Вона сором’язливо обвела очима батьків, ніби чекала на запросини сісти.
Христя, витираючи фартухом сльози, перша вихопилася із своїм словом:
— Спитай ти, дочко, в батька, чого це він збирається невістку проти ночі на хутір до Козлівни посилати, бо я вже, виходить, дурна стала!.. Не розумію.
— Тобі трудно буде й зрозуміти… Ой трудно,— спокійніше озвався Рудик.— Дочко-голубонько, ти мене зрозумієш… Сідай.
Рудик причинив хатні двері, посадовив Наталку поруч себе; Христю теж запросив сісти: їжа йому тепер не в голові.
«Диво дивнеє,— думала Христя.— Розсадовлює, припрошує… А слова якісь чудні: «Дочко-голубко…» За весь вік не бачила Христя такого ще Петра!
Вона сіла на лаві, навпроти чоловіка, і так застигла в чеканні.
— Так знайте ж: голота розметає нас, як ризи Христові,— почав своє слово Рудик.
Де він запозичив цю мудрість з ризами — невідомо було, а тільки дуже часто любив припасовувати її… Десь, видно, глибоко залягли йому на серці слова з Євангелія.
Богомільну Христю — цього сподівався Петро — ризи Христові вразили надзвичайно: вона вислухала його слова, як молитву.
А коли Петро згадав за Мелашку Козленкову, за весільні змовини сьогодні ж,— Христя розплакалася…
— На все згодна, Петре,— проказала вона,— та одного тільки боюся: дитину свою в злидні занапастити…
— Я каменя дочці теж не хочу на шию вішати,— одка- зав Рудик.
Лишалося Наталчине слово. Дівка тихим голосом, ледве чутно було, вимовила свою згоду на змовини ще й додала засоромлено:
— Мелащин Михайло в сто раз кращий за Кашубенка!
— Твоя правда, дочко! — радісно підхопив Наталчині слова Рудик.— Батьків розум маєш! А батько твій — пам’ятай це — ніколи ще в житті не програвав!
На Рудиковому обличчі, поколупаному де-не-де віспою, заграла всіма барвами хитра усмішка.
Він повернувся, зберігаючи^усмішку, до Христі.
— Клич же молодицю,— де вона там забарилася,— та хай рушає завидна до Меланії Прохорівни!
— Таке й скаже: Меланія Прохорівна! — засміялася Христя, пораючись коло печі.— Та вона ж у нас пшеницю жала колись за третій чи п’ятий сніп!..
Рудик посварився на Христю пальцем.
— Затям, Христе, що ласкавими очима й гадюк чарують.
Рудикова невістка прийшла з Мелашкою, коли заходило сонце.
Дорогою вони мало розмовляли, бо йшли проти вітру, а вітер заносив слова; ще в обіди,— пригадувала собі Ме- лашка,— вітер був не такий рвучкий, проти ночі ж розійшовся, що з ніг валяє…
Вона раз у раз відкидала рукою клини своєї благенької кофти. Вітер піддимав їй клини ті.
Щупла на зріст, витруджена з обличчя, Мелашка бадьоро йшла ще поруч молодиці.
Усю дорогу Мелашці снувалися в голові слова молодиці: «Дуже вас просять мати, щоб ви, тьотю, прийшли…»
Мелашка не розпитувала молодицю, бо добре знала Христі Рудикової вдачу: послала, мовляв, молодицю, запросити… А вона, Мелашка, не князівна,— може, кличуть люди півмітки помотати!
А в кого ж Мелашці й заробити, як не в багачів? Гай- гай, скільки вона того діла чужого своїми пучками переробила!
— Ви мене вхоркаєте, тітко Мелашко,— пожартувала Рудикова невістка.
— Не мені тебе, батькова дочко, вхоркувати,— відказала їй Мелашка.— Був кінь, дочко, та з’їздився…
І Мелашка, підбадьорена за свою ходу, ще бистріше взяла ногу. А мислі по-старечому поснувалися їй, одна одну здоганяючи.
Сходила вона, Мелашка, свої ноги. Аж згадати страшно, як бідувала вона своє життя за Козленком. Не встигла заміж вийти — обсіли діти й злидні разом; чоловік літо й зиму на заробітках, а вона з дітьми вдома… Орача на смужки свої наймай, Мелашко! Кожному годи, кожному роби, щоб ті діти до толку призвести…
«Та й викохала діти,— сміється собі Мелашка,— на заздрість людям. Дорогих синів маю!.. Сміються тільки з матері за церкву: на чорта, мамо, патланів-попів годувати нашими копійками?»
Сміються, а таки матір шанують: дають їй гроші до церкви!..
Тай-гай, а скільки вона діла чужого своїми пучками переробила?.. І в Рудиків, пам’ятає, робила: по дві копи пшениці на день нажинала. А під копою ще й дитина, було, квилить мала.
Пам’ятає, усе пам’ятає Мелашка…
— А ми вже незабаром і дома,— урвала Мелащині думки молодиця.
Справді, недалеко — гоней за двоє— було Рудикове подвір’я.
Жінки не хотіли дражнити селом собак і йшли полем.
На степу вихрів вітер. Він аж у селі — в Рудиковому яру. Голосна луна гула в яру… Здавалося, на степу справляв хтось гучне весілля: на всі голоси — тонкі й басисті — степом котилася весільна перезва.
— Як я й додому повернуся,— бідкалася Мелашка.— Така буря, такий вітер…
На ганку Рудикової хати Мелашка осмикнула свою кофту: не годилося розвій-вітром заходити в чужу хату. А Мелашка, всі знають, чепурна баба. І раптом:
— Боже мій,— стурбувалася вдова,— поділки як вистріпалися, а дома й не згадала — забула!..
— Заходьте, Меланіє Прохорівно, заходьте! — припрошував на порозі Рудик.
Аж здивувалася вдова з Рудиків — такі вони гостинні й раді були Мелашці. Спритна на розум, вона подумала собі: «Дочку, мабуть, заміж змовили, та треба, видно, зробити щось Рудикам з приданого негайне». Ото вони й упадають коло неї…
Коли Мелашка сіла на лаві, Рудики — Петро й Хрис- тя — заговорили разом до неї обоє; Петро розважно здалеку повів річ, які тепер порядки настали — не дають зовсім хазяйнувати! То шарпають тебе податками й облігаціями, то наймитів держать не дають — записуй його, реєструй у книги… А на чорта такий наймит-поденщик здався хазяїнові?!
Мелашка не сперечалася, а слухала; усі багачі — знала вдова — не люблять комуни до смерті, та й не дивувала Рудикам: чого їм було любити ту комуну, коли вона за бідних руку тягне?.. А вони ж, Рудики, на все село вельможні…
— Ви ще до колективу не записалися? — запитала Ме- лашку Христя.
— Та в мене ж тепер Михайло, хазяйнує,— відповідала вдова,— він і на сходку ходить, він уже за все дбає…
«Бояться багачі колективу…— подумала собі Мелашка.— А мені що! Як люди, так і я.« Запишеться син до колективу, а я за ним хоч у воду піду!»
— Згадали ви оце, Меланіє Прохорівно, за Михайла свого… Дак знаєте, що я вам скажу? — це Рудик так.
— Що ж ви мені скажете? — стурбувалася Мелашка. Вона ж, здається, нічого проти не сказала? А багачам — знала — не хвали колективу… Задурняють.
Дивувало Меланжу, що Рудик так празниково величав її по батькові — ніколи ще так зроду ніхто не звертався до Мелашки!
— Тепер усе, Мелашко, навиворіт,— встряла раптом у розмову Христя.— Колись на змовини до молодої йшли, а ми вже — по-совєтському! Порадилися оце з Петром, що кращої пари нашій Наталці, як ваш Михайло, на світі ще не родило! Змовимо дітей, свахо, та нехай нам онуків родять… Правда? — запобігливо якось запитала Христя.
Вона пасла очима за найменшим рухом свого Петра: боялася сказати якусь дурницю. Пильно дивилася Петрові в очі, а заспокоїлася, коли помітила, як хитнув головою… Усе, мовляв, гаразд.
Мелашці не давали й слова мовити; не встигла скінчити Христя, як почав намовляти вдову Петро Рудик.
Він хмарний сидів кінець столу — все настільника рукою розгладжував. На Меланжу не зводив очей… Глухо-глухо, ніби в діжку, говорив Рудик:
— Я вам так скажу, Меланіє Прохорівно… Нам з вами зайшло вже сонце — два віки не жити. Комуна, самі знаєте, напосідає на колективізацію… Телися, хоч і не тільний! А я, Мелашко, не хочу своє добро чорту в зуби давати… Не хочу! Я все добро своє, чуєте, Мелашко, усе до дріб’язку — дочці своїй віддам! Коні, вози, скрині — усе сьогодні ж до вашої комори переправлю… Наталка моя — дівка без ганджу. Її навіть сватав колись Шовкуненків студент… Та мені паничі ті, правду кажучи, не до серця. Діди й прадіди, думаю, хліборобили, а дочка в пани попнеться?.. Хай не цурається коло святого хліба впадати… Набивався мені в зяті й Кашуба — на змовини приходив уже… А я так подумав собі: хватить у мене свого багатства — не потрібне мені Кашубине!..