Там відступало військо Остряниці.
Тут села збив копитами Кончак.
А у долині річки Солониці
слізьми покути висох солончак.
Он бачиш, хрест, і та пташина зграйка,
і та вже річка висохла на чверть,—
оце отут скрутили Наливайка
і віддали на мученицьку смерть.
Був молодий і гарний був на вроду.
І жив, і вмер, як личить козаку.
Зате, що він боровся за свободу,
його спалили в мідному бику!
А он уже й видніє з далини
столиця Вишневецького — Лубни.
Там жив Ярема, син Раїни,
страшний руйнатор України.
Упир з холодними очима,
пихатий словом і чолом,
душа підступна і злочинна,
закута в панцир і шолом.
Уломок лицарського роду,
мучитель власного народу,
кривавий кат з-під темної зорі,
отам він жив, на Замковій горі.
З гори тієї, що стоїть, висока,
в кільці річок і копаних канав,
лубенський родич краківського Смока
у нашу землю кігті увігнав.
Бенкетував, сідав на шию хлопу,
пускав дівчат по світу без коси.
Стріляв козуль, возив пшоно в Європу
і на поташ випалював ліси.
Загарбав край, неначе відумерщину,
і брав за все — живе і неживе.
За дим, за торг, ставщину, сухомельщину,
спаснé, гребельне, з воза, рогове.
Обклав податком вулики, броварні,
степи, луги, левади запосів.
В монастирях, обладнаних під псарні,
святі ченці удержували псів.
Тримав усе оружною рукою.
Був кам’янішйй од своїх твердинь.
Горіли села, кров лилась рікою,
коли тікав степами на Волинь…
А вже в Лубнах нема ні бернардина.
Вода усохла в замкових ровах.
І, як печаль одвічна, двоєдина,
душа Раїни плаче по церквах.
А там, де жив всевладний Єремія,
де поросли вже дикі чагарі,—
ще кам’яною щелепою змія
щербатий мур чорніє на горі.
Де був палац — лежать одні руїни,
стирчать уламки обгорілих стін.
Усе сумує смутками своїми…
Душа Раїни квилить між руїн.
І тільки хмари, хмари пурпурові…
І при дорозі — мальви і терни…
І на губах, як вічний присмак крові,—
столиця Вишневенького. Лубни.
Вже ледве йду. Боюся, що пристану.
Лубни минули, є ще трохи дня.
І, як пола подертої сутани,
накрило місто чорне вороння.
І знову степ. І знову даль розлога.
І я мовчу. І дяк уже мовчить.
Ідеш, ідеш… Дорога та й дорога.
Ідеш, ідеш… Хоч би вже відпочить.
Зайшли в село. І моторошно, й дивно.
Ні гавкне пес, ні корби не скриплять.
Хати — як скирти поночі, ні блимне.
Невже так рано люди уже сплять?
Двори якісь похмурі, непривітні.
На все село зустріли двох жінок.
Мов колодки, поцюкані в дровітні, —
гіркі обличчя в борознах думок.
А дяк нічого, підтягнув ременика, —
ще й бадьоренько гомонить до мене,
мовляв, оскільки це село Семенівка,
ну, то ходімо,— каже,— до Семена.
От хоч і в цю хатинку понад шляхом.
— Нам,— каже,— що. Усе ж таки під дахом.
А там той дах із просвітом аршинним,
підперлась хата ветхими дверми,
обтулена потрухлим кияшинням
іще з позаминулої зими.
А в хаті пустка, аж земля на споді.
І кріт нарив, і піл уже сторчма.
— Сідаймо,— каже,— у чужій господі.
Господа є… Господаря нема.
Тут од Лубен до самої Волині
лежать навколо села удовині.
Причілки виглядають з кропиви.
А тут, як бач, немає і вдови.
Тікав по трупах Єремія звідси.
Та все карав, карав, карав призвідців.
Рубав їм руки, вішав, розпинав,
садив на палі, голови стинав.
Страшний по ньому залишався слід —
козацьких тіл кривавий живопліт.
Усі тут гибли, винні і невинні.
Лишились тільки села удовині.
Та назви сіл, побільшости з імен,—
бо все ж Панфил, Григорій та Семен.
…Уранці вийшли. Тиша серпанкова.
І павутиння вже, мов ятері.
Та на поріг наживлена підкова,
та заржавіле рало у дворі.
Іду. Мовчу. Не дуже нам спочилось.
Вночі по хаті все ходив Семен.
Чи серце знову плакати навчилось
на цій дорозі в Київ із Лубен?!
Мовчу. Іду. Дивлюся на дорогу.
Минаю села тихі і річки.
Якомусь ти своєму, певно, богу
поставив, княже, ці страшні свічки.
Аж ген за обрій — далі, далі, далі! —
усе мені ввижаються ті палі.
Над плином років, паростю ялин,
жовтогарячим дивом горобин,
ще й досі кості торохтять зотлілі,
і на вітрах рукава лопотять,
і чорні свити на козацькім тілі
за воронням ніяк не одлетять…
А вороння! Його вже тут — аж темно.
І кряче, кряче, кряче з верховіть…
А крук — самітник. Він собі окремо.
Сидить і жде наступних лихоліть.
І каже дяк: — Спитати б цього крука,
він крук старий, набачився всього,—
чи думав Байда про такого внука,
що зрадить славу прадіда свого?!
Чи не тому такий Ярема й лютий,
ладéн цю землю трупами змостить,
що кожна тут осичинка над шляхом
йому про Юду листям шелестить?..
А вже й поля імлою огорнулись,
Слова самі на голос навернулись!
«У Полтаві на риночку
Та й п’є Байда мед-горілочку.
Ой п’є Байда, Байда молодецький.
А назустріч Байді їде Вишневенький.
— Де ти,— каже,— тут такий узявся
Що мені на очі ще не попадався?
Хто ти,— каже,— і якого роду,
Що тебе не бачив я в Полтаві зроду?
— А я Байда, Байда Вишневецький,
Що мене повісив колись цар турецький.
Що у Царгороді та й мене схопили,
Та й за ребро гаком, гаком зачепили.
У раю сидів я, дуже я занидів,
Бо вже України років сто не видів.
Одпусти на землю,— говорю Петрові.—
Там же мої діти, чи живі-здорові?
Там же мої діти в третьому коліні.
Що вони там роблять тепер на Вкраїні?
А Петро послухав,
Та й спустив драбину,
Та й спустив драбину
Прямо в горобину.
Як гукне ж Ярема на свої гайдуки:
— Візьміть того Байду,
візьміть добре в руки!
Візьміть Байду, ізв’яжіте,
Та й за ребро гаком, гаком зачепіте!
…Ой висить Байда на риночку,
Та й не день, не нічку,
та й не годиночку.
Каже Байда, Байда Вишневецький:
— Краще б мене вішав ще раз цар турецький!
Висіти на палі то іще не мука,
Як тепер дивитись на такого внука!..»
— Е, дівчино, я слухаю, та й бáйдуже,
Що ти ж співаєш не про того Байду вже.
А голосочок! То чого ж ти крилася?
То все мовчиш, то я аж остовпів.
Співав і я на хорах і на криласі,
і знаю світський і духовний спів.
Дишканти чув я, тенори, баси
А ти співаєш — душу всю проймає.
Бувають, може, й кращі голоси,
але такого другого немає!
Послухай,— каже,— дівчино з Полтави
Де ти навчилась брати ці октави?
— Пісні мої дівочі, не вселенські.
Співаю так, не вмію по-письменськи.
— А я пізнав риторики, інфими.
І так скажу: душа жива не ними.
Піїти пишуть солодко, під метри.
Про три персони божі. А слова,
слова, Марусю, видумані, мертві.
Од слів таких чманіє голова.
Піднаторіли наші віршописці,
бодай їх муха вбрикнула в колисці,—
убогі словом, мислію порочні,
у тридцять літ плішиві і старі,
вони складають віршики святочні,
а в селах ридма плачуть кобзарі.
Або такі, як ти оце, дівчата
в сумних піснях виспівують життя.
Ще Україна в слові не зачата.
Дай боже їй родити це дитя!
Бо те, що пишуть, то іще полова,
то ще не засів для таких полів.
З часів появи книги «Часослова»
вже й час минув, а щось не чутно слів.
Усе комусь щось пишуть на догоду
та чечевиці хочуть, як Ісав.
А хто напише, або написав,
велику книгу нашого народу?!
Чи десь над книгою тією
свіча у келії дрижить?
Чи десь в церковному притворі
у скрині кованій лежить?
…І знову шлях. Тополі та могили.
Архемівка. Григорівка. Панфили.
Остапівка. Карпилівка. Тишки.
Так і йдемо, крізь горе навпрошки.
Хтось десь в селі проторохтів гарбою.
Та й знову тиша тугою бринить.
А дяк говорить наче сам з собою.
Іде, старенький, все щось бубонить.
— Коли я в бурсі пізнавав науки,
Афіни й Рим пройшла крізь мої руки.
От був народ! Що римляни, що греки.
На всі віки нащадкам запасли.
А ми… А ми!.. Хоч би які лелеки
Гомера нам в колиску принесли.
Усі віки ми чуєм брязкіт зброї,
були боги в нас і були герої,
який нас ворог тільки не терзав!
Але говорять: «Як руїни Трої».
Про Київ так ніхто ще не сказав.
Колись у давність недозриму
була страшна дорога з Риму.
І звався Аппіїв той шлях.
Вже скільки тих віків минає,
а в світі, певно, кожен знає,
коли й кого там розпинали.
Про це написано аннали,
про це писали так і в риму,
зучили вздовж і вперехрест.
Але ж ота дорога з Риму
якихось кілька сотень верст.
А тут до самої Волині
лежать ці села удовині!
Хто знає, що тут відбулося?
Хто розказав це людям до пуття?
Неназване, туманом пойнялося.
Непізнане, пішло у небуття.
І десь, колись, через багато літ,