Григорій Косинка - Серце

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_serce.doc)Grigoriy_kosinka_serce.doc110 Кб1024
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_serce.fb2)Grigoriy_kosinka_serce.fb241 Кб830

Найбільшим здобутком Косинки-новеліста нині визнаний твір «Серце» (1931 p. ), у якому він, прагнучи актуалізувати загальнолюдські цінності — добро, мораль, справедливість, показав радощі, болі та прагнення українського народу.

Григорій Косинка

Серце

    Трохименко прим­ру­жив очі: над го­ло­вою йо­му, над зо­ло­тим ко­ло­сом подільської пше­ниці ви­со­ко сто­яло сон­це.

    Димні хма­ри­ни, схожі на ба­би­не літо, зат­ка­ли бу­ли на сон­це на од­ну ли­ше мить…

    Гарячий серп­не­вий день прис­ком пло­менів над рікою Збруч; чер­во­на ше­лю­га, вер­боліз і вер­би мо­лоді зас­ту­пи­ли пе­ред сон­цем цю ріку дав­ню ніби нав­мис­не, щоб не ви­сох­ла -та­ка во­на мілка влітку - прос­лав­ле­на Збруч-ріка!

    І ріка ліни­во, жур­но якось плю­щить ру­дою осу­гою аж до Дністра… Во­на плю­щить отак спо­конвіку на землі ук­раїнській, як тав­ро те - Збруч-ріка!

    Кому не слу­жив у ми­нув­шині Збруч?…Тро­хи­мен­ко звів свої очі до сон­ця знічев'я: заціка­вив­ся, чо­го во­но рап­том потьма­ри­ло­ся?

    Ні, все ніби га­разд: сон­це світить, як і світи­ло, Збруч, де за­мас­ко­ва­ний ле­жить на бе­резі Тро­хи­мен­ко, так са­мо плю­щить поміж стер­ня­ми, як і плю­щив, а більше-жод­них змін на дільниці вар­то­во­го чер­во­но­армійця.

    Сонний, ти­хий ук­раїнсько-польський кор­дон!… Тро­хи­мен­кові навіть ле­жа­ти нуд­но, та­ка навк­ру­ги ти­ша. Ми­нув уже місяць, як він при­був над Збруч з да­ле­ко­го Аму­ру - там бу­ли жорс­токі бої, не­без­пе­ка, смерть, а тут - зо­лоті пше­ниці, сиві жи­та і - сон­це!

    Він, роз­ва­ги ра­ди, з по­гор­дою порівнює пов­но­во­ду Біру на Амурі з мізер­ним Збру­чем: «Ото річка, я ро­зумію, - хо­че він ска­за­ти ко­мусь, - а Збруч-рівчак який­сь за­му­ле­ний…»

    Дивно, йо­му сни­ли­ся сьогодні жов­то-зе­лені во­ди ріки Біри. Тем­ний, гус­тий-гус­тий ліс, ро­ся­на тра­ва на за­лив­них лу­гах і чорні, з потріска­ною ко­рою, бе­ре­зи… Десь горіла тай­га. А під бе­ре­зо­вим пеньком - йо­го так яск­ра­во ба­чив Тро­хи­мен­ко - ле­жав мерт­вий ки­таєць. І Біра запіне­на за­ли­ва­ла то­му ки­тай­цеві ро­та во­дою…

    «Бій, ма­буть, під Чор­няєвим снив­ся мені», - по­ду­мав Тро­хи­мен­ко.

    Підсунув ру­кою польово­го бінок­ля, обе­реж­но про­тер йо­му лу­паті очі і, в со­тий раз, мо­же, ог­ля­нув лінію кор­до­ну.

    Десь да­ле­ко, вип­рос­тав­ши спи­ну, сто­яв по тім боці ріки вуй­ко; у білих шта­нях, пос­то­лах, в яко­мусь кап­турі без ру­кавів, - вуй­ко схо­жий був зда­ле­ку на ле­ле­ку, що нес­подіва­но спус­тив­ся замість бо­ло­та на сиві жи­та. Він сто­яв і пильно ман­та­чив брус­ком ко­су, а ко­ли скінчив ман­та­чи­ти, тоді заст­ро­мив то­го брус­ка в де­рев'яну ко­бу­ру при боці й пальцем по ле­зу ко­си…

    «Чи гост­ра ж ко­са?» -про­май­ну­ло в Тро­хи­мен­ка за­пи­тан­ня.

    Родом з Чер­ка­щи­ни, він зди­во­ва­ний був з брус­ка вуй­ко­во­го: хто ман­та­чить брус­ком ко­су? На Чер­ка­щині засміяли б та­ко­го вет­хо­го ко­са­ря! Так нез­руч­но но­си­ти то­го брус­ка при боці, важ­ко; во­да, ма­буть, хлю­пає з ко­бу­ри, а він ще й досі ман­тач­ки не прид­бав собі!… По­ра­ди­ти б йо­му ман­тач­ку… Ман­тач­ка - ку­ди зручніша!

    Отак ро­зу­му­ючи, Тро­хи­мен­ко ве­се­ло засміявся: йо­му бу­ло вид­но нев­да­ху-ко­са­ря до най­мен­ших дрібниць.

    - Іч, на сон­це по­зи­рає,- при­ка­зу­вав він, спос­теріга­ючи вуй­ка, - до­щу, ма­буть, боїться в жни­ва… Од­ра­зу вид­но тобі на­шо­го чо­ловіка!

    Справді, зас­ка­лив­ши тро­хи око, вуй­ко підвів го­ло­ву -ди­вив­ся й собі на потьма­ре­не сон­це; з підне­се­ною вго­ру го­ло­вою він сто­яв хви­лин зо дві, щось при­так­нув і по­ну­ро схи­лив чо­ло до землі.

    Далі зручніше по­вер­нув під ру­ку кісся,- ко­са яс­но заб­ли­ща­ла про­ти сон­ця, а вуй­ко на всю ру­ку, роз­го­нис­то й ши­ро­ко по­чав клас­ти но­вий покіс.

    У Тро­хи­мен­ка, ко­ли вуй­ко за­ко­шу­вав но­ву руч­ку, зри­ну­ло див­не ба­жан­ня: по­жар­ту­ва­ти з ним.

    Гукнути б йо­му отак, по-па­ру­боцько­му, на всю гор­лян­ку, як то ро­бив ко­лись Тро­хи­мен­ко на селі: «Не давіть, дядьку, на п'ятку, - одна­ко­во олія не по­те­че!»

    І звідки йо­му такі дикі мислі, з обу­рен­ням по­ду­мав Тро­хи­мен­ко.

    Йому навіть смішно ста­ло, що в нього зри­ну­ла та­ка дум­ка.

