Ліна Костенко - Маруся Чурай (СКОРОЧЕНО) (сторінка 2)

     Аякже, смерть усе—таки це празник, який буває тільки раз в житті. 
     
     Розділ IV Гінець до гетьмана 
     
     Палає Україна. Скрізь точаться бої: 
     У Києві — пекло. У Хвастові — чорно. Кипить і клекоче усе за Дніпром. 
     Степами, лісами, де через долини, по дорозі, а де й навпростець «гінець доганяє світання». Посланець Полтавського полку боїться, що не встигне, але він сповнений надії на справедливість. Його путь лежит до Білої Церкви, де знаходиться Богдан Хмельницький. 
     Над Білою Церквою смуга багряна, і змилені коні аж лука стають. Усі до Богдана і всі од Богдана — із тьми виростають і в тьмі розтають. 
     І ось він дістався до гетьмана: 
     ...Гетьман підняв безсонням обпалені очі. Гетьман сидів за похідним столом у шатрі. Троє старшин — у рубцях, у кривавому клоччі — прямо із бою — говорили про бій на Дніпрі... Тут, може, ідеться про долю країни! — а я про чиєсь там одненьке життя! 
     До нього і звернувся Іван Іскра, це саме він — посланець від Полтавського полку. Сповістивши про те, що полку дорозі, Іван розповів сумну історію Марусі Чурай і попросив заступитися. І великий Богдан по—людськи зрозумів усе і розсудив. Може, згадав славного Гордія Чурая, може, пісні Марусі, які співала вся Україна. 
     Чи думав про Марусині пісні, 
     такі по Україні голосні, 
     що й сам не раз в поході їх співав, 
     і дивував, безмірно дивував, — 
     що от скажи, яка дана їй сила, 
     щоб так співати, на такі слова!.. 
     ...Чи думав про ту голову відтяту, 
     поставлену в Полтаві у ті дні. 
     Чи про дівча, що закричало: «Тату!»— 
     і перейшов той стогін у пісні. 
     Отже: 
     Богдан подав наказ гетьманський свій — уже печаттю скріплений сувій. 
     Що в ньому? Чи встигне Іван до Полтави вчасно? 
     
     Розділ V Страта 
     
     На світанку Маруся вже готова до страти. Душа майже спокійна. Очима вбирає дівчина такі буденні картини, що іншим разом нічим би й не спинили уваги. Невже відспівала? 
     Душа у безвісті полине, очима зорі проведуть. Чи хоч пучечок той калини мені на груди покладуть? — 
     ось чим переймається Маруся — питанням дівочої честі, бо це важливо як не для неї, так для матері. Як їй боляче зараз! Як витримає мати цей страшний тягар — смерть своєї дитини?! 
     А в степу серед ковилів уже готова шибениця. І по дорозі вже потяглися туди люди: 
     Що їх веде — і доброго, і злого? Де є та грань — хто люди, хто юрма? 
     Що воно діється з людьми! Он якась молодичка ще й дитя з собою узяла. Усі чекають. Чого? Видовища? Зазирає до кожного у вічі Лесько Черкес, нагадуючи про давній звичай. Якщо хтось добровільно згоджувавсь вийти заміж за приреченого до страти, то його милували. Але Черкесові відмовляють: «То ти ж не дівка, тут же навпаки». 
     Юрма безжальна, у неї нема душі. І пропускають наперед Бобренчиху, бо вона, бач, «заслужила». І ось у натовпі прошелестіло: «Ведуть!» 
     Якась вона не схожа на убивць. Злочинниця — а так би зняв би шапку. На смерть іде, — а так би й поклонивсь. 
     Маруся йшла, гарна та горда, якою її знали завжди. Ніколи ніхто з цієї юрми не побачить ні сльози, ні страждання на її обличчі. Бо вона — Чураїв-на. Так колись гордо прийняв смерть її батько, так чинили її великі предки — не схилялися. Чи зрозуміє це натовп? А навіщо? Вони чужі. Може, саме такої гордості не прощали їй, бо не кожному під силу жити з високо піднятою головою, незважаючи на пересуди обмежених, забобонних людей. Вони — юрма. А справжній народ — це такі, як вона, як Іскра, Черкес, Шибилист, як Чурай і Хмельницький. Від них і надійшов порятунок. Іван устиг вчасно. Гетьманський наказ скасував вирок суду, бо «смерть повсюди, а життя одне»: 
     В тяжкі часи кривавої сваволі смертей і кари маємо доволі. І так чигає смерть вже звідусіль. 
     То чи ж воно нам буде до пуття — пустити прахом ще одне життя? 
     Чурай Маруся винна у в одному: вчинила злочин в розпачі страшному. Вчинивши зло, вона не є злочинна, бо тільки зрада є тому причина. 
     Не вільно теж, караючи, при цім не урахувати також і чеснот, її пісні — як перло многоцінне, як дивен скарб Середземних марнот. Тим паче зараз, при такій війні... Про наші битви — на папері голо. Лише в піснях вогонь отой пашить. Таку співачку покарать на горло, — та це ж не що, а пісню задушить! 
     Та покарання й так було досить: дівчина вже пережила свою смерть. І коли оголосили, що вона вільна, Маруся мовби скам'яніла. Стояла і не рухалась. Аж коли привезли її матір, отямилася: хоч матері радість. 
     
     Розділ VI Проща 
     
     Але не витримала мати випробувань і незабаром пішла з життя: 
     Недовго мати щось тоді і прожевріла, щось після того тижнів півтора. Кленочками червоними й рожевими її на той світ осінь провела. 
     Маруся залишилася сама. Що тримає її тут, серед людей, що не знали любові й прощення? Та й сама вона відчуває пустку в душі, провину свою за тс, що сталося. Через те й вирушила до Києва на прощу. 
     Вона йшла далекими дорогами, чорна, худа, змарніла. Дивилася на світ порожніми очима, як чужа. Та минав час, і Маруся, чутлива до краси, починає відчувати її, вбирати очима, серцем, душею: 
     Буває, часом сліпну від краси. 
     Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, — 
     оці степи, це небо, ті ліси, 
     усе так чисто, гарно, незрадливо, 
     усе як є — дорога, явори, 
     усе моє, все зветься — Україна. 
     Краса рідної землі лікувала змучену душу Марусі. Тож коли дівчина зустріла дорогою мандрівного дяка, душа її вже знову була готова до спілкування з людиною, прагнула вірити. їй хотілося говорити і слухати неспішну мову старого мудрого дяка. А він ставився до неї, як до дитини: пожалів дівчину і допоміг, коли вона поранила ногу. Та найболючіша рана була в її душі: 
     Хотіла жити, а життя не вийшло. Хотіла вмерти — люди не дали. 
     І старий дяк, який бачив за життя немало, промовляє до дівчини: 
     А як подумать, дівчинко моя ти, то хто із нас на світі не розп'ятий? Воно як маєш серце не з льодини, розп'яття — доля кожної людини. 
     Затамувавши подих, слухала Маруся розповіді дяка про життя його в Полтаві. Та не сміла сказати, чия вона: це тільки її страждання, це тільки її життя. 
     Дорогою вони бачать міста і села, що стали біллю і славою України. Тут пролилася кров за волю України. 
     Там відступало військо Остряниці. Тут села збив копитами Кончак. А у долині річки Солониці слізьми покути висох солончак. 
     Тут війна знищила стільки людей, що й переночувати ні до кого попроситися. Це тут схопили колись Наливайка: 
     Був молодий і гарний був на вроду. І жив, і вмер, як личить козаку. За те, що він боровся... За те, що він боровся за свободу, його спалили в мідному бику! 
     А ось уже й Лубни — столиця страшного Яреми Вишневецького: 
     Там жив Ярема, син Раїни, страшний руйнатор України. 
     Нема тепер палацу на Замковій горі, та живе печальна пам'ять про злочинного мучителя власного народу, ганьбою вкрите це ім'я. 
     В історії свої карби, свої уроки. Спочиваючи в одній із порожніх хат, дяк пригадує все, що знав про Вишневецького, про навколишні села: 
     Тут од Лубен до самої Волині лежать навколо села удовині. Причілки виглядають з кропиви. 
     Страшні картини обпаленої землі, понівеченої війною, примушують Марусю на якийсь час забути про особисте горе: 
     Чи серце знову плакати навчилось на цій дорозі в Київ із Лубен?! 
     І ось в її душі народжується пісня про Байду та Вишневецького. Дяк здивований: 
     А ти співаєш — душу всю проймає. Бувають, може, й кращі голоси, але такого другого немає! 
     Слухаючи Марусину пісню, він висловлює гіркоту з того, як мало справжнього слова є в Україні, бо так звані поети «складають віршики святочні, а в селах ридма плачуть кобзарі». Де ж воно, справжнє слово: 
     А хто напише, або написав, велику книгу нашого народу?! 
     Невже її так ніхто і не створить — велику книгу історії життя і боротьби великого народу: 
     Усі віки ми чуєм брязкіт зброї, були боги в нас і були герої, який нас ворог тільки не терзав! Але говорять: «Як руїни Трої». Про Київ так ніхто ще не сказав. 
     Багато ще непізнаного і неназваного в історії України. Про це розмірковують Маруся і дяк, подорожуючи стражденною «дорогою до Києва з Лубен». З гіркотою дивилися подорожні на покинуті села. А де ще були мешканці, з острахом зачинялися вони по хатах: боялися мору, лихих людей — усього. Невипадково й притулок на ніч знайшли мандрівники не десь у хаті, а на цвинтарі. Тут тихо й затишно, ніхто вже нічого не бажа і не чинить кривди. Примиренням віє від кожної могили. Ось старий поляк закляк біля одного «надгрібка». 
     Це ж, певно, тут уся його родина — у цій землі... Скорбота всеочисна! Оце уже і є його вітчизна. 
     Ото ж бо й воно, що хтось мріє усе загарбать «од можа і до можа», а хтось просто живе, і йому болять рани тієї чужої війни: 
     Колись нащадки будуть одмивати оцю печаль од крові і глупот. 
     Бо можновладці — тяжко винуваті. А що зробив народові народ?! 
     Цей розділ подає широку панораму тодішнього життя України. Він містить роздуми над долею народу українського і всього людства. 
     І ось він — Київ! 
     Возсіяв хрестами... 
     І ось він — Київ, за валами він! — 
     той стольний град, золотоверхе диво, 
     душі моєї малиновий дзвін! 
     Але Київ — то є суцільна руїна на той час. Підчас боротьби українського народу проти іноземних загарбників не помилували литовські, польські гетьмани Радзивілл та Потоцький не тільки міста, але й священних храмів. 
     І він ввійшов, литовський князь, сюди. Як ніж у спину. А Потоцький — в груди. Богдан між ними, як між двох огнів... 
     Три дні і три ночі пломенів Київ: 
     ...Стояв собор старовинний із випаленою душею... Лежали зрушені плити, як зашерти чорної криги. І янголи в білій одежі впритул обступали вівтар. 
     Лише священні печери Києво-Печерської лаври вціліли. Туди й по-сходилися прочани. 
     Довго водив дяк Марусю, розповідаючи їй про святих, які знайшли тут останнє пристановище. Та не стільки про них говорив дяк, скільки про тих, хто, на його думку, не менш заслуговував зватися святими. Він говорив про лицарів—козаків, що навіть життя не пожаліли для свого народу, а ніхто не знає про їх героїчні вчинки: 
     І каже дяк: — Немає у нас міри. Та й розум за бодягу зачепивсь, Сисой, Мардерій — мученики віри. А Байда що, од віри одступивсь? 
     Аби слова, хоч бред второзаконія. 
     А що сильніше підпирає твердь — 
     молитва преподобного Антонія 
     чи Наливайка мученицька смерть?.. 
     Вже скрізь у нас є різні школи братські. 
     Пів—України — сироти козацькі... 
     Такі ж гіркі, такі ж безобороннії! 
     А їм все те ж — про подвиги Февронії. 
     Бо вчити дітей треба на прикладах власної історії. Ця історія — не видумана, вона жива в пам'яті людській. На цій пам'яті й слід виховувати патріотів. Гаряча пристрасна промова дяка про героїв України, у тому числі й про Чурая, батька Марусі, викликає в пам'яті дівчини живі картини, спогади про ту страшну зиму, коли вороги постинали голови п'ятьох козацьких старшин, серед яких був і її батько. Але, заплакавши, дівчина так і не зізналася, що вона — дочка славного Чурая. Пишатися батьком, любити його, шанувати його пам'ять вона вміла, але користатися його ім'ям вважала негідним. 
     Одного разу дяк розповідає Марусі й про своє життя. Він теж колись кохав. Та коли його панна погребувала українською мовою, назвавши її «хлопською», він зрікся любові, бо то була чужа йому людина. Сумом відлунюють слова дяка: 
     Ну, та й нічого. Так мені і треба. Немає щастя, — можна жити без. В душі людській, крім видимого неба, є одинадцять всячеських небес. 
     Був регентом і був я канархистом. Любив людей і обминав юрму. І відзначався коромольним хистом — несклонностю к духовному ярму... 
     Бував я скрізь. Душа у мене боса. Пройшла тернами множества земель... Пізнав любов, пізнав я і ненависть. Гарячий був, доходив до нестям. Колись я жив. Тепер я розминаюсь з людьми, з лісами, з небом і з життям. 
     Зустріч із хорошою людиною, прості й мудрі слова трошки загоїли душевні рани Марусі Чурай, розрадили її. 
     Очима дяка вона бачить і Київ, і людей навкруги, по—своєму переживаючи події не тільки свого життя, а і відчуваючи подих історії, її велич: 
     Тепер у Лаврі—де вже ті ліси? Де молитовна тиша над лісами? Лише Дніпро, брат вічності й краси, тече в лугах тих самих і так само. 
     Усі тут рівні перед Богом і перед цією вічною величчю краси: 
     Пустельник б'є в пустельне било. А в цій пустелі — тисячі людей. 
     Тут є такі, що трохи чи не плазом. Сліпі, німі. І в кармазинах є. 
     Чи нас господь почує усіх разом, Коли так просить кожен про своє? 
     Вже й повертатися пора, залишилося пом'янути 
     своїх померлих... Пом'яну і попелом розвіяного батька... і матір, що звела я у труну... Тих, що душа не виговорює... Гордія... Ганну і ...Григорія. 
     Дяк, либонь, не любив прощатися. Залишив Марусі в дарунок хустку та іде добрий спогад про себе та й пішов собі. Дівчина залишилася сама з думкою про те, що треба якось жити, як уже жива. З тим і подалася додому до Полтави. 
     
     Розділ VII Дідова Балка 
     
     Зима в Полтаві була тривожна: 
     І знову лихо. Не пройшло і году, — У Білій Церкві складено угоду. І знову ти лишилась на поталу, і знову панство суне на Полтаву. 
     Дозором ходять козаки, вдивляючись у засніжені далі: 
     Козацька мата дивиться на шлях, — по самій обрій порожно в полях... Пустеля, степ... ворон голодні ґвалти... Нема кому із ним заговорить. Лише димок із Дідової Балки курить собі у небо та й курить... 
     У балці поблизу Полтави давно стоїть хатка, де живе дід Галерник. Двадцять років пробув діду неволі на ворожій галері. Відтоді усе, що він робить з дерева, схоже на маленьку галеру. Чимало бачив діду житті, чимало ворогів пройшло повз його хати, а він усе тихенько робить свою справу: різьбить то ополоник, то ложку, то ще якісь нехитрі потрібні хатні речі. Його кликали пересидіти ворожу навалу в Полтаві, та він залишився у своїй хаті. До цього діда й завітав Іван Іскра, щоб порадитися про Марусю: 
     В ній наче щось навіки проминуло. Прийшла із прощі дивна і гірка. 
     Так від людей Марусю відвернуло, що вже нікого й в хату не пуска. 
     Вона самотня, але горда: не приймає жодної турботи. Іван боїться за її життя, а Марусі наче й байдуже. Адже він ще сподівається зробити її щасливою: 
     Ми з нею рідні. Ми одного кореня. Мабуть, один лелека нас приніс. Батьки у нас безстрашні й не впокорені і матері посивіли від сліз... Ми з нею — діти однії печалі. Себе читаю у її очах. 
     Та нема поради у справах кохання. Єдине, що дід знає точно, — істина така: 
     В житті найперше — це притомність духа, тоді і вихід знайдеться з нещасть. 
     
     Розділ VIII Облога Полтави 
     
     Недарма ходили дозором козаки: незабаром під брамами Полтави опинилося вороже військо. Надворі вирує хуртовина. Шлях ворожого війська до Полтави був довгим та виснажливим, і є ж угода, що мусять впустити, та коли? А міцна брама зачинена і мовчать вали. 
     Лиш на валах козацтво походжає і за щитами залягли стрільці. 
     Лютують вороги, лаються голосно, бо вже вкрилися інеєм. Нарешті «від Пушкаря козак з міського валу такий універсал на списі їм подав»: 
     Панове! Ви і ми — це рівні два народи. В боях рішили спір, і вільні ми тепер. ...Наш полк стоїть у полковому місті. Це значить — стоїмо ми на своїй землі. 
     Отже, ні про який договір не йдеться. Полтава — місто українське, а не польське чи ще чиєсь. Усякі вороги зійшлися під мури міста. 
     І німці є. Теж лицарі тевтонські. Усе кричить, нуртується, гуде. Звалити хочуть стіни єрихонські. Нічого. Вал міцненький. Не впаде. 
     На валу стоїть Іван Іскра. Він думає про Марусю. Як вона там, самотня, усіма покинута, у холодній хаті посеред суворої зими. Він просив її бути за дружину для нього. Але промовила Маруся: 
     — Кого ти любиш, Іване? Мене 
     чи свою пам'ять? Красива я була, правда? Схожа на свою матір. Смілива я була, правда? Схожа на свого батька. Співуча я була, правда? Схожа на свій народ. 
     Вона відмовляє собі у щасті, вважає, що не може дати щастя сама, бо вона гірка, понівечена життям. 
     Моє життя — руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте. 
     А над Полтавою нависла загроза. Три тижні місто в облозі, і вже вороги рубають віковий Пушкарівський ліс. Рубають безжально, не думаючи про завтрашній день. А стріляти не можна, бо панство тільки й чекає на будь—яку провокацію. Стоїть Полтава. 
     ...А дні ідуть. Удавнилась облога. Вже навіть звикли. Йдеться до Різдва. З усіх боків одрізана дорога, — Полтавонько, ти все—таки жива?! 
     У місті голод. Із сумною іронією описує автор базар, де на всіх продавалося дві качки й одна паляниця хліба. Зате матерій було багато, приправ було безліч. Та приправляти нічого. На свят—вечір навіть куті ні з чого зварити. 
     Іван був у Марусі: «Прийшов до неї, навіть не зраділа». Ніби нічого їй уже не потрібно, а сама вона як тінь. Після Різдва облогу було знято. 
     Бо поки тут вони під валом бігали, у ці ворота ступою товкли, у спину їм з Брацлавщини й Чернігова нових повстань пожежі припекли. 
     І ожила Полтава дзвоном цвинтарної церкви, живим гомоном радості, а над Дідовою Балкою знов курився димок. Живий був дід. Жива була Полтава. 
     Розділ IX Весна, і смерть, і світле воскресіння 
     Після тяжкої зими прийшла нарешті весна. На неї так чекали, а вона прийшла раптом, несподіванно. Просто повіяв вітер з півдня, і рушили сніги 
     прямо у Ворсклу. Весна несла з собою надію на спасіння. Принаймні з голоду вже важко померти, коли все росте на землі. 
     Весна прийшла. Скасовано угоду. Вся Україна знову у вогні. Цвіте земля, задивлена в свободу. Аж навіть жити хочеться мені, — 
     радіє й собі Маруся, хоч вона хвора на сухоти. Кашель доймає її, кидає то в жар, то в холод. 
     А дні стоять,— не хочеться тужити! І кожна пташка хатку собі в'є. — Скажи, зозуля, скільки мені жити? — Кує зозуля... Цілий день кує... 
     Приходив до Марусі Іван, посидів мовчки. Попрощався, бо знову йому до бою: 
     Богдан підняв козацтво за свободу, універсалом обіслав полки. 
     І не витримала душа, здригнулась і рвонула услід полку, услід Іванові: 
     Прощай, Іване, найвірніший друже, шляхетна іскра вічного вогню! 
     Маруся стояла край шляху, як колись, а повз неї йшов полк. І співали пісні. її пісні: «Зелененький барвіночку», «Не плач, не журися, а за свого миленького богу помолися» та інші. І серед них «Ой не ходи, Грицю».  . 
Дівчаточка, дівчатонька, дівчата! Цю не співайте, я ж іще жива. 

Сторінка 2 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lina_kostenko_marusya_churay_Skorocheno.docx)Lina_kostenko_marusya_churay_Skorocheno.docx34 Кб1839
Скачать этот файл (Lina_kostenko_marusya_churay_Skorocheno.fb2)Lina_kostenko_marusya_churay_Skorocheno.fb258 Кб4021

Пошук на сайті: