхлявіли, як безплідно пролежале зерня в пересушеній та зневодженій піщаній землі, бо не міг викинути просто так їх Братковський, вимес¬ти, як поточене мишами із засіки; ні, з часом зер¬няті неминуче давали бліді та несмілі паростки, з яких здатне здійнятися дуже і ніяким вітрам не підвладне стебло.

Вони не бачилися так багато літ, що навіть по¬рахувати їх було лячно.

І все ж Братковський впізнавав того давнього Івана Мазепу: по мові, по манері викладу думки, доволі стриманій, навіть дещо обачній, але послі¬довній завше; то таки той самий Іван Степанович, хоч вибілило голову передзим’я і літа невидимими лантухами на плечах зсутулили колишню струн¬ку статуру.

Товариство львівське та лучеське вже давно ра¬дило Данилові Братковському до лівобережного гетьмана Івана Мазепи у Батурин гайнути, про¬сити його до помочі долучитися: допоки земля руська, земля вкраїнська Дніпром буде розрізана, допоки гідність і віру люду нашого чужа підошва топтатиме? Щоправда, думки товариства тут роз¬чахнулися. Одні радили добиватися тільки унеза- лежнення цілковитого свого краю, інші вагалися у власній силі й Правобережжя, що під польською займанщиною лишалося, бачили об’єднаним з Україною лівобережною підцарем московським, аби лиш вольності колишні пожалували. На те Братковський дивився скрива, от і в книзі «Світ, по частинах розглянутий», що накладом поверх чотирьох тисяч примірників видрукував у Крако¬ві року 1697-го, вже на початку подав вірш «Мос¬ковське пожалування»:

Недобрий звичай, я з нього кепкую,

Дав москалю щось, він каже - жалую.

Все він жалує: дає чи збиває,

Від тих жаловань, буває, вмираєш.

Посилаючи до Мазепи з проханням помочі Брат- ковського, товариство мало на увазі одну, далеко не другорядну обставину. До Луцького братства Воз- движення Чесного і Животворного Хреста Господ¬нього, до якого належав Данило, входили в різні роки митрополит Київський Петро Могила, геть¬ман Іван Виговський, одна із засновниць Київсько¬го братства та братської школи Галшка Гулевичів- на, а ще матір Івана Мазепи - Марія Магдалина, в дівоцтві Марина. Може, й ця обставина, гадали братчики, пом’якшить серце суворого гетьмана.

Довга й іноді плутана розмова з Іваном Мазепою була у Братковського.

- То не життя в нас - барвінок не вінок, а полин не віник... Та ми, ваша ясновельможносте, не хоче¬мо сидіти, чинно руки склавши, ми тими руками прагнемо змін дістати, - Данило не мав потреби критися перед Іваном Степановичем і щось недо¬говорювати, бо вже низку років надсилав таємно Мазепі листи зі своїм баченням ситуації в краї. - Хоча інколи ті руки опускаються мимоволі... Ма¬лувато у Речі Посполитій такого люду, як Кази¬мир Беневський, ви знавали його. То Беневський ще коли застерігав: «Хіба не відштовхнули ми від себе козаків, збудувавши Кодак; хіба не грабували ми їх самі, коли Конституцією 1638 року довели їх дійсно до розпачу?» Словом, справи наші, як у приказці: були на масниці вареники, та в піст на вербу повтікали.

Гетьман ні разу не перебив несподіваного гостя, нехай виговориться, йому на душі полегшає, і са¬мому Іванові Степановичу простіше буде відповідь скласти. Гетьманові ці болі добре знані були з чис¬ленних листів фастівського полковника Семена Па¬лія, якими той засипав Мазепу і в яких теж напо¬лягав Правобережжя під руку царя московського взяти. Іван Степанович десь глибоко у душі не смів полковникові перечити, бо сусід зліва і справа, а чи з півночі або півдня волів би бачити землю цю рад¬ше пусткою. Гетьман пам’ятав настирну засторогу Бахчисарайського трактату 1681 року: «...от Кіева до Запорог по обі стороны Дніпра городов и город¬ков не ділать». В угоді «вічного миру» 1686 року інші воріженьки переспівували: «О... разоренных городіх и містіх, которіе от містечка Стаек вниз Дніпра по ріку Тясму были... Ржищеів, Трахтеми- ров, Канев, Мошны, Соколня, Черкасы, Боровица, Бужин, Воронков, Крилов и Чигирин... договорили и постановили, что ті міста оставатись иміт пусти так, как ньіні суть» (п.7). Пустеля ця в ро¬сійських і польських очах вельми втішено бачила¬ся своєрідною «подушкою» між обома державами, а ще Туреччиною і Кримом, а найбільше сусідські душі гріли роз’єднані частини України... Бив себе лунко в груди окольничий Леонтій Неплюєв, права рука князя Голіцина, мовляв, то його заслуга, що «Задніпровская страна без остатку запустоше- на, для которого запустошенія в Малороссійском краю и до днесь иміетца тишина».

Всього цього не міг не бачити й не знати геть¬ман.

Але, але... Палій занадто пошанований тамтеш¬нім козацтвом, - хтозна, чи такого пошанування йому, Іванові Степановичу, вділить той вередли¬вий козацький народ. Було ж не так уже давно, як вертався Палій із походу під Аккерман, то ре- ґіментар Дружкевич навперейми польський загін послав разом із козацьким полком Апостола-Щу- ровського схопити непокірного. Під Паволочем перестріли вони Палія, однак трапилося неперед- бачуване командуванням польським: козаки вби¬ли Апостола та приєдналися до Палія, а польські вояки чимдуж повтікали.

Зрештою, думав Іван Степанович, навіть якби й на це не зважати, то самому йому не під силу дві України з’єднати, а Москва... Звідти ухильні лис¬ти приходять, конче наказують Палію не помага¬ти, хоча й не відштовхувати його. Між тим, якось по-злодійському, таємно навіть від Івана Степано¬вича, в останні часи Семенові Палію доволі тлусту платню з Москви посилали.

Нам і з того, і з другого боку пече, - озвався нарешті гетьман. - Але який дідько печений, та¬кий і варений.

Чи ми не з того борошна зліплені? Вирвіть¬ся хоч ви, ваша ясновельможносте, з московської пащі, - то й нам поможете. Власне, за цим я і при¬їхав.

Мені легше відкупитися, аніж шаблею відби¬тися...

«Що з ним відбувається: з гетьмана, наче з ли¬чинки, гендляр вилуплюється?» - подивована думка в Данила промайнула зляканою ластівкою.

А таки золото здебільшого дужче найтверді¬шої криці, думав своє Іван Степанович. Він не раз мав нагоду в цьому переконатися, позірно зовсім м’якенький жовтий метал, бувало, виручав його там, де найтвердіша криця безсила. Найперше спало на гадку, як у Москві, коли молодий цар Пе¬тро по державному переворотові відправив Софію в Новодівичий монастир і сам став монархом, злі хмари зависли над ним, уже й наступника почали Мазепі швиденько шукати. Як ніколи, став у на-годі тоді ораторський хист та придворний вишкіл, а найперш дарунки вельми багаті: ваговитий золо¬тий хрест, всіяний діамантами, рідкісна, розкіш¬но оздоблена шабля та золоті обручі для царської родини.

- Хабар не заступить шаблі, - неголосно, але з паузами між словами вимовив Братковський, ви¬мовив якось так, наче з підсвистом розсікаючи простір, рубонув тою шаблею.

Мов приску гарячого хто сипонув у душу, геть¬ман рвучко з нестачі раптової заковтнув повітря, але стримався-таки, не дав вихопитися образі. Легко тобі говорити, чоловіче добрий, коли зараз ти сам за себе лише відповідаєш, іншої заспівав би, якби на плечі свої долю краю всього звалив...

Ще тільки Іван Степанович обирався гетьма¬ном, то Московщина весь скарб військовий козаць¬кий намірилася заграбастати, але дав начальнико¬ві Посольського приказу князю Василю Голіцину за кілька рипів хабара в сімнадцять з лишком тисяч рублів - і половина скарбу була врятована. Починається зараз Північна війна, ніде дітися, у 

далеку Лівонію маєш посилати і своїх вояків, але черговий хабар таки применшує невситимі апети¬ти московські; там на чолі козацьких полків став¬лять німця або москаля, і їм не щемітиме серце, скільки в землю в бою козаків покладуть - і поло¬вину було, і дві третини сягало...

В душі у Братковського, чим довше йшла мова з Іваном Степановичем, надія на поміч гетьмана стрімко танула, так тане останній лід на весняно¬му сонці, що у силу нарешті взялося.

Дай Боже гостя в дім, то й я нап’юся при нім - дівчата з «Цеху чаїв та страв» інколи зазирали до Орисі на склад - вони вискакували в найближчу «кафешку» та випивали по горнятку кави.

Ну як ти? - перепитували звично, їм і справді було цікаво, як тут, «на волі».

Та... - невизначено якось рукою махне Ори¬ся. - А ви?

Веселимося, аби не думати, що колись запла¬чемо.

Цього разу гостю привела не тільки жіноча ці¬кавість.

Слухай, подруго... Тільки між нами, бо язик мельне, та й у кут, а губу зате натовчуть. Учора в «цех» із компанією завалився один туз ґоноровий, і я випадком балачку його телефонну почула: ко¬мусь наказував він ваш склад погромити. Мовляв, «у цього мудака», - казав про хазяїна твого, - шпа- ри вже відійшли, склад відновив і знову товаром запакував, тож наробіть, велів, там вінегрету.

Орися відразу ж передала все Денисові, той на хвильку задумався і чи то порадив, чи наказав:

Не лишайтеся самі на складі, як вантажники розійдуться.

Хтозна, якби він не казав цього, Орися якось би по-іншому вдіяла; несподівано їй заманулося до¬вести усім, що тут вона не остання, що в цьому не¬величкому колективі вона не шалава приблудна, яку випадок заніс, і просто терплять її, а здатна на вчинок - вона почергує потайки від начальства в

найближчий час і врятує склад від отих бандюків, якщо розказане подругою - правда. Не такий уже великий ризик, бо приміщення під державною охороною, і кнопка безпеки є, та й двері та замки доволі надійні.

Орисі тільки самій перед собою не випадало зі¬знатися, що вчинити їй хочеться так насамперед через Дениса, тупого отого й вчерствілого, який досі на неї й крихти уваги чомусь не звертав, наче вона складська табуретка. Орися ловила себе вже кілька разів на тому, що не здатна, інколи забува¬ючись, очей відірвати від нього, аж поки Денис, відчувши чийсь погляд, не починав довкруг роззи¬ратися - тоді вона полохливо та злодійкувато від¬водила очі.

Перша ніч спокійно минула, якщо не рахувати пострілу опівночі, від якого не в п’яту, а в підошву туфель опустилась душа - вистрілила принесена давно завідувачкою трилітрова банка із консерва¬цією. По обіді сон було спробував трішки морити, але вже ввечері, як допізна місячний звіт склада¬ла, голова була чиста і світла, мов вікна у великод¬ню суботу, - допоки не поклала ту голову на руки і на стіл не сперлась: все враз у безпам’ятстві по¬топилося.

Брязкіт металу і тріск підняли її, як наполоха¬ного зайця, що аж підстрибне із переляку: в кіль¬кох кроках від неї були якісь незнайомці. Орися ошелешено з-за столу вихопилася і вискочила на прохід поміж стелажів, наче направду перепини¬ти могла цих нежданих гостей, що заявилися не- відь-звідки.

Ви хто? Чого... - видавалося їй, що крикнула, насправді ж прошипіла, як проколота автомобіль¬на шина.

Найближчий без слова жодного вдарив її ногою в живіт, вона тільки гикнути встигла від прониз¬ливого болю, а далі подих перехопило; наступний удар повалив на підлогу.

І як Орися упала, нападник наступив їй на гру¬ди та причавив до підлоги: дихати могла вона те¬пер тільки через силу, час від часу смикаючись та судомно заковтуючи повітря.

Де твій фраєр ховає секрети? - злегка відпус¬кав ногу нападник, і вдихнути вдавалося глибше, мов наперед запасаючись.

Не зна... До чого тут я... Забери лапу, худобо.

Повз увагу Орисі не пройшло мимохідь вимов¬лене «твій фраєр» - від того несподівано аж у гру¬дях тепліло і підошва тисла не так.

Брешеш, шалаво. Ти ж перекинулася до ньо¬го. І склад саме тобі він довірив.

«От якби правдою стало цим бандюгою сказа¬не, - ще подумала, тамуючи біль, Орися. - І щось схоже сказав «мій фраєр».

Пусти, падло, боляче... Склад тимчасово, доки зав у лікарні.

Де схованка, де сейф потаємний чи інша занач¬ка? - підошва знову чавила з попередньою силою.

Звітуватися перед нею Денис не збирався, звіс¬но, але якось стала Орися мимовільним свідком дивної його поведінки.

У складі якраз не було нікого, і як вернулась вона, то Денис у куточку знизу, в недоштукатуре- ній ще стіні, випалу цеглину якраз поправляв: за¬пав у пам’ять чи то зляканий, чи знічений погляд його: «Та от... ремонт ніяк не домнемо», - ховав чо¬мусь очі, мов завинив перед нею.

Згодом, як сама залишилася, то від цікавості жі¬ночої аж долоні чесалися, а чого там Денис шарудів? Вона таки вирахувала ту цеглину - за нею в цело¬фані був невеликий згорток. Похапцем Орися назад притулила її і замаскувала так само, бо стачить із неї своїх заморочок, аби ще в чужі носа пхати.

Де заначка? - все кріпше давила залізним пресом підошва.

В якусь мить, зібравшись із силою, Орися ви¬вернулася і встигла доволі скулко вдарити напад¬ника в пах, але отримала відразу ж у відповідь удар кулаком в обличчя, що породив лиш сліпу¬чий спалах, по якому настала ніч, глуха і бездон¬на, безпам’ятна...

Вона не знала, скільки часу лежала на бетонній долівці, тільки як ледь привідкрила повіки, то по¬бачила, як один із прибульців шматком арматури бив ящики на стелажах, другий щось по шухля¬дах нишпорив та жужмом жбурляв на прохід, а третій, витрішки втішені продаючи, розстібнув ширінку та мочився на щойно висипані докумен¬ти.

Викликана міліція, куди, очунявши, зателефо¬нувала Орися, таки прибула наступного дня, ще й привезли собаку, що слід шукати вміє.

Ти того, - казав міліціонер Олегові, - спершу пса погодуй.

Та я йому по закінченні такий гонорар випи-

шу, - розвів Олег руками зовсім так, як рибалка, що рибиною колись впійманою хвалиться. - Аби тільки напав на слід бандюків...

- Ну, зважай, - позіхнув міліціонер і відпустив собаку.

Пес високо задер носа, нюхнув жадібно тремт¬ливими ніздрями, - два дні не годований, він не відав, куди ділися кошти на його утримання, - і замість по сліду рвонути, прудко рвонув до холо¬дильника, де зберігалися звично продукти робіт¬ників.

Пошук на сайті: