Григорій Косинка - Серце (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_serce.doc)Grigoriy_kosinka_serce.doc110 Кб1030
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_serce.fb2)Grigoriy_kosinka_serce.fb241 Кб834
    І Тро­хи­мен­ко ще з більшою пильністю сте­жить за най­мен­шим ру­хом Мин­ки й жовніра.

    Зелена кас­ка з од­но­го­ло­вим білим ор­лом над ло­бом хит­ну­ла­ся на стежці раз-дру­гий- польський жовнір, уда­ючи, ніби йо­го зовсім не ціка­вить крик над рікою, сту­пив декілька кроків до бе­ре­га: ди­вив­ся на більшо­вицьку сви­ню.

    Ні, Тро­хи­мен­ко не бу­де й собі підво­ди­ти­ся на но­ги, як то зро­бив жовнір: навіщо йо­му вик­ри­ва­ти свою за­мас­ко­ва­ну засідку?

    Він пев­ний, Мин­ка не­за­ба­ром ви­же­не з во­ди сви­ню; хтось надійде, мо­же, до­по­мог­ти їй, а не тре­ба - за­ра­ди та­кої дрібниці - тур­бу­ва­ти те­ле­фо­ном Катінкіна… Шпи­гу­ва­ти ж на ко­ристь панів по­ляків Мин­ка, на йо­го дум­ку, ніко­ли не бу­де… Та й уго­во­ри­ти її на та­кий зло­чин не так уже лег­ко.

    А тим ча­сом за­до­во­ле­на, оче­вид­но, з теп­лої во­ди й за­тиш­ку сви­ня й не зби­ра­ла­ся ру­ша­ти звідти з доб­рої волі; по­вер­та­ючи к сон­цю то один бік, то дру­гий на мілко­му дні Збру­ча, во­на зовсім за­бу­ла за Мин­чи­ну вла­ду над со­бою; більше то­го, шу­ка­ючи глиб­шо­го місця, во­на ляг­ла лівим бо­ком на те­ри­торії кор­до­ну польсько­го-підсу­ну­ла­ся аж під са­мий бе­рег.

    Дивилася із сво­го лог­ва за­до­во­ле­ни­ми очи­ма на Мин­ку, на по­ро­ся­та, що па­цю­ка­ми біга­ли край гав­рилівсько­го бе­ре­га, й рішу­че не хотіла ви­ла­зи­ти з во­ди.

    Коли Мин­ка поміти­ла, що сви­ня от-от по­ру­шить кор­дон, - зна­ла з роз­мов: по­ло­ви­на Збру­ча на­ша, а дру­га-польська, і оді ще більше за­ме­ту­ши­ла­ся на бе­резі. Во­на го­лос­но розп­ла­ка­ла­ся; крізь сльози, змішані на об­личчі з пи­лю­гою, го­во­ри­ла до свині ніжні-ніжні сло­ва, як та ма­ти не­по­си­дющій і нес­лух­няній ди­тині:

    - Пацінька, па­ця, па­ця… Ви­лазь уже, годі… Ви­лазь, чо­го тобі там?…

    Свиня ж не­ру­хо­мо, за­таївши з на­со­ло­ди дух, ле­жить у воді як мерт­ва, тільки во­на вря­ди-го­ди пирх­кає від за­до­во­лен­ня. По воді роз­хо­дяться ко­ла, й трем­тить оче­рет.

    Тоді Мин­ка підби­рає ру­ка­ми спідни­чи­ну, міцніше стис­кає в руці сво­го ціпка й рішу­че спли­гує у во­ду; ти­хо підкра­да­ючись, во­на підхо­дить до свині з ліво­го бо­ку: Мин­ка - на гли­бо­ко­му, спідни­чи­на мок­не їй у воді, но­ги трем­тять, але во­на сту­пає так обе­реж­но, з особ­ли­вим мис­ливським зав­зят­тям - не зва­жа­ти на пе­реш­ко­ди; очі-сині, ніби вкрап­лені з не­бес­ної емалі -світяться Минці гнівом, во­на вся трем­тить у воді, а все ж підво­дить ру­ку з ціпком і, за­ку­сив­ши кап­риз­но ниж­ню гу­бу, б'є ним з усієї си­ли по воді… Ле­тять бриз­ки, за­ли­ва­ють Минці очі. Во­на наш­вид­ку ви­ти­рає ру­ка­вом заб­риз­ка­не об­лич­чя, хва­тає ру­кою ви­ми­тий з бе­ре­га корінь і, зірвав­шись, спор­сає у во­ду.

    Свиня зля­ка­но підки­дає го­ло­ву, схоп­люється на но­ги, ото­ропіло да­виться на Мин­ку, хви­ли­на -і во­на вис­ка­кує на те­ри­торію польської дер­жа­ви.

    - Ой, ма­мо… Ой, бо­же мій… Де йдеш, ска­же­на? - кри­чить не своїм го­ло­сом пе­ре­ля­ка­на Мин­ка

    - От історія! - вдру­ге го­во­рить сам до се­бе Тро­хи­мен­ко. - Та­ки ма­ти­му до­га­ну, як пить да­ти -ма­ти­му…

    І він ще пильніше вдив­ляється, що там діється - по тім боці Збру­ча - з Мин­кою. Ад­же во­на, як не смішно, по­ру­ши­ла кор­дон двох країн…

    Польський жовнір, вид­но Тро­хи­мен­кові, поп­ра­вив на плечі руш­ни­цю й так са­мо, як і він, чер­во­но­армієць, мовч­ки сте­жить за бо­ротьбою Мин­ки.

    Польський жовнір знімає з пле­ча рушніщю, підсми­кується, вирівнюється - вра­жен­ня, ніби він зби­рається ру­ша­ти до Мин­ки.

    Червоноармієць, щоб кра­ще йо­му ба­чи­ти, зно­ву підсо­вує собі бінок­ля. Він зди­во­ва­ний: жовнір бу­де за­ареш­то­ву­ва­ти Мин­ку на польській те­ри­торії?

    Адже він доб­ре ба­чив, як во­на - бідна дівчи­на - гей­ка­ла­ся з тією бо­жевільною сви­нею. Як, на­решті, при­му­ше­на бу­ла по­ру­ши­ти лінію кор­до­ну… Хіба в нього не людське сер­це?

    Жовнір підхо­дить близько Мин­ки і го­лос­но, щоб чу­ти бу­ло, вид­но, го­лос йо­го й на те­ри­торії Ра­дянської Ук­раїни, гу­кає.

    - Чого, дур­на, вов­ту­зиш­ся з нею? Бий її - прок­ля­ту -між ву­ха! - су­во­ро, по-діло­во­му дає він по­ра­ду Минці.

    - Справедливо, - підда­кує на жовнірові сло­ва Тро­хи­мен­ко. - По-людсько­му, без хамст­ва…

    І він з не­вис­лов­ле­ною радістю і вдячністю ди­виться на струн­ку, доб­ре виш­ко­ле­ну військо­ву вип­рав­ку біля­во­го жовніра.

    А Мин­ка, не зро­зумівши польської ви­мо­ви, хоч жовнір і го­во­рив до неї по-українсько­му, розп­ла­ка­ла­ся з пе­ре­ля­ку ще го­лосніше. Во­на би­ла сви­ню ціпком з усієї си­ли, гу­ка­ла й бла­га­ла її, про­те - пе­ре­ля­ка­на й роз­губ­ле­на - дівчи­на не ма­ла вже сна­ги наг­на­ти тва­ри­ну на мілке місце.

    І сви­ня, ніби на зло Минці, кру­ти­ла­ся поміж кущів ше­лю­га і все бігла по­над бе­ре­гом ріки далі й далі…

    На гар­ми­дер над Збру­чем зацікав­ле­но підвів го­ло­ву вуй­ко. Він дійшов уже на своєму півмор­гові ос­танньої руч­ки і, спер­шись на кісся, пильно сте­жив ста­ре­чи­ми очи­ма: пан жовнір, дівчин­ка з Ве­ли­кої Ук­раїни і сви­ня по­кар­бо­ва­на, що за нею га­сає пла­чу­чи дівчин­ка,- заціка­ви­ли вуй­ка надз­ви­чай­но.

    «Ая… не впас­ла сви­ню ма­ла… А те­пер маєш: чи по­вер­не ж її жан­дар з пос­те­рун­ку, чи про­па­ла, дівко, сви­ня?» - так мірку­вав собі вуй­ко.

    І все ог­ля­дав­ся, чи ніхто не сте­жить за ним, що він ото дур­но стоїть, без ро­бо­ти, та ще й на Ве­ли­ку Ук­раїну пог­ля­дає… І, хит­ру­ючи, вуй­ко ди­вив­ся спідло­ба, а зда­ле­ку зда­ва­ло­ся, що він куз­ку якусь пильнує собі на до­розі!

    …Понад бе­ре­гом Збру­ча, гар­цю­ючи ко­нем, мчить верш­ник. Він ви­ри­нув з пашні десь ко­ло пос­те­рун­ку, навп­ро­ти фільварків польських… Ку­мед­но підска­ку­ючи на сідлі, як то роб­лять ка­ва­ле­рис­ти-но­ва­ки, верш­ник га­ло­пом під'їздив до біля­во­го жовніра

    Минці по­щас­ти­ло на­решті ви­пе­ре­ди­ти свою сви­ню й за­вер­ну­ти її на ста­ре місце - навп­ро­ти Тро­хи­мен­ко­вої засідки; за­хе­ка­на, оз­лоб­ле­на від ударів Мин­чи­но­го ціпка, сви­ня не зва­жу­ва­ла­ся вдру­ге пли­га­ти у во­ду, во­на все підки­да­ла сво­го пис­ка й ди­ви­ла­ся на по­ро­ся­та по той бік ріки, ніби за­пи­ту­ва­ла: «Чо­му не йде­те до ма­тері?…»

    «Нарешті кінець з цією ска­же­ною сви­нею,-по­ду­мав чер­во­но­армієць. - Скоріше на­га­няй її, прок­ля­ту, у во­ду»,-на­ма­гав­ся по­ра­ди­ти дівчині вос­таннє Тро­хи­мен­ко. Пе­ред очи­ма йо­му, зас­ту­пив­ши на мить Мин­ку, сто­яв невідо­мий верш­ник.

    У сіро­му, по­пе­ляс­то­му кольору кос­тюмі, зруч­но й лег­ко сиділа на ка­ва­лерійсько­му сідлі пан­на. Бу­ла во­на з об­лич­чя, як помітив Тро­хи­мен­ко, гар­на: струн­ка, ру­ся­ва, гу­би її тон­ша­ли у ку­точ­ках вуст, а підборіддя - нав­па­ки - ви­пи­на­ло­ся на­пе­ред; сірі, кри­цеві очі особ­ли­во якось па­су­ва­ли до її мужнього і тро­хи, мо­же, гор­до­ви­то­го об­лич­чя. Три­ма­ла в руці в лай­ковій ру­ка­вичці сте­ка, - ро­би­ла тим сте­ком півко­ла в повітрі.

    «Непоганий улан…» - насмішку­ва­то по­ду­мав Тро­хи­мен­ко: він не лю­бив у війську жінок-ка­ва­ле­ристів, бо вва­жав чо­мусь, що такі жінки тільки для па­ра­ду на ко­нях гар­цю­ють…

    Панна під'їха­ла ко­нем близько жовніра і, по-військо­во­му вист­рун­чив­шись на сідлі, привіта­ла­ся. Жовнір відповів на привітан­ня.

    - Що то бов­ваніє? - брид­ли­во за­пи­та­ла пан­на в жовніра, звівши очі на пе­ре­ля­ка­ну Мин­ку в розх­рис­таній со­ро­чині.

    Панну вра­зи­ла, більше - обу­ри­ла, чер­во­на ко­син­ка на Мин­чиній го­лові, во­на од­ра­зу впа­да­ла в око, як маків цвіт пов­ний… І дра­ту­ва­ла.

    Жовнір, зберіга­ючи усмішку на вус­тах, роз­повідав панні, яка, мов­ляв, історія ку­мед­на тра­пи­ла­ся в дівчи­ни: по­ру­ши­ла кор­дон за­ра­ди свині по­кар­бо­ва­ної!

    - Спека, лас­ка­ва пані, а во­на - пся віра-біжить ку­па­ти­ся!…

    - Так, спе­ка…- нер­во­во, ме­ханічно підда­кує жовнірові Тро­хи­мен­ко.

    У пан­ни - вид­но йо­му в бінок­ля - злоб­но засвіти­ли­ся очі; кра­си­ве об­лич­чя мо­тор­но якось пе­рес­мик­ну­лось, а пан­на глуз­ли­во й глу­хо розсміяла­ся біли­ми-біли­ми зу­ба­ми… Ру­ба­ла сло­ва­ми пе­ред су­во­рим жовніром, що йо­му зас­тиг­ла на вус­тах усмішка:

    - Маємо пев­ну вар­ту, па­не… Справж­ня ідилія на більшо­вицько­му кор­доні! Гай­да­ма­ки па­суть свині, хлоп­ка вільно топ­че собі зем­лю польську, а ви, па­не… про­бач­те мені, що по­ру­шую військо­ву су­бор­ди­націю, вид­но, все те пе­ре­во­ди­те?

    - От сво­лоч, землі їй хо­четься: про зем­лю щось го­во­рить… - не ро­зуміючи га­разд польської мо­ви, з обу­рен­ням прис­лу­хав­ся до слів пан­ни Тро­хи­мен­ко.

    Останні сло­ва з пісні якоїсь, що її ви­разніше про­ка­за­ла пан­на жовнірові, Тро­хи­мен­ко зовсім не зро­зумів.

    - Ми, на жаль, за­бу­ваємо, - чув він, - а тре­ба пам'ята­ти…

    Ми пок­ли­кані…

    А далі - годі бу­ло зро­зуміти: пан­на го­во­ри­ла про невідо­му Тро­хи­мен­кові свя­ту якусь зем­лю:

    - Bo to zi­emia swi­eta od Bo­ga da­na і krwia. Naszych ojcdw nie raz pos­wi­eca­na.

    Жовнір мовч­ки, пох­му­ро вис­лу­хав пан­ну; ні єди­ним сло­вом не обізвав­ся, а тільки зручніше поп­ра­вив собі на плечі ремінь руш­ниці.

    - Послав би її під трам­та­ра­рам, щоб до но­вих віників пам'ята­ла, а то… стоїть, слу­хає, - не­за­до­во­ле­но ре­агує Тро­хи­мен­ко.

    Минка за­бу­ла на хви­ли­ну за свою сви­ню; шви­денько, підсьорбнув­ши но­са, во­на втер­ла ру­ка­вом сльози й слу­ха­ла: пан­на го­во­рить вірші та­ко­му ве­ли­ко­му жовнірові… Ніби вчи­телька в школі - аж смішно Минці! Яка фай­на, крас­на пан­на на коні! І жовнір, вид­но, боїться її, бо так пильно-пилььно слу­хає… Мин­ка, як при­же­не свині, роз­ка­же ма­тері про все-все.

    Перед очи­ма панні май­орить над бе­ре­гом Збру­ча, як маківка в цвіту, чер­во­на ко­син­ка. Пан­на ро­бить сте­ком півко­ло у повітрі й по­вер­тає ко­ня грудьки навп­ро­ти Тро­хи­мен­ко­вої засідки; кінь стає диб­ки, шу­пить ву­ха, а пан­на злег­ка тор­кає йо­го ост­ро­га­ми і, запіне­на з нез­ро­зумілої чер­во­но­армійцеві люті, же­не ко­ня прос­то на Мин­ку.

    У Тро­хи­мен­ка за­щеміло з об­ра­зи сер­це: що во­на, ця ви­пе­ще­на й ви­гу­ля­на, зби­рається ро­би­ти з дівчам?…

    Ось уже кінський ко­пит бли­щить не­да­ле­ко Мин­ки… Пан­на сми­кає ву­ди­ла ко­неві і лег­ко, мов той джигіт, зби­ває сте­ком чер­во­ну ко­син­ку…

    - Ой, пан­ноч­ко-го­лу­боч­ко, я ж не ви­ну­ва­та… Я ж її не пус­ка­та…- кри­чить роз­пат­ла­на Мин­ка

    Вона па­дає на коліна і, ма­ленька на землі, як хов­рах під ку­щем ше­лю­ги, ков­тає сльози і сло­ва

    Панна мовч­ки б'є сте­ком ко­ня на всю ру­ку й же­неться вздовж бе­ре­га за по­кар­бо­ва­ною сви­нею… Мин­ка з жа­хом ди­виться з-під ку­ща ше­лю­ги, а заг­ледівши ко­пи­та ко­ня над сви­нею, во­на зри­вається на но­ги, біжить і кри­чить не своїм го­ло­сом, ніби во­на ма­ти свині тій:

    - Ой, пан­ноч­ко-го­лу­боч­ко, не вби­вай­те її… Вуй­ка Юхи­ма сви­ня, - зах­ли­на­ючись сльоза­ми, го­ло­сить Мин­ка.

    Трохименко го­лос­но лається, бруд­но, ми­лу­ючи в лайці панів і підпанків. Бінокль трем­тить у мит руці… А сер­це сту­кає йо­му так, як сту­каю під Чор­няєвом, на річці Бірі, ко­ли він упер­ше біг в ата­ку.

    Він міниться на об­личчі; лай­ка більше не зри­вається йо­му з вуст, мовч­ки, при­ку­сив­ши гу­бу до крові, він вто­пив очі в од­ну точ­ку-на пан­ну… Не тре­ба йо­му бінок­ля, він своїми очи­ма хо­че спос­теріга­ти все до кінця!

    - Хами, пся крев! -го­лос­но кри­чить пан­на, наз­дог­нав­ши ко­нем сви­ню.

    Мить якась, і кінь з роз­го­ну роз­па­на­хав ко­пи­том че­ре­во свині; він вис­мик­нув скри­вав­ле­ний ко­пит з тельбухів тва­ри­ни і, крут­нув­ши го­ло­вою, пос­та­вив підне­се­ну но­гу на си­гу, зе­ле­ну тра­ву…

    Свиня в агонії ди­ко кри­ча­ла і все підво­ди­ла пис­ка під кущ вер­бо­ло­зу, бо сон­це за­ли­ва­ло їй очі.

    - Так… Так,- ме­ханічно пов­то­рю­вав Тро­хи­мен­ко.

    Панна по­вер­ну­ла ко­ня на­зустріч Минці, наз­дог­на­ла її над бе­ре­гом Збру­ча.

    - Довго пам'ята­ти­меш, хлоп­ко…

    Минка більше не кри­ча­ла й не бла­га­ла; зап­лу­тав­шись у ви­сокій траві, во­на ти­хо пи­ща­ла зах­рип­лим го­ло­сом, як ми­ше­ня…

    Панна вда­ри­ла ко­ня сте­ком між ву­ха й пус­ти­ла йо­го на Мин­ку; кінь, ос­ту­пив­ся, вдру­ге став на диб­ки, а во­на смик­ну­ла йо­му до крові ву­ди­ла, - тоді він по­дав­ся грудьми на­пе­ред і на всю си­лу, як і сви­ню, зва­лив уда­ром ко­пи­та Мин­ку. Ти­ха, як ше­лест зжа­тої пше­ниці, бу­ла смерть Мин­ки.

    - Пані, я не доз­во­лю… Що ви ро­би­те? - гук­нув пе­ре­ля­ка­ний жовнір.- Це- зло­чин, це…

    Але йо­го слів не чув уже Тро­хи­мен­ко.

    

    …Будуть, бу­дуть па­ни маг­на­ти

    Батьками ора­ти, ма­те­ря­ми во­ло­чи­ти…-

    

врізав­ся Тро­хи­мен­кові сло­ва з якоїсь пісні невідо­мої. І сер­це йо­му сту­ка­ло так, як во­но сту­ка­ло під Чор­няєвом, на річці Бірі, ко­ли він упер­ше біг в ата­ку.

    - Я тобі, кур­во, по­ка­жу, як стріля­ють хло­пи…- шеп­тав він, підсо­ву­ючи ру­кою руш­ни­цю.

    Тоді, вдру­ге за сьогодні, взяв він на муш­ку за всіма за­ко­на­ми техніки військо­вої; пе­ред очи­ма Тро­хи­мен­кові, десь у траві, ле­жа­ла з роз­лом­ле­ним хреб­том Мин­ка - ма­ленька, як хов­рах під ку­щем ше­лю­ги, а він пильно, вимірю­ючи на мет­ке око віддаль, не спус­кав з очей пан­ну на коні.

    Куля дзвінко заспіва­ла че­рез Збруч-ріку знай­ому Тро­хи­мен­кові пісню: вйо-о-о, вйо-о-о… Цюв-у-у…

    Він ба­чить: пан­на підско­чи­ла на сідлі й ви­порс­ну­ла но­га­ми з стре­ме­на; кінь, при­щу­лив­ши ву­ха, зірвав ко­пи­та­ми пи­лю­гу й пом­чав у по­ле. А пан­на, впус­ти­виш від пострілу сте­ка, ніби на­ма­га­ла­ся мерт­вою ру­кою зак­ри­ти на своєму лобі ма­леньку чор­ну цят­ку, що з неї стіка­ла кров…

    …До Тро­хи­мен­ка, роз­ма­ху­ючи бра­унінгом, біг стур­бо­ва­ний Калінкін.

    Коли він підбігав уже близько вар­ти, Тро­хи­мен­ко підвівся і сто­яв з руш­ни­цею так, як по­ви­нен сто­яти за всіма пра­ви­ла­ми й за­ко­на­ми вар­то­вий.

    Калінкін роз­во­див ру­ка­ми, ви­ма­ху­вав бра­унінгом і все до­ко­ряв чи­мось Тро­хи­мен­кові…

    - Хай бу­де ка­ра, хай суд військо­вий,-мах­нув у відповідь ру­кою Тро­хи­мен­ко. - Сер­це в ме­не та­ке, то­ва­ри­шу Катінкін…- ти­хо до­дав він.

    На постріл з кінця в кінець кор­до­ну, ріки, ви­пус­ка­ти на спо­лох кулі вго­ру. Вог­ненні лінії - по обид­ва бо­ки Збру­ча - по­ру­ши­ли спокій і ста­ро­давньої ріки, і кіп, і си­во­го жи­та да­ле­ко­го, що зат­ка­ло аж ген-ген, на ко­зацько­му окопі, вуй­ка ста­ро­го, схо­жо­го на ле­ле­ку.

    

    

Сторінка 3 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Пошук на сайті: