У Кашуби на мислі зовсім інше… Ярмарок, зрозуміла річ, його цікавить надзвичайно: чи поцінна тепер худоба, чи правда тому, що спродуються люди, а коли спродуються, то які ціни на свині? Кашубі треба до зарізу купити пару добрих підсвинків.
А є ще в Оксентія найголовніша справа — спитати Петра Рудика за Наталку. Кашубиха день у день нагадує: «Спитай…» Хочеться їй висватати за невістку Наталку Рудикову.
Кашубиха декілька раз уже вихваляла дівку перед людьми, щоб похвала та до батьків докотилася, а Рудики на це — ні слова. А кращої ж пари, на думку Кашубів, не знайти Рудикам. Бо недурно ж сказано: «Чешися кінь з конем, віл з волом…»
Кашуби до дрібниць підраховували свої достатки, рівняючи їх до Рудикових: так, Петро Рудик заможніший з усіх багачів на селі, але й вони — Кашуби — недалеко в ряду від нього. А пасіка кашубівська, всі знають, щоліта червінці на крилах носить!
Коли Кашуби рівняли своє багатство до Рудикового, щоб таки почесався віл з волом, то Оксентій нагадав усій сім’ї, що вони з Петром Рудиком — давні приятелі… Разом парубкували, разом на привоз ходили, чарку колись глибоку пили, а коли не помиляється Оксентій, то одного літа й поженилися: Оксентій після великодня, а Петро — восени.
«Неговіркий став Рудик… Загордував»,— подумав собі Кашуба.
Оксентій Кашуба звик бачити його завжди насмішкуватого, веселого, дотепного й не жалького на слова, а раптом — така велика зміна: обличчя сиво-біле, ніби в п’яного, брови суворо стиснуті, вуста стулені… А на губах, помітив Кашуба, зашерхла в куточках піна.
«Знов, мабуть, наклали облігації»,— подумав собі Кашуба. Він перший вирішив порушити мовчанку.
— А я це од вас іду,— промовив, чекаючи почути звичайне запитання: чого, мовляв, ходив?..
Рудик не запитував; ледве усміхнувшись, він хитнув журливо головою.
— Не буде, свате, з нашого пива дива,— сказав.— Не весілля нам справляти, Оксентію…
Далі оглянувся на обидва боки, смикнув Кашубу за рукав,— поставив його собі просто перед ротом, а тоді говорив таємниче, з притиском на кожному реченні… Аж піна йому скакала з рота, так говорив він!
— Комуна колективізує сарану, голоті — всі права… У степових селах розкуркулюють до сорочки й очкура. Рубай реманент, ховай добро, спродуй худобу,— вже нам більше не хазяйнувати! І то поспішай, бо пізно буде. Думаєш, не підуть у колектив? Підуть. Підуть, гади!
Рудик закляв люто всі порядки на світі, комуну й голоту разом.
— Тепер, Оксентію, кожний за свою шкуру дбає… Я вам не ворог, ви мені, знаю добре, теж не каменя бажаєте… Та що з того? Жменя нас. А під боком у нас — вороги, гадюки. Оті печериці-хати повні ворогів, повні сарани. Голі й босі, голодні, вони нікого не помилують! Повірте мені, Оксентію, нікого не помилують. Вони розметають нас, як ризи ті… Не вірите? А я вас питаю: де панське поділося?.. Панів проковтнули, а нас і не запиватимуть!..
У Кашуби з переляку трусилися ноги: він хитався — от- от упаде на полудрабок воза, так глибоко схвилювала його Рудикова звістка.
Тіло йому дерев’яніло; намагався щось говорити, а зуби так цокотіли, що не міг подати голосу.
— Спасибі,— спромігся він промовити.
Рудик не сказав більше й слова. Він обминув Кашубу возом і люто гаркнув на коні.
Кашуба боявся впасти на мерзлу землю… Тоді схилився плечем на вербу, закрив долонею очі й тихо, по-дитячому якось, захлипав.
Ворота Рудикові одчиняла невістка — старшого сина жінка. Син у царську війну загинув десь під Карпатами, а невістка з хлоп’ям залишилася у свекра.
Молодиця була на вдачу тиха й лагідна. А Рудикові нагадувала гарної породи овечку: огрядна, біла на тіло, вона завжди ходила в рясних спідницях, була роботяща й кохала свого одинака-сина. Рудик навіть любив свою невістку за таку добру вдачу!
— Випряжи коні й погодуй,— ще з воза наказав молодиці свекор.
Він метко, по-хазяйському, обвів очима подвір’я. Все, здається, було на своєму місці.
Рудик узяв тоді з воза порожні мішки, причинив ворота й хвилину стояв посеред двору в задумі.
«Який важкий день… Недурно ж понеділок,— він мені ніколи не щастить. Та чекати на щасливий день,— подумав Петро Рудик,— не час. Треба сьогодні ж послати невістку до Мелашки».
…Убогу вдову Мелашку, матір двох синів, обрав собі за сваху Рудик. З усіх парубків, на його думку, менший Мелащин парубок — найдостойніша пара Наталці Хлопці в Мелашки — чесні й роботящі; старший, правда, десь собі на заводі пролетаріатом, а менший, як з міді вилитий, хазяйнує… А хазяйство, нема де правди діти, мізерне: два клапті землі, хата з повітчиною, та ще, здається, теля якесь держить Мелашка!
Він, Рудик, до дрібниць змалював собі дорогою Мелащи- ну радість, коли вона не дурна жінка.
Так, усе своє добро — вози й коні, скрині повні, засіки пшениці «українки» — геть-чисто все з гамузом — він перевезе на світанку до Мелашки. Хватить добра Рудикового Мелашці до смерті! Хай переховає,— хай зарадить Рудико- вому горю…
Невістка вела в конюшню коні; Рудик перепинив її і мляво поспитав:
— А де ж наш наймит?
— У млині… Ковш відбирає.
— Хай меле цілу ніч — сьогодні добрий вітер,— наказав свекор. Він повернувся вже йти до хати, але зупинився — пригадував собі, чи все сказав молодиці.
На порозі стояла Христя. Притулившись до одвірка, вона пильно стежила за своїм Петром з невісткою.
«То нічого,— думала свекруха,— що молодиця тиха й лагідна, що за неї не чути на селі поговору,— то все нічого… Адже молодиця з неї — як те яблуко на спаса, а хіба далеко до спокуси, до гріха?»
— А ти бесіду, бачу, з невісткою…— зустріла вона єхидно Петра, та Рудик не дав їй скінчити речення — гримнув на неї ще й мішки додолу кинув.
— Де Наталка? — суворо запитав у хаті.
— Вишиває в хатині. Ти, мабуть, не обідав на ярмарку? — засокорила перед чоловіком Христя.— Нема гірше за ті ярмарки — цілий божий день вештаєшся, б’єш ноги… А в нас — новина: Кашуба Наталку сватає. Приходив оце на змовини; цілий день просидів та все багатство своє вихваляв тут… Якби, каже, не комуна,— двадцять десятин би землі прикупив, а то не можна ж… Стрижуть, каже, нас, свахо, мов тих баранів,— до нової вовни!..
— Уже голять, а не стрижуть,— незадоволено урвав Христю Рудик.— Давай полуднувать. Дівка хай дома, а молодицю доведеться вирядити на хутір… до Мелашки, Козленка покійного жінки.
Христя, почувши з вуст чоловіка такий дивний розпорядок, не знала, з чого почати річ.
«Дівка хай дома, а молодиця — проти ночі — до Козлен- кової Мелашки… До чого все це?» — з напруженням думала Христя.
Вона з острахом підступила до чоловіка й пильно вдивлялася йому в очі. «Чи не п’яний, бува?» — думала.
Христя, з рогачем у руках, не рушала з місця; Козленко- ва Мелашка не сходила їй з думки… А Петро, як на зло, мовчки, сопучи, скидав коло полу кожуха.
Повернувся чоловік обличчям до Христі розлютований, аж слиною харкнув зозла на долівку… Ногами затупав і закричав:
— Чого стоїш, як манія?.. Поклич мені дівку й молодицю!
Христя не рушала з місця; вона не певна була за розум чоловіка — зроду не бачила Петра в такому розпачі, такого розпаленого й лютого. Христя бідкалася й метушилася по хаті — то миску на стіл поставить, то рогачем стукне, а з хати не виходить: сльози аж бриніли на очах у старої Христі.
А Рудик підстьобував її словами:
— Не божкай, ради Христа! Не божкай, а роби, що наказую.
На крик у хаті, на грізний батьків голос, зайшла в хату Наталка. Прибрана — заради Кашуби, видно, в усе нове,— вона стояла на порозі, як молода, що прийшла просити на дівич-вечір. Сіра, доброго сукна спідниця рясно лежала на раменах дівочих; ботинки, замість черевиків, блищали наваксовані, а з-під корсета великими яблуками вишита, туго випиналася пазуха тонкої сорочки… Скидалася дівчина більше на матір — така ж була висока й засіяна ластовинням, як і мати.