    Зразковий чер­во­но­армієць з при­кор­дон­но­го кор­пу­су, вій прек­рас­но знав, що гук­ну­ти на такій відповідальній варті, як йо­го вар­та, міг би ли­ше бо­жевільний. Сам сміявся з ви­гад­ки своєї й жар­то­ма при­ка­зу­вав:

    - Косіть, вуй­ку, на здо­ров'я… Косіть собі з ла­ном-бо­гом!…

    Дивився пильно на со­ром­ливі кущі чер­во­ної ше­лю­ги, на мо­ло­дий оче­рет по­над бе­ре­га­ми Збру­ча, на сиві жи­та да­лекі - скрізь ог­ля­нув до дрібниць свою дільни­цю. Але навк­ру­ги - особ­ли­ва, уро­чис­та якась ти­ша.

    Аж ди­ву­вав­ся: в чо­му річ? Сьогодні ж по­винні приїха­ти над Збруч гар­це­жи польські, так при­най­мні ка­зав Тро­хи­мен­кові на­чальник зас­та­ви. Більше то­го, на­чальник зас­та­ви пе­ре­дав, як йо­му - Тро­хи­мен­кові - слід по­во­ди­ти­ся з ти­ми гар­це­жа­ми чванько­ви­ти­ми, ко­ли во­ни бу­дуть шипіти над рікою свої прокльони Ук­раїні.

    - Не зва­жай… Хай собі по­бав­ляться у не­пе­ре­мож­ну націю, а ти - пильнуй вар­ти. От і все.

    І Тро­хи­мен­ко з ве­ли­кою цікавістю че­кав на гар­цежів, ад­же з ни­ми завж­ди наїздить ба­га­то вельмож­но­го панст­ва, - а тоді та­ка ве­се­ла вар­та, як ніко­ли!

    Він уже не раз ба­чив тут, на ук­раїнсько-польсько­му кор­доні, ви­пе­ще­них панків з па­нян­ка­ми - о, то все біла кість наїздить над Збруч!

    Вони завж­ди лов­лять очи­ма да­лекі вежі Кам'янця-Подільсько­го… Тро­хи­мен­ко знає: во­ни дов­го сто­яти­муть над бе­ре­гом Збру­ча, ти­хо за­во­ди­ти­муть свої пісні і бу­дуть співа­ти їх уро­чис­то, з блис­ку­чи­ми очи­ма; жовнір польський бу­де лас­ка­во, ви­ну­ва­то усміха­ти­ся, раз у раз підбіга­ти­ме від однієї гру­пи до дру­гої, і, зак­ло­по­та­ний, він по­ка­зу­ва­ти­ме ру­кою на при­кор­дон­ний стовп з мо­ло­том і сер­пом…

    - Дивіться, па­ни лас­каві, дивіться… Більшо­вицький стовп.

    - Кордон, пан­но…

    Елегантні пан­ни й пані, за­ча­ро­вані краєви­дом, мовч­ки ди­ви­ти­муться на зо­лоті подільські пше­ниці, мрійно зво­ди­ти­муть очі на білий Хо­тин, зат­ка­ний зе­ле­ни­ми бе­ре­га­ми, і, невідо­мо з чо­го са­ме не­за­до­во­лені, во­ни підійдуть аж до бе­ре­га Збруч-річки, щоб вос­таннє -на про­щан­ня - ки­ну­ти який­сь проклін дикій, вар­варській країні -сусідці.

    Трохименко опус­тив бінок­ля. Не вид­но тобі й по­га­ненько­го гар­це­жа, ніде й ніко­го… Хви­ляс­тий степ, сон­це.

    Вартовий жовнір ви­див­ляв­ся н люс­тер­ко; з нудьги, вид­но, спро­бу­вав ви­да­ви­ти на носі ут­ра, але й він нес­подіва­но за­хо­вав люс­тер­ко до ки­шені й со­лод­ко, прим­ру­жу­ючи по-ко­тя­чо­му очі, позіхнув.

    На сте­пу, ви­ма­ху­ючи роз­го­нис­то ко­сою, руч­ка за руч­кою, ко­сив вуй­ко, схо­жий зда­ле­ку на ле­ле­ку.

    - Шарх, шарх…-доліта­ли іноді дзвінкі зву­ки ко­си.

    - Ет, чорт з ни­ми: приїдуть - доб­ре, не приїдуть - ще кра­ще… - міркує Тро­хи­мен­ко, зга­дав­ши гар­цежів з па­нян­ка­ми.

    Гарцежи польські, як го­во­рив йо­му на­чальник зас­та­ви, досвідчені і доб­ре вправні шпи­гу­ни… Так, тре­ба ма­ти мет­ке око, гав ло­ви­ти тут не до­во­диться, бо це лю­ди такі, що са­мо­го бо­га взу­ють і роз­зу­ють: солідні лю­ди, хоч і мо­лоді! А спеціалізу­ються, мов­ляв, гар­це­жи над Збру­чем… От­же, вар­туй пильніше!

    Начальник зас­та­ви - ни­зенький, чор­но­окий Калінкін - за­пев­няв Тро­хи­мен­ка, що гар­це­жи по­винні бу­ти сьогодні обов'язко­во - такі є точні інфор­мації…

    І - маєш: сон­це дав­но вже звер­ну­ло з обід; Тро­хи­мен­кові на­до­ку­чи­ло раз у раз, ко­ли з'явиться на обрії якась точ­ка, де­тально об­сер­ву­ва­ти її в бінок­ля, гар­цежів - зго­рять во­ни - не­ма та й не­ма!

    Вуйко встиг дав­но вже по­обіда­ти свій не­муд­рий обід, відпо­чив тро­хи й ко­су підкле­пав… Він уже зно­ву кла­де по­ко­си руч­ка за руч­кою.

    - Виходить, по­ми­лив­ся то­ва­риш Катінкін,- вирішує ос­та­точ­но Тро­хи­мен­ко.

    Він бе­ре до рук рур­ку те­ле­фо­ну-подз­во­ни­ти й за­пи­та­ти Калінкіна: чи приїдуть сьогодні гар­це­жи, чи ні?…

    «Ще на до­га­ну нас­ко­чу, - сам собі роз­ра­ював, - на чор­та во­ни мені зда­ли­ся? Та й за­пи­ту­ва­ти те­ле­фо­ном нез­руч­но, хіба це та­ка надз­ви­чай­на подія?…»

    У ву­ха чер­во­но­армійцеві го­лос­ною лу­ною врізається дзвінкий ди­тя­чий го­лос:

    - Ачу! Ко­ли ти сі вга­муєш? Де ото ти ви­ря­ди­ла­ся, моя пані лас­ка­ва? Чо­го тобі там тре­ба?…

    Зацікавлений, Тро­хи­мен­ко сто­рож­ко по­вер­тає го­ло­ву на­зад, на ди­тя­чий го­лос.

    Перед очи­ма йо­му -пра­во­руч -стіною сто­ять пше­ниці, а ліво­руч, не­да­ле­ко се­ла, стай­ка­ми і жу­рав­ли­ни­ми клю­ча­ми - ко­пи…

    Возовиці ще не­має, отож ко­пи сто­ять з гор­до підне­се­ни­ми шап­ка­ми -пишні, як ті шиш­ки на весіллі; над ни­ми трем­тять нез­римі зо­лоті стру­ни -дзве­нить ла­ном тон­ка ме­лодія, а ко­пи, ніби за­ча­ро­вані з му­зи­ки сте­по­вої, то хмарніють, то міняться на сонці щи­рим зо­ло­том.

    І тільки край до­ро­ги, на ста­ро­давньому ко­зацько­му окопі, хтось по­ру­шив уже спокій і гар­монію кіп: там ви­вер­шу­ва­ли важ­ки­ми сно­па­ми пер­шо­го во­за.

    А зовсім близько Тро­хи­мен­ка, за го­ни якісь, май­орить під ко­па­ми у чер­воній ко­синці гілка, тон­ка, мов те стеб­ло, дівчин­ка. Во­на за­вер­тає від кіп свині…

    - Минка,-вирішує чер­во­но­армієць, хто ж інший насмілиться пас­ти так близько кор­до­ну? Тільки Мин­ка! О, це сміли­ва дівчи­на?

    Трохименко доб­ре знає Мин­ку: во­на день у день підхо­дить по­пас­ки із своїми аж до бе­ре­га річки, ніко­го не боїться!

    Йому навіть приємно за Мин­ку, що во­на та­ка сміли­ва дівчи­на.


    Кордон? Не ро­зуміє цього сло­ва Мин­ка. По той бік Збру­ча, знає во­на, жи­ве її тітка, ма­те­ри­на сест­ра ріпна; жи­вуть ті ж самі лю­ди, що й по цей бік, - а хтось ви­га­дав кор­дон над Збру­чем!…

    Смішно, пас­ту­хи - по обид­ва бо­ки річки - бо­яться підхо­ди­ти близько бе­ре­га, але во­на - Мин­ка-ніко­ли!

    Ніхто, ма­буть, не був з пас­тухів там, де вже ле­жать чер­во­но­армійці… Во­ни ку­мед­но так зо­дяг­нені -пля­мисті якісь шта­ни, сиві, кольору неспіло­го жи­та, со­роч­ки, годі й поміти­ти їх під но­га­ми!… Ди­виш­ся-во­ру­шиться камінь, гор­биться, а ближ­че -на те­бе ча­ту­ють з тра­ви су­ворі або лас­каві очі…

    Минці, бу­ва­ли такі дні, щас­ти­ло й ку­па­ти­ся в Збручі,-а хто ж інший насмілю­вав­ся?…

    Проте най­більшо­го кло­по­ту зав­дає Минці ота ве­ли­ка, по­кар­бо­ва­на чор­ни­ми лат­ка­ми сви­ня. Яка во­на нес­лух­ня­на,-ска­за­ти не мож­на!

    От і за­раз, не встиг­ла ще Мин­ка й присісти на межі, а сви­ня-рох-рох-рох-ру­ши­ла вже під стай­ку кіп.

    - Ачу, дур­на, на­зад, - вдру­ге чує Тро­хи­мен­ко Мин­чин го­лос. - Де ото ви­ря­ди­ла­ся мені, га? Де, я пи­таю?…

    Минка су­во­ро, як то роб­лять до­рослі, умов­ляє сви­ню по­вер­ну­ти­ся на­зад, а ко­ли ба­чить, що сви­ня все-та­ки підкра­дається під ко­пи, тоді дівчи­на зри­вається з місця і, мет­ко роз­ма­ху­ючи ціпком у руці, груд­кою ко­титься під ко­пи, щоб за­вер­ну­ти нес­лух­ня­ну пані сви­ню, як її ве­ли­чає Мин­ка.

    Вона ще дов­го потім бу­де стра­ми­ти й кар­та­ти пе­ред по­ро­ся­та­ми матір їхню, по­кар­бо­ва­ну чор­ни­ми лат­ка­ми. Ади, дивіться, яка во­на ли­ха в Мин­ки, що то во­на вит­во­ряє, яко­го кло­по­ту зав­дає дівчині?…

    «Хороше, ро­зум­не дівча,- нас­тир­ли­во ври­вається Тро­хи­мен­кові дум­ка.-Ди­ви, па­се ті по­ро­ся­та, як ма­ти діти…»

    Задоволено усміха­ючись на якусь свою дав­ню-дав­ню згад­ку з ди­тя­чих літ, Тро­хи­мен­ко по­вер­тає зно­ву го­ло­ву на ка­ла­мутні хвилі ріки Збруч: ди­виться на польську те­ри­торію. Вар­тує пильно кож­но­го ку­ща ше­лю­ги, най­мен­ший рух оче­ре­ти­ни ло­вить він очи­ма!

    Смішно Тро­хи­мен­кові: от не­дав­но, здається, як і Мин­ка, сам він бігав за­вер­та­ти скот,- бо не пас ма­лим свині; їв смач­ну-смач­ну не­до­пе­че­ну кар­топ­лю на полі, міняв за яй­ця ма­хор­ку, дині дубівки-ого, всього бу­ло; і, див­но, який­сь жаль йо­му, що не мож­на вдру­ге по­вер­ну­ти хоч один синій день той, ко­ли сон­це в сте­пу на­че за ро­ги во­ди­ло ко­ро­ву йо­го на си­ту па­шу, ко­ли він пісні на ціпках виг­ра­вав, ко­ли во­ював з пас­ту­ха­ми на Ко­зацькій мо­гилі, ко­ли…

    «Ех, і діла ж бу­ли!» - за­до­во­ле­ний, ур­вав він свої ди­тячі згад­ки.

    Трохименко зди­во­ва­ний був, що до нього прий­шли сьогодні, бо­дай у згадці, літа ди­тячі, сам він ніко­ли не лю­бив зга­ду­ва­ти про своє жит­тя на селі, бо заз­нав там змал­ку усіх ра­дощів і го­ря вбо­гої му­жицької ди­ти­ни… Особ­ли­во го­ря.

    І зро­зуміло, чо­му йо­го сер­це ле­жить до Мин­ки: «Та­ке ма­ле дівча, мов той стру­чок пер­цю неспілий, а му­сить змал­ку ту­па­ти ко­ло ско­ти­ни, ра­нить но­ги по стерні, і ніко­ли - за жит­тя своє - не доп'є, не доїсть, не дос­пить… Хіба Мин­ка, свині па­су­чи, виб'ється ко­ли із тих злиднів?»

    Трохименкові ста­ло жаль Мин­ки, жаль змар­но­ва­них по най­мах літ і сест­ри своєї, що десь у Києві чужі діти чу­кає…

    «Поки ба­га­тий стух­не, то бідний з го­ло­ду спух­не… Ви­хо­дить, бігай, Мин­цю, щоб по­ро­сят­ка в шко­ду не вско­чи­ли!»

    Червоноармієць скрут­нув го­ло­вою й міцніше стис­нув у ру­ках руш­ни­цю.

    Ні, та­ки доб­ре роб­лять, на йо­го дум­ку, більшо­ви­ки, ко­ли чух­ра­ють ба­гачів… Хай усі бу­дуть рівні!

    Ще раз обвів очи­ма голі стерні, стай­ки кіп і на межі, у буб­лик зігну­ту, Мин­ку.

    Дівчина, роз­пус­тив­ши по стерні свині, обіда­ла; во­на вив'яза­ла з вуз­ли­ка шма­ток хліба, дві пуч­ки солі і вмо­чи­ла си­зу ци­бу­ли­ну в сіль ту…

    Трохименко уяв­ляв собі обід Мин­чин, бо не раз уже ба­чив, як во­на обіда­ла не­да­ле­ко Збру­ча; а два тижні то­му роз­пи­тав дівчи­ну, чия во­на й звідки. І ціка­вив­ся, чи свої свині па­се Мин­ка?

    Родом Мин­ка - ця гінка й ро­зум­на на свої літа дівчи­на - з Гав­рилівців - се­ла хоч і ста­ро­давнього на Поділлі, про­те вбо­го­го; Гав­рилівці, як роз­повідав Тро­хи­мен­кові який­сь ди­вак про­фе­сор з Кам'янця-Подільсько­го, один раз тільки за­жи­ли собі на віку сла­ви: пог­ра­бу­ва­ли польсько­го пос­лан­ця, що їхав до яко­гось там ту­рецько­го паші…

    Ніхто з гав­рилівчан не знає, ма­буть, яку сла­ву но­сить се­ло їхнє, хіба один про­фе­сор кам'янецький!

    А свині Мин­ка па­се од­но­му дядькові - та­кий собі за­мож­ненький, віро­бож­ний, з убо­гою рос­линністю на об­личчі, схо­жою на ози­ми­ну, при­би­ту мо­ро­зом,- Юхим За­па­ра.

    Він за це по­ле Мин­чиній ма­тері об­роб­ляє, сно­пи в жни­ва во­зить, ко­сить; а ма­ти - ра­зом з Мин­кою - по­лють йо­му, жнуть; ще й свині па­се літо Мин­ка… У ба­га­то­го дядька слу­жить.

    У Мин­чи­ної ма­тері ще є діти, тільки во­ни малі ду­же, хлопці її…

    - Ачу! Здох­ла б ти йо­му на радість,-втретє чує Тро­хи­мен­ко Мин­чині скар­ги на свині.

    Гаряче серп­не­ве сон­це дош­ку­ли­ло, вид­но, тон­кошкіру сви­ню; підки­да­ючи вго­ру пис­ка, во­на чми­ха­ла й бігла до річки, як бо­жевільна, не звер­та­ла жод­ної ува­ги на сво­го ма­ленько­го пас­ту­ха, на ціпка, а тільки ско­са пог­ля­да­ла іноді на по­ро­ся­та - чи біжать во­ни слідом за нею.

    Минка аж розп­ла­ка­ла­ся; не встиг­ла скінчи­ти обід, як до­ве­ло­ся зно­ву бігти; спідни­чи­на мет­ля­ла­ся дівчині поміж ніг, а во­на на всю си­лу мча­ла по­лем і все нах­ва­ля­ла­ся ціпком, що тремтів їй у руці…

    «От мо­ро­ка Дівчині…»

    Трохименко не скінчив своєї дум­ки, як над ву­хом йо­му лед­ве чут­но, глу­хо задз­во­нив те­ле­фон; поспіша­ючи, нер­во­во взяв рур­ку до ву­ха й слу­хав:

    - Варта 3128?

    - Так.

    - Гарцежи, як вам ка­зав, уже на лінії фільварків польських. Навп­ро­ти ва­шої дільниці бу­дуть, ма­буть, тільки кінні за­го­ни… У них, здається, ма­нев­ри. Дивіться там пільніше. Все.

    - Слухаю.

    І Тро­хи­мен­ко, підвівши чо­ло, пок­лав рур­ку те­ле­фо­ну.

    Все тра­пи­ло­ся так нес­подіва­но і так рап­то­во, що годі бу­ло де­талізу­ва­ти роз­по­ряд­жен­ня на­чальни­ка зас­та­ви… Яс­но й так: пильніше вар­туй кор­дон!

    Трохименкова ру­ка ле­жа­та ще на рурці те­ле­фо­ну; десь на обрії -уяв­ляв собі -от-от по­винні з'яви­ти­ся гар­це­жи -тоді, мов­ляв, роз­поч­неться справж­ня вар­та - без нудьги, без ди­тя­чих спо­минів… Та­ка, мо­же, як не­дав­но на Амурі!

    - У них, здається, ма­нев­ри… - зву­ча­ли ще сло­ва нач­зас­та­ви.

    І рап­том пра­во­руч, на межі кор­до­ну, хтось важ­кий, з чор­ни­ми лат­ка­ми на спині, ко­ле­сом шу­бовс­нув у во­ду… Аж за­пирх­кав.

    З роз­го­ну, без­це­ре­мон­но ла­ма­ючи крих­ке стеб­ло пше­ниці, невідо­мий Тро­хи­мен­кові зло­чи­нець спро­бу­вав пе­рей­ти кор­дон яс­но­го, со­няч­но­го дня!

    Червоноармієць хап­ли­во, звич­ним ру­хом, по­вер­нув навс­ко­си руш­ни­цю й підки­нув її на ру­ку, щоб кра­ще бу­ло взя­та йо­му на муш­ку зух­ва­ло­го шпи­гу­на чи конт­ра­бан­дис­та

    - Не втічеш, го­лу­бе… ні,-підбадьорю­ючи сам се­бе, ти­хо при­ка­зу­вав Тро­хи­мен­ко.

    Він розк­рив уже ро­та, щоб гук­ну­ти зви­чай­не в та­ких ви­пад­ках «стій», хоч доб­ре знав, що та­кий зух­ва­лий пе­рехід кор­до­ну ви­ма­гав у пер­шу чер­гу кулі; прав­да, постріл на кор­доні не завж­ди бу­ває вип­рав­да­ний, і не та­кий уже ге­роїчний вчи­нок - ви­пус­ти­ти ку­лю, а ще гірше - не влу­чи­ти, пус­ти­ти її в не­бо синє…

    Трохименко був блідий, схвильова­ний і всю си­лу волі скуп­чив на од­но­му: влу­чи­ти. За вся­ку ціну влу­чи­ти невідо­мо­го во­ро­га.

    То нічо­го, що пострілом він вик­риє своє за­мас­ко­ва­не місце, що вог­нен­на лінія кор­до­ну з три­во­гою - по обид­ва бо­ки Збру­ча - ви­пус­ка­ти­ме на спо­лох кулі вго­ру, то все - дур­ниці, не варті серй­озні ува­ги.

    Дипломати по обид­ва бо­ки ріки бу­дуть собі на дозвіллі вив­ча­ти, з яко­го бо­ку був пер­ший постріл, а йо­му, Тро­хи­мен­кові, тре­ба зат­ри­ма­ти во­ро­га, а ко­ли не по­щас­тить - по­да­ру­ва­ти йо­му ку­лю в да­ле­ку до­ро­гу…

    Так ро­зуміє він, чер­во­но­армієць, своє зав­дан­ня.

    …Трохименко скриг­нув з люті зу­ба­ми, плю­нув ку­дись зоз­ла аж на ду­ло руш­ниці і, не­за­до­во­ле­ний, впівго­ло­са ви­ла­яв­ся; далі по­волі спус­тив муш­ку з чор­ної лат­ки на воді і, все ще схвильова­ний, вто­пив очі в од­ну точ­ку: на ве­ли­ку іклас­ту го­ло­ву свині.

    - От історія! Ска­за­ти ко­мусь со­ром­но навіть - сви­ню замість шпи­гу­на хотів за­би­ти!…

    І все-та­ки Тро­хи­мен­ко не знав, що йо­му слід зро­би­ти не­гай­но, щоб уря­ту­ва­ти безг­луз­ду си­ту­ацію: підвес­ти­ся-нез­руч­но, він вик­риє тоді своє за­мас­ко­ва­не місце, че­ка­ти ж, по­ки Мин­ка са­ма впо­рає цю бо­жевільну сви­ню, теж не ви­па­дає… Про­те вирішив за­че­ка­ти.

    На бе­резі річки з усіх боків ото­че­на га­лас­ли­ви­ми по­ро­ся­та­ми біга­ла Мішка й кри­ча­ла:

    - Де ото ти залізла, очі тобі вилізли б?

    А сви­ня на крик не зва­жа­ла; тріпа­ючи го­ло­вою, кап­ло­ву­ха ку­па­ла­ся, вид­но, в Збручі з ве­ли­кою на­со­ло­дою; во­да блис­ку­чи­ми крап­ли­на­ми стіка­ла їй по ще­тині, а во­на ще з більшим зав­зят­тям пирх­ка­ла й за­до­во­ле­но рох­ка­ла.

    - Палю, па­цю… ви­лазь уже, - вго­во­ряє Мин­ка сви­ню, а са­ма ти­хо пла­че край бе­ре­га ве­ли­ки­ми невтішни­ми сльоза­ми.

    На крик Мин­чин по той бік кор­до­ну-ріки підвівся польський жовнір; у Тро­хи­мен­ка гли­бо­ко десь зак­ра­ла­ся дум­ка, чи не зби­ра­ються Мин­ка з жовніром відвер­ну­ти йо­го ува­гу, щоб у цей час хтось прос­ко­чив лінію кор­до­ну? Мо­же, підго­во­ри­ли Мінку на­рош­не заг­на­ти в річку сви­ню?…


    І Тро­хи­мен­ко ще з більшою пильністю сте­жить за най­мен­шим ру­хом Мин­ки й жовніра.

    Зелена кас­ка з од­но­го­ло­вим білим ор­лом над ло­бом хит­ну­ла­ся на стежці раз-дру­гий- польський жовнір, уда­ючи, ніби йо­го зовсім не ціка­вить крик над рікою, сту­пив декілька кроків до бе­ре­га: ди­вив­ся на більшо­вицьку сви­ню.

    Ні, Тро­хи­мен­ко не бу­де й собі підво­ди­ти­ся на но­ги, як то зро­бив жовнір: навіщо йо­му вик­ри­ва­ти свою за­мас­ко­ва­ну засідку?

    Він пев­ний, Мин­ка не­за­ба­ром ви­же­не з во­ди сви­ню; хтось надійде, мо­же, до­по­мог­ти їй, а не тре­ба - за­ра­ди та­кої дрібниці - тур­бу­ва­ти те­ле­фо­ном Катінкіна… Шпи­гу­ва­ти ж на ко­ристь панів по­ляків Мин­ка, на йо­го дум­ку, ніко­ли не бу­де… Та й уго­во­ри­ти її на та­кий зло­чин не так уже лег­ко.

    А тим ча­сом за­до­во­ле­на, оче­вид­но, з теп­лої во­ди й за­тиш­ку сви­ня й не зби­ра­ла­ся ру­ша­ти звідти з доб­рої волі; по­вер­та­ючи к сон­цю то один бік, то дру­гий на мілко­му дні Збру­ча, во­на зовсім за­бу­ла за Мин­чи­ну вла­ду над со­бою; більше то­го, шу­ка­ючи глиб­шо­го місця, во­на ляг­ла лівим бо­ком на те­ри­торії кор­до­ну польсько­го-підсу­ну­ла­ся аж під са­мий бе­рег.

    Дивилася із сво­го лог­ва за­до­во­ле­ни­ми очи­ма на Мин­ку, на по­ро­ся­та, що па­цю­ка­ми біга­ли край гав­рилівсько­го бе­ре­га, й рішу­че не хотіла ви­ла­зи­ти з во­ди.

    Коли Мин­ка поміти­ла, що сви­ня от-от по­ру­шить кор­дон, - зна­ла з роз­мов: по­ло­ви­на Збру­ча на­ша, а дру­га-польська, і оді ще більше за­ме­ту­ши­ла­ся на бе­резі. Во­на го­лос­но розп­ла­ка­ла­ся; крізь сльози, змішані на об­личчі з пи­лю­гою, го­во­ри­ла до свині ніжні-ніжні сло­ва, як та ма­ти не­по­си­дющій і нес­лух­няній ди­тині:

    - Пацінька, па­ця, па­ця… Ви­лазь уже, годі… Ви­лазь, чо­го тобі там?…

    Свиня ж не­ру­хо­мо, за­таївши з на­со­ло­ди дух, ле­жить у воді як мерт­ва, тільки во­на вря­ди-го­ди пирх­кає від за­до­во­лен­ня. По воді роз­хо­дяться ко­ла, й трем­тить оче­рет.

    Тоді Мин­ка підби­рає ру­ка­ми спідни­чи­ну, міцніше стис­кає в руці сво­го ціпка й рішу­че спли­гує у во­ду; ти­хо підкра­да­ючись, во­на підхо­дить до свині з ліво­го бо­ку: Мин­ка - на гли­бо­ко­му, спідни­чи­на мок­не їй у воді, но­ги трем­тять, але во­на сту­пає так обе­реж­но, з особ­ли­вим мис­ливським зав­зят­тям - не зва­жа­ти на пе­реш­ко­ди; очі-сині, ніби вкрап­лені з не­бес­ної емалі -світяться Минці гнівом, во­на вся трем­тить у воді, а все ж підво­дить ру­ку з ціпком і, за­ку­сив­ши кап­риз­но ниж­ню гу­бу, б'є ним з усієї си­ли по воді… Ле­тять бриз­ки, за­ли­ва­ють Минці очі. Во­на наш­вид­ку ви­ти­рає ру­ка­вом заб­риз­ка­не об­лич­чя, хва­тає ру­кою ви­ми­тий з бе­ре­га корінь і, зірвав­шись, спор­сає у во­ду.

    Свиня зля­ка­но підки­дає го­ло­ву, схоп­люється на но­ги, ото­ропіло да­виться на Мин­ку, хви­ли­на -і во­на вис­ка­кує на те­ри­торію польської дер­жа­ви.

    - Ой, ма­мо… Ой, бо­же мій… Де йдеш, ска­же­на? - кри­чить не своїм го­ло­сом пе­ре­ля­ка­на Мин­ка

    - От історія! - вдру­ге го­во­рить сам до се­бе Тро­хи­мен­ко. - Та­ки ма­ти­му до­га­ну, як пить да­ти -ма­ти­му…

    І він ще пильніше вдив­ляється, що там діється - по тім боці Збру­ча - з Мин­кою. Ад­же во­на, як не смішно, по­ру­ши­ла кор­дон двох країн…

    Польський жовнір, вид­но Тро­хи­мен­кові, поп­ра­вив на плечі руш­ни­цю й так са­мо, як і він, чер­во­но­армієць, мовч­ки сте­жить за бо­ротьбою Мин­ки.

    Польський жовнір знімає з пле­ча рушніщю, підсми­кується, вирівнюється - вра­жен­ня, ніби він зби­рається ру­ша­ти до Мин­ки.

    Червоноармієць, щоб кра­ще йо­му ба­чи­ти, зно­ву підсо­вує собі бінок­ля. Він зди­во­ва­ний: жовнір бу­де за­ареш­то­ву­ва­ти Мин­ку на польській те­ри­торії?

    Адже він доб­ре ба­чив, як во­на - бідна дівчи­на - гей­ка­ла­ся з тією бо­жевільною сви­нею. Як, на­решті, при­му­ше­на бу­ла по­ру­ши­ти лінію кор­до­ну… Хіба в нього не людське сер­це?

    Жовнір підхо­дить близько Мин­ки і го­лос­но, щоб чу­ти бу­ло, вид­но, го­лос йо­го й на те­ри­торії Ра­дянської Ук­раїни, гу­кає.

    - Чого, дур­на, вов­ту­зиш­ся з нею? Бий її - прок­ля­ту -між ву­ха! - су­во­ро, по-діло­во­му дає він по­ра­ду Минці.

    - Справедливо, - підда­кує на жовнірові сло­ва Тро­хи­мен­ко. - По-людсько­му, без хамст­ва…

    І він з не­вис­лов­ле­ною радістю і вдячністю ди­виться на струн­ку, доб­ре виш­ко­ле­ну військо­ву вип­рав­ку біля­во­го жовніра.

    А Мин­ка, не зро­зумівши польської ви­мо­ви, хоч жовнір і го­во­рив до неї по-українсько­му, розп­ла­ка­ла­ся з пе­ре­ля­ку ще го­лосніше. Во­на би­ла сви­ню ціпком з усієї си­ли, гу­ка­ла й бла­га­ла її, про­те - пе­ре­ля­ка­на й роз­губ­ле­на - дівчи­на не ма­ла вже сна­ги наг­на­ти тва­ри­ну на мілке місце.

    І сви­ня, ніби на зло Минці, кру­ти­ла­ся поміж кущів ше­лю­га і все бігла по­над бе­ре­гом ріки далі й далі…

    На гар­ми­дер над Збру­чем зацікав­ле­но підвів го­ло­ву вуй­ко. Він дійшов уже на своєму півмор­гові ос­танньої руч­ки і, спер­шись на кісся, пильно сте­жив ста­ре­чи­ми очи­ма: пан жовнір, дівчин­ка з Ве­ли­кої Ук­раїни і сви­ня по­кар­бо­ва­на, що за нею га­сає пла­чу­чи дівчин­ка,- заціка­ви­ли вуй­ка надз­ви­чай­но.

    «Ая… не впас­ла сви­ню ма­ла… А те­пер маєш: чи по­вер­не ж її жан­дар з пос­те­рун­ку, чи про­па­ла, дівко, сви­ня?» - так мірку­вав собі вуй­ко.

    І все ог­ля­дав­ся, чи ніхто не сте­жить за ним, що він ото дур­но стоїть, без ро­бо­ти, та ще й на Ве­ли­ку Ук­раїну пог­ля­дає… І, хит­ру­ючи, вуй­ко ди­вив­ся спідло­ба, а зда­ле­ку зда­ва­ло­ся, що він куз­ку якусь пильнує собі на до­розі!

    …Понад бе­ре­гом Збру­ча, гар­цю­ючи ко­нем, мчить верш­ник. Він ви­ри­нув з пашні десь ко­ло пос­те­рун­ку, навп­ро­ти фільварків польських… Ку­мед­но підска­ку­ючи на сідлі, як то роб­лять ка­ва­ле­рис­ти-но­ва­ки, верш­ник га­ло­пом під'їздив до біля­во­го жовніра

    Минці по­щас­ти­ло на­решті ви­пе­ре­ди­ти свою сви­ню й за­вер­ну­ти її на ста­ре місце - навп­ро­ти Тро­хи­мен­ко­вої засідки; за­хе­ка­на, оз­лоб­ле­на від ударів Мин­чи­но­го ціпка, сви­ня не зва­жу­ва­ла­ся вдру­ге пли­га­ти у во­ду, во­на все підки­да­ла сво­го пис­ка й ди­ви­ла­ся на по­ро­ся­та по той бік ріки, ніби за­пи­ту­ва­ла: «Чо­му не йде­те до ма­тері?…»

    «Нарешті кінець з цією ска­же­ною сви­нею,-по­ду­мав чер­во­но­армієць. - Скоріше на­га­няй її, прок­ля­ту, у во­ду»,-на­ма­гав­ся по­ра­ди­ти дівчині вос­таннє Тро­хи­мен­ко. Пе­ред очи­ма йо­му, зас­ту­пив­ши на мить Мин­ку, сто­яв невідо­мий верш­ник.

    У сіро­му, по­пе­ляс­то­му кольору кос­тюмі, зруч­но й лег­ко сиділа на ка­ва­лерійсько­му сідлі пан­на. Бу­ла во­на з об­лич­чя, як помітив Тро­хи­мен­ко, гар­на: струн­ка, ру­ся­ва, гу­би її тон­ша­ли у ку­точ­ках вуст, а підборіддя - нав­па­ки - ви­пи­на­ло­ся на­пе­ред; сірі, кри­цеві очі особ­ли­во якось па­су­ва­ли до її мужнього і тро­хи, мо­же, гор­до­ви­то­го об­лич­чя. Три­ма­ла в руці в лай­ковій ру­ка­вичці сте­ка, - ро­би­ла тим сте­ком півко­ла в повітрі.

    «Непоганий улан…» - насмішку­ва­то по­ду­мав Тро­хи­мен­ко: він не лю­бив у війську жінок-ка­ва­ле­ристів, бо вва­жав чо­мусь, що такі жінки тільки для па­ра­ду на ко­нях гар­цю­ють…

    Панна під'їха­ла ко­нем близько жовніра і, по-військо­во­му вист­рун­чив­шись на сідлі, привіта­ла­ся. Жовнір відповів на привітан­ня.

    - Що то бов­ваніє? - брид­ли­во за­пи­та­ла пан­на в жовніра, звівши очі на пе­ре­ля­ка­ну Мин­ку в розх­рис­таній со­ро­чині.

    Панну вра­зи­ла, більше - обу­ри­ла, чер­во­на ко­син­ка на Мин­чиній го­лові, во­на од­ра­зу впа­да­ла в око, як маків цвіт пов­ний… І дра­ту­ва­ла.

    Жовнір, зберіга­ючи усмішку на вус­тах, роз­повідав панні, яка, мов­ляв, історія ку­мед­на тра­пи­ла­ся в дівчи­ни: по­ру­ши­ла кор­дон за­ра­ди свині по­кар­бо­ва­ної!

    - Спека, лас­ка­ва пані, а во­на - пся віра-біжить ку­па­ти­ся!…

    - Так, спе­ка…- нер­во­во, ме­ханічно підда­кує жовнірові Тро­хи­мен­ко.

    У пан­ни - вид­но йо­му в бінок­ля - злоб­но засвіти­ли­ся очі; кра­си­ве об­лич­чя мо­тор­но якось пе­рес­мик­ну­лось, а пан­на глуз­ли­во й глу­хо розсміяла­ся біли­ми-біли­ми зу­ба­ми… Ру­ба­ла сло­ва­ми пе­ред су­во­рим жовніром, що йо­му зас­тиг­ла на вус­тах усмішка:

    - Маємо пев­ну вар­ту, па­не… Справж­ня ідилія на більшо­вицько­му кор­доні! Гай­да­ма­ки па­суть свині, хлоп­ка вільно топ­че собі зем­лю польську, а ви, па­не… про­бач­те мені, що по­ру­шую військо­ву су­бор­ди­націю, вид­но, все те пе­ре­во­ди­те?

    - От сво­лоч, землі їй хо­четься: про зем­лю щось го­во­рить… - не ро­зуміючи га­разд польської мо­ви, з обу­рен­ням прис­лу­хав­ся до слів пан­ни Тро­хи­мен­ко.

    Останні сло­ва з пісні якоїсь, що її ви­разніше про­ка­за­ла пан­на жовнірові, Тро­хи­мен­ко зовсім не зро­зумів.

    - Ми, на жаль, за­бу­ваємо, - чув він, - а тре­ба пам'ята­ти…

    Ми пок­ли­кані…

    А далі - годі бу­ло зро­зуміти: пан­на го­во­ри­ла про невідо­му Тро­хи­мен­кові свя­ту якусь зем­лю:

    - Bo to zi­emia swi­eta od Bo­ga da­na і krwia. Naszych ojcdw nie raz pos­wi­eca­na.

    Жовнір мовч­ки, пох­му­ро вис­лу­хав пан­ну; ні єди­ним сло­вом не обізвав­ся, а тільки зручніше поп­ра­вив собі на плечі ремінь руш­ниці.

    - Послав би її під трам­та­ра­рам, щоб до но­вих віників пам'ята­ла, а то… стоїть, слу­хає, - не­за­до­во­ле­но ре­агує Тро­хи­мен­ко.

    Минка за­бу­ла на хви­ли­ну за свою сви­ню; шви­денько, підсьорбнув­ши но­са, во­на втер­ла ру­ка­вом сльози й слу­ха­ла: пан­на го­во­рить вірші та­ко­му ве­ли­ко­му жовнірові… Ніби вчи­телька в школі - аж смішно Минці! Яка фай­на, крас­на пан­на на коні! І жовнір, вид­но, боїться її, бо так пильно-пилььно слу­хає… Мин­ка, як при­же­не свині, роз­ка­же ма­тері про все-все.

    Перед очи­ма панні май­орить над бе­ре­гом Збру­ча, як маківка в цвіту, чер­во­на ко­син­ка. Пан­на ро­бить сте­ком півко­ло у повітрі й по­вер­тає ко­ня грудьки навп­ро­ти Тро­хи­мен­ко­вої засідки; кінь стає диб­ки, шу­пить ву­ха, а пан­на злег­ка тор­кає йо­го ост­ро­га­ми і, запіне­на з нез­ро­зумілої чер­во­но­армійцеві люті, же­не ко­ня прос­то на Мин­ку.

    У Тро­хи­мен­ка за­щеміло з об­ра­зи сер­це: що во­на, ця ви­пе­ще­на й ви­гу­ля­на, зби­рається ро­би­ти з дівчам?…

    Ось уже кінський ко­пит бли­щить не­да­ле­ко Мин­ки… Пан­на сми­кає ву­ди­ла ко­неві і лег­ко, мов той джигіт, зби­ває сте­ком чер­во­ну ко­син­ку…

    - Ой, пан­ноч­ко-го­лу­боч­ко, я ж не ви­ну­ва­та… Я ж її не пус­ка­та…- кри­чить роз­пат­ла­на Мин­ка

    Вона па­дає на коліна і, ма­ленька на землі, як хов­рах під ку­щем ше­лю­ги, ков­тає сльози і сло­ва

    Панна мовч­ки б'є сте­ком ко­ня на всю ру­ку й же­неться вздовж бе­ре­га за по­кар­бо­ва­ною сви­нею… Мин­ка з жа­хом ди­виться з-під ку­ща ше­лю­ги, а заг­ледівши ко­пи­та ко­ня над сви­нею, во­на зри­вається на но­ги, біжить і кри­чить не своїм го­ло­сом, ніби во­на ма­ти свині тій:

    - Ой, пан­ноч­ко-го­лу­боч­ко, не вби­вай­те її… Вуй­ка Юхи­ма сви­ня, - зах­ли­на­ючись сльоза­ми, го­ло­сить Мин­ка.

    Трохименко го­лос­но лається, бруд­но, ми­лу­ючи в лайці панів і підпанків. Бінокль трем­тить у мит руці… А сер­це сту­кає йо­му так, як сту­каю під Чор­няєвом, на річці Бірі, ко­ли він упер­ше біг в ата­ку.

    Він міниться на об­личчі; лай­ка більше не зри­вається йо­му з вуст, мовч­ки, при­ку­сив­ши гу­бу до крові, він вто­пив очі в од­ну точ­ку-на пан­ну… Не тре­ба йо­му бінок­ля, він своїми очи­ма хо­че спос­теріга­ти все до кінця!

    - Хами, пся крев! -го­лос­но кри­чить пан­на, наз­дог­нав­ши ко­нем сви­ню.

    Мить якась, і кінь з роз­го­ну роз­па­на­хав ко­пи­том че­ре­во свині; він вис­мик­нув скри­вав­ле­ний ко­пит з тельбухів тва­ри­ни і, крут­нув­ши го­ло­вою, пос­та­вив підне­се­ну но­гу на си­гу, зе­ле­ну тра­ву…

    Свиня в агонії ди­ко кри­ча­ла і все підво­ди­ла пис­ка під кущ вер­бо­ло­зу, бо сон­це за­ли­ва­ло їй очі.

    - Так… Так,- ме­ханічно пов­то­рю­вав Тро­хи­мен­ко.

    Панна по­вер­ну­ла ко­ня на­зустріч Минці, наз­дог­на­ла її над бе­ре­гом Збру­ча.

    - Довго пам'ята­ти­меш, хлоп­ко…

    Минка більше не кри­ча­ла й не бла­га­ла; зап­лу­тав­шись у ви­сокій траві, во­на ти­хо пи­ща­ла зах­рип­лим го­ло­сом, як ми­ше­ня…

    Панна вда­ри­ла ко­ня сте­ком між ву­ха й пус­ти­ла йо­го на Мин­ку; кінь, ос­ту­пив­ся, вдру­ге став на диб­ки, а во­на смик­ну­ла йо­му до крові ву­ди­ла, - тоді він по­дав­ся грудьми на­пе­ред і на всю си­лу, як і сви­ню, зва­лив уда­ром ко­пи­та Мин­ку. Ти­ха, як ше­лест зжа­тої пше­ниці, бу­ла смерть Мин­ки.

    - Пані, я не доз­во­лю… Що ви ро­би­те? - гук­нув пе­ре­ля­ка­ний жовнір.- Це- зло­чин, це…

    Але йо­го слів не чув уже Тро­хи­мен­ко.

    

    …Будуть, бу­дуть па­ни маг­на­ти

    Батьками ора­ти, ма­те­ря­ми во­ло­чи­ти…-

    

врізав­ся Тро­хи­мен­кові сло­ва з якоїсь пісні невідо­мої. І сер­це йо­му сту­ка­ло так, як во­но сту­ка­ло під Чор­няєвом, на річці Бірі, ко­ли він упер­ше біг в ата­ку.

    - Я тобі, кур­во, по­ка­жу, як стріля­ють хло­пи…- шеп­тав він, підсо­ву­ючи ру­кою руш­ни­цю.

    Тоді, вдру­ге за сьогодні, взяв він на муш­ку за всіма за­ко­на­ми техніки військо­вої; пе­ред очи­ма Тро­хи­мен­кові, десь у траві, ле­жа­ла з роз­лом­ле­ним хреб­том Мин­ка - ма­ленька, як хов­рах під ку­щем ше­лю­ги, а він пильно, вимірю­ючи на мет­ке око віддаль, не спус­кав з очей пан­ну на коні.

    Куля дзвінко заспіва­ла че­рез Збруч-ріку знай­ому Тро­хи­мен­кові пісню: вйо-о-о, вйо-о-о… Цюв-у-у…

    Він ба­чить: пан­на підско­чи­ла на сідлі й ви­порс­ну­ла но­га­ми з стре­ме­на; кінь, при­щу­лив­ши ву­ха, зірвав ко­пи­та­ми пи­лю­гу й пом­чав у по­ле. А пан­на, впус­ти­виш від пострілу сте­ка, ніби на­ма­га­ла­ся мерт­вою ру­кою зак­ри­ти на своєму лобі ма­леньку чор­ну цят­ку, що з неї стіка­ла кров…

    …До Тро­хи­мен­ка, роз­ма­ху­ючи бра­унінгом, біг стур­бо­ва­ний Калінкін.

    Коли він підбігав уже близько вар­ти, Тро­хи­мен­ко підвівся і сто­яв з руш­ни­цею так, як по­ви­нен сто­яти за всіма пра­ви­ла­ми й за­ко­на­ми вар­то­вий.

    Калінкін роз­во­див ру­ка­ми, ви­ма­ху­вав бра­унінгом і все до­ко­ряв чи­мось Тро­хи­мен­кові…

    - Хай бу­де ка­ра, хай суд військо­вий,-мах­нув у відповідь ру­кою Тро­хи­мен­ко. - Сер­це в ме­не та­ке, то­ва­ри­шу Катінкін…- ти­хо до­дав він.

    На постріл з кінця в кінець кор­до­ну, ріки, ви­пус­ка­ти на спо­лох кулі вго­ру. Вог­ненні лінії - по обид­ва бо­ки Збру­ча - по­ру­ши­ли спокій і ста­ро­давньої ріки, і кіп, і си­во­го жи­та да­ле­ко­го, що зат­ка­ло аж ген-ген, на ко­зацько­му окопі, вуй­ка ста­ро­го, схо­жо­го на ле­ле­ку.

    

    

Пошук на сайті: